«Три разных истока во мне речевых: Я – не из кацапов-разинь. Я – дедом казак, другим – сечевик, а по рожденью грузин».

Прадід його по батькові - Маяковський Костянтин Кирилович, син полкового осавула, служив у славному козацькому місті Бериславі Херсонської губернії. У 1822 р. після завоювання Грузії був переведений на службу на Кавказ.

Його син - Маяковський Костянтин Костянтинович (дід поета по батькові), що народився в українському Бериславі, виріс у Грузії, і довго служив секретарем повітового правління (нині б сказали - райвиконкому) Ахалциха. Бабуся поета по батькові - Данилевська Єфросинія Йосипівна, походила з роду козака Данила, вихідця з Подільської губернії (нині - Вінницька область), була двоюрідною сестрою відомого українського описувача Г. Данилевського. Батько поета - Маяковський Володимир Костянтинович народився в Ахалциху, навчався в Кутаїсі і Тифлісі, служив лісничим у фортеці Багдади (нині - райцентр Маяковський), де і народився великий українець В. Маяковський, котрий прославив Україну, Грузію і... російську літературу. Мати поета - Павленко Олександра Олексіївна, теж була дочкою українця, штабс-капітана Павленка Олексія Івановича (дід поета по матері), який загинув під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр..

Ось і весь родовід великого українця В. Маяковського, що народився в Грузії в сім'ї стовідсоткових українців, закинутих імперською волею завойовувати Кавказ.

Джерело

Воскреснем ли когда от чужевластья мод?
Чтоб умный, добрый наш народ
Хотя по языку нас не считал за немцев.
А. Грибоедов

Випускаю оце в люде другого «Кобзаря» свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм. До вас слово моє, о братія моя українськая возлюбленная.

Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тілько переводять, та й то чорт зна по якому. Натовкмачать якихсь індивідуалізмів тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян!

Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу? Бо і ми таки, слава Богу, не німці! Не розібрали. Чом? Тим, що не тямлять. Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетую[ть] та хвалять те, що найпоганше. А наші патріоти-хуторяни й собі за ними. Преочаровательно в чарах тих ось що: жиди, шинки, свині і п’яні баби. Може, це по їх утонченной натурі і справді добре. А на наші мужицькі очі, то дуже погано. Воно й то правда, що і ми самі тут трохи винні. Бо ми не бачили нашого народу — так, як його Бог сотворив. У шинку і наш, і москаль, і навіть німець — всі похожі на свиню, а на [па]нщині, то ще поганше. У хату прийти до його або до себе покликать по-братерській не можна, не можна, бо він злякається, та, може, ще й те, що він пізнає дурня у жупані. /208/

Прочитали собі по складах «Енеїду» та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е ні, братики, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать, — то тойді і скажете, що «Енеїда» добра, а все-таки сміховина на московський шталт.

Отак-то, братія моя возлюбленная. Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним.

А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії — і свого язика не знає; а В[альтер] С[котт] в Эдемборге, а не в Шотландії — а може, і ще було що-небудь, що вони себе одцурались. Не знаю. А Борнц усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина.

Покойний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері, а Г[улак]-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам! Безуміє нас обуяло отим мерзенним і богупротивним панством. Нехай би вже оті Кирпи-гнучкошиєнки сутяги — їх Бог, за тяжкіє гріхи наші, ще до зачатія во утробі матерній, осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру рідну матір — на п’яницю непотребную, а в придаток ще і -въ додали.

Чому В. С. Карадж[ич], Шафар[ик] і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь.

А щоб ви знали, що труд ваш не мимо іде — і щоб не дуже чванилась московская братія своєю Ростопчиною — то от вам «Свяченая вода»; написано панночкою, та ще й хорошою, тілько не скажу якою, бо воно ще молоде, боязливе.

А переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого, як «С[вяченая] в[ода]», — і не турбуйтесь, бо, єй-богу, не найдете.



Седнев.

1847, марта 8.

Олесь Бабій. На руїнах.

Не проклинаймо ворогiв,
Не називаймо їх катами:
Найбiльший ворог наш – мiж нами,
По цей бiк наших берегiв.

З нас кожний стежку стелить сам
Собi квiтками чи смiттям:
Нас не Москва б'є, не ляхи,
А нашi чорнiї грiхи.

Не смiй на других грiх складати
За те, що промiнь волi згас.
Удармось в груди: винуватий
I ти, i я, i кожний з нас!

Покуту ми за грiх складаймо.
Не проклинаймо!
Такий життя святий закон:
Безсилля силi б'є поклон.

Коли ж ми черв, плазун безкрилий,
То хтось нас мусiв розтоптати.
Бо гине i орел безсилий,
Коли не вмiє сам лiтати.

Зiгнилий овоч до болот
Паде в день бурi iз висот.
На вiтах зв'ялених конвалiй
Росте мiцний хижак-бур'ян.

Навiщо тут прокльони, жаль?
Так хоче Пан, всесильний Пан.
Тож як на вас паде камiння,
То ви не плачте iз терпiння,

Але з камiння в лютий мент
Будуйте силi монумент
I силу силою стрiчаймо,
Не проклинаймо!

Те, що нас не вбиває - робить сильнішими.(с)

Батурин - резиденція гетьмана Мазепи на ті часи був доволі великим
містом. Залога фортеці налічувала 7 тисяч козаків. Наказний гетьман - полковник Дмитро Чечель. Сотник - Дмитро Нестеренко. Генеральний
гарматний осавул - німець на українській службі Фрідріх Кенігсек.
Восени 1708 року московське військо (близько 21 тисячі чоловік) підійшло до мурів Батурина. Спочатку О.Меншиков вдається до переговорів, та, отримавши відмову захисників, штурмує місто. Війська ж Мазепині, що стояли залогою в місті, боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю і відвагою. Врешті ніч і темрява розвели войовників, і росіяни, зазнавши   значних втрат, відступили від міста, перейшли Сейм, щоб розбити табір для ночівлі. В цей час у таборі О. Меншикова з’являється посланець від наказного Прилуцького полковника І. Носа, завзятого прибічника московського царя. Посланець показує російським військам таємну підземну вилазку до міста.Рано-вранці 2 листопада 1708 року російське  військо, пробравшись таємним ходом, вдарило  одночасно ззовні та зсередини оборонних  укріплень. Протягом двох годин переважаючі  війська О. Меншикова завершили навальний  наступ.
Столиця української держави, місто  європейського зразка, за жахливу листопадову  ніч перетворилося на згарище та суцільне  кладовище.В батуринській різні загинуло понад 14 тисяч людей різного віку і статі.
Узятих у полон козаків, сердюків та міщан в’язали докупи мотузками. Деяких четвертували, відрубуючи по черзі праву руку, ліву ногу, потім ліву руку й праву ногу, садовили на палі. Швед Фріксель повідомляв, що «Меншиков звелів прив’язувати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по Сейму, щоб вони подали вістку іншим про погибель Батурина»
Фрідріх Кеніґсек помер від числених ран. Його тіло колесували в Конотопі, а опісля відтяту голову з виколотими очима, як свідчить Лизогубівський літопис, у Сумах «на стовпі кам’яному також на шпицю залізную устромлено». Пораненого Дмитра Чечеля привселюдно колесували в Глухові —ламали кістки рук і ніг на спеціальному колесі, що крутиться. Решту мазепинців укупі з родинами катували в Лебедині.
Треба вділити загиблим пам яті...
Бо те, що не вбиває наше прагнення волі - робить його сильнішим

Тому що вона створена для того, щоб її слухали. Порівняйте кількість голосних і приголосних в будь-якому реченні цього тексту. Відношення буде 1:1. Це — ознака мови, яку хочеться слухати. Вона тисячі років вчилась переконувати різноманітністю.

Мало-які народи можуть розплющити очі. Відчинити свої вікна. Чи розгорнути книжки. Більшість це все "відкриває".

Різноманітність дозволяє швидше знайти ключ до слухача. Він швидше повірить, бо зрозуміє, що ви з ним однакові. Ви - люди, які їздять на горішніх, а не на верхніх поличках у потягах. Вам подобаються жінки на високих підборах і ви глузуєте з юних дівчат на високих обцасах. Ви любите пити чай з горняток, але куштуєте каву лише з філіжанок. Вимовляючи про себе унікальне слово-пейзаж "вдосвіта".



А якщо хтось вам заважає насолоджуватись моментом, то ви його можете обізвати нездарою, телепнем чи навіть покидьком. Але ви ніколи не опуститесь до "пошел ты н...". Елегантне "шуруй звідси" промовисто показує, на скільки ви вищі від того, кому це адресовано.

Мені подобається фраза: "Я гадаю, що рахування можна вважати лічбою". Спробуйте сказати це російською.

І згодом ви звикнете до того, що в кінці кожної розповіді нижня щелепа ваших слухачів вільно хитається у повітрі.

Так працює мова.

Ви можете белькотіти щось собі під ніс, теревенити з друзями, балакати з сусідами чи вести переговори з партнерами. І всі вони вас будуть слухати. Але є виняток. Лише в одному випадку вони до вас прислухаються. Якщо ви будете розмовляти українською.

Ви вже відчуваєте різницю?

(С) http://sd.org.ua

Цей буклет вразив! Довго шукала в українському словнику слово "копилка" - так і не знайшла, але знайшла слово "скарбничка". Частіше треба в словник заглядати, щоб не було такої ганьби.
Інші фото дивіться тут

Звідки взялася російська мова?
 


Володимир Ільченко, к.ф.н.

Якби не християнство, то російська мова була б невпізнанно іншою... Кирило й Мефодій не зрозуміли б богослужіння в сучасній православній церкві, яке ведеться нібито їхньою мовою... Чи слов’янською є російська мова?..

Від нефахівців сьогодні можна почути різні “гіпотези” з мовної проблематики. Одні вважають, що російська мова в Україні “поселилася” ледве не раніше від української. Інші взагалі стверджують, що російська – це не слов’янська, а угро-фінська мова...

Мови-близнюки

Мова, як відомо, чи не найнадійніший хранитель історичної пам`яті. Зіставляючи, здавалося б, далекі одна від одної мови – скажімо, хінді та литовську або таджицьку та грецьку, – учені дійшли до висновку про існування в далекому минулому індоєвропейської спільноти людей. Інших доказів цього, на жаль, не збереглося. А вивчення назв річок, гір, міст і сіл дає уявлення про процеси переселення народів в доісторичні часи.

Мова зберігає в собі також сліди порівняно недавніх подій – варто лише уважно придивитися...

Поширення православ`я серед східних слов`ян залишило на російській такий відбиток, що можна впевнено констатувати: якби не християнство, то російська мова була б невпізнанно іншою. Більш того, відмінності між східнослов`янськими мовами (російською, українською та білоруською), судячи з усього, були б такі неістотні, що, можливо, тут би досі розмовляли однією мовою. А це означає, що на цій землі склалася б абсолютно відмінна від нинішньої етнічна картина. Адже саме мова є головною ознакою етнічної спільноти.

Про спорідненість російської та української мов сказано й написано багато. Справді, ці мови вельми близькі одна до одної – лексично, фонетично, граматично. Проте мало хто звертає увагу (хіба що фахівці-мовознавці) саме на те, що їх роз`єднує, тобто на принципові відмінності, які дають можливість стверджувати, що російська та українська – таки різні мови, а не говірки однієї мови.

Щоб зрозуміти ці відмінності, достатньо проаналізувати будь-який російський текст (бажано з газети, журналу чи художньої книжки), виділивши в ньому слова, що не є характерні для української. Для цього, звичайно ж, бажано володіти обома мовами.

Наведемо дещо тенденційно підібраний (для наочності) уривок з російської газети:

«Во время работы общего собрания председательствующий дважды просил слова, но представители оппозиции прерывали его возгласами с мест. Охладить разбушевавшиеся страсти удалось лишь руководителю оргкомитета, который занимался согласованием позиций еще на стадии подготовки форума».

Виділені слова або відсутні в українській мові (общий – загальний, председатель – голова, возглас – викрик), або фонетично відрізняються від українських аналогів (работа – робота, прерывать – переривати, охлаждать – охолоджувати). Що ж це за слова? Як вони з`явилися в російській мові або зникли в українській (якщо серйозно сприймати гіпотезу східнослов`янської єдності)?

Справді, усі виділені в тексті слова мають щось загальне – вважаються запозиченими з так званої старослов`янської мови, якою розмовляли й писали слов`янські просвітителі Кирило та Мефодій.

Творіння Кирила та Мефодія

Чимало навіть достатньо грамотних людей вважають, що старослов`янська – це мова наших пращурів, якою вони розмовляли за часів Русі. Мабуть, плутанину вносить сама назва – старослов`янська. Насправді ж, ця мова належить до південнослов`янської підгрупи слов`янських мов, точніше є солунським діалектом давньомакедонскої мови, на яку в IX столітті Кирило та Мефодій переклали грецький текст Біблії. Окрім живих слів їхнього рідного наріччя, вони ввели в перекладний текст безліч нових, грецьких слів або кальок з грецької, оскільки своїх явно бракувало.

Найближчими родичами старослов`янської мови є македонська, болгарська, сербська, хорватська, словенська мови. Ставши мовою слов`янського православ`я, старослов`янська отримала також назву – церковнослов’янська. Хоча між «щирою» старослов`янською та церковнослов`янською є істотні фонетичні відмінності: одні й ті самі слова читаються по-різному. Принаймні, Кирило й Мефодій навряд би чи зрозуміли богослужіння в сучасній православній церкві, яке ведеться нібито їхньою мовою.

Загалом старослов`янська мова, тобто мова, на яку в IX столітті було перекладено Біблію, як відомо, ніколи не була рідною для східних слов`ян, що населяли Русь, ні до ухвалення ними християнства, ні після. Вони розмовляли (і розмовляють донині) на східнослов`янських говорах, невдало названих у науковій літературі «давньоруською мовою».

Прийшовши в Русь разом із православ`ям, старослов`янська мова дістала статус книжної, чи писемної мови. Окрім церкви, її використовували як «єдино правильну» для складання документів, ведення літописів, написання листів, художніх творів тощо. Проте більшість людей її не розуміли; південнослов`янські граматичні конструкції сприймалися погано, тому для світських потреб користувачі писемної мови (писарі, переписувачі, літописці, письменники) поступово українізували її, тобто робили зрозумілішою, більш прийнятною.

Уже «Слово о полку Ігоревім» (ХII століття) написане, як кажуть в Україні (щодо українсько-російського просторіччя) «суржиком» – сумішшю старослов`янської з давньоукраїнською. Більш того, автор, мабуть, не особливо розуміючись на правилах граматики мови Кирила й Мефодія, придумав такі конструкції, що деякі учені, спираючись на них, цілком серйозно намагаються «реконструювати» міфічну живу давньоруську мову. Наприклад, не сприймаючи старослов`янських форм минулого часу (бяше, сидяху), автор слова приклеїв до них українські закінчення -ть, і вийшло: бяшеть, сидяхуть, граяхуть, на кшталт – сидить, летить, ідуть. Або такий приклад з «Слова»: «Чи ли въспъти было…» Мабуть, авторові було не зовсім зрозуміле значення старослов`янської частки ли, тому він «посилив» її українським аналогом – чи.

Таким чином, з приходом християнства в Русі–Україні в Х – ХVIII століттях і навіть пізніше одночасно співіснували як би три мови: власне східнослов`янська, якою розмовляли східнослов`янські племена та їхні нащадки, котрі утворили, зокрема, український етнос; старослов`янська (церковнослов`янська), що обслуговувала потреби православної церкви; і книжна українсько-слов`янська, тобто українізована церковнослов`янська, яка вважалася «правильною», грамотною мовою, на якій вели діловодство, писали художні твори, листи й навіть викладали в навчальних закладах. З розвитком живої східнослов`янської видозмінювалася й книжна мова, тоді як старослов`янська, піддавшись істотним фонетичним змінам у східнослов`янському середовищі ще в Х – ХI століттях, далі змінювалася несуттєво.

Усі відомі тексти ХI – XVIII століть, що дійшли до нас, написані або власне церковнослов`янською мовою (наприклад, «Ізборники Святослава»), або українізованою старослов`янською («Слово о полку Ігоревім», «Повість врем’яних літ», твори Григорія Сковороди тощо).

Цей короткий екскурс в історію дає змогу побачити, як щільно стикалися українська і церковнослов`янська мови, проте, в живу українську слов`янська лексика проникла дуже незначно – порівняно з російською, у якій вона займає не менш як третину словника, а якщо враховувати словотворчі морфеми, – більш як половину!

Слов’янізми в українській мові мають здебільшого чітке стилістичне забарвлення: вони сприймаються як архаїзми (часто з «церковним» ухилом), тобто як слова часів українсько-слов`янської двомовності, або навіть як русизми (врата, всюдисущий, благолєпіє і т.д.). Жива українська мова практично не прийняла слов’янізмів у свій словник. Слів і словотворчих морфем з явно вираженими південнослов`янськими ознаками в українській небагато: область, учитель, нужденний.

Пригоди слов’янізмів у російській мові

Чим же пояснюється таке глибоке проникнення старослов`янської лексики (і частково граматики й фонетики) у російську мову та неприйняття її українською?

Радянські мовознавці якось обходили цю проблему боком, обмежуючись констатацією: слов’янізми проникли в діалекти східних слов`ян у X – XIII століттях, потім, після падіння Візантії та утворення могутнього центру православ`я в Москві в XIV – XV століттях, прийшла їхня друга хвиля. Причому нав`язували церковнослов’янську мову в столиці Московської держави, як стверджують учені, саме українські викладачі. Заслуга в закріпленні церковнослов’янської лексики в словнику російської мови приписується Михайлові Ломоносову, який розробив учення про три "штилі". Відзначимо попутно, що Ломоносов не ввів слов’янізми в ужиток, як іноді намагаються піднести радянські філологи, а констатував стан сучасної йому мови.

Слов’янізми і за часів Ломоносова, і декількома століттями раніше, і нині були і є складником російської лексики. У російській, на відміну від української, вони сприймаються як цілком «свої», за винятком рідковживаних або нарочито «церковних» (брег, глас вопиющего, дщерь).

Мабуть, некоректно взагалі говорити про запозичення чи асиміляцію слов’янізмів у російській мові, оскільки процес проникнення їх у мову тотожний її еволюції. Інакше кажучи, якби не було старослов`янської – не було б і російської.

Радянські науковці чомусь «соромилися» визнати той факт, що православ`я зіграло вирішальну роль у формуванні російського етносу. Вивчення генезису мови як віддзеркалення розвитку культури й становлення етносу допомагає відновити не зовсім ясну картину консолідації різноетнічних елементів у російський етнос.

Ще академік Олександр Шахматов на початку минулого століття підкреслював, що російська мова з`явилася внаслідок взаємодії церковнослов`янської мови зі східнослов`янською в Києві. Тобто, якщо називати речі своїми іменами, російська бере свій початок в українізованій слов`янській – книжній мові Х – XII століть. І зобов`язана саме православній церкві, разом з якою церковнослов`янська мова прийшла в Русь.

Зі всім вищесказаним навряд чи хтось із учених стане сперечатися. Існує, щоправда, гіпотеза, відповідно до якої частина слов`янських племен, котрі населяли землі на північ від Русі, пришли туди зі слов`янського півдня, тобто були південними слов`янами. Звідси та легкість, з якою російська мова «ввібрала в себе» південнослов`янські ознаки. Проте навіть ця гіпотеза не суперечить вищесказаному. Адже якби не мова Кирила й Мефодія, що просувалася на північ з боку Києва, ці південнослов`янські острівці розчинилися б у східнослов`янській масі.

Місіонерська роль слова

Проте все-таки не зовсім ясним залишається питання: яким чином відбувалося масове проникнення іншомовної, південнослов`янської, лексики в мову різних племен (до речі, часто навіть не слов`янських). Адже в живій російській мові з часів початку її формування фігурують чужі східнослов`янським діалектам слова й форми: время, сладкий, облако, средний, вредный, любимый, избивать, восход, враг, единственный, дважды, охранять, храбрый, Владимир, странный, плен, каждый, между, возможно, прохладный тощо.

Така мовна експансія можлива в разі завоювання одних народів іншими, внаслідок чого одна мова поглинає іншу, результатом чого стає щось третє (мова-“переможниця” отримує фонетичні та інші ознаки “переможеної” мови). Так, унаслідок завоювання Британських островів норманами в ХI столітті в англійському словнику – германському за походженням – з’явилося близько 70 відсотків слів французького (латинського) походження. У німецькому оточенні припинила своє існування прусська мова, в англійській – розчинилася валійска. Історія знає безліч таких прикладів, коли носії однієї мови витісняли носіїв іншої мови. Проте у випадку з російською спостерігається щось унікальне: адже східнослов`янські племена, котрі поширили свій вплив на територію нинішньої Росії, не були носіями церковнослов`янської мови.

«Тріумфальна хода» церковнослов`янської мови, мабуть, пояснюється тим, що експансія на північ супроводжувалася посиленою місіонерською діяльністю священнослужителів і знаті. Завойовники не просто йшли знімати дань із нових підданих, а несли також віру, нерозривно пов`язану з її мовою.

Як свідчать історичні джерела, завойовники-місіонери часто стикалися з опором завойованих народів, серед яких, окрім слов`янських, було чимало угро-фінських племен. Проте з часом нова віра справила на тих, хто її прийняв, такий вплив, що разом з нею вони прийняли і її мову. Початок формування російського етносу й мови припадає на ХII – XV століття, коли на основі східнослов`янських говірок та церковнослов’янської лексики починає формуватися російська мова. На перших порах запровадження християнства й, відповідно, мови (як бачимо, ці процеси нероздільні) проходило не завжди гладко: насильно викорінювалися старі обряди, предмети культу, можливо, письмена, пов`язані з поклонінням язичницьким богам. Сучасна російська зберегла сліди живої двомовності, коли на завойованих територіях співіснували одночасно східнослов`янська мова дохристиянського періоду і нова, масово нав`язувана священнослужителями та освіченою знаттю. Збереглося безліч паралельних форм: холод – прохлада, сторона – страна, сидячий – сидящий, волость – власть, ровный – равный, перегородить – преграждать, один – единый, выпытать – испытать тощо.

Змінилося декілька поколінь, поки християнська віра, як і церковнослов`янська лексика, міцно увійшли в життя народу, що формувався.

Таким чином, стає зрозумілим, чому російська мова прийняла слов’янізми, а українська – ні. Адже формування етносів і, відповідно, мов відбувалося в різні періоди: до приходу старослов`янської мови в Русі вже сформувався етнос із своєю мовою, на яку іншомовні елементи навіть упродовж кількох століть взаємодії в «мирних умовах» не могли справити істотного впливу. На північ від Русі консолідація різноетнічних елементів відбувалася пізніше – під зовнішнім тиском, який супроводжувався прищепленням віри та «її» мови.

Сьогодні непросто намалювати реальну картину тієї, за історичними мірками, зовсім недавньої епохи, але очевидним є одне: християнство кардинально змінило етнічну картину в східнослов`янському світі.

(С) http://www.unian.net

Тетяна Кроп

«І що ми за народ такий?» – це запитання, яке колись звучало рефреном у публіцистичній радіопрограмі «20 хвилин з Володимиром Яворівським», хотілося вкотре повторити під час презентації нової книги Івана Дзюби «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ», що побачила світ у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія».

А прочитавши книгу чи бодай побіжно ознайомившись з її змістом, виникає бажання поставити ще одне, також риторичне, запитання: «чому в нас з часом майже нічого не змінюється?». Згадаймо, 1965 року вийшла друком і набула великого розголосу в тодішній нашій країні та за кордоном книга того ж таки Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» У цій праці було аргументовано доведено, що починаючи від часів правління Сталіна КПРС перейшла на позиції великодержавного шовінізму у національному питанні. Тож не дивно, що за таке дослідження (за сім років після його оприлюднення, тобто тоді, коли у “відлигу” й демократизацію вже ніхто не грався) автор зазнав жорстких репресій, був засуджений і врешті мусив покаятися за свою ідеологічну “помилку”.

Минуло сорок з лишком років. Нині, сподіваюся, подібних неприємностей Іван Михайлович вже не матиме. Але ж...Хто б міг подумати, що на 21-му році Незалежності в Україні знову виникне потреба аналізувати, хто ж зараз так активно займається русифікацією нашої держави, насадженням ідеології неоімперіалізму і втягненням її за будь-яку ціну в так званий «русский мир».

І видатному вченому, громадському діячеві й без перебільшення совісті нації Іванові Дзюбі довелося відкладати до кращих часів більш приємні для нього літературознавчі праці. І знову подовгу сидіти в бібліотеках та архівах, читаючи отруйні писання шовіністів, натхненників чорносотенства різних часів і народів. Та за таке заняття, тим більше у не надто молодому віці, людині слід іще й за шкоду для здоров’я платити.

Однак Іван Михайлович сміливо продовжив клопітку, але корисну справу, розпочату в далекі 60-ті. І у своїй новій книзі показує агресивність, антигуманність зверненої в історичне минуле ідеології російського шовінізму в будь-яких її проявах – як ксенофобії, чорносотенства ХІХ – початку ХХ століть, так і сучасного неоімперіалізму.

Ідеться на сторінках видання і про конкретних носіїв цієї ідеології. І знову ж таки про їхню ідейну спорідненість і спадковість – від Миколи І, Валуєва, Пурішкевича, Шульгіна до...Дмитра Табачника. Полеміці з видатним українофобом сучасності на міністерській посаді Іван Михайлович не тільки присвятив окремий розділ ґрунтовної праці, а й лікнеп провів для доктора історичних наук. Одна з глав має назву: «Лікнеп для міністра освіти і науки Дмитра Табачника та для табачників усіх рангів, звань і посад».

У передмові автор наголошує на тому, що пропонує читачеві просто обмін думками, у жодному разі не нав’язуючи власних поглядів, оцінок тих чи інших явищ. І справді, бодай погортавши сторінки книги, можна зауважити спокійний, толерантний тон викладу матеріалу, а головне – тут мало емоцій та багато фактів, логічної аргументації висловлених думок.

Не лишається автор і осторонь не для всіх бажаної теми, що її можна означити: «не так тії вороги, як добрії люди». Іван Дзюба вдумливо аналізує наші внутрішні, ментальні причини невдач української державності на різних етапах історії.

Під час велелюдної презентації видання враженнями від книги ділилися її найперші читачі – відомі письменники, критики, науковці.

Письменник Юрій Щербак: “Дзюба не боїться говорити жорсткі й непопулярні речі, які подобаються не всім прибічникам національної ідеї. У 1991 році, виступаючи на першому Всесвітньому конгресі українців, у розпалі ейфорії, Іван Михайлович висловив думку, що ми маємо насамперед створити українську ПОЛІТИЧНУ націю, що об’єднала б громадян незалежно від їхнього походження. Хоч багато гостей форуму вважали, що Україна має стати етнічною політичною нацією. На третьому Всесвітньому конгресі українців Дзюба розвінчав солодкий міф про українців як святий народ, який поневолили загарбники. Він сказав правду про страшний розкол нашого народу під час революції, громадянської війни, Голодомору й репресій (тексти цих виступів вміщено у книзі. – Т. К.). Отож, Іван Дзюба показав, що має державницьке розуміння».

Історик, редактор часопису «Україна модерна» Андрій Портнов: «Автор зробив спробу раціоналізувати найемоційніші, найзаплутаніші речі, це цінно, бо українським інтелектуалам часто бракує раціонального мислення. Дуже важливо також, що проти писань Табачника виступив саме Іван Дзюба».

Директор Інституту філософії НАН України Мирослав Попович: «Гадаю, нам не треба аж надто демонізувати Табачника. Він має право на свої погляди. Інше питання – чому ця людина є міністром в Україні? Але це питання – до влади, її найвищого керівництва».

І хоч Івана Дзюбу хвалили за непотурання смакам частини патріотичної аудиторії, сам він у заключному слові сказав, що у книзі мало уваги приділив самокритиці, яка є основою національного самооздоровлення. Тож цю тему він продовжить у наступних працях. А матеріал для них, за словами письменника, надходить щодня.

(С) http://culture.unian.net

Микола Зубков: «Сексуально-генітально-патологічний мат прийшов до нас від Росії. В Україні маму традиційно на Ви називали»

Микола Зубков - доцент ХНУ ім. В. Каразіна, заслужений працівник освіти України, автор понад 50 словників, підручників з української мови, літературних досліджень творчої спадщини Т. Шевченка. Воднораз мовознавець повсякчас активно долучається до громадських акцій протесту проти порушення прав людини, утисків української мови та культури. - Пане Микола, розкажіть, будь-ласка, яким є сучасний стан української мови серед студентства та викладачів Харкова? – Харків нічим не відрізняється від инших теренів України. Хоча певний стереотип щодо зросійщення порубіжжя цього реґіону існує. Я свого часу поїздив по всій Україні. Це всюди так. Бо доба радянщини таки суттєво вплинула на свідомість, на грамотність, на вміння висловлюватись. Траплялись ситуація, коли студент університету не міг скласти іспиту 5-8 до 10 разів. Декан мені говорив: «Як це він не може скласти? Він же з Тернополя, а не харків’янин…» - То по 8 разів ходили іспит з української мови складати? – Це не є рекорд. Річ не в тім скільки разів, а мотивація... Якщо студент із Тернополя, то він має добре знати українську мову(!). Можливо, він і знає розмовну мову, і то не завжди правильно, але грамотно писати, на жаль, не вміє, та існує стереотип: якщо з західної України, то він має бути грамотним. Серед загалу, можливо, там стан дещо ліпший. Але, усе одно, грамотність залежить від того, як навчалась дитина, як її навчали, і наскільки свідомо вона до того ставилась. Чи той студент учить для того, щоб лише скласти іспит/залік, чи для того, щоб знати і по життю керуватися цим. Сказати, що Харків зросійщений, а західна Україна – ні, було б не правильно. Усюди, на жаль, стан справ невеселий. Але що вся молодь така, я б не сказав. Є діти, які до цього ставляться доволі трепетно і з розумінням, що жити в Україні й не знати мови – це нонсенс. Вони не соромляться зізнатись в тім, що чогось не знають. Чимало дітей закінчили школу з оцінками, які не відповідають справжньому станові справ. Я свого часу працював у школі і знаю, що це тенденційно, щоб не псувати атестат. Усе підганялось задля показників під якийсь єдиний ранжир. Але причина зрозуміла. Вона в багатьох чинниках: по-перше, якщо батьки самі не знають мови, але хоча б не заперечують, щоб її вивчали, то дитина буде навчатись; по-друге, після родини йде школа, чи будь-який навчальний заклад, і третій чинник – це середовище, у якому дитина опиняється за межами навчального закладу, до прикладу, робота. Немалим чинником є також ставлення держави, а, оскільки, у державі ніколи українство не було пріоритетним, то українців космополітизували, розмивали, розчиняли, і вислідом ми маємо, певною мірою, зманкуртизований загал. Я не кажу лише змосковлену або зросійщену націю, бо ми маємо і сполонізовану та змадяризовану Україну. - То яким же чином можна зукраїнізувати зросійщені чи змадяризовані терени? – Як кажуть, вода камінь точить. Є єдина апробована перевірена життям метода – це навчання. Воно має бути українським, але не за звітами (бо 90% звітів, що у нас дитсадки, школи, навіть, виші - українські). Якщо немає навчання, виховання українського, то воно ніколи на виході не буде українським. - Тобто, якщо це доросла людина, яка вже вивчилась, то вже ніяких впливів у плані мови на неї бути не може? – Ні. Усе залежить від мотивації. Якщо поставити за мету, то можна це надолужити, було б бажання. Хоча середовище, звісно, не сприяє. Я із 30 років принципово з усіма спілкувався українською. І ніколи жодного дискомфорту не відчуваю. Відчувають ті, хто не сприймає мову, сприймають її вороже. - Можливо, ситуацію з мовним питанням можна змінити за допомогою системи влади чи ЗМІ? – Безперечно. Поки на всіх щаблях не буде української влади, можливо, навіть, не за етнічним походженням, а за духом, ситуація не зміниться. Але якщо немає підтримки держави, то все одно будь-які намагання приречені, бо ой як важко протидіяти цій машині, яка випрацювала цілі механізми нищення нації. Як слушно зазначив свого часу Бісмарк: що всі війни виграє шкільний учитель. Шкільний учитель найзаляканіша категорія. Він завжди був заляканим. Будь-які відхилення від програми суворо контролювали й карали: «Це читати, це – у жодному разі». Левова частка викладачів керуються саме таким чинником – нічого зайвого, лише за програмою. Учителів подвижників, які б переймались українським питанням і навчали за власними переконаннями небагато. Радше це виняток, ніж правило. Крім того, майже всі національні виші національними є лише за назвою. Але насправді, майже всі спеціалізовані дисципліни й на 20-му році незалежности викладають на общєпонятном. Щодо харківських вишів, то це, навіть, не російська мова, це харківсько-російська, вона безграмотна. Загальний стан українства не лише в Харкові, а й в Україні, на жаль, тримається на ентузіазмі окремих подвижників і вони, як білі ворони є об’єктами повсякчасного цькування... - А які суржикові вислови трапляються найчастіше? - Маємо не лише засилля суржику – попсованої, калькованої мови, а й стилістичну безграмотність. Порушення культури мовлення, норм, які усталювались віками. До прикладу, «приймати участь», «учбові заклади», «учені роботи» або тавтологізми: «заробітна плата», «у липні місяці», «звільнити з займаємої посади», «моя автобіографія»... Навіщо ці зайві слова, якщо немає липня, грудня нічого иншого ніж місяця. «Працюю на заводі, на автобусі» замісць «Працюю бухгалтером заводу, чи водієм автобуса». Чимало російських кліше: «співпадати» замісць «збігатися», «знаходитись» замісць «бути, перебувати, розташовуватись, міститись» – залежно від контексту, «з тих пір, у той же час, так як, разом з тим» замісць «відтоді, оскільки, водночас, воднораз». Таких покручів безліч. Якось міністр освіти Табачник в одному інтерв’ю сказав, що можна й «на Україні» вживати. Звичайно можна, якщо вважати Україну не самостійною державою, а частиною иншої. Так воно й було, коли Україна була в складі імперії, то й Шевченко бідкався «І мене на Україні ніхто не згадає!”, але ж тепер не можна говорити «На Україну повернусь», як є у відомій пісні. Якщо ж міністр освіти иншої думки – це свідчить про те, що він, або не знає добре мови, або свідомо принижує країну. Що ймовірніше... У вельми важливій духовій царині маємо антиукраїнського владця. Позиція якого є взірцем для чималого загалу переляканого викладацтва. Уже про це ким лише не говорено. І це не тільки його вислови, а й справи..., які красномовніші за будь-які вислови. Це антиукраїнський міністр антиукраїнської освіти. Бо українського тут нічого немає і не передбачається. Табачник принципово заявляє, що «я маю свою позицію, і буду її впроваджувати», «це моя точка зору». – Будь удома зі своєю точкою зору, а будучи міністром ти маєш підпорядковуватись законам України й Конституції. Яка красномовно свідчить, що мова у нас державна одна - українська. Иншого поки що не передбачено. - До речі, наскільки мені відомо, Ви й у документах Міністерства освіти натрапляли на помилки.... – Чинне міністерство від попередніх нічим не відрізняється. Безграмотних там вистачало завжди. - А в сучасних офіційних словниках трапляються помилки? – Безперечно, у якому словнику тих помилок немає... У моїх словниках, яких уже понад п’ятдесят, теж трапляються помилки. І все це не від того, що я не встигаю їх знайти та виправити, а від того, що кожне видавництво має редакцію, де після мене починають вносити власні правки. І ці правки, на жаль, невмотивовані останніми змінами правопису та останніми науковими розробками, а є якимсь суб’єктивізмом або стереотипом сприйняття. От, я укладав технічний словник і редактори наполягали, щоб я включив туди «пилосос». Я кажу, що в українській мові нема такого слова, оскільки нема дієслова «сосати». А вони у відповідь: «Включітє хотя би послєднім значєнієм, пускай будєт, поскольку люді прівиклі». Я кажу: «Люди у нас прівиклі й до матюків, так може й їх туди дописати..?». Правильно казати й писати «Порохотяг», «Пилозбирач», «Пилосмок», «Порохозбирач», можна навести чималий синонімічний ряд, тут він не зашкодить, хоча в технічній термінології синонімія не бажана. Тому має бути однозначне висловлення. Словники рясніють цими помилками. Словник – це дуже відповідальна річ. Але зараз словники друкують і видають будь-хто і в будь-яких видавництвах, які не мають фахових редакторів та коректорів. Вони на цьому заощаджують або просто не вичитують, передруковуючи одне в одного. - То чи робили Ви якісь звернення до Міністерства освіти? – Раніше так, а нині жодних звернень не планую, бо це все одно, що кричати в яму (як у тій казці про короля з віслячими вухами). Свого часу розмовляв з п. Вакарчуком, але він послався на те, що апарат міністерства не він формував, і не може змінити ситуації: «Вони тут були до мене, і вони будуть після мене». Існує певний стереотип сприйняття, що міністерство вічне. Змінюються міністри, а категорія отих других, третіх і четвертих осіб, які по суті керують освітою залишається. На Вакарчука ми покладали чимало надій. Гадалося, що це справжній український міністр. Але сталося не так, як гадалося. Коли я зауважив, що міністерство продукує безграмотні документи, він відповів: «Я ж не філолог». Отже, у нього працюють, як і зараз, – не фахівці. Це не найбільший, хоча красномовний приклад того, що риба гниє з голови. Якщо в міністерстві така грамотність, то що воно буде там, у школах… Але є викладачі подвижники... - Як Ви вважаєте, скільки в Харкові таких викладачів? – Десятки, можливо, а до сотень навряд чи дійде, оскільки загальний освітній рівень абітурієнтів щорік погіршується. І цей сумновідомий рекорд у 139 помилок під час стартового диктанту, який я проводжу щораз, коли починаю читати на будь-якому курсі. 139 помилок!!! – це, навіть, важко уявити... - Це з комами, крапками? – Ні, це, перепрошую, лише граматичні. З пунктуаційними ще більше. То вже инша іпостась. У даному випадкові, коли 5 помилок – це два, 10 – це один, 20 – нуль. А як оцінювати 30, 50, 100??? - Ви дещо помиляєтесь. У школі, коли запровадили 12-балову систему, то за 18 помилок ставили «одиницю». І лише тоді, коли їх було більше, диктант не зараховували. А «одиниці» й «двійки» нині вважають реальними балами, які можна ставити в атестат. – Оце красномовний приклад, як деґрадує наша освіта. Коли я навчався то за 5 помилок було «два». То був певний рівень. Згадую, що студентом скільки разів мені довелося переписувати ті самі диктанти. Якщо нині знизили рівень вимогливости, то це і є відповіддю на те, до чого ми скочуємося. Я вважаю це жахливим. Окремі особи дещо намагаються змінити, але ... У неті є блог Олександра Пономарева. На місцевому «радіо Слобожанщини», я веду 5-хвилинки культури мови. Щоріч ми зустрічаємось на конференції в інституті журналістики зі знаними науковцями О. Пономаревом, І. Ющуком, Л. Масенко, І.Фаріон, О. Сербенською й иншими, кому болить сучасний стан мови й освіти взагалі, але вони одинаки. Иноді руки опускаються: чи варто перти проти рожна, коли всі инші дисципліни читаються не українською, і рівень цього читання далеко не фаховий. Якийсь набір банальних фраз і покручів. Уважаю, що наша мова самодостатня й має панувати не лише на заняттях української мови, а й инших гуманітарних та технічних дисциплінах. Допоки вона не буде в технічних дисциплінах, це буде мертва мова. Усі інженери будуть продовжувати послуговуватись суржиком, російською, калькованими висловами, а також матюками, як це є на виробництві чи будівництві, в правоохоронних структурах, війську тощо. Як було за радянщини: «Главноє сколько сталі і цемєнта на душу насєлєнія. Сколько раскритих прєступлєній». А духовість, культура, освіта, була завжди за залишковим принципом. - А чи має українська мова матюки, чи це їй притаманно? І в якій мірі? – Це цікаве дослідження. Свого часу його проводили. Є така невеличка царина соромітських пісень на Західній Україні. Я про них дізнався наприкінці 80-х років. Абсцентна ж лексика до нас прийшла від східного сусіди. Вони виправдовуються тим, що це вплив татарських, тюрських запозичень. Але на Кавказі таке не прижилося. Спробуй, щось сказати там таке про матір, він тебе задавить. Для нього це святе. І в Україні маму традиційно на Ви називали. А про сучасний збочено-сексуально-генітально-патологічний мат, який нині звучить, навіть, від дівчат і говорити не хочеться?.. Уважаю, що це деґрадація повна... Зараз мат можна почути всюди: ідучи вулицями, парками, коридорами нашої almamater. Є такі вислови, що аж дико стає. Показово, що, уживаючи такі слова, вони зазвичай не лаються, а так розмовляють, жартують. Українська мова має свої переваги – це неймовірна мелодика, величезна синонімія, дуже влучна фразеологія. На жаль, цей апарат закритий для широкого загалу. У кращому випадкові більшість, навіть, не замислюючись мавпує російські взірці: «Втирати окуляри». Даже в русском язике речь идёт не об очках, а о карточном термине. Нам слід уживати український відповідник: «Замилювати очі», «Напускати туману», «Вішати локшину на вуха». Це свідчить про вельми низький і невимогливий рівень, оскільки, на жаль, втрачено самоповагу. Та попри все, я оптиміст. Наша непроста історія красномовно свідчить: були й гірші, трагічніші для нас часи. Нація завдяки мові вистояла. Переживемо й це лихоліття. Імена сучасних пілатів і піратів підуть у небуття. Мова й нація вічні. Борітеся й поборете, як заповів Пророк. - Дуже дякую Вам за змістовну розмову й вітаю з уродинами, які Ви сьогодні відзначаєте. – Дякую, але після п’ятдесяти я вже їх не відзначаю так, як це було до цієї дати. Нині кожен прожитий рік, це аналіз не того, що зробив, а роздуми скільки ще лишилось часу, щоб завершити почате...