Ти бачиш, там за хмарою ще хмара,
І хмарами застелений там шлях,
І все це виглядає як примара,
Мов стежка в небуття і вічний крах.
Там видно темну все-таки дорогу,
Там хмари мов забуте полотно,
І тільки звідси можна бачити тривогу,
Яку навіює теперішнє тепло.
Аж раптом бачу стежку, таку дивну,
Що світлом ось залита звідусіль,
Й, здається, що до неї як полину,
То назавжди забуду ту нестерпну біль.
Куди веде вона, така прекрасна?
Я відчуваю, там далеко рай!
І забуваю, що була колись нещасна,
Бо радістю наповнений цей край.
Ось тут, переді мною, сонячна поляна,
Я мов лечу, а не іду туди,
Я відчуваю, що загоїлась остання рана,
І бачу веж якихось куполи….
Аж раптом, ні! Щось забирає в забуття,
Якась незнана сила підіймає і несе,
Залиш хоч згадку, хоч ту мить, хоч почуття,
Й я розумію це був гарний сон і все!
Але залишиться назавжди в серці мить,
Така приємна і щаслива мрія,
Яка так швидко, як сірник згорить,
Як лиш холодний вітерець повіє.
(це все мені приснилось, і вірш тежJ
після Драгобрату)