Мыльная, или брокаровская вышивка

Так прізвище засновника "Товарищества" визначило назву нового стилю української вишивки другої половини XIX–першої половини XX ст. "Брокарівський стиль" – то ціла епоха в українському народному мистецтві", – зазначав І. М. Гончар. Упродовж десятиліть він видозмінювався, зазнавав місцевих трансформацій, набував стилізації, та все ж не став логічним продовженням давніх народних традицій. У колах мистецтвознавців, художників, дослідників народного мистецтва термін "брокар" упродовж цілого століття був визначником явища антихудожнього, позбавленого глибоких народних традицій, грубого, еклектичного; синонімом поганого смаку. Дослідник російської народної вишивки Г. С. Маслова відзначала: "Сухі, натуралістичні зразки, далекі від народного мистецтва, зіграли негативну роль у розвитку російської, а також української вишивки. Вони проникали в села, найбільш близькі до міста, витісняючи місцеві оригінальні вишивки". Не дивно, що в мистецтвознавчій літературі, брокарівському стилю не надавалося уваги. Мабуть, уперше це явище висвітлено у працях І В. Кара-Васильєвої та білоруського дослідника Вольги Лабачейської. Практично не збирали предмети, оздоблені такою вишивкою, і музеї, традиційно вважаючи її "чужою", позбавленою підґрунтя міцних народних традицій. Лише починаючи з 1970-х років до Музею українського народного декоративного мистецтва в Києві з численних експедицій почали надходити предмети, оздоблені вишивкою в стилі "брокар". Яка ж вона, брокарівська вишивка? Зібраний музеєм матеріал засвідчує, що ця вишивка в талановитих руках народних майстрів поступово видозмінювалася: від найперших, бездумно перенесених на полотно дешевих малюнків – до узагальнених, стилізованих, гармонійних рослинно-геометризованих орнаментів, виконаних зі смаком і з великою майстерністю. "Народ ніколи не сприймав чужих впливів у чистому вигляді, він завжди переосмислював їх по-своєму, надавав їм національного характеру." Це відзначає і відомий дослідник української вишивки Т В. Кара-Васильєва: "Та згодом вишивальниці навчилися домагатися цілісності, ритмічного співвідношення білого тла і яскравої насиченої вишивки. Трансформація художньо-виразних засобів, нових мотивів ішла від натуралістичності, деталізації до все більшого узагальнення, площинно-декоративного рішення". Брокарівська вишивка, поширена по всіх регіонах України як явище народної культури, має право на своє місце в історії українського мистецтва. Упродовж тривалого часу (цілого століття) цей стиль відігравав значну роль у культурному середовищі, в якому жила селянська родина, формував смаки багатьох поколінь. Надзвичайно широке використання стилю брокар на початку XX ст. засвідчують літературні та архівні джерела. У виданні 1912 р. вміщено фотографії дівчат і жінок Київщини у святковому народному вбранні, сорочки якого оздоблені саме брокарівською вишивкою. В архіві Музею українського народного декоративного мистецтва зберігаються фотографії до вищезгаданого видання в декоративному оформленні Василя Кричевського. У багатьох живописних творах відомих українських художників першої половини XX ст. збереглися образи жінок і дівчат, одягнених у сорочки з брокарівською вишивкою. Серед них –плакат-афіша для Українського державного народного хору (1957) та "Селянка з хлібом-сіллю" (малюнок до гобелена, 1948) А. Петрицького, "Веселі доярки" (1937) Ф. Кричевського, "Селянська родина" (1914) О. Мурашка, "Портрет селянки" (поч. XX ст.) М. Козика, "Параска в святковий день" (1914) І. Дряпаченка, "Українка" (1925) С. Прохорова. І досі узагальнений образ українки в національному вбранні постає в уяві швидше за все саме в костюмі Київщини, в сорочці, вишитій хрестиком з рослинно-геометризованим орнаментом у червоно-чорних кольорах. У музейних колекціях зберігається велика кількість жіночих і чоловічих сорочок, рушників й інших предметів, декорованих брокарівською вишивкою. Цей стиль легко розпізнати з-поміж традиційних, якими так багата Україна. Це передусім натуралістично трактовані великі та малі квітково-рослинні мотиви, що складаються в букети, гірлянди, віночки, гілочки різноманітних конфігурацій (троянди, рожі, лілії, гвоздики, грона винограду та виноградна лоза, жолуді, ягоди суниць, калини, пуп'янки квітів, дубове листя). Мотив гнучкої гілки (гірлянди) набув поширення під впливом західноєвропейської орнаментики ХУІ-ХІХ ст. Досить часто включали виноградну лозу в народну вишивку, певно, під впливом міської або монастирської вишивки. Серед квітів найчастіше бачимо яскраво-червоні троянди натуралістичної форми. Вони помітно витісняють з рослинної орнаментики інші мотиви. З друкованих видань запозичені гірлянди із завитками та вензелями, віночки з квітів, вази, зображення крилатих коней, вершників, півників, птахів, "равликів", монограм, абетки. Часто на рушниках є сюжетні зображення та написи повчального або пояснювального змісту, прислів'я, тексти пісень. Популярні були сцени зустрічі козака з дівчиною біля колодязя, сватання, прощання. Серед вишитих написів - "Гделюбовь там и счастье", "Щирою рукою рушник вишивала і щастя у бога для себе прохала", "Пташки мої дорогиї це для вас оці цвіти". Тип орнаменту брокарівських вишивок – рослинно- геометризований. Він зумовлений технікою хрестика, завдяки якій контури будь-якого малюнка мають "східчасту" (зубчасту) будову. Від точного рахунку ниток тканини та діагонального перекриття верхніх стібків, які мають лягати в одному напрямку, залежала краса орнаменту. Колорит народних вишивок – це, переважно, сполучення червоного та чорного кольорів, символів радості й журби, неодноразово оспіваних в українських народних піснях. Червоний колір – основний. Відтінки його різноманітні, що залежить від матеріалу ниток та його барвників (рослинних, тваринних чи фабричних). Червоному кольору віддавали перевагу багато народів Європи та Азії з давніх часів. Ідеал української дівочої сорочки – "щоб рукави були як у кров умочені, – тобто майже суцільно зашиті великими червоними квітками". Бачимо поєднання чорного з коричневим, вкраплення жовтого або синього, одноколірна вишивка чорними нитками. Переважання одного кольору над іншим залежало від призначення сорочки та віку власниці. На українських жіночих сорочках традиційно прикрашали рукави, поділ, пазушка, комір, манжети – те, що не прикривали інші деталі одягу. Найбагатше вишивали рукави. Орнамент розміщували на верхній частині цільнокроєного рукава або уставки, а також на рукаві нижче уставки. Широкі або вузькі вертикальні орнаментальні смуги оздоблюють пазушку. Комір, манжети, поділ сорочок прикрашені вузькими гірляндами квітів. На вишитих чоловічих сорочках оздоблювали манишку, стоячий комір, манжети або краї рукавів. Орнамент - V типовий для брокарівського стилю: великі або дрібні троянди натуралізованих форм, інші рослинні мотиви. Часто використовували і мережані узори, виконані у цьому стилі. Найбільшого поширення брокар набув на території Київської області. Рослинно-геометризований орнамент густо, наче килимом, вкриває рукави жіночих сорочок. У колориті простежуємо перевагу червоного кольору; чорний – допоміжний, він надає більшої виразності основному, підкреслює контури малюнка, акцентує деталі. Найпоширенішими мотивами рослинної орнаментики є троянди, зустрічаються "анютині очка", "кропива", "півники" (нагадують стилізовані зображення двоголового орла). Складно визначити регіональні особливості брокарівського стилю вишивок Київської, Полтавської, Черкаської, Чернігівської областей. Серед улюблених мотивів, окрім традиційних троянд, – виноградна лоза, ягоди суниці, кропива. Та все ж, на відміну від київської, орнаментальна розробка рукавів жіночих сорочок Полтавщини та Чернігівщини більш розріджена, мотиви дрібніших форм, частіше використовується мережка. Помітно меншого впливу брокару зазнала вишивка західних регіонів України. Там довше й краще збереглися місцеві традиції шитва. Тому сприяли історичні обставини: територія цих областей до 1939 р. входила до складу інших держав, отже, була позбавлена впливу російського ринку збуту друкованої продукції. Сприяла також і віддаленість районів від великих міст (Києва, Одеси ), де ті зразки були вельми поширені. А головне, там дбайливіше зберігали міцні національні традиції: у побуті, в обрядах і звичаях, народному одязі, пісенному фольклорі, у техніках і орнаментиці різних видів мистецтва. Та все-таки багато речей свідчать, що і в ці райони проникав брокарівський стиль, який творчо переосмислювали талановиті народні майстрині.

 Формування локальних особливостей даного стилю визначалося значною мірою етнічними традиціями та історико-культурними зв'язками різних регіонів. Та хоч би яку вишивку створювали народні вишивальниці, вони завжди відображали притаманний народному мистецтву святковий настрій.

Людмила БІЛОУС, заступник директора з наукової роботи МУНДМ