Дайош режим!

Якось викликала мене до школи Миколина класна керівниця. Стурбовано запитала, чи відомо мені, що мій син розмовляє в школі українською. Я поцікавився, чи відповідає він українською на питання з навчальних предметів. «Ні, - відповіла, - до цього, слава Богу, ще не дійшло. Але на побутові запитання відповідає українською, що викликає серед учнів «оживлєніє», чим зриває уроки. На це я зауважив, що рідне для більшості учнів слово за правильного шкільного виховання не повинне викликати того пожвавлення. Зазначивши, що вона теж українка, класна керівниця пояснювала, що згідно з методикою школа має «Строгій язиковой режим і употрєблєніє украінского язика в єйо стенах запрєщається, а ми, пєдагогі, обязани бороться за чістоту русской речі». Мене ж вона запросила до школи, щоб я своїм батьківським авторитетом вплинув на сина і допоміг школі боротися з «етім отріцатєльним явлєнієм». Кінчилася розмова тим, що я відмовився від участі в цій боротьбі… Синові про цю розмову не казав ні слова.

Через недовгий час мені довелося порівняти мовний режим синової школи з мовним режимом в українській. Перевівшись на роботу до селища Бучі поблизу Києва, я повів влаштовувати до 4-го класу української школи доньку Любу, також зросійщену перебуванням у цілодобових яслах і садочку, російській школі й на російськомовній вулиці донбасівського міста. Мав твердий намір виростити її українкою. 

 У школі довелося зачекати до перерви. Та ось задзвенів дзвоник, вибігли із класів діти, вийшли учительки. Приголомшило мене те, що вчительки в присутності дітей розмовляли між собою російською мовою. Я спитав їх, чи до української школи я потрапив. Почувши від них підтвердження, сказав, що засумнівався в цьому з огляду на мову їхньої розмови.

- Ну й що? – здивувалися вони.

Почав я пояснювати, що вони як  учителі є для дітей незаперечним авторитетом і, отже, віддаючи в побутовій розмові перевагу російській мові, тим самим показують дітям непристижність остатньої на відміну від української. Вчительки назвали ці мої міркування націоналізмом.

От і виходить: те, що в російській школі було суворим мовним режимом, в українській школі вважалося націоналізмом. Наслідком відсутності суворого мовного режиму в українській школі стало те, що на випускному вечорі в Бутанській українській школі №9 директор школи розпочав урочистості, виступивши з промовою російською мовою, а за ним російською виступали й випускники. Це був 1980 рік – самий розпал брєжнєвсько-сусловського процесу творення «нової спільноти – совєтського народу». Та й сьогодні, в незалежній Українській державі, цього суворого мовного режиму в українських школах не спостерігається, внаслідок чого в них продукується суржикомовне населення.

Р.П.