О сообществе

Історично-розважальне співтовариство

Статті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле

Важные заметки

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Бандерівці

30 радіоісторій про Лесю Українку доступні для слухання

  • 06.04.21, 10:40
Спецпроєкт «Леся Українка. 30 радіоісторій», перша серія якого вийшла 25 лютого на UA: Радіо Культура, доступний для прослуховування.

 

Сценарій для радіосеріалу створив письменник Мирослав Лаюк. Голосами історій стали зірки театру й кіно: Євген НищукДмитро РибалевськийРимма ЗюбінаОльга СумськаМарина КошкінаТаня Гаврилюк та інші актори.

 

Прослухати усі 30 радіоісторій можна тут.

«Нещодавно я написав роман «Залізна вода», пов’язаний з Лесею Українкою. Під час роботи над текстом були сотні моментів, про які хотілося сказати, але які не підходили роману. Тому ідея сценаріїв стала можливістю довиговоритися. Леся справді, попри широку дослідженість, часто потрапляє до масового сприйняття через шаблонні контексти. Частина з цих шаблонів дійсно правдива, однак, крім них, є ще море інших способів розуміння, які особливо важливі і не актуалізовані сьогодні. Про це я і говорив», – зазначив в ексклюзивному коментарі Читомо Мирослав Лаюк.

Водночас продюсерка проєкту Олена Гусейнова в ексклюзивному коментарі Читомо висловила переконання, що саме суспільний мовник може запустити механізм, коли класикиня національної літератури перетворюється на суперзірку.

«Починаючи роботу над радіосеріалом про Лесю Українку, я думала про Джейн Остін. Ось жінка-письменниця початку 19 століття, з міста Вінчестер в південній Англії, прожила 41 рік, написала 6 романів і стала поп-іконою. Як? І я вирішила, що в усьому винне БіБіСі. 24 вересня 1995 року на екрани вийшов перший епізод серіалу за романом Джейн Остін «Гордість та Упередження». Думаю це і є точна дата початку світової остіноманії. Коли Джейн Остін стала не тільки письменницею, про яку пишуть дисертації або чиї зображення друкують на блокнотах та футболках, а і письменницею, яку читають і перечитують. Починаючи роботу я думала про Сью Бьортвісл – про її студентську любов до Джейн Остін, про її бажання говорити зрозумілою глядачу 90-х мовою і при цьому не втратити жодного остінівського слова. Я розуміла, що документальний радіосеріал і костюмована телевізійна драма мають різні потужності і можливості для впливу. Розуміла, що не варто шукати способів, повторити ефект кадру з фільму, де містер Дарсі, якого грає Колін Ферт, виходить з озера у білій мокрій сорочці. Однак я переконана, що саме суспільний мовник може запустити механізм, коли класикиня національної літератури перетворюється на суперзірку. Коли її тексти читають та перечитують», – сказала Гусейнова.

 

На думку редакторки спецпроєкту Марини Муляр, цей документальний серіал робить важливі перші кроки в напрямку олюднення класичних персон – Тараса ШевченкаЛесі УкраїнкиІвана Котляревського.

 

За словами Муляр, сценарист Мирослав Лаюк опрацював багато документів, пов’язаних з Лесею Українкою, щоб «з його розповіді доволі рельєфно виступила пані Лариса Косач-Квітка, іронічна, жорстка, поривчаста і стримана».

 

«А ще в радіосеріалі побіжно зачеплені теми, які давно мали зайняти гідне місце в нашій, поки дещо порожнюватій ідентичності: тема українських шляхетських інтелектуальних кіл, наукових і мистецьких, тема старих українських родин, що не втратили ані своїх гербів, ані своєї пам’яті аж до початку двадцятого століття», – додала редакторка.

 

Також актори, які працювали над радіосеріалом, поділилися з Читомо своїми думками про Лесю Українку.

 

«Леся Українка для мене – це приклад, взірець, натхнення. Це неймовірне поєднання тендітної краси та незламної сили. Настільки незламної сили, що ніщо не може спинити її на своєму шляху, на шляху до втілення своєї мети та мрії. Водночас, краса, тендітність, тонка чуттєвість душі поета неодмінно супроводжують цю силу, що робить її справді цілющою. Словом, для мене ЛУ саме така – уособлення прекрасної , цілющою, незламної Сили Духу, що є для мене натхненням та прикладом», – сказала акторка, учасниця фрік-кабаре Dakh Daughters Тетяна Гаврилюк, яка стала в серіалі голосом оповідачки.

Водночас актор Дмитро Рибалевський, який також став голосом оповідача, зізнався, що у юності взагалі не розумів, хто така Леся Українка. Змінюватися ситауація почала під час навчання в універистеті і згодом – у ході роботи над виставою «На полі крові» у Театрі імені Івана Франка, де Дмитро зіграв Прочанина.

«Я щасливий, що Українка для мене досі постає все ж таки не розкритою книжкою, яку я продовжую читати й буду намагатися продовжувати її розкривати надалі, бо інтерес до неї вже ніколи не пропаде», – підкреслив актор, наголосивши, що «Леся визначає людяність на найвищому щаблі існування людини».

 

Актриса Марина Кошкіна (голос Лесі Українки у радіоісторіях), яка також грає ЛУ в серіалі «Плеяда», переконана, що «Українка – в першу чергу жінка, яка вміла любити, яка вміла писати, говорити через слово, і говорити так сильно, що ти читаєш, тебе це просто не може не чіпляти».

 

«Я на її текстах росту й вірю – що старшою буду, то краще розумітиму їх, тому що вони дійсно надскладні для мене», – зауважила актриса.

Актриса Ольга Сумська, голос якої в серіалі також став голосом Лесі Українки, розповіла, що під час роботи над проєктом «дуже непросто було з тими моментами в листах, де мова Лесі Українки на сучасне вухо звучить «зросіщено»: всі ці «проштудировала» стостовно «Капіталу» або «розумовий виднокруг», який треба розширювати. Але «вигострю, виточу зброю іскристу» – вчитуєшся уважніше і воно лягає на душу».

Нагадаємо, у мережу безкоштовно виклали повне зібрання творів Лесі Українки у 14-ти томах.

chytomo.com/30-radioistorij-pro-lesiu-ukrainku-dostupni-dlia-slukhannia

Марія Заньковецька та український театр

  • 12.03.21, 11:30
А ви знали, що батьки Марії Заньковецької були абсолютно проти її театральної кар'єри? Вона була з дворянського роду, а розважати «звичайних громадян» таким людям було не комільфо. А ще її майбутній коханий домовився з її першим чоловіком (згодні, заплутана історія), щоб той відпустив Марію грати у театрі. Так, 200 років тому, треба було просити у чоловіка, щоб він відпустив жінку займатися улюбленою справою. Чоловік Марії був військовим та у компанії офіцерів погодився відпустити Марію, але якщо це буде український театр та грати там будуть українською. Для розуміння хитрості цього офіцера — у той час, через імперську цензуру це було неможливо. То ж відповідь чоловіка Заньковецької можна перефразувати, як «Марія буде грати у театрі, як рак на горі свисне». Але трапився щасливий випадок, як для Марії, так і для українського театру загалом — у 1881-ому році Міністерство внутрішніх справ частково дозволило ставити вистави українською мовою після жорсткої цензури. Але і таким маленьким шансом Марія скористалась по повній та опинилась у першому професійному українському театрі — Театрі корифеїв.


Володимира Бандера

  • 10.03.21, 20:37


10 березня 1913 р. народилася молодша сестра Степана Бандери - Володимира. 108 років тому це була звичайна українська сім’я греко-католицького священика. Навчаючи науки Божої, отець Андрій вкладав до умів свого чада щось більше ніж любов та обов’язок - відповідальність за ту долю, яка обрала їх сім’ю, уславила і піднесла до символів боротьби. Ніхто з Бандер не зганьбився на тому шляху.
Життєвий шлях Володимири на початках був подібний до шляху багатьох інших дівчат Західної України - навчалася у польській школі та вийшла заміж. У союзі із священиком Теодором Давидюком жінка привела на світ шість нащадків. Велика родина у лихолітті воєн не забувала про організаційну роботу в ОУН та підтримувала УПА.
У 1946 р. подружжя Давидюків було арештоване НКВД. Радянська влада присудила їм 10 років таборів та 5 позбавлення прав, а 6-ьох дітей відправило до дитбудинків. Чада Давидюка більше ніколи не побачать його - Теодор через 3 роки помре.
Володимира, невеликого зросту, худа та із виразними очима, відбула термін повністю, приховуюче власне прізвище. Надто небезпечно було комусь знати, що вона не просто "політична", а ще й сестра Степана Бандери!
У 1953-ому Володимиру, а також її старших сестер Оксану та Марту, етапують до Москви. Їм пропонуватимуть співпрацю, засудження брата, обіцятимуть винагородити, возз'єднати з дітьми, але жодна із сестер не зраджує прізвища Бандера. Так виховав їх батько. Таким був принцип цих трьох жінок, які, здавалося, - чим завинили? А несли свій тягар на гордих прямих плечах жіночої статури, метр п’ятдесят п’ять зросту, із піднятим носом та широко відкритими очима, які не бояться.
У 1956-му Володимира повертається в Україну, де віднаходить своїх дітей. Її ж сестрам не щастить повернутися на рідну землю. Арештовані ще у 1941 р. разом із батьком Марта та Оксана подають клопотання про переїзд з Красноярського краю до України у 1960 р., але отримують відмову. У 1982-му помирає на засланні старша Марта. Оксана доглядає могилу сестри 7 років і врешті аж у 1989 р. повертається до України.
Володимира житиме до 2001 р., Оксана - до 2008 р.

Про фільм "Атлантида"

  • 17.02.21, 07:31
Якщо не воювати, вся Україна перетвориться на цю «Атлантиду» – режисер Валентин Васянович

У 2024-му війна на Донбасі закінчилася перемогою України, але українці отримали зруйнований регіон з отруєною водою і замінованими полями. Травмовані війною ветерани бойових дій на Донбасі задаються питанням – а за що вони воювали? Про це – фільм «Атлантида» українського режисера Валентина Васяновича, який переміг у програмі «Горизонти» Венеційського кінофестивалю і є претендентом від України на приз Американської кіноакадемії «Оскар» цьогоріч. А 5 листопада (2020) «Атлантида» виходить у всеукраїнський прокат.

Хто залишиться жити на непридатній для життя землі, в яку може перетворитися Донбас після війни? За що сьогодні воює Україна? Чому українські фільми про Донбас такі успішні на світових кінофестивалях?

Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорили з кінорежисером, автором фільму «Атлантида» Валентином Васяновичем. Та слухачами з окупованого і вільного Донбасу – як вони вже відгукуються про фабулу стрічки?

– Оскільки кіно для мене є інструментом дослідження реальності, то завжди хочеться знайти відповіді на питання, котрі неможливо сьогодні отримати. Оскільки я – людина патріотична, не бачу іншого варіанту розвитку подій: ми переможемо в цій війні.

На момент зйомок цього фільму я сподівався, що до 2025 року це протистояння закінчиться. Але сьогодні Україна трошки змінилася, змінилася політика – і я не такий оптимістичний. Не впевнений, що до 2025 року ми виграємо цю війну: можливо, це буде тривати набагато довше.

Щодо теми Донбасу і популярності фільму на міжнародних кінофестивалях, то це недивно: в Україні відбувається війна. Одним із моїх головних завдань участі у міжнародних кінофестивалях було донесення до широкої аудиторії, що в України триває війна, показати, як вона відбувається і які наслідки приносить. Всі війни починаються з різних причин, а закінчуються однаково – смертями, зруйнованою інфраструктурою. Тому, можливо, моя досить травматична розповідь про нашу війну і зацікавила міжнародну аудиторію і журі фестивалю.

– Що ви маєте на увазі, коли кажете, що в світлі останніх подій війна на Донбасі може затягнутися?

– Політичний курс, бажання знайти діалог з Росією – все це може призвести до поглиблення кризи і загострення в майбутньому військових дій. Або – до здачі наших інтересів, що – знову ж таки – призведе до посилення військових дій.

Кадри з фільму «Атлантида»
Кадри з фільму «Атлантида»

– Чому ви назвали фільм про майбутнє Донбасу «Антлантида»?

– Тому що, дійсно, схід України – раніше процвітаюча територія, економічно розвинена, зараз перетворюється фактично на депресивний регіон. На тлі проблем з водопостачанням вона може просто перетворитися на нежилу територію, ми її втратимо: ця територія зникне, як зникла Атлантида.

Коли я почав писати сценарій, то почав писати реальну історію сьогодення. Я розумів, що розібратися в наших проблемах, політичній ситуації, бекґраунді буде дуже важко широкій міжнародній аудиторії, тому вирішив стрибнути вперед і позбутися всього цього тягара політичного – просто попрацювати з результатами цієї війни.

– Як ви готувалися до зйомок: напевно, достатньо довго збирали інформацію, аби передати все якнайбільш реалістично?

– Я для себе вирішив, що моїми акторами будуть виключно люди, котрі мають бойовий досвід. Таким чином ми знайшли Андрія Римарука, він служив у розвідці, зараз працює у фонді «Повернись живим», Людмилу Білеку і Василя Антонюка.

Всі ці люди були на війні, виступали моїми консультантами і не давали мені сфальшувати певні моменти. Ми разом шукали відповідні діалоги, дії. Ми займалися з місією «Чорний тюльпан», разом працювали над сценами. Тобто фактично ми разом створювали це кіно, щоб воно було стовідсотково правдивим.


– Справедливо у вашому фільмі ставлять питання: «За що воювати?». Дійсно, затоплені шахти, вся вода в регіоні непридатна для вживання, все заміноване, засіяне трупами, промисловість закривається… Військові розмірковують – за що ми воювали, якщо тут жити ніхто не буде. Як ви собі відповідаєте на це питання?

– Дуже просто: якщо не воювати, то вся територія України перетвориться на ось таку пустелю.

– Що для вас Донбас? Вас щось пов’язує з регіоном, крім теми війни?

– Жодних коренів не маю на Донбасі. Раніше провів там багато часу, знімаючи для різних видань: металургійні комбінати, порти, залізничні вузли. Пам’ятаю, коли вперше потрапив туди, взагалі відчув себе на Марсі. Це здається був ММК ім. Ілліча: жодного разу до того я не бачив подібних фактур. Розуміючи, як круто це можна показати в кіно, це було ще одним поштовхом зосередитися на цій темі.

Кадри з фільму «Атлантида»
Кадри з фільму «Атлантида»

Слухач: Я переселенець із Донбасу. Погоджуюся, що ми можемо тільки виграти у війні. Але чому, коли був Іловайськ, коли зайшли іноземні війська на територію України, не оголосили воєнний стан і країна не стала на воєнні рейки? Як ми можемо виграти, якщо у нас цього нема?

– Думаю, на той момент не були готові наші політики, офіцери, керуюча ланка армії до активних дій. Після таких кривавих подій, думаю, багато людей змінилися. Зараз відновилося озброєння армії, її боєздатність. На той момент ми були до цього не готові ні матеріально, ні психологічно.

Слухач: Мене звати Олег. Живучи на непідконтрольній території, я можу сказати, що багато перебільшено в цьому фільмі. Щоправда, я його не дивився. Але що стосується води – немає такого, щоб вся була отруєна: і криниці у людей, і скважини. Немає трупів. Рівень життя невисокий, але щоб прямо «мертва зона», то ні.

– Я ж зняв антиутопію, події мого фільму відбуваються у майбутньому. Екологічні катастрофи, котрі починаються непомітно, їх потім дуже важко зупинити. Можливо, це відбудеться. За матеріалами різних аналізів екологів, це все чекає нас попереду.


– Чому вас тримає тема Донбасу? Це нині головна тема для українського режисера?

– Так, думаю, що не тільки для мене, а й для багатьох режисерів, поки триває війна, це буде найважливішою українською темою.

– Як ви пояснюєте успіх фільму? Він переміг на Венеційському кінофестивалі, має 4 гран-прі на міжнародних конкурсах, його купили навіть для прокату в європейських країнах. Що на вашу думку, шокувало, здивувало, підкорило журі міжнародних фестивалів?

– Не знаю. По-перше, актуальна тема. По-друге, на тлі такої травматичної теми простіше збудувати потужну драматургію, потужну історію. Далі – важливе питання не що саме ти розповідаєш, а як ти це робиш. Можливо, критикам сподобалася моя манера, як я розповів цю історію.

Для європейців наша війна відбувається далеко, вони не розуміють, якщо не зупинити, скажімо, Росію у нас, то вона піде в Прибалтику і далі по світу –постраждати можуть всі.

Кадр із фільму Валентина Васяновича «Атлантида»
Кадр із фільму Валентина Васяновича «Атлантида»

З іншого боку, якщо порівняти реакцію глядачів у Японії, де триває війна з Росією (мається на увазі, що держави конфліктують за Курильські острови – ред.), вони геть по-іншому сприймають цю історію, відчувають всю трагедію. Вони з великою увагою і зацікавленістю дивилися це кіно, рефлексували, реагували на ці події, тому що пам’ятають свої жертви подібної війни.

В цілому, я мусив усіх запевняти, що це серйозно відбувається, що це не жарт, не перебільшення. Хоча це антиутопія, що це не є нереальніть, що це фактично вже відбувається і буде погіршуватися далі.

Все достовірно, мені б не дали неправдиво зробити цей фільм люди, котрі в ньому знімалися.

– Після закінчення війни Донбас у фільмі виглядає дуже мілітаризованим. Чому у фільми про майбутнє Донбасу немає цивільних? Вони взагалі залишилися в цьому майбутньому?

– В моїй історії там взагалі небагато людей залишилося після війни. Звісно, є поселення, трошки далі, за межами цієї зони. Але є зона, котра перетворилася у такий величезний «Чорнобиль», закритий для цивільних, з котрим треба ще десятки років працювати, щоб туди могли знову повернутися люди. Я розповідав саме про цей шмат землі, який найбільше постраждав

https://www.radiosvoboda.org/a/30927489.html

Забутий Сластіон – що варто знати про українського архітектора

  • 13.02.21, 07:51
Спроєктовані Опанасом Сластіоном ще на початку ХХ ст. земські сільські школи — розкидані всією Полтавщиною. Цей український архітектор, а ще живописець, графік, маляр, етнограф і громадський діяч — рівний своїми справами до таких видатних наших митців, як Олена Пчілка, Микола Лисенко, Леся Українка, Дмитро Яворницький. Але якщо про останніх ще можна було почути в часи совєтської окупації, то Сластіона стерли з інформаційного культурного поля України. А його школи, створені в стилі українського модерну, зазнавали руйнацій.

Озираючись на життя Опанаса Сластіона, відразу стає зрозуміло, чому він не мав існувати в свідомості українців у часи совєтів. Олена Пчілка згадувала його так: “Він належить до того дуже невеликого, але тим більше достойного поваги, — числа мистців наших, що з самого початку своєї праці на полі мистецтва виступають яко артисти українські і через увесь час своєї праці зостаються такими”.

Опанас Сластіон народився в Бердянську, але життя провів на Полтавщині, там і залишився посмертно. Під час навчання в Петербурзі (у часи Російської імперії не без того) він разом з Порфирієм Мартиновичем (ілюстратором “Енеїди” Котляревського), мандрував Україною, досліджував селянський побут, малював. Зокрема відвідував і Полтавщину, де зробив кілька портретів кобзарів та записав думи від них. Згодом глибоко почав вивчати українське козацтво, кобзарство.

Упродовж життя Сластіон продовжував багато їздити Україною, збираючи її народне мистецтво в різних формах. Його чисельні знахідки стали важливою частиною сьогоднішнього Миргородського краєзнавчого музею. У Миргороді архітектор майже 30 років вчителював, а також посприяв створенню першої селянської капели бандуристів, спроєктував кілька архітектурних споруд та ініціював зведення пам’ятника Шевченку. Сьогодні шевченківські монументи не рідкість, але для 1914-го, то великий культурний крок.

У період більшовицького перевороту український архітектор рятував художні полотна з садиб відомих сімей. Йому вдалось зберегти сотні експонатів, а пізніше створити Науковий і художньо-промисловий музей — пращур сучасного Миргородського. Роками раніше він підтримав Василя Кричевського (батька відомого українського художника з тотожним ім’ям) у боротьбі щодо створення Полтавського земського будинку — одна з найвидатніших на сьогодні архітектурних пам’яток у місті — у стилі українського модерну.

Повертаючись до земських сільських шкіл Сластіона, їх збереглось дещо більше 50. Створений кілька років тому проєкт  Школи Лохвицького земства, опікується їхнім збереженням. У 2018 році 28 шкіл уже отримали статус пам’яток місцевого значення. Ще три приєднались до списку цьогоріч.

Команда “Школи Лохвицького земляцтва” — це полтавці різного статусу і професій, розкидані по різних містах, але яким не байдужа мала батьківщина. Очолює проєкт Ольга Герасим’юк, родом із Пирятина. Її обрали головою Міжнародної громадської організації “Полтавське земляцтво”, що роками займається культурно-просвітницьким розвитком Полтавщини. Свого часу до неї входили артист Олександр Білаш, поет Борис Олійник.

Опанас Сластіон мав насичене та діяльне життя (78 років), яке залишив у 33-му, встигнувши застати насильницьку більшовицьку колективізацію українська селянства. Але своїм життям він здобув собі безсмертя, тимчасово втрачене під впливом довгої окупації совєтів.

Не забувай своє — #ВмикайУкраїнське!
Фото Slastionschools
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
30
предыдущая
следующая