***

…

Кров з вином у глибинах єства.

Стукіт серця, немов метроном.

Не відомо: однечи два?..

Терпкий присмак із кожним ковтком.

За вікном – чорні штори ночі.

Десь, між спогадом і сном,

Щось хотіли сказати очі.

Та мовчала душа притишено:

Не злякати, не звабить, не зрадити…

Наодинці надовго залишені,

У ваганні : злітати чи падати?

За межею усіх реальностей,

У минулому розчинилися.

Все – змінилось, та щось – не мінялося.

Все забулось? Чи щось залишилося?

Ніч – сіріла, згасала поволі…

Осінь прощення нам дарувала.

Ми прощались в останню ніч

Із минулим, що пам’яттю стало.

Неоскверненно, без гріха,

Київ з осінню дали нам час,

Щоб дізнатись:  де - правда гірка,

Ну а де – лиш тремтливий екстаз.

Де - безмежність, а де – пустота?

Де - глибини, в які не пірнути?

Щоб сказати останні слова,

Що душа так хотіла почути.

Ти помітив, як зовсім безсило,

У обіймах останньої ночі,

Осінь мовчки пішла за обрій,

Лиш на мить зазирнувши нам в очі?

Скаженіло ввірвалися в місто

Сніг з дощем. Замітали сліди,

Що ледь тліли вчорашнім теплом

Від легкої  її ходи.

І, лише, нам на двох залишилась

Недопита її печаль…

Недоторкана щирість душ….

І початок зими, як жаль…