О сообществе

Історично-розважальне співтовариство

Статті і цікавинки про український націоналізм і культуру, українську боротьбу і незалежність, про наших героїв, і ворогів, які отримують від них на горіхи

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Бандерівці

Забутий свідок Голодомору — журналістка Ріа Клайман

  • 19.09.19, 09:58

Про канадійську журналістку й про те, що вона побачила, подорожуючи східною Україною 1932 р., розповів Ярослав-Ігор Балан, директор Канадського інституту українських студій Альбертського університету



Ведуча Ірина Славінська

«Це канадська журналістка з Торонто, яка народилася в Польщі. Коли їй було два роки, родина емігрувала. Вони прибули до Канади з двома братами та з родичами. Оселилися в Торонто, бідно жили.


Коли їй було шість років, вона була на параді під час святкування Дня Вікторії, було багато людей, вона хотіла сісти в трамвай, але впала і трамвай переїхав ногу. Вона втратила, здається, ліву ногу нижче коліна.

Коли їй було одинадцять років, помер батько. Вона мусила піти працювати на завод. Вечорами після школи відвідувала якісь курси, була самоуком, але потроху вивчилась на секретарку стенографії, з того й жила, допомагала мамі утримувати родину. Але завжди мала прагнення бути журналістом і їй це вдалося.

Потім вона поїхала до Нью-Йорку, рік жила там і працювала як секретарка в психоаналітика. Тоді поїхала до Англії, там рік працювала у відділі, що підтримував провінцію Альберто.

Але це також її не цікавило. Вона хотіла бути серйозною журналісткою і, особливо, хотіла бачити Радянський Союз. Бо вона в такому віці і з такого покоління, коли в післяреволюційний час було захоплення комунізмом”.

Ірина Славінська: Яким чином їй вдалося з цією непрофесійною освітою потрапити репортеркою до Радянського Союзу, окрім того в провінцію?

Ярослав-Ігор Балан: Є доказ, що вона могла бути членкинею Комуністичної партії у Великобританії. Вона подала на візу до Союзу, але все якось розтягнулося.

Нарешті їй далі візу, вона сіла на потяг, маючи 75 американських доларів у кишені. Приїхала до головного вокзалу в Москві. Не знала російської мови, нікого не знала і не мала навіть, де ночувати.

Ірина Славінська: У неї було редакційне завдання медіа?

Ярослав-Ігор Балан: Ні. Вона хотіла бачити, як будується це успішне майбутнє життя. Вийшло так, що коли вона блукала вокзалом, якийсь чоловік зрозумів, що їй потрібна допомога і підійшов до неї. Він знав три слова англійською, трохи німецькою. Провів її до готелю, там на рецепції покликали гостя, що був журналістом із Чикаго. І вони взяли її на ніч, вона першу ніч спала у ванній.

Він знайшов їй місце, щоб тимчасово винайняти кімнату. В той самий час представив її відомому американському журналісту Волтеру Дюранті, який був кореспондентом New York Times. Той дав їй роботу і вона працювала дев’ять місяців як дослідниця та його помічниця. Тоді ж скористалася нагодою, щоб добре вивчити російську мову, а також журналістську роботу. Це був грудень 1928 року.

Десь у вересні 1930-го було готова, щоб заробляти на життя як незалежна журналістка. Вона не була прив’язана до жодної газети, хоча її статті друкували Daily Express.

Я думаю, вона швидко зорієнтувалася, що цей «рай на світі» не був раєм. І вона потроху пізнала дійсність радянського життя.

Ірина Славінська: Чи є про це якісь її записи, що справді відбувається зміна ставлення людини, яка захоплена цим шармом комуністичної ідеї, і людини, яка справді побачила реальність?

Ярослав-Ігор Балан: Вона згадувала у статті 1971 року, що написала спогади і пробувала продати їх до якогось видавця, але не вдалося. І було би цікаво знати, коли вона почала інакше дивитися на Радянський Союз.

Я знаю, що в липні 1931 року до Москви приїхав славний англо-ірландський письменник Джордж Бернард Шоу, і вони познайомились. Вона всюди ходила з ним, навіть була в кімнаті, коли він мав зустріч із Сталіним і чула розмову.

Ірина Славінська: Яким чином вона в 1932 році вирішує поїхати на Схід? Чи було це рішення, вмотивоване першими новинами про початок Голодомору?

Ярослав-Ігор Балан: Так, думаю, це було мотивацією. Я знаю, що в квітні 1932 вона повернулася до Лондона на кілька тижнів на відпочинок. Тоді познайомилася з Беатрисою Веб, яка зі своїм чоловіком Сіднеєм були дуже відомими аристократами, але симпатиками комунізму. І Шоу їй радив зустрітися з Ріа. Є дуже цікавий опис про їхню зустріч. Ріа вже в той час сказала, що в Україні є голод і пробувала переконувати, що Радянський Союз не є тим раєм та утопією, про який вони думали. Але Беатриса махнула на це рукою і не хотіла чути, сказала, що вони знають про «певні труднощі». В липні 1932 року Беатриса поїхала з чоловіком у Союз, п’ять тижнів були там, а після того вона написала книжку «Радянський Союз. Нова цивілізація», що вийшла 1935 року, де вони більш-менш виправдовували політику Сталіна.

Ірина Славінська: Як Ріа потрапила на територію України?

Ярослав-Ігор Балан: Голод почався наприкінці зими 1932 року. Найстрашніший період був від січня 1933 року. В липні 1932 приїхали двоє дівчат з Америки. Їм було по 22 роки, а Ріа на той час було 28. Вони отримали дозвіл і хотіли поїхати аж до Грузії: через Україну з Москви на південь. І попросили, щоб їй дали дозвіл їхати як гіду і перекладачу. І вже коли в Україні, побачили голодних людей і те, що діялося насправді. 

Повну версію розмови слухайте в доданому звуковому файлі. 

Перекладені уривки з репортажів тут https://www.bbc.com/ukrainian/features-46322755

Джерело тексту та звукозапису https://hromadske.radio/podcasts/hromadska-hvylya/zabutyy-svidok-golodomoru-zhurnalistka-ria-klayman

Діди окупували

  • 18.09.19, 04:34

У ніч з 17 на 18 вересня 1939 року Радянський союз розпочав вторгнення на територію Польщі. Таким чином совєти підтримали наступ німецьких нацистів, який почався 1 вересня 1939 року. Усе це було умовами пакту Молотова-Рібентропа про поділ сфер впливу в Європі між Німеччиною та Радянським Союзом. Нападом на Польську державу вони спільно розпочали Другу Світову війну.

Наступальні радянські сили отримали завдання блискавичним ударом розбити польську армію і вийти на лінію розме­жування з німецькими військами, передбачену таємним протоколом пакту, – лінію річок Піси, Нарви, Вісли і Сяну. Отримавши повідомлення про перетин Червоною Армією польського кордону, німецьке командування віддало наказ своїм військам зупинитися на лінії Сколе-Львів-Володимир-Волинський-Брест-Бєлосток.

За першу ніч радянськими військами було захоплено Тернопіль, 18-19 вересня – Сокаль, Броди, Бібрку, Рогатин, 19 вересня війська підійшли до Львова. 22 вересня 1939 р. польський гарнізон на чолі з генералом В. Лянгнером капітулював перед Червоною армією. Наступ совєтів став повною несподіванкою для польського політичного керівництва і військового командування.

На честь спільної перемоги нацистів та комуністів в захоплених містах почали проводити спільні військові паради.

Населення в перші дні доволі приязно вітало совєтів. Лише національно-визвольне підпілля ОУН застерігало цивільне населення, наголошуючи, що на зміну польській окупації прийшла ще страшніша – радянська. І у цьому українці дуже швидко пересвідчилися. Про звірства радянської влади в перші місяці окупації Західної України ще 2010 року вийшов документальний фільм Тараса Химича  "Золотий вересень"

Ми живемо в часи вже російської-української війни, розв’язаної Росією. Сьогодні наші західний сусід починає розуміти, що сильна незалежна Польща можлива лише за умов існування сильної незалежної України. А будь-які наші суперечки призводять до взаємних жертв, втрат та руйнацій. Результатами цього користуються росіяни: “імперські”, “червоні” чи сучасні “путінські” – не має значення.

Імперська Росія лише змінила форму, але загроза з її боку, як і 80 років тому, лишається незмінною. І чи зробимо ми правильні висновки з історії – залежить тільки від нас.

Alina PonypaliakDmytro Zhmailo – #ВимкниРосійське


Асвабадітєлі ("золотий вересень"1939го)

  • 17.09.19, 15:55
(....)У перші ж дні, як Червона Армія увійшла до Львова, були захоплені на вокзалі товарні вагони, в яких містилося все майно втікачів із центральної Польщі, спішно вантажили його на авта і кудись відвозили,а усе, на їхню думку зайве, скидали на купи і палили. Вістка про це швидко розлетілася, і на вокзал почали збігатися власники того майна і намагалися показувати квитанції на вантаж. Їх тихенько відводили на бік і розстрілювали.

Торговицю за Оперним називали Кракідалами, львів'яни продавали тут безліч усіляких речей, апоміж них походжали покупці-переважно совєтські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут перетворювалися на європейських дам.

Тому й не дивно, що совєти, щойно прибувши до Львова, відразу цікавилися, як потрапити на Кракідали, чи, як вони казали, "на Кракаділи"бо тут можна було купити дуже дешево чудові речі, і вони, придбавши зношені європейські костюми й плащ, притьма перевдягалися у брамах, і тоді аж виходили до міста.

"Визволителі" змітали геть усе в усіх крамницях. На вулицях Львова тепер можна було спостерігати дивовижні картини, адже неможливо собі уявити польського офіцера з мішком картоплі за плечима, з дитячою ванночкою чи навіть унітазом на голові, але совєтські офіцери з таким скарбом траплялися щодня.

Невже такого не було? А от будь ласка спогади совєтського військового Петра Горєліка ("Звєзда" 2002 №5)"Август 1939 года. Я думал, что еду в какую-то глушь,- Польша представлялась мне страной на обочине Европи, а Западная Украина-захолустьем Польши. Но Львов оказался городом европейским.

Мьі знали свои провинциальньіе города с пустьіми полками магазинов и очередями, идеологически поддутьім ентузиазмом и серьіми однообразньіми лозунгами, навевавшими скуку на каждом перекрестке. Лвов же, насмотря на военное положение вьіглядел весельім и преуспевающим. Изобилие товаров и ульібок, несмолкаемость "шума городского"- все ето поразило нас в те дни раннего бабьего лета. Улицьі бьіли полньі с утра и до поздней ночи. У входа в гостинницьі и рестораньі на столах лезали горьі аппетитньіх бутербродов и пирожньіх. На прилегавших к центру улочках , в маленьких лавчонках, ломившихся от мануфактурьі, обуви, парфюмериии и косметики, нашу солдатьі и командирьі сметали все подряд, когда надоставало денег, расплачивались облигациями займов. полки мгновенно пустели, но вскоре наполнялись снова, етот "фокус" капитализма поражал особенно. На толкучем рьінке за Оперньім тетром продавалось все.(...)"

По всіх ресторанах і кнайпах, які перетворилися на вщерть заповнені "закусочні" та "чайні", большевики тільки те й робили, що жували, жували, жували.  У львівських каварнях запанував специфічний запах, якого раніше тут не було, повис ядучий дим від махорки і залунало голосне чвакання, плямкання і сьорбання - хтось видуває носа просто на підлогу, затиснувши одну ніздрю великим пальцем, хтось спльовує під час їжі, майже усі витирають масні губи рукавами, смачно відригують і колупаються брудними нігтями в жовтих зубах.

Совєтські люди, які прибули в Галичину, викликали неабиякий подив, вони були геть інші, вони не звикли вітатися на вулицях, піднімачґи капелюха чи кашкета, не просили вибачення, коли когось штовхнули. Всюди, де черга чи більше скупчення людей, вони поводилися як дикуни, лаялися і грубіянили. А найпопулярнішим словом у  будь-якого совєтського урядовця було "давай","давай назад","давай впєрьод","давай прахаді". І всім вони "тикали", назважаючи на вік людини, зайшовши до галичан до хати, ніхто з них не скидав шапки. Простих робітників за зовнішністю приймали за інженерів чи навіть за буржуїв,бо були вбрані набагато краще за їхніх службовців.

Білизна совєтських жінок-окрема пісня. Усі вони носили бавовняні до колін труси, які називалися досить таємниче "блюмерс". Усі однієї-яскраво волошкової барви.  Галичани це страхіття називали майталесами. Особливістю цих майталесів було те,що вони замість гумки  мали довгу бавовняну тасьму,яку жінка мусила тричі обкрутити довкола стану. Пояси для підв'зок на панчохи були скроєні з полотна, станика чи то пак бюстгальтера рідко хто мав.

"Визволивши" галичан з їхніх будинків, нові власники отримали окрім меблів ще й гардероб. І ось яка картина постала перед оторопілими галичанами в театрі: "На одних-довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других - уже муслінові сукні яскраво-рожевої барви, і жодна з нух не здогадується,  що це жіночі нічні сорочки! А треті вбрали на себе нічні вишивані сорочки "мілянез", які маютж велике декольте. За відсутністю бюстгальтерів, особливо якщо спостерігати за цим із балкону, картина вимальовувалася назабутня. А коли в такій "сукні" товаришка потрапляла на просвіт, то можна було роздивитися й те, що вона мала під сподом, а там - часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін"

Звернемося до спогадів дружини Олександра Довженка Юлії Солнцевої. Ось як вона описує Львів: "На вулицях були відкриті всі магазини з дуже гарними для нас небаченими речами. Кілька днів пізніше я була вражена. На маленькій вулиці Львова  якась юрба львів'ян стежила за нашими військовими із дружинами. Дружини вдягли нічні сорочки, думаючи, що це сукні з мереживами,й з гордістю носили їх. Мипройшли, опустивши голови, підійти й сказати їм- ми не змогли. Публіка гоготала, йшла за військовими з їхіми дружинами. Дуже шкода, що ми з нашими добрими намірами і найчастіше відсутністю культури потрапляли у важке становище й псували все, що створювала наша пропаганда й наш високий світ радянської країни"

А атвєтствєнниє работнікі, які оселилися в готелі "Жорж",одного разу попиходили на сніданок у ресторацію в піжамах. Кельнери їх делікатно випросили зі стримуваною злорадністю.

Багато хто з совєтів уперше в житті побачив унітаз і вирішили, що це вмивальник, ба навіть з ньго воду пили  і ще нарікали, що він надто низько.

"У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім'я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що сапарить ще окропу, і з чайником рушає по воду
Я запитала, де вона бере воду."Да там,в комнатке"- "У вас там є кран?"-"Да с раднічка" - "Якого сраднічка?"- отетріла я. Тут вона заводить мене до кльозету, а там крім білої мушлі, нічого нема"

Як свідчать записні книжки Петра Панча, восени 1939 року , після появи в готелі "Жорж" совєтських громадян, з'явився на спинці накривки унітазу напис: "На єйо садятся, а не стают ногами"

Юрій Винничук 

In memoriam. Марк фон Гаґен

  • 16.09.19, 20:23
Пішов з життя американський історик-україніст Марк фон Гаґен

Марк фон Гаґен помер 15 вересня, йому було 65 років. Про це у соцмережі повідомив науковець Володимир Кулик. Він написав:

«Помер Марк фон Гаґен, блискучий історик, великий друг України й багатьох українських науковців. Я знав його 27 років. Захоплювався його науковими здобутками, а ще більше – його мужністю в боротьбі зі страшною хворобою. Він протримався довго й зробив іще багато. Спочивай з миром, Марку».

Марк фон Гаґен досліджував історію Росії, України і ширше – цілої Євразії. Працював в Університеті штату Аризона (США). У 2002-2005 роках був головою Міжнародної асоціації україністів. Входив до видавничої ради журналів Ab Imperio та Критика.

1995 року фон Гаґен написав статтю «Чи має Україна історію?», що спричинила наукову дискусію і призвела до кращого розуміння місця української історії в міжнародній науковій системі.

Джерело https://hromadske.radio/news/2019/09/15/pishov-z-zhyttya-amerykanskyy-istoryk-ukrayinist-mark-fon-gagen

Пацифікація. Річниця польського терору

  • 16.09.19, 12:00
Пацифікація 1930 р.
Пацифікація в одному із сіл Галичини, 1930 р.
Пацифікація в одному із сіл Галичини, 1930 р.

Пацифікація (від. лат. расіfісаtіо – умиротворення) – державна політика масових репресій щодо українського населення Галичини, проведена урядом Польщі на чолі з головою уряду Ю. Пілсудським та міністром внутрішніх справ Ф. Славой-Складовським восени 1930 року.

Формальним приводом для пацифікації стали численні протипольські акції, що відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. За офіційною інформацією польської сторони тоді було спалено 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 господарських будинки та 112 скирт збіжжя, що належали полякам.

Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля – Організацію українських націоналістів (ОУН) та її бойовий підрозділ – Українську військову організацію (УВО). Провід ОУН визнав причетність організації до саботажів як форми протесту проти антиукраїнської політики Польщі на українських землях. Однак вже наприкінці вересня 1930 р. ОУН почала гальмувати саботажну кампанію. Пацифікація була проведена за особистим розпорядженням глави «санаційного» режиму маршала ЮПілсудського. Метою пацифікації було послаблення українських політичних сил та забезпечення максимального успіху урядовому табору на наступних (у листопаді 1930 р.) парламентських виборах. З 20 по 29 вересня до пацифікації було залучено 17 рот поліції, тобто 1041 осіб, 10 ескадронів військової кавалерії, а також повітові та волосні поліційні підрозділи. Залучали членів «Стрілецького союзу» та груп військової підготовки. Репресивні заходи польського уряду тривали з 14 вересня до кін. листопада 1930 року. Їм передували арешти групи визначних українських громадських та політичних діячів, зокрема: Д. Палієва, В. Целевича, І. Ліщинського, В. Кохана, О. Когута, О.Вислоцького, І. Ліщинського та інших. 30 жовтня було затримано голову Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) Дмитра Левицького та головного секретаря партії Любомира Макарушку, а також інших активістів. Заарештовано майже весь провід УНДО, низку лідерів Української соціалістично-радикальної партії (УСРП). Загалом було арештовано 21-го українського посла і 3-х сенаторів. Арештовано десятки керівників і членів ОУН в Галичині: Я. Нестора, Б. Кравціва, Б. Кордюка, Р. Сушка, З. Книша, І. Ґабрусевича та інших. 30 вересня було застрелено керівника ОУН і УВО в краю Юліяна Головінського. Під час каральних операцій відбувалась ліквідація українських суспільних організацій та установ, таких як: «Пласт», «Луг», «Сокіл», філій «Просвіти», кооперативів. 

Зруйнована кімната товариства «Просвіта». м. Львів, 1930 р.
Зруйнована кімната товариства «Просвіта». м. Львів, 1930 р.

Було закрито українські гімназії в Тернополі, Рогатині, Станіславові. Польські шовіністичні угрупування чинили напади на українські кооперативи, філії «Просвіти», школи. Українські партії засудили урядову репресивну акцію щодо населення Галичини, хоча й негативно поставилися до саботажної кампанії українського підпілля. ЦК УНДО апелював до уряду та місцевих властей з вимогою припинити політичний терор проти українського населення. Намагання митрополита УГКЦ А. Шептицього досягнути порозуміння з урядовими колами Польщі для зупинення «пацифікаційної» операції завершились невдачею. Спочатку (до кін. вересня 1930 р.) каральні дії чинила переважно поліція, згодом (від кін. вересня до середини жовтня) – здебільшого військові відділи. Під час «миротворчої» операції було застосовано протиправний принцип колективної відповідальності. Спеціальні поліційні та військові відділи проводили численні ревізії у приватних будинках, у приміщеннях українських культурно-освітніх і фінансово-економічних установ. 

Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад 5 тис. обшуків, що супроводжувались зриванням підлоги і дахів, нищенням меблів та продуктів харчування. З селянських громад стягували контрибуції у вигляді продовольства та фуражу.  За офіційною інформацією, поліційна пацифікація охопила 325 населених пунктів у 15-ти повітах, а військова пацифікація – 168 населених пунктів у 14-ти повітах. Загалом здійснено 5195 каральних акцій («ревізій»). У Галичині було «умиротворено» близько 450 сіл з 3500.За інформацією Української парламентарної репрезентації (УПР), репресії торкнулись понад 30-ти повітів з населенням понад 5 млн осіб. Деякі місцевості пацифікували від двох до кількох десятків разів. Не увійшли в офіційні звіти численні локальні акції, здійснені в рамках загальних протиукраїнських репресій.

Зруйнована читальня товариства «Просвіта». с. Княгиничі, Станіславівське воєводство (тепер Івано-Франківська область), 1930р.
Зруйнована читальня товариства «Просвіта». с. Княгиничі, Станіславівське воєводство (тепер Івано-Франківська область), 1930р.

Загалом за липень - листопад 1930 р. у зв'язку з саботажами було заарештовано 1739 активістів українських організацій та установ (у Львівському воєводстві – 722, Тернопільському – 610, Станіславівському – 407). За офіційними даними 1143 осіб було віддано під суд.

Станом на 17 березня 1931 р. в ув'язенні лишалося 212 осіб (10% затриманих). У 20-ти судових процесах було засуджено 28 осіб. Провину основної маси затриманих доведено не було.

Фізичні розправи та знущання над українськими селянами, учителями, священиками часто доповнювались моральним приниженням.

Хвиля репресій, тиск польської влади на українське населення спричинили зменшення українського представництва у вищих законодавчих органах Польщі. Українці з Галичини здобули у сеймі 20 місць та 4 – у сенаті. Новообрана УПР виступила у сеймі та сенаті з осудом протиправних дій влади, вимагала покарання винних та надання допомоги потерпілим. Водночас робилися спроби пошуку шляхів послаблення польсько-українських протиріч (переговори між представниками УПР і польських урядових кіл у лютому 1931 р.).

Читальня і бібліотека товариства «Просвіта» після польського погрому. с. Чижиків, Львівське воєводство (тепер Пустомитівський район, Львівська область), 1930 р.
Читальня і бібліотека товариства «Просвіта» після польського погрому. с. Чижиків, Львівське воєводство (тепер Пустомитівський район, Львівська область), 1930 р.

Українські посли і сенатори звернулися до Ліги Націй з проханням дослідити дії каральних відділів під час «пацифікації» і змусити Польщу виконати свої міжнародні зобов'язання щодо українців з Галичини. Під впливом численних статей у пресі та прохань українських представників справою пацифікації зацікавилися впливові громадські організації антивоєнного й гуманітарного характеру, серед яких: «Міжнародна жіноча ліга за мир та свободу» та британський «Союз демократичного контролю». Протест Польщі висловили Міжнародний комітет Червоного Хреста, Міжнародний союз кооперативів, Міжнародний комітет допомоги дітям, Міжнародний союз скаутських організацій. Численні порушення прав українського населення були засвідчені секретарем «Жіночої ліги» Мері Шіпшенкс, австрійкою Гелен Оппенгаймер, журналістом «Манчестер Гардіан» Фредеріком Фойтом під час їхнього перебування в Галичині. Рада Ліги Націй утворила комітет на чолі з Артуром Гендерсоном для вивчення ситуації на західноукраїнських землях. У січні 1932 р. на спеціальному засіданні ради винесено рішення, яке засуджувало дії польського уряду щодо українського населення. Ю. Пілсудський та його оточення розглядали «заспокоєння» українського населення в контексті своїх масштабніших планів придушення політичної опозиції в державі та встановлення в краї авторитарного режиму. Одним з головних наслідків «пацифікації» стало зростання серед українців національної свідомості, настроїв ворожості до Речі Посполитої, що вело до подальшого загострення українсько-польських стосунків

Джерело

Микола Горбаль

  • 15.09.19, 12:00

14 вересня 1940 року народився Микола Горбаль — український поет, політв'язень. Був тричі увязений радянською окупаційною владою у 1970, 1979, 1984 за «антирадянську агітацію та пропаганду».
24 листопада 1970 р. заарештований у Тернополі за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації та пропаганди» (ст. 62 ч. 1 КК УРСР). Інкримінували розповсюдження самвидаву, поеми «Дума», в якій СРСР був зображений як тоталітарна держава, а Україна як колонія.

Засуджений 13 квітня 1971 р. Тернопільським обласним судом до 5 років позбавлення волі і 2 років заслання.
Заарештований 23 жовтня 1979 р. за сфабрикованим кримінальним звинуваченням — «спробі зґвалтування». 30 жовтня члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів: «Брудне звинувачення Горбаля, брутальний арешт його — це нове свідчення того, що пора політичних процесів в Україні минає, настає час, коли політв'язнів запроторюють до кримінальних таборів, штучно притягують їх у кримінальних справах… Звинувачення в зґвалтуванні зручне ще й тим, що, згідно зі ст. 70 КПК УРСР, процес про зґвалтування може слухатися за зачиненими дверима, а тому ні рідні, ні друзі підсудного не матимуть навіть формальної можливості бути присутніми на суді. Крім того, це великий козир для пропаганди — дискредитувати таким чином українських правозахисників».

21 січня 1980 р. був засуджений Жовтневим райсудом м. Києва на закритому засіданні за ст. 17, 117, 190 КК УРСР до 5 років позбавлення волі в таборі суворого режиму. До зали суду допустили сестру Марію, решту родичів — тільки на оголошення вироку. В останньому слові сказав: «Я, можливо, перший, кому фабрикують справу за таким гидким звинуваченням… Сьогодні я офіційно оголошую себе членом Української правозахисної Гельсінкської Групи».
23 жовтня 1984 етапований до СІЗО м. Миколаєва, де за добу до закінчення терміну йому пред'явили ордер на арешт, підписаний 10 жовтня 1984, за звинуваченням у «розповсюдженні наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад». Марно Ольга Стокотельна чекала чоловіка біля прохідної табору в Новоданилівці. Горбалю були інкриміновані 45 віршів, вилучених ще 1979 року, і покази кримінальників-провокаторів.

8-10 квітня 1985 був засуджений Миколаївським облсудом за ст. 62 ч. 2, ст. ст. 42, 43, 26 КК УРСР і ст. 70 ч. 2 КК РРФСР до 8 р. позбавлення волі і 3 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Від 25 вересня 1985 карався в зоні особливо суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Пермської області.





Всеукраїнська правозахисна організація Меморіал імені Василя Стуса

Під Івано-Франківськом знайшли криївку

  • 14.09.19, 15:32

Криївку, де ймовірно жили очільники пропаганди ОУН, знайшли на Рожнятівщині. 2 тижні тому лісівники під час лісовідновлювальної рубки натрапили на глибоку яму високо в горах. Саме тому вчора, 12 вересня, працівники комунального підприємства "Пам’ять" вирушили в урочище Зелена Яворина, що за селом Осмолода Рожнятівського району. Під час пошукових робіт вони підтвердили, що це дійсно повстанська криївка часів другої половини 40-х років, яка розташована на глибині 2-х метрів.

Джерело https://if.suspilne.media/news/38435



Василь Кук: вірний до кінця

  • 10.09.19, 14:38


Він жив у тихій квартирі на київській Дарниці. Він – останній Головнокомандувач УПА Василь Кук. 9 вересня 2007 р. його серце перестало битися. Життя ж його завжди було оповите таємницями. Він мав близько 85 псевдонімів, та найбільш відомі два: в УПА – «Леміш», серед оперативників радянських органів держбезпеки – «Борсук». Його справа на чотири томи та 1028 сторінок, досі зберігається у Галузевому архіві СБУ.

«Характерною рисою «Леміша» було те, що він ніколи нікому про себе не говорив, – розповідала про Кука його дружина Уляна Крюченко на допитах у КДБ в липні 1954 р. – Навіть я, як дружина, не знаю ні його дитинства, ані юнацьких років. Конспіратор «Леміш» був великий. Я ніколи не знала, який пост він має в організації, вже не кажучи про інше».

Один з найкращих конспіраторів в ОУН і УПА Василь Кук очолював повстанську армію з 1950 по 1954 рр. Згодом, радянські спецслужби взяли його в полон, через що «Леміш» аж до 1960 р перебував у радянських тюрмах. Радянська влада намагалася схилити його до співпраці, адже це було важливо для іміджу Радянського союзу, але цей план совєтів провалився.

Після звільнення, спостереження за Куком зафіксувало низку фактів, які давали органам держбезпеки підстави вважати, що він міг використати визволення від кримінальної відповідальності й наступне перебування на волі для продовження антирадянської діяльності. 
Про це зокрема йшлося в доповідній записці голови КДБ УРСР Віталія Федорчука першому секретареві ЦК Компартії України Володимиру Щербицькому в листопаді 1974 року. Тоді «органи» зафіксували, що Василь Кук контактує з дисидентами. Також він був знайомий з Василем Стусом.

В цілому ж цей документ мав досить чітку мету – добитися скасування амністії для Кука та притягнути його до кримінальної відповідальності. Але цього не сталося, адже тоді відповідати довелося б не лише старому підпільнику, а й десяткам чи навіть сотням чекістів, які бралися за його «перевиховання» та «оперативне використання».

Василь Кук до кінця свого життя лишався вірним своїм ідеалам і переконанням. Він був тим, хто пройшов крізь пекло війни і дожив до омріяної незалежності України.

На запитання чому Кук та його покоління боролося проти двох тоталітарних режимів і окупацій за вільну Українську Державу завжди відповідав: «І то, що ми робили, і то, що ми боролися, то все було любити. Любити своє! Ну, ясно, що другі кажуть: ненавиділи! Ну ясно, що все, що вороже, будеш ненавидіти, і що вороже, будеш вбивати, щоб тріумфувало своє!»

Alina Ponypaliak – #ВимкниРосійське


Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
38
предыдущая
следующая