Вірші другої половини xvii ст.

Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя: Згинули козаки, добрії юнаки, ах, кров моя. Где ж ви, Дорошенки, где ж ви, Хмельниченки, і ви, Івани, Смілії сотники, битні десятники, і ви, гетьмани? Гдесь в поля дикії, гдесь в нелюдськії смерть загнала, А вісті нашого нещастя горкого вам не дала. Колись татарському народу дикому страх був козак. Ах, тепер страх новий нашому людові — кримський сайдак. Так опанували, так нас опасали зо всіх сторон, Що только нашої крві запорозької сам ждет ворон. Браття хорошії, молойці гожії во крві лежать, Без голови тії, без плеча другії пісок зоблять. Кров ллється ріками, заслані трупами побитих поля, На гетьманов голови вложила окови тяжкая неволя. За провод, за дзвони сороки, ворони смутно крачуть, За дяка гласного, за попа власного вовки виють; Ні трумни, ні ями, погреб меж пташками проклят маєм. Бідна головейко, кревная долейко, чим ся стаєм? Як много поганцьов з наших же бранцьов — діток малих? З них неприятельов, з них тепер татаров маєм смілих. Не один внук діда, не один сусіда сусід забив, Власний брат на брата, батько на дитята меч наострив. Немаш вже ради, немаш і поради, що маєм ділать — Ах, только горенько і вельми тяженько в куті думать. Нехай хто познає а горко думає, що татар зробив: В тяжку годиноньку всю Україноньку із людей злупив. Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя,

Згинули козаки, добрії юнаки, ох, кров моя.