не дає, заважає, забороняє

Що для окремої людини її індивідуальність, те означає для народів національність... Умертвити людину – окремий і довершений вчинок. Однак взяти від людей їхню національність – це постійне і тривале вбивство. Яке жахливе!..
Мова для людини священна. Посягати на неї, пограбувати її від людини, навязувати їй чужу – означає посягати на корінь життя людини. Кожний народ на світі вбачає в такому вчинку злочин проти своєї самобутності і не залишає його без покарання. Через мову народ живе, в ній втілений його дух. Виплекана мова – це велика діло, ознака і виразник його найвнутрішнішої суті.
А. Дістервега

Мова народу – кращий, невянучий і вічно відновлюваний цвіт усього його духовного життя, що починається далеко за межами його історії. У мові одухотворююється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси і ріки, її бурі і грози – весь той глибокий, повний думки й почуття голос рідної природи, який лунає так лунко в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів. Проте в світлих, прозорих шлибинах народної мови відбивається не тільки природа рідної країни, але й уся історія духовного життя народу. Покоління народу проходить одне за одним, але результати життя кожного покоління залишається в мові – в спадщину потомкам. У скарбницю рідного слова складає одне покоління за одним плоди глибоких сердечних рухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості, - одне слово, весь свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові. Мова є наживіший, набагатший і наміцніший звязок, що зєднує віджилі, живущі та майбутні поколінння народу в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме це життя. Коли зникає народна мова – народу більше нема! Ось чому наприклад, наші західні брати, витерпівши всі різноманітні насильства від іноплемінників, коли це насильство, нарешті торкнулося мови, зрозуміли, що йдеться тепер про життя чи смерть самого народу. Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все – і він все може повернути; але відберіть мову – і він ніколи більше не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи, і коли вимерла мова в устах народу – помер і народ. Але якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна б почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової історичної особистості народу – цього найбільшого з усіх створінь Божих на землі.
Д. Ушинський.

Якщо позбавити народ його мови – це вбити народ, і якщо цього злочину немає з чим порівняти, то з чим порівняти його тоді, коли така душогубська політика маскується в благородні словеса; коли вона сама, судячи і рядячи, оголошує злочином усякий інстинктивний самозахист, в тім числі й мовний самозахист народу; коли вона немає найменшої чесності виступити в своїй власній істоті і запевняє, що то не вона відбирає в народу рідну мову, а сам народ від своєї мови відмовляється?
Якби якийсь народ відмовився від своєї мови, це означало б, що він відмовляється від самого себе. Ясно, що такого бути не може. Історія досі не знає прикладів добровільної відмови народів від самих себе, тобто добровільного самогубства народів. Не було і не може бути такого ніколи, як не може людство хотіти самознищитися.
Немає і тепер добровільного зречення українського народу чи його частини від самого себе, своєї мови. Те, що на поверховий погляд здається добровільним, насправді таким не є. Маємо вимушену, під тиском обставин і дією серйозних причин відмовити частини українців від своєї мови і всі повязані з цим ненормальні наслідки для суспільства.
«Хто вам не дає говорити по-українському?» - люблять «уничтожаюче» питати погано замасковані під інтернаціоналістів українофоби й недозрілі до справжньої культури русифікаторські «общечеловекі».
«Хто вам заважає говорити по-українському?» - дивуються люди доброзичливі, але політично наївні, байдужі до «надуманої» національної проблеми.
«Хто вам забороняє говорити по-українському?» гримає високе начальство, всім своїм гнівним виглядом доводячи цілковиту неможливість будь-якого примусу.
Хто забороняє?.. Чи може бути більш фальшиве і пусте запитання? А хто забороняв у царській росії говорити по-українському, по-польському, по-грузинському і т.д.? Навіть писати і друкувати не в усі часи забороняли. І чому все-таки попри відсутність юридичної заборони, «земляки», кажучи словами Шевченка, «різали по-московськи»? Хто забороняв африканцям говорити по-своєму і чому все-таки в значній частині Африки запанувала французька мова або ангійська, і тепер молоді фариканські держави стоять перед важливим завданням емансипації питомих мов? Чому в певних сферах індійського суспільства так запанувала анлійська мова, що тепер заходи уряду для «деаглізації» зустрічаються, як відомо, одчайдушний опір з боку цих кіл населення? А хто взагалі забороняє всім людям на земля бути культурними, освіченними, добрими, приязними, розумними, щасливими? Хто забороняє вам, тих, хто примус бачить тільки в кнуті й шомполах, - хто забороняє вам, шановні «інтернаціоналісти» - русифікатори й «інтернаціоналісти» - українофоби, позбутися вашого русифікаторства й українофобства, зрозуміти національні потреби українського народу, а заодно побачити його фактичне національне становище й побачити вами ж створений механізм русифікації?
Ви забороняєте (заважаєте, не даєте), - якщо ви все-таки наполягаєте на своєму не дуже чесному запитанні й хочете на нього відповіді, - ви, тобто створені вами обставини життя. «Нерівність, що складається в житті фактично», фактичне другорядне становище української мови (як і культури) – ось що є невблаганою силою, незрівнянною з будь-якою силою батога й будь-якого шомпола, будь-якого наказу й юридичного закону, справді нездоланнолю силою, що диктує, примушує українця, зокрема й українську масу взагалі, говорити по-російському, відмовлятися від своєї рідної мови. Одні просто перестають відчувати потребу в українській мові, тоді як життя скрізь і всюди владно вимагає російської, інші ж і хотіли б говорити по-українському, так соромно: всі дивляться, як на дивака (це в кращому разі).

І.Дзюба. "Інтернаціоналізи чи русифікація"

П.С. Хто Вам не дає, заважає, забороняє розмовляти московською? Треба звикати до свого нового історичного місця