Давно я був щасливий. За Роздільною
Роз’їзд стояв. Коли цвіли сади,
Хоч тінь моя, та їздила туди...
Щоночі мимо, з темряви могильної,
Летіли, гуркотіли поїзди.
Трусилася казарма перелякана.
По стінах бігли спалахи вогнів.
І постать неприкаяну, заплакану
Я бачив чи не в кожному вікні.
Під стогін рейок йшли роки нелічені,
Душа не знала  сумнівів і мук:
Я був щасливий, бо невтаємничений
У магію повернень і розлук.

Життя пішло, як кінь, роками змилений,
Час став стрілою, натягнувся лук...
Не стало щастя, бо мій світ поділений
Дорогами повернень і розлук.
Та знаю – варто битися з невдачами,
Боротися за вічність і за мить,
Щоб з поїзда повернення побачити
Роз’їзд, який над Всесвітом стоїть.

Над мисом ліс стоїть дозором.
Бунтує світ холодний шквал.
Та сяє сонце, і на море
Як впало бите скло дзеркал.
А там,  де ліс припав до хвилі,
Стоять казкової краси
На квіти схожі вілли білі -
Райок духовної плебси.
Навколо них -  життя-болото:
Ридають, гинуть, п'ють гидоту,
Плазують на краю біди
Голодні діти і діди.
А у райку, за гарним муром,
Під охороною похмурих,
Жирує капище крутих.
А мимо них, байдужих, ситих,
Як крізь блискуче, хиже сито,
На дно часів летять світи .
Нещасні! Очі їм закрито
Примарним блиском золотим,
А то б побачили - над світом
Вогнем карбовано святим:
"Як смієш ти , дрібна людино,
Розбудувати власний двір,
Коли Господній Дім - руїна,
Коли братів шматує звір!
Де дух зневажено, розп'ято,
Гріх бути ситим і багатим,
Шукати замість неба крам.
Як смієш ти про розкіш дбати,
Коли в руїнах Божий Храм?"
Не утекти, не заховатись,
Бо хто пізнав свій час і строк ?
Христа удруге не розп'яти.
Не замовчить святий пророк.
І зважить Бог слова і діло,
І чорних душ брудні гроби ,
І  те, що їх благословили
Московські куплені попи!

Над Україною небо захмарене,
Стогне і б'ється об скелі лиман,
Вітер жене по степах може марева,
Може пилюку, а може туман.
Серцю миліше ця велич сувора,
Рипи, поля, що не мають межі.
Горя  людського нескорене море
Тут руйнувало фортеці чужі.
Горем засіяна, горем замішена,
Смертю, що йшла од села до села,
Палена ворогом, стріляна, вішана,
Вижити силу де ж ти знайшла?
Може то горе одвічне спалило
Голі степи, де одна бузина?
Грізна земля - все могили, могили.
Тільки для серця миліше вона!
Хто ж зберігає в серцях наших грубих
Вічну любов до цієї землі?
Може той предок, чий череп розрубаний
Плугом відритий лежить на ріллі.

Як страшно небо червоніє!  Яке напружене мовчання!
Затихла стомлена земля.
Вмирає день у темряві. Останні
Холодні промені лягають на поля.
Як сонце згасне - що тоді настане?
Які страхіття виповзуть вночі?
В курганах сплять минулого тирани
І мріють знов схопитись за мечі.
Як згасне сонце - що настане далі?
Адже на перший заклик сил нічних
Хоробрі блазні вогнища запалять
З таких для них нестерпних книг.
Та може все примарилось в дорозі
На цих кістками всіяних полях?
Звичайний вечір. Хмари у знемозі.
Останнє світло заливає шлях.
Та ні - не забуваються ні рани,
Ні досвід закатованих сторіч.
Тирани сплять поховані в кургани -
Та з тих курганів й виповзає ніч!
І треба ще до ночі зрозуміти,
Навіщо вбитим пізні каяття,
Що первородне - темрява чи світло,
І чи пішли тирани в небуття.

Цей сплячий сад, засипаний снігами,
Де всі дерева мріють розцвісти,
Де кожна гілка прагне до нестями
До сонця горде листя піднести...
Цей дивний сад, що бурі пропололи,
З чиїх дерев, рипучих, крижаних,
Зостанеться багато мертвих, голих
І навесні, коли розтане сніг...
Чого ж нам сняться у теплиці міста
Укритий міцно панциром скляним
Цей сад маленький і степи іскристі,
Цей грубий сніг і яблуні під ним?
Бо ми колись намріялись, як діти,
Про велич діла і зорю мети.
Та наша доля - сад, снігами вкритий,
Де всім деревам вже не розцвісти!

Море важко дихає, почорніле, втомлене.
Гори хвиль здіймаються. Закипає гнів.
Море невдоволене, що воно пригноблене,
Що воно гуляє нижче берегів.
Котиться на скелі очманіла піна.
Море, скаламучене вибухами хвиль,
Плаче у глибинах, стогне у глибинах,
І жене на берег бурі звідусіль.
Та не часто хвиля скелю розбиває,
Навіть долю кинувши на страшний таран.

Так і ти, поете, все чогось шукаєш,
Стомлений, знервований, ніби океан.
Б'єшся, як об скелі, у серця холодні,
Хочеш захопити думи поколінь,
Підіймаєш тугу від глибин безодні,
До зірок сягаєш хвилями прозрінь.
І шукаєш правду в книгах старовинних,
Прагнеш зазирнути в таїнство душі.
Б'єшся і страждаєш - тільки світ незмінний,
Як не розпинайся, що не напиши.
Поруч процвітають підлість і порнуха.
Вище скель здіймаються владні пахани.
І завжди пригнічені надчутливі духом,
Чий вогонь вібрує в хвилях неземних.
Люто палять пам'ять щедрі нагороди
За брехливі оди про вождів-катів.
Вічно невдоволений, що в час біди народу
Про неї простогнати не зміг, та й не схотів...

Муза українська зорелика -
Не рум'яна дівчина з картин,
А голодна і сліпа каліка,
Долею закинута під тин.
Босі ноги, латана одежа,
Ні тепла, ні щастя, ні добра.
Та за нею невідступно стежить
Ненажерна, заздрісна сестра.
А пихатих гендлярів байстрята
Сиплють на дорогу реп'яхи:
"То не муза, будь вона розп'ята!"
І готують труєні цвяхи.
Так куди ж іде вона, кульгава?
Що за Дух вперед її жене?
Шлях її, страшний і величавий,
Чий холодний розум осягне?
Та іде, грабована, убога,
Не шукає ситі манівці,
І не лиже золоті підлоги,
Хоч не квіти стеляться під ноги,
Зранені об черепи творців!