про Никифора част. 2.

Оскільки малий Епіфан спілкував­ся здебільшого із глухонімою мамою, то так і не навчився розмовляти як слід. Правда, пізніше, коли Роман Ту­рин потоваришував з Епіфаном Дров-няком, побачив, що, хоч той і неви­разно говорить, з ним цілком можна порозумітися.

Поступово у львівського художника вималювалася уся невесела картина життя Дровняка, або, як його здебільшого називали, Никифора. Поважні криничани вважали його, як тепер кажуть, бомжем, великим диваком (а про­стіше — трохи вар'ятом) і загалом недостойним уваги об'єктом. Курортни­ки, окрім того, мали Никифора за ціка­ву прикмету Криниці, — але не більше. Якщо вони і купували його малюнки, то лише з милосердя. Тим часом сам Епіфан уявляв собі, що він працює пе­редусім «на туристів», малюючи їм на пам'ятку краєвиди Криниці та інші чу­дові картини. А як було насправді?

Світ Никифора

Насправді Никифор малював не для курортників і навіть не для себе. Він малював, бо ніяк не міг не ма­лювати. Це було єдиною ціллю його життя і, зрештою, самим життям. Своє покликання усвідомив досить рано і ніколи від нього не відступав. За гріх вважав прожити день, нічого не на­малювавши. Тому щодня, у будь-яку погоду зі своїм убогим малярським причандаллям розкладався просто неба — чи перед Курортним будин­ком, чи біля Нових Мінеральних Ку­палень — і малював, малював, малю­вав... Але лише те, що, на його думку, було достойним зображення (взагалі Никифор дуже серйозно ставився до своєї праці, а себе вважав за серйоз­ного художника). Отже, найчастіше то були краєвиди, здебільшого з будинками або із залізницею, інтер'є­ри (військова комендатура, кухня у пансіонаті, костел, цісарський па­лац), автопортрети і навіть декілька актів (малюнків оголеного жіночого тіла), Зображаючи навколишню ре­альність, художник вносив необхід­ні, з його точки зору, доповнення та зміни. Власне тому багатоповерхові будівлі на Никифорових малюнках виглядають доволі сюрреалістично. Звідусюди стирчать величезні, як на дитячих малюнках, флюгери, шпилі та прапори, а з коминів іде дим, на­че з паровоза, що надає статичним об'єктам неабиякої динаміки.

Окрім архітектури, ще однією «ві­чною темою» була залізниця. Сіль­ські краєвиди із маленькою станцією і «патронташем» колії або великі місь­кі вокзали, Никифор любив залізни­цю у всіх проявах, не раз досить да­леко мандрував поїздом. Звичайно ж, зайцем.

Ключем до розуміння творчос­ті та самої особи художника є його дуже незвичайні автопортрети. Час­то стосовно того чи іншого митця застосовують фразу «він малює свій власний світ». Але ця банальна фраза дуже точно передає ситуацію з Никифором. Криницький маляр, зневаже­ний світом, відкинутий світом, зре­штою, відрізаний від світу неможли­вістю повноцінного спілкування, ма­лював собі свій, кращий світ. Тут він був господарем, він знав, як має бути — і сміливо виправляв не лише вули­ці, будинки, людей, а й... себе самого. Це була своєрідна компенсація за все, що не додала здібному хлопцеві жорстока доля. Никифор на автопортретах — це аж ніяк не жебрак. Це елегантно одяг­нутий пан, вчитель, священик, єпис­коп або й один із святих на іконі. Але найчастіше — художник в ошатному одязі, з «мистецьким» бантом замість краватки, в дорогому костюмі, паль­то, капелюсі... З етюдником в руці або коло мольберта. Одна з акварелей зображає бенкет художників, як йо­го собі уявляв лемківський Піросмані. Тут згадується один відомий фільм про грузинського митця. Головний герой стрічки усе життя мріяв збуду­вати собі дім на горі, де би збиралися художники, пили чай і говорили про мистецтво... Мабуть, Никифор мав та­ку ж нав'язливу візію. У залі, схожо­му на готичний костел чи замок, уро­чисто сидять за великим столом ху­дожники. У центрі — чоловік у єпис­копському одязі, перед ним — свічки та хрест. Скоріше всього, це ще один з автопортретів. Никифор закликав на гостину всіх художників, які радо прийняли запрошення свого колеги і брата.

Закінчивши малюнок, митець за­звичай і підписував його на лицевій сто­роні, а на звороті ставив печатку, що зображала самого художника. І щойно тоді вважав свою працю завершеною. Але найцікавіше, що наш герой був не­письменним, отож окрім окремих слів, що йому запам'яталися, решта була ви­падковим набором літер.