Альтернативний погляд на історію України

Одним із районів, де після Потопу вдалосявідновити високу рільничу культуру було Середземномор’я. 1958 р. в Анатолії(Туреччина) розкопано місто 7-6 тисячорічя до н.е. площею 14 гектарів дужещільної забудови – будинки впритул, без захисних стін: люди ще не воювали. Вжетоді там вирощували виноград, пшеницю, полбу, горох, розводили кіз, овець, корів,створювали скульптури й картини. Звідти заселили Балкани, а звідти ушостому-пятому тисячоріччі до н.е. перейшли через Дністер на ДніпровеПравобережжя – на великому просторі розвивалася культура, що в Середземноморїодержала назву крітомікенської, на території Румунуї – кукутені, на Україні –трипільської. Приблизно одночасно на Лівобережжі зявилися кочовики (сучасникитрипільців – Середньостогівська культура). У 3 тисячоріччі до н.е. відбуласьвелика навала кочовіків-аріїв на Правобережжя й далі на захід.

    Спершу створювані ними «держави» були просто територіями, населення якихплатило загарбникам данину, але племена тих і других не змішувались.

Тому нема жодних підстав уважатизайд-грабіжників: кімерійців – 8-7 ст. До н.е., скіфів – 7-6 ст. до н.е.,сарматів – 6-4 ст. до н.е., готів – 3 ст. н.е., тощо – нашими предками. Нашіпредки – рільнкии й ремісники, осілі мешканці, які перетривали всіхзавойовників. А що чужоземці називали всіх підданців держави іменем панівногоплемені – природно. Джон Стейнбек, відвідавши СРСР за Сталіна, писав: «Дужецікаві південні росіяни - грузини». До останнього часу й ми для американців«раша». А для Геродота ми були «скіфами-орачами»: звідки йому було знати, щоорачі живуть на Подніпровї на чотири тисячоріччя (!) раніше за скіфів, заГеродотом – «царських», за прийнятою тут термінологією – хижих, розбійних. Якназивали себе предки протягом тисячоріч – не відомо. У 1 тисячоріччі н.е.народ, що жив між Дніпром і Віслою, між Чорним морем і Поліссям, звався поляни.Простежимо створення антагоністичних суспільств завойовниками у східних і взахідних полян у кінці 1 тисячоріяя н.е.

    Ляхи прийшли до західних полян цілим племям – з жінками і худобою. Вонибули досить чисельними, щоб створити військо держави, яка виникла, з самихсебе. Для них не були обов’язковими шлюби з представницями підкорених. Отже,вся шляхта складалася з самих ляхів. Тому, як свідчить Наталя Яковенко, якаспеціально вивчала історію шляхти, всі польські шляхтичі були формальнорівноправними, хоч серед них виникло майнове розшарування з магнатами на одномуполюсі й «голоштанною шляхтою» - на другому. Зберегли вони й форму колишньоговічового правління. Шляхетське віче звалося соймом, воно обирало королів, булореально верховною владою, а вся держава звалася «жечпосполіта», тобто –республіка.

    Мова новоствореної нації легко стала змішаною з обох мов – завойовниківі завойованих, бо обидві – слов’янськi. Граматика завойовників стала панівною – польська мова належить дозахіднословянських.

    Варяги прийгли, як свідчить О. Пріцак у Східну Європу нечисленнимизагонами чоловіків. Спочатку вони полювали тут на рабів (як у нас пізніше татари,як їхні західноєвропейські родичі пізніше в Африці). А. Дж. Тойнбі теж згадує,що франки продавали у Кордовський халіфат рабів, серед яких було багато словян.

   Згодом почали осідати в украплених містах, а потім захопили столицюполян – Київ і стали над вічем. Виникла так звана Київська Русь. Але й тоді вона «не буладержавою в сучасному розумінні слова». (Русь у 1132р. остаточно розпалася).Розглядати її як таку значило б приписувати їй вищий рівень політичноїорганізації, ніж це було насправді. Вона не мала ні централізованогоуправління, ні всеоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. «Єдинийзвязок між володарями й підлеглими існував у формі збору данини» - О.Субтельний. Через те, що вони прийшли чоловічими загонами, варяги змушені булиодружуватися з місцевими жінками. Їхні нащадки втратили мову батьків,«пословянились».

  Імперська історіографія внесла багато дезінформації у питання пропоходження й етнічну належність варягів. Тому звернемось до першоджерела.«Повість минулих літ» прямо вказує: «Варяги суть різні: єдні англяне, іниї –німці, а сії - русь». Отже, русь – не словяни, а належать до народів, які всучасній термінології називаються германськими. Серед них нема народу зсамоназвою «русь». Але ж і німці не називають себе німцями, їхня самоназва –дойч. Ще ломоносов вказував: «Обикновенно бівает, что отдаленних народовназивают теми именами, которіе наложили ними живущіє сосіди». Між північнимигерманцями (скандинавами) та словянами жили угрофінські племена – від Балтики(сучасна Естонія) й далеко за Урал (сучасний Ханти-Мансійський округ) тягласясуцільна смуга, заселена угрофінами (на цьому місці пізніше сформуваласяросійська народність). От варяги й стали відомими під фінською назвою. (Я питавживих фіна, естонця: як по-вашому «шведи», «Швеція»? Обидва відповіли: «Роосі,росляйн»).

     І«Повість...» твердить: «Руссю прозвані від варягів, а до того звалися поляни».(Отже, початковим значенням терміну «Російська держава» було «територія, щоплатить данину шведам»?)

    Професор Омелян Пріцак з цим не погоджується, виводить фінське «руотсі»й літописне «русь» від місцевості Родезу (на півдні сучасної Франції): родезькадинастія правила у фризів, які жили між гирлом Рейну й Ютландією, ті скориставшисьфлотом скандинавів, органзували загони для полювання на рабів у Східній Європі,а пізніше підкоривши місцеве населення, заснували державу Русь. Раїса Іванченконаполягає на кельтському походженні назви «Русь». А назву річки Рось виводитьвід «роксоланів-росомонів-русів». Тим часом кельтською мовою «роса» означає«вода». Звідси й українське «роса», «зрошення» й назви річок рось, росава. То,як вірити тій авторці, кельти називали нашу Землю – водою? Та хіба мало слів зкоренем «рос»? У деяких романських мовах «роса» - «червоний», у французькій таіспанській «рос» означає «шкапа» і є звір росомаха... Але тільки фінське«роосі» стосується назви народу, й  самена це вказує «Повість минулих літ».

Звідки взялося панство на Україні?

Порівняння українського панства з польським.

Через свою нечисленність варяги не моглисторити армії, необхідної для завоювання й утримування території створюваноїними держави, й мусили вдаватися до послуг допоміжного колоніального війська.Знову звернемося до першоджерела. Після перемоги над Візантією, вказує «Повість...»,Олег (Хельга) наклав на неї контрибуцію, зокрема змусив поставити нові вітрилана всі кораблі його флоту: «Для русі – паволочані, а словенам - кропивняні»(паволоки – дорогі тканини, з яких шили вбрання візантійсим аристократам;кропива до освоєння конопель була технічною культурою, та й досі з неї роблятьнайгрубіший матеріл, напрклад, мішки для вугілля).

    Першза все звернімо увагу, якою мовою це сказано? Коли літописець переказуєчужоземні писемні джерела (Біблію, візантійські хроніки) – послуговуюєтьсякнижною мовою (мовою котрихось з підвізантійських чи балканських словян),звертаючись до побутових подробиць – коористується рідною, якою говоримо мидосі. По-друге, автор протиставляє «русь» «словенем», отже русь- не словяни, азайди.  І останнє: паволоки – привілейокупаційної армії, а кропивняні рядна – ознака дискримінації колоніальноговійська, свідчення того, що в Київській варязькій державі наші предки (як ми –у Московській) були людьми «другого сорту», а не панівним, як твердить Л.Л,Залізняк, етносом. (Цікавий кінець епізоду з вітрилами: у морі свіжиій вітерпорвав тонкі паволоки, панам окупантам довелося братися за весла, а словенепотішалися з них під своїми кропивняними).

    Навідміну від Польщі, де всі воїни (а отже – всі пани) були з окупантів (ляхів),всі шляхтичі були формально рівноправні, а всі поляни стали хлопами, - в насзявилась ієрархія воїнів (а отже й панів), нижчі щаблі якої зайняли перекинщикиз місцевого наслення. В нас не всі пани походять з завойовників, а й є такі, щоз національних зрадників, останніх більшість. Правова нерівність українськогопанства збереглась навіть після зруйнування держави варяженків монголами. НЯковенко вказує, що за часів Великого князівства Литовсткого на Україні булопанство «першої руки» - «земяни під господарем», від них залежали «земляни підкнязми й панами», на останньому місці – «бояри-слуги» (останні не маючиземельних наділів, служили, очевидно, рядовими).

   Відмінності в походженні між польським і українським панством відбилосьу типовій психології тих і других. Шляхтич-лях здобув свої привілеї перемогоюнад полянами, він не зраджував свого племені – ляхів, тому мав підстави длясамоповаги, для почуття вищості, почуття солідарності: спочатку – етнічної,потім – кастової, нарешті – національної. Український боярин-слуга варязькийкупив свої привілеї службою в переможців, він хлопами мав не переможенихчужоплемінників, а своїх, зраджених ним, одноплемінників. (Ще за Литвиволодіння наших панів спочатку не було спадковим й так і звалося – «служба»,пізніше відбулась приватизація. Ляхи одразу одержували «майонтек», «те, щомаю», тобто - власність).

   Це немогло не викликати почуття меншовартості, приниження – з чого тут буловиникнути національній гідності? Діти, виростаючи в родині, обовязковоуспадковують її культуру – і передають її наступним поколінням. Так створюєтьсядовготривала родова риса, яка закріплюється шлюбами між членами групи: впольській гляхти – гонор, в українського панства – холуйство. Тому«неправомірно звинувачувати українського шляхтича у зраді інтересів народу»оскільки його поведінкою не могли керувати «інтереси народу», вона з діда–прадідарегламентувана ідеєю вірності своєму князю чи королю» - справді, в описуванийН. Яковенко час наші пани були вже далекими нащадками зрадників, святопереконаними,

Що «все то те таки й було наше,

А ми тільки віддавали

На пашу».

За Н. Яковенко, після татарської навали середбоярства на Україні зявились численні вихідці з інших народів: «татари йбілоруси, литовці й росіяни, поляки й молдавани, угорці й чехи» - від них вжезовсім марно чекати відданості українському народові.

«Чузоземне й насамперед польське пануванняпородило нове явище: культурну асиміляцію української знаті панівною державою.Поступово ототожнюючи власні правгнення з потребами держави, що виявилаготовність іти їй на зустріч, українська шляхта втратила здатність боронитимісцеві інтереси» - пише Субтельний – і помиляється, бо вона виникла від того,що втратила здатність боронити інтереси свого народу (але Субтельний має раціюв тому, що повна культурна асиміляція переважної більшості панства була лише увідношенні останніх окупантів – Польщі й Росії). Йосип Тереля, ідеолог«українських аристократів-монархістів», визнає, що наші пани завжди (!) «нобілітувалисяв чужих монархів-завойовників, тим самим вони отримували право на свої родовіпосілості. Мадярські королі почали від себе надавати лицарським родам герби йпрапори... Так само поступали й польські королі : тих шляхтичів-русинів, щодобровільно приймали васалітет короля-зайди (а це є національна зрада) корольобдаровував привілеями та потверджував у правах королівською грамотою... Справанашого монарха – в майбутньому потвердити новими королівськими грамотами давні(заслужені) привілеї і права» - ні більш, ні менш!

«Шляхта українська, дворянство, згубилаУкраїну, продавши національні права за свої класові інтереси»

«...іх стремленіє превратітся в поновласніхпомещіков по прімеру російскіх і польскіх. Для большинства із ніх важні билілічная власть і благосостояніє, а не ідеї государственного строітельства».

Друга відмінність – форма правління: оскількиваряги прийшли як розбійні ватаги, то влада в них не могла бути іншою, яктільки одноособовою, це типово для всіх ганстерських організацій – як дрібних,типу «хрещеного батька», так і найбільших, як у Сталіна чи Гітлера. Отже, уварягів не було сойму, правили ватажки-конунги (кагани чи князі), поборюючимісцеву вічову владу полян. Звідси – монархічні традиції частини сучаснихнащадків бояр-варязьких слуг. Ще одна відмінність варязької держави відлядської: ляхи все місцеве населення (полян) обернули на хлопів, поміщицькаформа землеволодіння стала монопольною, єдиною; на Україні варяги (навіть здопомогою найманців-бояр зі словня) не оволоділи всією землею, закріпачили невсю людність – частина землі лишилась у традиційному володінні вільнихземлеробських родин. Частина з них озброїлася для самозахисту – зявилисякозаки. Козацька форма землеволодіння зберагалася до руйнування Січі Катериною (Отже Січ – не «перша християнськареспубліка в Європі», як думав Маркс, а остання твердиня правдавнього нашоговічового ладу – тут віче звалося радою.)

   Осьчому в Україні носіями націанальної гідності – і національної культури – сталикозаки й селяни, з них найвищі генії нації: Шевченко, Франко... Ось звідки«теорія безбуржуазної української нації». Ось чому Винниченко називав українців«селянською нацією» й повторив приголошене Кирило-Мефодіївським братством гасло«За Україну без хлопа і без пана!». І в 20 ст. українська держава виникла якНародна республіка (УНР), і засновниками її були українські соціалісти. Інаціональне відродження 20-30-х років.......

   Остання відмінність між державами, створеними на землях західних ісхідних полян, та, що західна (ляська) держава одержала зрештою назву відмісцевого народу – полян (Польща), а східна – від завойовників (Русь). Пізнішецією самою назвою (у трохи іншій, ближчій до угрофінської, вимови: «Росія»)скористався Пьотр 1 для своєї імперії. Почавши свою освіту в потішних полках ізавершивши її в московській Німецькій слободі, він не відав, що творить. Якби язараз повідав йому, що свою державу він назвав імям свого ворога – Швеції, таще й мовою «презренних чухонцев» - фінів – він би перекинувся в гробу.

     Тепер,на щастя, в нас є власна назва – Україна.

     Адеякі «українські націоналісти» сперечаються за право бути «спадкоємцями Русі»,називають загарбників-варяженків «українськими королями». А вони такі«українські», як я турок. Орест Субтельний наводить їхні справжні імена: «Олег»- Хелгі, «Ольга» - Хелга, «Ігор» - Інгвар, «Володимир» - Вальдемар.

   Ужурналі «Державність» (1992, №1). В Паїк у статті «Велика Скитія – великаСколотія» переписав імперську байку на тему «Россия біла всегда, Россія білавезде, мі нікого не завоевивалі, только освобождалі», змінивши лише слово«росія» словом «Україна»- вона в нього була від Месопотамії й Єгипту до Білогоморя й Монголії. Таке мавпування «старшого брата» навиворіт є ознакоюхолуйства, рабського колоніального мислення. Як уже тут згадувалось, достовірнідані про найдавніші поселення осілих рільників на Подніпровї сягають 6-5тисячоріч до н.е., а все, що прийшло пізніше – кімерійці, скіфи, сармати, готи,гуни, авари, хозари, варяги, монголи, ляхи – нам не предки, а завойовники, нетворці нашої культури, а паразити на ній: «Кочові союзи ніколи й ні в чому небули новаторами. Можна навіть твердити, що кочовий союз завжди розвивавсявідповідно до змін в осілому суспільстві». «Кочові союзи були не творцями, атими, хто переймав і застосовував досягнення осілих цивілізацій». (Пріцак,Хроніка 2000). Тож марно пишаються «українські націоналісти» «славнимипоходами» кімерійців і скіфів: грабунок – не слава, а ганьба, і не наша, а –сусідська.

   Філософи дискутують про співвідношення логічного й історичного. Я незнав ще про «Походження Русі» Пріцака, коли логіно дійшов висновку, що народиза певних обставин мусили поділитися на творців і паразитів. О Пріцак, колиписав «Походження Русі», не міг знати моєї гіпотези, бо тоді її ще не було, іспостеріг в історії саме такий поділ. Можливо. Що такий збіг логічного зісторичним – випадковий. А все одно – приємно. 

Кочержинський Ю.О Два шляхи розвитку людствасимбіотичний і паразитичний, відповідні їм етики й екології, або Про природничіпричини сучасної катастрофи людства й довкілля та засоби її подолання. – Ніжин:«Аспект-Поліграф», 2012.-180 с.