Про співтовариство
Історично-розважальне співтовариствоСтатті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, сучасне та минуле
Шукати в архіві
Важливі замітки
Куренівська трагедія
- 21.03.20, 08:31
13 березня 1961 року у Києві стався прорив дамби, через що затопило цілий район “Куренівку”. Тоді через трагедію загинуло понад 1500 людей, проте у Радянському союзі цю трагедію просто замовчали.
Про це пише Оbozrevatel.
Керівництво УРСР ретельно приховувало справжні масштаби цієї катастрофи, тому аж до 1990 року факти про Куренівську трагедію були дуже скупі. Тільки після здобуття Україною незалежності, українці і весь світ дізналися, скільки людей тоді були поховані під землею.
Смертельний вал заввишки 14 метрів і шириною 20 метрів нісся зі швидкістю 5 метрів на секунду, знищуючи все на своєму шляху. Страшний потоп тривав півтори години. Проте влада негайно спробувала замовчати те, що трапилося. У Києві тоді ж було відключено міжміський телефонний зв’язок, а літакам “Аерофлоту” навіть заборонили літати над Куренівкою.
За деякий час, з’явилося офіційне повідомлення про “раптове зміщення значної маси розрідженого ґрунту гідронамиву” і 145 загиблих. При цьому тіла загиблих витягували протягом місяця. Причому російська версія “Вікіпедії” досі стверджує, що кількість жертв була саме такою, хоча історики давно вже визначили справжню цифру – понад 1500.
Дамба почала плисти рано-вранці. О 6:45, через 3,5 години її остаточно прорвало. Вал важкого рідкого бруду висотою в 14 метрів (з 4-поверховий будинок) поплив по вулицях Куренівки, зносячи будівлі, людей, автомобілі.
Грязьовий вал шириною приблизно 20 метрів і висотою 14 метрів понісся вниз, з одного боку – по теперішній вулиці Олени Теліги, упершись у трамвайне депо, а з іншого боку – з обриву вниз, повз Кирилівський монастир, повністю затопивши стадіон “Спартак” і частину Кирилівської вулиці (на той час – вулиця Фрунзе). Потік був такої сили, що зносив на своєму шляху будівлі, машини, 10-тонні трамваї, не кажучи вже про людей. Потоп тривав лише півтори години, але його наслідки були катастрофічними.
ПРИЧИНИ АВАРІЇПричиною аварії стали помилки в конструкції греблі, яка не враховувала всіх важливих факторів і в певний момент не впоралася з навантаженням.
Все почалося у 1952 році, коли міськвиконком ухвалив рішення про створення звалища будівельних відходів у Бабиному Яру. Документ підписує голова виконкому Олексій Давидов. Саме його кияни звинувачували у трагедії. Звісно, до суду на видного партійного працівника ніхто подати не посмів, але засуджували його бездіяльність, оскільки неодноразово жалілися на дамбу.
Річ у тім, що Київ швидко розростався після війни, а будівельні відходи не було куди подіти . Тоді радянські керівники знайшли зручне місце для звалища – Бабин Яр.
Проєкт розробляють московські фахівці. Вони створюють спеціальну “дренажну систему”. Непотрібні породи змішують з водою і у вигляді пульпи перекачують по трубопроводах у відроги Бабиного Яру – просто на останки жертв Другої світової.
Розслідування причин трагедії доручили слідчому з особливо важливих справ прокуратури УРСР Степану Олійнику і старшому слідчому Київської міської прокуратури Леоніду Пінському. Воно проходило у суворій таємниці. Слідчий Пінський досі, пам’ятаючи про режим секретності справи, говорить мало.
Через кілька місяців після подій відбувся суд. Про нього не писала преса, засідання відбувалося в закритому режимі. Шестеро людей потрапили за ґрати. Матеріали кримінальної справи, заведеної за фактом випадку на Куренівці, були знищені після закінчення терміну давності. У висновку експертної комісії від 20 березня 1961 року, що дивом уцілів, причиною аварії названі помилки у проєкті гідровідвалів і дамби.
Згідно з офіційним звітом із позначкою “для службового користування”, в результаті аварії зруйновано 68 житлових і 13 адміністративних будівель. Непридатними для житла виявилися 298 квартир і 163 приватні будинки, в яких проживало 353 сім’ї чисельністю 1 228 осіб.
Даних про загиблих і поранених у звіті немає. Пізніше було назване число – 150 загиблих. Зараз точну кількість жертв катастрофи встановити практично неможливо; за оцінками київського історика Олександра Анісімова це приблизно 1,5 тисячі осіб.
Владою було ухвалене рішення не афішувати масштаби трагедії. Того дня у Києві було відключено міжміський та міжнародний зв’язок. Офіційне повідомлення про катастрофу було передане по радіо лише 16 березня.
Інформація про Куренівські події піддавалася жорсткій цензурі, багатьох загиблих ховали на різних кладовищах у Києві та за його межами, вказуючи в документах і в написах на могилах різні дати та причини смерті. На ліквідацію наслідків катастрофи кинули війська.
Солдати працювали вдень і вночі. Спочатку копали вручну, лопатами, незабаром пригнали техніку. Ковші екскаваторів і ножі бульдозерів рвали на шматки тіла загиблих. Іноді, за свідченням очевидців, лунали передсмертні крики заживо похованих, але ще живих людей. Солдати, яких не змінювали дві доби з міркувань таємності, діставали людські останки, розірвані селевим потоком. Незважаючи на секретність, тисячі киян приходили на територію Павлівської психіатричної лікарні, де у клубному приміщенні складали рядами загиблих.
Деякі таємниці того, що трапилося, відкриває історик Олександр Анісімов.
“У мене таке враження, а проєктувала це Москва, що ці люди не приїздили до Києва. Тобто вони навіть не вивчили місцевість, на якій був створений цей проєкт. Все вирішувалося місцевими силами”, – цитує його сайт “Подробности”.
На території цього підприємства в 61-му році стояли два цегельні заводи. Від радянських господарів тут залишилися лише кам’яні терикони. На них і перетворилася пульпа, яка забрала сотні життів. Через неї працівники моргу кілька годин поспіль ножами зрізали одяг і шкіру з трупів людей, які загинули під час катастрофи. Пульпа нещадно впивалася в людські тіла.
“Бо після того, як пішла волога… Ось технологічно ця суміш, це ж там всякі шматочки глини, камінчиків, стеклярусів, вулканічних порід, ну, те, що не може використовуватися при виробництві цегли, у воді її не можна розчинити. Але щойно вода відходить, воно стає твердішим за цемент”, – каже історик.
Примножив кількість людських жертв і той факт, що керівництво Києва було не готове реагувати швидко на надзвичайну ситуацію.
Повідомлення відключити електроенергію надійшло в “Київенерго” занадто пізно. Величезна хвиля вже накривала Куренівку. Пульпа знесла високовольтні електричні стовпи. Контактна мережа впала на автобуси.
Голова київського міськвиконкому Олексій Давидов, який підписав наказ про будівництво смертоносної дамби, приїздив у морг і відвідував місце трагедії. Побачивши оголені трупи, він дав вказівку директору Київського універмагу виділити білизну та костюми для поховання.
Олександр Анісімов коментує це таким чином:
“Давидов приїхав сюди на місце аварії. На нього накинулася юрба, він швидко сів у Побєду чи в ЗІЛ і поїхав і більше сюди не приїздив. Бо його могли просто вбити”.
«На коліна! Росія!»
- 17.03.20, 07:21
З криками «Росія!», «на коліна» і матюками їх забивали арматурою і битами біля автобуса міліції. 22-річний донеччанин Дмитро Чернявський тоді був забитий до смерті. 13 березня 2014-го у Донецьку проходив масовий мітинг за єдиність України, який оточили агресивні люди – велика частина з них, за численними свідченнями донеччан, була завезена з Росії. Це був розпал українського спротиву. 5 березня був наймасовіший мітинг, 13-го – перший загиблий, 28 квітня – останній вихід людей з українськими прапорами на площі. Далі – війна і окупація.
Блогер з Донецька написав спеціально для Радіо Донбас.Реалії – чи пам'ятає сьогоднішній Донецьк ті дні.
Цей матеріал вперше вийшов 13 березня 2019 року
(Друкуємо мовою оригіналу)
– Столкновения между украинскими и пророссийскими митингующими в Донецке в марте-апреле 2014-го сложно забыть. И все же, со временем у дончан в суете своих дел стали стираться жуткие события пятилетней давности. Наверное, тогда большинство из них не могли себе и представить, что из этого выльется «русская весна».
Тогда на центральной площади неоднократно собирались группы с украинскими и российскими флагами. Примечательно, что сторонники проукраинского движения от раза к разу были мирно настроены – в основном, пели песни. А вот по другую стороны баррикады были и камни, и дымовые шашки, и дубинки. И все это позже вылилось наружу – «пошло в дело».
Избиение украинского митинга 13 марта 2014 года (учтите, что на видео ненормативная лексика)
Родители многих студентов и школьников отговаривали высовываться из дома. И вроде бы поначалу все было мирно. Несмотря на то, что на этих митингах присутствовала милиция и спецсиловики, на центральной площади пролилась первая кровь. Жертвой насилия и избиения со стороны «сепаратистов» стал молодой парень Дима Чернявский. Наверное, именно после этого случая нам стало понятно, что в Донецке назревает что-то ненормальное… На это было жутковато и дико смотреть даже на видео.
- «На каком-то этапе это действительно было «А как иначе? Иначе невозможно». Через несколько дней уже стало понятно, что все намного серьезнее, чем казалось по началу. Этот порыв начинал требовать холодного расчета и головы» – Олег Саакян, дончанин, политолог.
- «Уже с 13 марта все призывы насчет акции сопровождались словами, что мы понимаем все риски и не призываем выходить, но мы не можем не выходить. Если вы готовы – выходите» – Дмитрий Ткаченко, дончанин, сегодня советник министра информационной политики Украины.
Одним из крайних митингов в Донецке для украинских правозащитников стали сборы у РСК «Олимпийский» (спорткомплекс – ред.) 28 апреля. Оттуда митингующие с украинскими флагами отправились по главной улице города – Артема. Кто бы мог подумать, что «сепаратисты» с дубинками сзади нападут и будут избивать всех подряд – и мужчин, и женщин. Было очень много жертв столкновения, с разбитыми головами их увозили кареты «скорой». Самое печальное, что милиция тогда попросту бездействовала. Видимо, она сама до конца не понимала, что происходит и на какую сторону переходить.
В 2016-м созванивался со своим одноклассником Артемом. Как выяснилось, он по своей инициативе участвовал в этом последним шествии проукраинского движения. Рассказал, что ему с другом еле удалось убежать и спрятаться в ближайших подъездах домов. А тех, кого настигли ребята в масках, жестоко избили дубинками и железными прутами. После этого он сразу перебрался в Ивано-Франковск, где благополучно проживает до сих пор.
Некоторые дончане рассуждают так: если бы господин Ринат Ахметов создал свой батальон, как это сделал Игорь Коломойский, возможно, всю эту котовасию удалось бы погасить в самом начале, и никакой «русской весны» в Донецке бы не было. Но увы… Теперь, спустя пять лет, об этих событиях в Донецке, пожалуй, мало что напоминает. Разве что снятые видеофильмы в YouTube, которые так согревают душу… Ведь сейчас сложно представить украинский флаг в Донецке.
Мы спросили у дончан в фейсбуке Донбасс.Реалии: если бы они знали, что ожидает Донецк и Луганск в последующие 5 лет, они вышли бы на площадь в том марте?
– Да, вышла бы опять. Но уже по-другому)
– Был там. И не жалею.
– Знал бы, взял с собой кусок арматуры!
– Я собирался, меня сестра отговорила из соображений безопасности. А потом я узнал, что она сепаратистка! Надо было идти, конечно, причём вместе. И сейчас на выборы нужно ехать, но логистически у меня нет сил. И обида за недопуск переселенцев к региональным выборам 2015.
– 5 лет гложет мысль: если всем миром – а вдруг тогда прогноз был был бы оптимистичнее?
– Да, но уже с вооружённой компанией друзей.
– Нет, не вышел бы. Если бы я знал,что и как будет к этому моменту, я бы имел гражданство другого государства. Дончане сделали все, что могли. Против танков с флагами не попрешь.
– Вышли бы опять и действовали бы активнее и в разы агрессивнее. Встречный вопрос: если бы знать, что произойдет не только с Донецкой-Луганской областями, а со всей страной (так вопрос звучит точнее, все события происходят не на Донбассе, а в Украине), вы бы приехали на помощь акции за единство Украины в Донецк из других областей, даже если бы не был подан транспорт?
- «Если бы мы не боролись, не боролись добровольцы, партизаны, волонтеры, сейчас бы фронт был намного дальше, и Мариуполь, и, возможно, уже за Донецкой и Луганской областями» – Дмитрий Ткаченко, дончанин, советник министра информационной политики Украины.
- «Мне врезалось в память, как мы стоим на площади, мимо нас проезажет два БТРа, на броне сидят до зубов вооруженные российские солдаты. И мы стоим с табличкой «Здесь молятся за Украину», 50 человек, а они смотрят на нас шальными глазами и не могут понять. Они даже не подошли к нам. Мы простояли до августа, уже Иловайск прошел, потому что, наверное, в их глазах мы казались сумасшедшими» – Саид Исмагилов, муфтий Духовного управления мусульман Украины «Умма», участник молитвы за Украину в Донецке.
- https://www.radiosvoboda.org/a/30485998.html
Фраза“один народ”означає що із двох народів має залишитись один
- 09.03.20, 15:15
Українська письменниця й інтелектуалка, лауреатка Шевченківської премії-2019 у номінації “Публіцистика” ОКСАНА ЗАБУЖКО розповіла про сучасний стан української мови та її зв’язок з національною безпекою, а також прокоментувала заяви російського лідера. Адже нещодавно, у програмі “20 питань Володимиру Путіну” лідер країни-агресора заявив, що української мови не існувало до XVI століття; пояснив, чому правильно говорити “укрАінци” – з наголосом на “а”, та заявив, що після розриву з РФ в Україні розвалилася вся економіка і Київ більше нічим не торгує, окрім русофобії.
Інтерв’ю публікує “Апостроф“.
– Пані Оксано, як ви можете прокоментувати слова Путіна?
– Я можу сказати лише одне. Все те, що говорив Володя Путін, з фактологічної точки зору для будь-якої хоча б мінімально освіченої людини – це марення психічно хворого.
Проблема полягає у тому, що ця психічно хвора особа очолює сусідню з нами країну. Можна пригадати те, що делікатно сформулювала Ангела Меркель у 2014 році: “він живе у своєму світі”. Це оптимістичний спосіб сказати, що він хворий на шизофренію і неадекват. У його світі “украінского язика нє существовало до XVI вєка”. У його світі Росія, тобто Московія, була уже у Х столітті, хоча вона тоді ще не існувала. У його світі ми “одіннарод”, бо якось так його вчили, чи я не знаю, що з ним відбувалося – це питання до його психіатра чи психоаналітика.
Проблема в тому, що поруч з ним немає ні психіатра, ні психоаналітика, але є, даруйте, “ядерна кнопка”. І тому цілий світ удає, що з ним можливий якийсь діалог і його можна якось утихомирити. Треба реально усвідомлювати, що сусідньою країною править соціально небезпечний шизофренік.
Я не вважаю за потрібне і корисне розбирати маячню шизофреніка і полемізувати з ним за фактом, розповідати йому: “ні-ні-ні! Ось дивіться, є підручники, написані професорами Колумбійського й Гарвардського університетів ще в минулому сторіччі. У них викладено історію української мови, зокрема і як вона розвивалась”, – і вчити його лінгвістики, філології тощо. Ні! Путіна треба госпіталізувати. І чим швидше прогресивне людство це усвідомить, тим більше шансів у нас усіх лишитися цілими – і фізично, і, до речі, психічно.
Слова Путіна є класичним клінічним маренням. Завтра він розповість вам, що в Україні ходять догори ногами. Ну щось подібне уже було – снігурі, “розіпнуті хлопчики”, пенсіонерки з монтажною піною тощо. Все це частина безумної програми. І коли ми починаємо кожного разу реконструювати висловлювання Путіна і розповідати, що “хворий не має рації”, у мене виникає кожного разу відчуття, що ми щось робимо глибоко неправильно.
– Путін вкотре просуває свою тезу про “один народ”. Чи має зараз Україна на владному рівні достатньо опору, аби протистояти йому? Як ви оцінюєте те, що озвучують представники правлячої верхівки?
В Україні зараз формують “шлунково-кишкову” національну ідентичність
– В Україні зараз формують “шлунково-кишкову” національну ідентичність. Це поворот до СРСР. Молоде покоління не знає про Радянський Союз в його останні десятиліття, не відбувається ця, так би мовити, трансмісія пам’яті.
Нас тягнуть у 1970-1980-ті і про них намагаються нам створити уявлення як про “золотий вік”, коли все було “добре і якісно”. Якщо зайти на будь-який паблік у соцмережах із радянськими фото, ви зразу отримаєте цілу хвилю ботів, які розповідають про те “какую страну проср*ли”. Це ще один мем – вони бувають не лише сучасні. “А какоє всьо било качествєнноє. А мороженноє какоє вкусноє, а ГМО нєбило”. І 20 років на українському телебаченні показують “Іронію долі”, щоб “ах ностальджі, ах часи молодості”. Але ніхто не розповідає про те, які були злидні – і навіть не про черги, бо це перше, що у всіх вмикається у пам’яті: аби ви всі так жили як ми, бігаючи за шматочком м’яса по чергах. Це чисто побутові речі. Але окрім них було ще багато із того, що існує сьогодні.
Оця новорічна промова нібито президента, де не було ні прапора, ні жодних символів, із меседжем “яка різниця, як називається вулиця, якщо вона заасфальтована” – це риторика брежнєвської доби. Це риторика всіх тогочасних фільмів. Це головна аксіома на рівні мема. Це те, що в кінці фільму “П’ять вечорів” пафосно виголошує Людмила Гурченко, дивлячись красивими очима в кадр: “Только бы не было войны!.. Только бы не было войны!.. Только бы не было войны!..” Це закладка, це прошивка. Це говорилося з усіх екранів, усіх репродукторів: “Какая разница?! Хлебушек есть? Главное, чтобы войны не было! Спасибо партии и родному советскому правительству за заботу!”. І ще випустять якусь ткачиху на сцену, яка розповість, що їй квартиру дали – і люди сидять, слухають, опустивши очі, і думають, коли їх додому відпустять.
Зараз відбувається повернення замусюрханого, смердючого, голодного, обдертого і приниженого “совка” 1970-х років, який розповідає, що “будет хорошо! Лишь бы перестать стрелять и помириться с Россией – и все будет хорошо!”. Це саме та ідеологема.
Це не нова ідентичність. Це совкові меми.
Вельми драматична історія втрати Білоруссю своєї мови
– Що стається, коли на “мовне питання”, скажімо, “забивають”?
– Показовою в цьому плані є вельми драматична історія втрати Білоруссю своєї мови. Вона триває не одне покоління, почалася не за Лукашенка. Я пам’ятаю наживо дискусії часів “Перестройки”, коли тодішня білоруська інтелігенція створювала “Товариство родной мови”, боролася за “одродженіє”. З їх молодими поетами, а також з грузинськими, литовськими й вихідцями з інших пригноблених народів, на конференціях ми обговорювали наше майбутнє. Вони вже тоді нарікали, що в їх містах практично не залишилося білоруськомовних шкіл. Їх було близько 20 відсотків, розсипаних здебільшого по сільській місцевості. У селах уже говорили “трасянкою” – суржиком, і на час розпаду СРСР у них не лишилося регіонів, де можна було б послухати живу білоруську мову. Хіба на Поліссі треба було відшукувати місця, щоб послухати поліщуківський діалект. Це, зазвичай, була якась глушина, до якої можна лише річкою дістатися – місця, як в романі “Людзи на болоце” білоруського класика Івана Мєлєжа.
В Україні на час розпаду СРСР теж була кризова ситуація – російських шкіл було 51%, вперше з 1920-х більше, ніж українських. Це результат програмової андроповської русифікації 1970-1980-х років, яка Білоруссю пройшлась просто катком. На початку 1990-х у них було коротке “одродженіє” – Москва на Білорусь “забила”, вистачало своїх проблем: “бєлий дом” брали, весь час відбувалися перетрубації. А коли 1994 прийшов до влади Лукашенко, він різко повернув радянський прапор, радянський герб і російську мову як державну. Тож ця офіційна “двомовність” довела бідолашну, усіляко дискриміновано і неповнокровну білоруську мову до зникнення. Тому в Білорусі виросло покоління, яке дійсно не знає білоруської мови, не може прочитати своєї класики – того ж Івана Мєлєжа чи історичний детектив про часи литвинської шляхти “Дике полювання короля Стаха” Володимира Короткевича.
В ЮНЕСКО є класифікація – мови під загрозою; мови під загрозою зникнення; вимерлі мови.
Розраховується це за відсотком і віком носіїв. На віку мого покоління, наприклад, уже зникла і, ймовірно, відродженню не підлягає одна колись велика і важлива слов’янська мова – так звана верхньолужицька. Вона ще фігурувала у списку слов’янських мов, коли я вчилася у школі. Західні лужичани заселяли територію нинішнього сходу Німеччини. “Ляйпціг”, як його вимовляють німці – це Ліпськ і це слов’янська назва. У них все відбувалося так само, як і у білорусів. Їхня мова розвивалася, починаючи від XVI сторіччя, коли Франциск Скарина переклав верхньолужицькою мовою Біблію, потім було національне відродження і поява власних класів у ХІХ сторіччі. Станом на 1918 рік вони мали уже власну політичну партію, яка оголосила боротьбу за незалежність. А потім їх, перепрошую, “накрило” Гітлером. А після Гітлера їх “накрило” Совєтским Союзом, тобто ГДР. Доля білоруської мови потрапляє у цей самий патерн.
Ви, певно, чули історію про нещодавній випадок у Мінську. Але йдеться не просто про хлопця, якому пригрозили викликати охорону через те, що він звернувся білоруською мовою.
ДЕРЖДУМА РФ ЛЮТУЄ, А СТУДЕНТУ ПОГРОЖУЮТЬ УБИВСТВОМ ЗА ТЕ, ЩО У МІНСЬКУ ЗАМОВИВ ЧАЙ БІЛОРУСЬКОЮ МОВОЮ
Йдеться про мову, яка в такий спосіб опирається – такими цілковито дивовижними, ірраціональними сюжетами. Та тітка-барменша могла обізлитися з якихось ідеологічних міркувань, але, найшвидше, вона справді не зрозуміла, що їй кажуть. Їй треба було напружитися, коли відвідувач спитав “Фруктовая гарбата йость?” (чи є фруктовий чай?). Вона сприйняла це як свого роду момент агресії.
Однак мову дуже важко убити. Це природна стихія – не лише феномен культури. І треба докладати зусиль протягом століть тоталітарного режиму, використовувати танки, таємну поліцію і що завгодно, аби її знищити. Білоруська мова потрапляє в категорію “на межі зникнення” і починає видавати спалахи, шипучі іскри. Мова не хоче вмирати.
В Україні досі на хліб куди жирніше мажеться “язик”, а не мова
– Знову ж таки, білоруська зникає через риторику “один народ”. Верхньолужицька, як я можу припустити, зникла з тієї ж причини. Те, що відбувається зараз в Україні – чи несуть ці процеси загрозу українській мові?
– Ні, такого з українською не станеться. Ми багато чого зробили за ці пострадянські роки, аби українська не потрапила до списку мов під загрозою – і це правда. Ми висмикнули мову, коли вона була на краю. Якби ще одне покоління йшов такий “пресняк”, як у роки моєї юності, де катком все заливалося, то відбулася б втрата мови, коли зникають люди, які є її носіями, і прибувають люди, які її не розуміють.
Але це зовсім не означає, що ми вже проскочили цю небезпеку. Зараз існує тенденція до скорочення числа мов на планеті Земля, і поки не видно, що буде супротив. Це так звана тенденція до мовної централізації. Якщо ти потрапляєш до сотні поширених мов – у тебе є майбутнє. Якщо ні – розчиняєшся у “жовтій”, “смаглявій” чи ще якійсь мові, як це відбувається зі списком численних мов Південної Азії. Українська наразі втримується на плаву, але це не буває раз і назавжди. Це по-перше.
А по-друге, доки у нас триває війна з Росією за незалежність, доти у нас триватимуть – назвімо це своїми іменами – мовні війни. На території України триває оголошена Путіним мовна війна з моменту, коли він заявив, що його інтереси там, де є “русскій язик”. Він захищає “русскоязичних”. Це концепція того самого “русского міра”, котрий своєю мовою і зброєю позначає чужі території. Війни за мову йшли не раз і не два – достатньо згадати ковенанторів у добу Реформації (шотландський національно-релігійний рух XVII столітті за незалежність від англійського короля і церкви, – “Апостроф”).
Мова – це не просто засіб спілкування, а компонент ідентичності. Це треба розуміти тим, хто каже “не загострюйте мовного питання”. Якщо ми не будемо захищати українську мову абсолютно усіма ресурсами (від спілкування нею і до максимального розширення її вжиткування), то ми програємо оголошену нам лінгвістичну війну.
У нас дуже широка проблема з мовою бізнесу. Коли був ухвалений закон про мову, одна ведуча на “Плюсах” абсолютно цинічно ляпнула “мову на хліб не намажеш”. Цю фразу неправильно витлумачили. Зразу почали лірично говорити, що й маму не намажеш, і коханого не намажеш, і свою дитину не намажеш. Почали переводити мову в план абстрактних духовних цінностей. Це все дуже добре – я сама люблю казки про поні і єдинорогів.
Але штука в тому, що мова є дуже вагомим економічним фактором. Якщо ти кажеш, що мову на хліб не намажеш, то ти прекрасно знаєш, що в Україні досі на хліб куди жирніше мажеться “язик”, а не мова. Знання російської досі ресурсніше, аніж знання української. Економічно російська досі обіцяє більше дивідендів, – після цілого покоління, яке виросло в умовах незалежності.
Активісти біля Верховної Ради вимагають підтримати проект закону “Про забезпечення української мови як державної”
Голова Верховної Ради Андрій Парубій просто на парламентській трибуні підписав мовний закон і заявив, що передає його на підпис Президенту.І, власне, війна іде за те, щоб мова мазалася на хліб. Щоб ситуація, за якої її “на хліб не намажеш”, лишилася в колоніальному минулому. І щоб знання української мови давало людині профіт за всіма показниками. Оце є захищена державна мова – та, яку вигідно знати і яка мажеться на хліб. Але погодьтеся, що до цього нам ще дуже далеко.
– Навіть у Львові бізнесмени “говорят на общепонятном”. Ну ти ж не примусиш людей в обов’язковому порядку спілкуватися українською!
– Має бути ціла державна програма розвитку мови. Це від безкоштовних мовних курсів і до всього, що описують страшним словом “українізація”. У нас ніколи не було урядової програми. Лише минулого року ухвалили закон. Не треба відкривати великих велосипедів. Можна поїхати повчитися у Ізраїлю, як вони відроджували мову євреїв.
Смерть народу: Фраза “один народ”означає, що із двох народів має лишитись один
Але зверніть увагу, що при кожній спробі говорити про державну мовну політику вий здіймається одразу до небес. І лише коли Путін оголосив про “один народ” і “руській мір” – замислилися.
Але якщо ми з росіянами “один народ”, то це означає, що із двох народів має лишитись один, як правильно визначив Лесь Подерв’янський ще у 2014 році. Тому фраза “один народ” – це уже оголошення війни. Бо це означає, що “ви помріть, а ми лишимося”, хоча зовсім не факт, що лишаться вони.
– То чим загрожує Україні її слабка позиція в плані національної ідеології під час війни з Росією?
– Смертю. Спроба Росії поглинути потрібну їй територію загрожує смертю – при чому всьому українському народу. Подивіться на Крим, куди понаїжджали з російської глибинки на всі посади, а кримчукам кажуть: якщо хочете кар’єру робити, то на вас чекають у сонячному Магадані. У росіян купа незаселених, неосвоєних територій, де треба тримати умираючі рештки сталінської індустріалізації, яка робилася кров’ю і кістками засланців. То все вимираючі міста. Без людей там зупиняться залізниці. Трубу треба обслуговувати із того самого Уренгоя.
Їм треба ресурси, треба кадри, треба людей. Їм треба тупо виселити мільйони українців на ту саме залізницю і забрати частину собі в армію, бо “бєз хохлов армія нє работаєт” – вони визнали це ще в 1990 році. Як вони кажуть, “хохли” були тим самим цементом, нижчим офіцерським складом, який давав кістяк. Їм потрібен наш ресурс. Не лише вугілля і заводи, які вони одразу повивозили. Подивіться, що вони роблять на Донбасі – і зрозумійте, що їм треба більше!
Це дуже прості речі і вони повинні постійно озвучуватися: люди добрі, якщо ви хочете піднімати “сонячний Магадан”, – вперед! Взяв, спакувався, забрав дітей – і поїхав. Але не тягни цей “сонячний Магадан” сюди, в Україну, яка якось вирвалася із тих смертельних лабет і має шанс втриматися!
