Казка про вживання апострофа.

Якось зібралися троє з братів піти у світ, бо набридло їм сидіти у палатах та по замку тинятись. 

Один пішов у місто Іменнівське. Там жили непрості слова: всі графи та імениті лорди. Але на диво заблукав до того міста сільський парубок Лукян. Він був незнатний, небагатий. Ходив ходив собі по місту, але всі його обходили через його звичайність і простоту. Пожалів перший з Апос-Трофів бідного парубка і, сівши йому на плече, перетворив незнатного Лукяна у маркіза Лук`яна. Тільки з ним, Лук`яном, товаришував Апос-Троф. Зажив тоді маркіз добре, але він ніколи не зазнавався, бо пам`ятав своє минуле...

Другий з братів пішов до селища Губомовного. Там жили веселі друзі-літери "б" "п" "в" "м" і "ф". Їх об`єднувало те, що вимовлялись вони саме губами і нізащо не хотіли переїжджати в місто або інше селище. Подружився з ними середній Апос-Троф і відтоді стоїть він в українських словах часто після літер "б" "п" "в" "м" "ф". 

А третій брат був найвідважніший, він пішов у країну Сонориндія. Там був постійний гул, шум, звідусіль чулось "р-р-р-р-р" "л-л-л-л-л-л"  "й-й-й-й". Просто жах. Мало хто мав відвагу ходити до цієї країни. А молодший Апос-Троф пішов. І згодом він став Радником Раджі "Р". І ходив завжди за ним, це надавало Раджі більшої величі. Правда Раджа був неголовним у цій країні, тому, нажаль, вони з Апострофом(який змінив своє ім`я) ходили лише в кінці слів... 

От так і жили три брати-Апострофи.