Сотрудники милиции применили к участникам оппозиционного шествия слезоточивый газ на улице Владимирской.

Пострадали несколько десятков человек, им оказывают первую помощь.

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Вместе с тем, Александр Турчинов призвал митингующих рассредоточиться и самостоятельно идти на Майдан. Оцепление пропускает по одному человеку в сторону Бессарабской площади.

Напомним, ранее оппозиция приняла решение не вступать в силовое сопротивление с "Беркутом".

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

http://lb.ua/news/2011/08/24/111802_Militsiya_primenila_k_mitinguyushchim_.html

Київ,обтягнутий залізними парканами і мєнти,мєнти,мєнти.
Так країна святкує двадцяту річницю своєї Незалежності.
Сумно. Але надія є. Найтемніше буває перед світанком...

Мій фотозвіт
http://www.facebook.com/media/set/?set=a.166583673417881.41361.100001987495039&type=1

Фотозвіт зі сторінки О.Турчинова
http://www.facebook.com/media/set/?set=a.10150286738313553.333758.285667128552&type=1

[ Дивитися далі ]

А далі, лише час покаже.

У місті Кременець, що на Тернопільщині, до 20-ї річниці Незалежності України відкрили пам'ятник Бандері

У відкритті пам'ятника взяв участь голова Конгресу українських націоналістів Степан Брацюнь, повідомляє прес-лужба КУН.

Багаторічні ініціативи місцевої організації КУН щодо спорудження пам'ятника вдалось зреалізувати за допомогою мецената Володимира Чуба, який взяв на себе тягар матеріальних затрат, повідомляє прес-служба КУН.

У своєму виступі голова Конгресу привітав присутніх із 20-ю річницею незалежності України та сердечно подякував Чубу та усім учасникам оргкомітету зі спорудження пам'ятника за їхню працю в ім'я української державності

У заходах з нагоди відкриття пам'ятника Степану Бандері також взяли участь голова Тернопільської міської організації КУН Володимир Ткач, хор національно патріотичної пісні із міста Збараж та лауреат премії братів Лепких хор "Заграва".

Нагадаємо, 22 серпня у Львові почалося добудування меморіального комплексу лідерові Організації українських націоналістів Степану Бандері.

На сьогодні монументи лідерові українських націоналістів Степану Бандері встановлені у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях. Водночас їх проекти існують в Рівному, Луцьку та на Черкащині (17 монументів). Питання про встановлення пам’ятного знака чи спорудження пам’ятника піднімалося і в Києві та Чернівцях.

Нещодавно був свідком того, як симпатична журналістка ніжного віку, заледве старша за епохальну подію, річницю якої ми відзначаємо, вчепилася в першого президента України мертвою хваткою. запитання було те саме, на яке не лише він, особисто відповідальний за інформаційний привід, а й кожен із нас мусить відповісти, якщо серйозно ставитися до своєї країни та долі, а саме: «що ми залишили в радянському минулому, про що варто шкодувати?»

Звісно, для тих, хто наклав головою за ідею незалежності, включно з поколіннями інтелектуалів, політиків, вояків, партизан, дисидентів, сама постановка питання може здатися блюзнірською. Проте фундаментальна ідея навряд чи може постраждати від випробування на міцність, це не питання якоїсь там виняткової інтелектуальної відваги, а проста розумова гігієна. Дилема стара як світ: субота для людини чи людина для суботи?

Леонід Макарович відповідав у своїй звичній розлогій манері, але від суті запитання не тікав: немає в тому минулому нічого, за чим варто ностальгувати. Потім, щоправда, обмовився: ну науково-технічний потенціал… А в мене виникла простенька аналогія: припустімо, людина виходить із в’язниці після багаторічної відсидки, чи має вона озиратися з жалем на камеру, яку залишає? Так, у тюрмі годували, по неділях крутили кіно, була робота – рукавиці шити чи що, були, напевно, якісь зв’язки, приятелі, була стабільність, відчуття спільноти… І що ми скажемо про того, хто сумує за в’язницею? Можемо лише діагностувати певну деформацію особистості.

Психоаналітики кажуть, що деформації, спричинені психотравмою, передаються спадково. Можна припустити, що підґрунтям захоплення в певних соціальних прошарках російським табірним фольклором, усіма цими «Золотимі куполами» разом із «Владімірскім централом» є не лише потреба у специфічній романтиці, а й те, що все це типологічно відповідає культурній матриці колишнього зека в широкому сенсі. В такому разі хвороба чи, радше, девіація підлягає лікуванню, хоча лікування свободою – процедура подекуди болюча.

Можна згадувати з тугою чимало речей, наприклад, високий престиж культури. Авжеж, «найбільш читаюча країна» (щоправда, дотепники додавали: «найбільш читаюча Пікуля» – був такий історичний белетрист, співець імперських цінностей). Та все ж нинішня шкільна програма з літератури (Гомер, Сервантес, Ґете… й Булгаков – який жах, у курсі зарубіжної літератури!) набагато переконливіша, ніж тортури нашого покоління над графоманською жувачкою романів «Мать» і «Как закалялась сталь».

Можна справді пишатися академічною наукою в УРСР й окремими технічними проривами. Але не забуваймо, що вся економічна система будувалася здебільшого для обслуговування військово-промислового комплексу. Найдосконаліші у світі міжконтинентальні балістичні ракети, транспортні літаки, танки… Чотири п’ятих української промисловості так чи інак працювали на «воєнку» (причому надто неефективно), на «масло» йшли ресурси, що залишалися від «гармат». Може, не по-господарськи, але я ладен відмовитися від технічного рівня, якщо він є нічим іншим, як похідним від Бомби.

Що ще? Житлове будівництво з чергами по 20 років? Лікарні з хірургами, котрі мусять підпрацьовувати на будівництві? З гастрономами, де за нещасною худою куркою (дотепники називали її «синій птах») треба було штовхатися в черзі півтори години? З дружбою народів за мінімальних коректив («усі нації рівні, крім євреїв, а ще українців, якщо вони не відмовилися від своєї мови, позаяк то підозріло: мабуть, націоналіст»)? Так, мова – фундаментальне надбання незалежності, але про це поговоримо окремо, не поспіхом, не через кому.

Значна частина нинішніх проблем – це не плід останніх 20 років, а прямий спадок соціалізму. Те, що літні люди згадують сьогодні з ніжністю, тоді вони ж лаяли, але дуууже обережно. Ось цей спогад, мабуть, мав би стати вирішальним для обивателя, що не обтяжує себе «абстрактною» гуманітарною мотивацією: обережність і страх, недовіра до кожного, хто не є найближчим приятелем, побоювання начальства, партійних комісарів, таємних інформаторів КДБ, першого-ліпшого міліціонера.

Юна колего! Повірте: там, у минулому, немає нічого, крім порожньої клітки. Ваша сміливість, Ваша розкутість, просто Ваше обличчя зайвий раз у цьому переконують. Зі святом!

24 серпня, 2011   

Юрій Макаров

Побутує думка, що, мовляв, усе ж таки варіант «Кучма-3» був би ліпшим, аніж Янукович із будь-якими цифрами при ньому. Чи так це насправді?

Утвердження кланово-олігархічного ладу, чим був ознаменований перехід України у нове тисячоліття, супроводжувалося складними та неоднозначними процесами у ключових сферах життя держави.

З одного боку, загострювалося протистояння в країні між різними «політичними холдингами» і групами державної бюрократії, які боролися за розширення сфер свого впливу, з іншого, значно покращувалося матеріальне становище середніх прошарків суспільства (припинилися багатомісячні затримки із виплатою зарплат і пенсій, на хвилі пожвавлення економіки зросли доходи значної кількості кваліфікованих працівників, єдиний податок стимулював швидкий розвиток малого і середнього бізнесу, спростилася процедура отримання банківських кредитів тощо).

Різновекторність експортного потенціалу України опосередковано, але цілком очевидно впливала на зовнішньополітичні орієнтації партійних «надбудов», що з’явилися на «хребтах» тих чи інших фінансово-промислових кланів, а помітне підвищення доходів населення мало наслідком пожвавлення активності як імпортерів, так і того капіталу, котрий мав справу із внутрішнім ринком.

Саме останній об’єктивно мав непогані шанси, звісно, за сприятливих умов перетворитися на основу національного капіталу, головною умовою розвитку якого є наявність у країні масового платоспроможного покупця і стабільного та прозорого законодавства. А водночас навколо газової «труби» та потужних потоків імпорту з Європи та Далекого Сходу, який ішов до України через Росію, формувався класичний компрадорський капітал, в той чи інший спосіб орієнтований на колишню союзну метрополію.

На все це наклалися фальсифікований референдум квітня 2000 року, вбивства Георгія Гонгадзе та Ігоря Александрова, акція «Україна без Кучми», арешт Юлії Тимошенко та відставка уряду Віктора Ющенка, акція «Повстань, Україно!», відверті утиски незалежних мас-медіа та лавиноподібне зростання популярності і впливу опозиційних інтернет-проектів.

Почалася консолідація великого і середнього капіталу задля боротьби із провідними олігархічними кланами; сам же президент Кучма вкрай набрид середньостатистичному українцеві, тим більше, що Леонід Данилович мав необережність кілька разів перед великими зібраннями люду та телекамерами наочно продемонструвати свою схильність до надмірного дегустування небезалкогольних напоїв...

Запланована криза: Віктор проти Віктора

Отож, із різних причин «новий президент» (яким сам себе назвав було Леонід Данилович, удруге вступивши на посаду) так і не відбувся, зміцнити свою владу до рівня конституційно закріпленого авторитаризму він не спромігся. Водночас кланово-олігархічна верхівка конче прагнула під виглядом «великої приватизації» завершити розподіл державного майна у своєму колі, майже за безцінь (як-от сталося з першою приватизацією Криворіжсталі структурами Ріната Ахметова та Віктора Пінчука). Але для цього правила гри не мали були змінюватися, система мала перебувати у достатньо стабільному стані.

Але ким замінити Леоніда Кучму на посаді президента, щоб убезпечити себе від пертурбацій? Уже на початку 2000-х найбільш далекоглядним членам владної команди стало зрозуміло, що в тодішній Україні не вдасться так просто втілити сценарій «спадкоємець», який щойно успішно був випробуваний у Росії шляхом передачі вищої державної влади від Єльцина до Путіна.

Надто високим став градус кипіння суспільних пристрастей за останні роки правління Кучми. І хоча останній вимушено (і здебільшого вміло) маневрував, використовуючи на деяких високих посадах професіоналів-патріотів, щоб порятувати ту чи іншу сферу державного життя від остаточного занепаду, але тим самим режим лише дещо притлумлював це кипіння.

Тож верхівкою певних кланів та державної бюрократії був розроблений і став реалізовуватися сценарій «Кучма-3». Певен, що досі його деталі відомі лише кільком особам (ймовірно, що не все знає і сам Леонід Данилович). Тому доводиться реконструювати проектовані у 2003–2004 роках у таємних штабах за участю російських й українських політтехнологів сценарії розвитку подій так, як роблять це палеонтологи: одна – дві викопні кістки та знання загальних законів біології та специфіки досліджуваного періоду – і перед нами вельми вірогідна реконструкція того чи іншого динозавра.

Ясна річ, слід пам’ятати, що йдеться про гіпотетичну реконструкцію, але водночас і про те, що гіпотеза є однією з провідних форм розвитку наукового знання, зокрема, й у царині суспільно-політичних процесів.

У такому контексті одним із вагомих мотивів висунення у 2004 році Віктора Януковича кандидатом у президенти було прагнення «поставити на вуха» приблизно половину України, позаяк мав він надто специфічну біографію, щоби не те що якийсь там «український буржуазний націоналіст», а просто людина зі здоровим глуздом і без упереджень взяла й підтримала його. Водночас електорат у Януковича був, і немалий.

Основу цього електорату становили ті, хто голосував за нього не на основі ідеології (яка там ідеологія...), а із вдячності за підвищення пенсії (якого насправді не було у 2004-му, йшлося про тимчасові виплати перед виборами), з нелюбові до «западенців» (хоча Віктор Ющенко за походженням зовсім не належить до цієї категорії громадян, але сам факт його україномовності дратував і дратує певну категорію виборців) і, головне, через типові трайбалістські настанови («свій у дошку, донецький, а Донбас порожняк не жене!»).

А Віктор Ющенко будь-що мав не сподобатися так само ледь не половині України – тій, яка свідомо чи підсвідомо орієнтувалася на совєтські взірці політики, культури і повсякденного життя. При цьому «трайбалістська» складова в орієнтаціях електорату Ющенка становила зовсім не так багато, як намагаються це стверджувати деякі політики та аналітики: адже він «східняк»" – отже, тут електорат Західної України вибирав не за регіональною ознакою, а за відповідністю певному типу розуміння загальнонаціональних інтересів (не знаю, як нині, а на початку 2000-х на Донеччині можна було нерідко почути: «Ну, я поїхав на Україну»; фраза, апріорі немислима для львів’янина чи чернівчанина).

При цьому низка великих електоральних груп робила вибір не так на користь Ющенка, як на користь демократії. Позаяк сакраментальна фраза Януковича, що нас, мовляв, тепер уже не видавиш із влади, була сприйнята саме так, як і належало: хочеш, щоб наступні вибори, чи то парламентські, чи то президентські, були бодай відносно демократичними і владні персоналії залежали від тебе – не допусти до влади команду під гаслом «тому що». Голосуй за Ющенка, попри очевидні слабкі сторони як особисто кандидата, так і його оточення, бо інакше програєш своє майбутнє, – це добре розуміли як національно-демократично, так і ліберально налаштовані громадяни...

Несподівана поразка велемудрих проектантів

«Солодка парочка» двох Вікторів ідеально підходила для втілення задуму авторів проекту «Кучма-3»: спровокувати, щоб стінка пішла на стінку, щоб Україна розкололася, щоб обидва кандидати дискредитували себе якомога більше, – і тоді весь у білому з кущів (чи то пак із заміської резиденції) вийде Леонід Данилович (із заздалегідь підготовленим рішенням Конституційного суду – вважати другий президентський термін Кучми першим) і стане рятівником держави, об’єднає так-сяк країну, притлумить пристрасті, візьме до себе у команду лояльних представників обох сторін (Схід і Захід разом, аякже!), призначить прем’єром когось із наближених до нього «кризових менеджерів» – і ще п’ятирічку збережеться статус-кво, завершуватиметься приватизація у промисловості, буде переділена земля тощо. А там і справжній спадкоємець підросте, якому за умов «регульованої демократії» можна буде передати владу, отримавши натомість усі належні гарантії.

Хоча, звичайно, Леонід Кучма за такого перебігу подій став би ще більш тісно прив’язаним до кремлівсько-луб’янської колісниці – адже треба було би якось розрахуватися за ті послуги, які надавала Москва під час втілення в життя цього сценарію (згадаймо лишень шалено-брутальну й нарочито примітивну тодішню кампанію проти всього справді українського і на підтримку всього «братерського» на російському телебаченні – кампанію, яка у нормальних людей викликала виключно відразу, а у «совків» – симпатію, а отже, сприяла розколу України). Тому «регульована демократія по-українськи» неминуче мала би головні важелі свого керування зовсім не у Києві, ба навіть не в Україні.

Проте, як добре відомо, сталося не так. На київський Майдан Незалежності вийшло приблизно вдесятеро більше людей, ніж припускали і самі вожді «Нашої України», і претенденти на роль залаштункових ляльководів з команди проекту «Кучма-3». Широкомасштабний спалах громадянської активності став несподіванкою для всіх головних діючих осіб.

Як зазначив один із молодих опозиційних активістів того часу Олексій Толкачов, «подейкують, що сцену на Майдані 22 листопада навіть ставити не хотіли. І лише завдяки наполяганням Володимира Філенка та інших польових командирів керівництво штабу погодилось «про всяк випадок» її розгорнути». Так був позначений символічний центр майбутніх подій, далі із учасників попередніх масових акцій самовизначилися кілька «польових командирів», а масова агітація з боку радикальних молодіжних організацій, спрямована проти кучмізму як такого, восени 2004 року досягла свого апогею. І ситуація в країні докорінно змінилася.

Її ледь не в момент змінили не політики – її змінили вільні громадяни, що належали до різних суспільних верств і жили різним життям, але у листопаді – грудні 2004 року їхні інтереси стали спільними. І не випадково Віктор Пінчук, завітавши після першого тижня протестів до наметового містечка на Майдані, походив-походив, а потім зателефонував з мобілки тестеві: «Папа, все пропало!» Що ж, Пінчук – це не якийсь там проФФесор, а принаймні справжній кандидат технічних наук, а це вже певний ґрунт для розуміння ситуації на кілька кроків уперед. Зокрема, і щодо втілення проекту «Кучма-3».

Адже хоч би як самому Леонідові Даниловичу набридла на той час президентська булава, та він би через деякі риси характеру знову взявся за неї за певних кризових обставин, у які країну буквально заштовхували «кризові менеджери» за допомогою російських і вітчизняних політтехнологів. Але, як це нерідко трапляється із надто вже хитромудрими раціональними побудовами, творці «Кучми-3» переграли самих себе...

Ну, а далі була ейфорія перемоги, далі Майдан довірив країну новій команді політиків, – та одержав те, що ми маємо сьогодні.

Можливо, хтось ностальгійно зітхне, мовляв, усе ж таки варіант «Кучма-3» був би ліпшим, аніж Янукович із будь-якими цифрами при ньому. Чи так це насправді? Як на мене, що синій чорт, що зелений – усе одно чорти. А головний висновок з історії цього задуму певних олігархічних груп – не можна складати рук ані тоді, коли перемога української спільноти видається зовсім нереальною, ані тоді, коли ця неймовірна перемога вже здобута. Бо ж знайдеться чимало охочих її приватизувати й перетворити на щось нежиттєздатне, ба, навіть – з об’єктивного погляду – антиукраїнське...

А тимчасом іще торік міністр юстиції наголосив: Янукович після скасування політреформи має право втретє балотуватися на президентську посаду..

24 серпня, 2011    

Сергій Грабовський

Нам нинішнім важко оцінити, що ж справді означає 20-а річниця Незалежності. Нам бракує порівнянь. Ми не розуміємо, що сьогоднішній день є продовженням вчорашнього. Ми не хочемо бачити, що президентство одного Президента є не радикальною зміною, а продовженням чи наслідком дій попереднього. 

 Незалежна Україна, хочемо ми того чи ні, є продовженням радянської влади, режиму, який був до незалежності. Залишилися ті самі інституції, ті самі люди, по суті ті самі закони й, як наслідок, ті самі хвороби.  Однак усе це не затьмарить в історичному плані того факту, що Україна засвітилася у світі як незалежна держава. Про це попередні покоління могли лише мріяти. Тепер ми мусимо наповнити відвойований простір новим духом. Зміна фасаду без зміни суті  На час 1991 року ми мали навколо себе жалюгідну картину, але ми переживали ейфорію від падіння імперії. Тоді ми всі однозначно погоджувалися, що то була імперія зла.  Але впали радянські закони, і виявилося, що ми маємо цілком готових злодіїв найвищого рангу для того, щоб розкрадати витворену поколіннями так звану народну власність. Третій секретар «по пропаганді» став Президентом, здавши партійний квиток у музей. Усі «червоні директори» залишилися при своїх посадах. Кожен директор залишився на своєму місці, управління «червоних директорів» народило олігархів. На тлі тотального розграбування державної власності перші ролі завоювали собі власники залізного «хапального» рефлексу. Діти й далі виховувалися у безбожних сім’ях, які до того ж поглинула жадібність до матеріальних здобутків. І це головне успадковане нами зло лише посилило закладені старою системою процеси деградації. Деякі хвороби нам підкинули ще й вітри глобалізації разом зі сміттям Заходу. Ми ж раніше не мали такого безсоромного телебачення! Такої реклами і такої брутальної оголеності! Великі міста змінили свою зовнішність. Вони сховали свої проблеми за каркасами новобудов та білбордами. Змінився зовнішній фасад нашого життя, але на жаль, не змінився на краще стан людської душі. Українців досі цькують за їхню «українськість». Агресивні носії імперської ідеології, часто за гроші, з усіх сил намагаються принизити саму ідею «незалежності». Люди у владі досі не зрозуміли, в якій країні вони живуть, якою країною керують. Вони не зрозуміли, що народ їх призначає на роботу, що вони є просто сезонними людьми, чиї обличчя світяться і гаснуть на телеекранах. Чи маємо чим похвалитися? Безперечно, прогрес є, але він проглядає через боротьбу різних тенденцій.  З одного боку, українцям дозволено бути собою в розумінні віри. Ті, кого виганяли на суботники у перший день Великодня, нарешті дістали можливість чинити за вірою чи традиціями свого роду. У цьому плані справді відбулася реставрація здеформованої національної істоти.   З іншого боку, церкву і віру знову використовують. Цього разу, щоб пропагувати ідею «русского мира». Ідеологічні функціонери в рясах витворюють ідеологічну інституцію, прикриваючись Христом.   Звісно, там є безліч справжніх священиків. Біда, що за спинами порядних людей ховаються пройдисвіти. Вони спеціально «виготовляють отруту» й розливають її у міжконфесійній царині. Вони розхитують нашу природну толерантність.   При заклику єднатися з іншими вірами у нас є мур між Володимирським собором і Лаврою. Цей мур штучний, і його зміцнюють.   За 20 років ми, видається, проторували шлях від виплеканої радянщиною меншовартості до відчуття особистої свободи.  За роки Незалежності ми підійшли до усвідомлення, що нам бракує непересічних людей – не «людей системи», а людей країни. Нам бракує авторитетів – людей, які в своєму середовищі вже здобули повагу, але які готові йти далі, бо далеко бачать. Нам бракує людей із незалежним обличчям і з нерабською психологією. Вже саме усвідомлення такої потреби є великим набутком Незалежності.

Євген Сверстюк – філософ, головний редактор газети «Наша віра»,

публіцист, колишній дисидент і політв’язень.

Знаете, каков один из принципов ВДВ? Атаковать там, где не ждут. Застигнутый врасплох, противник растерян, дезориентирован, не способен к сопротивлению. Виктор Федорович в ВДВ не служил. Соответственно, принципы «голубых беретов» ему неведомы. А зря. Подними он, 23-го августа, в день желто-голубого стяга, национальный флаг над Межигорьем - надолго б обезвредил всех своих оппонентов. Они б просто не знали, как реагировать. И как теперь критиковать столь примерного главу государства – образчик открытости, патриотизма, национальной гордости. Поступок-то действительно достойный.

Но Виктор Федорович его не совершил. Ни Левочкин, ни Азаров, ни Клюев в ВДВ тоже не служили – надоумить было некому. И Виктор Федорович пошел проторенным путем. В 10 утра атласное знамя взвилось над Банковой. Гарант недвижно стоял посреди нарядно убранного плаца, равнодушно наблюдая за тем, как молоденькие солдатики управляются у флагштока. При этом выражение лица у главы государства было такое, будто десятью минутами ранее, он скушал кило прокисших лимонов, да не успел запить. «Ах, право, оставьте. Я-то тут причем?!» - читалось на загорелом лице Лидера. Отгремели церемониальные приветствия, отзвучал бравурный марш; достигнув вершины металлического стержня, прапор сник – обиженный человеческим равнодушием, он досадливо помахивал отстроченными уголками. Президенту это не понравилось. Развернувшись на сто восемьдесят градусов к стойке микрофона, воспользоваться которым он так и не решился, Виктор Федорович потопал прочь. Под своды АП. Молча. Так ни слова и не обронив.

Тем не менее, праздник начался. Начался нелепо. Закончился – помпезно и смешно.

***

К трем часам пополудни к ДК «Украина» стянули передовые отряды депутатов, губернаторов, министров, важных чинов. Всех, да не всех. Бросался в глаза дефицит коммунистов, литвиновцев, с ними – разнообразных «тушек»-коллаборационистов вроде Жвании, Балоги, иже с ними. Выяснилось: приглашения – вопреки многолетней практике - удостоились не все «большевики». Чем им красноречиво указали «их место». Ну, вы понимаете, место около чего… Литвин с Мартынюком понимали. Но спикерская и вице-спикерская должности вынуждали терпеть. Ни Симоненко, ни Шарова, ни даже Голуба с Гриневецким возле них не наблюдалось.

Новообращенного члена бело-голубого семейства Сергея Тигипко - тоже.

Присоединившись к стану Януковича-Азарова, Сергей Леонидович утратил замечательную возможность обогащения (не материального, разумеется, не подумайте лихого!) путем составления «правильных» избирательных списков. Взамен – приобрел, как усердно намекает его ближайшее окружение, гарантии попадания в первую пятерку-десятку ПР. Заветные чаяния окружения понять несложно, но ведь и ПР – в самом деле! – надо кого-то фотогеничного в «передовой отряд» делегировать. Не Чечетова ж с Олейником, прости Господи, для биг-бордов фотографировать! Правда, упомянутое окружение предпочитает замалчивать пикантную подробность. Теперь, после поглощения «Сильной Украины» Партией регионов, шансы Тигипко вылететь из Кабмина, заодно – из политики, значительно возросли.

Одно дело – уволить условно самостоятельного лидера условно самостоятельной политсилы. Не ровен час – подастся в оппозицию. Что из этого выйдет, точнее – могло б выйти – вопрос, конечно, философский, но подобие угрозы очевидно.

Совсем другое – списать «со счетов» «проштрафившегося» (за провал какой-нибудь очередной реформы) члена собственной команды. Списать окончательно и бесповоротно. Как списали, в свое время, скажем, Шуфрича. Где сейчас бравый Нестор Иванович, не побоявшийся залепить оплеуху целому Левочкину? Давно вы его в эфирах видели? То-то! Грустная его участь – Сергею Леонидовичу наука. Правда, с Левочкиным у него отношения прекрасные, но… Слишком много этих «но».

Свои «но» копятся – подобно снежному кому – и у самого богатого человека страны, Рината Ахметова. Правда, последние месяцы были для него поприятнее, чем первые сто дней Виктора Федоровича. Сто дней, по результатам которых он, помнится, горестно – не в силах сдержать эмоции – восклицал: «Еще пять лет!?!».

Поприятнее, ввиду того, в бизнесовой дуэли Ахметов-Иванющенко, Ринат Леонидович получил подряд несколько серьезных перевесов. В чем это выражается? Помните замечательную строчку Юлии Мостовой: «обездоленным» в нашей стране называется бизнес, в котором представители власти до сих пор не имеют доли?

Действительно, некоторые не в меру зарвавшиеся граждане (особенно – один, занимающий довольно высокий пост в КМУ) фразочку сию регулярно употребляют. Теперь – несложная загадка: а кто, собственно, решает – представителям какого из трех «потоков» - отдать в управление «долю» того или иного бизнеса? Ответ очевиден. Как и то, что четвертого Президента Украины зовут Виктором Федоровичем. Как то, что Ринат Леонидович – системный бизнесмен, с уже прозрачной и понятной структурой собственности. Следовательно – партнер более выгодный, надежный и приятный, чем тот, чей бизнес менее системен, прозрачен и понятен. Логично? Вполне!

Доказательства? Проследите последние рокировки в ключевых портах; поинтересуйтесь изменениями в структуре собственности некоторых крупных предприятий Харьковской, Запорожской, областей – необходимость в дополнительных подсказках отпадет.

Жаль, обсудить сию занятную тему ни с Ринатом Леонидовичем, ни с Юрием Владимировичем во вторник не получилось – ДК «Украина» своим присутствием они не почтили. Сыновья гаранта, кстати, тоже.

Вместо них центральные ряды заполнили: похудевший Азаров, неизменно бодрый Арбузов,новоиспеченный генерал-полковник Могилев, придавленный тяжестью парадного мундира (это вам не парадно-выходной спортивный костюм!), вечно молодая Богатырева, темнокожие до неприличия Онопенко с Хорошковским (заслуженно конкурировавшие за звание «жертвы солярия»), вальяжный Клюев, степенно-солидный Кучма.

Леонида Даниловича, кстати сказать, ожидал иезуитский сюрприз. Еще в самом начале длинной, громоздкой речи, написанной – судя по ее путанности – не пятью райтерами, а пятьюдесятью, Виктор Федорович огорошил признанием: беды-горести и кризисы, которые ему сейчас доводится расхлебывать, подлые оппоненты затеяли не в 2004-м. Нет, раньше – в 2000.

- Мы имели шанс на успех, если бы не исчезновение журналиста Гонгадзе и не так называемый кассетный скандал. Все это стало тормозом нашего развития, - сладкоголосо пропел гарант.

Пропел, будто вовсе не он до сих пор считает третьего Президента едва ль не главным виновником своего позора в 2004-м; не он – злясь и некрасиво ругаясь - открещивался от титула «преемника» Кучмы; будто не без его молчаливого согласия Леонидом Даниловичем резко заинтересовалась прокуратура.

Словом, то еще подлое лизоблюдство. Даже Чечетов так не умеет.

У Леонида Даниловича – надо отдать ему должное – мускул на лице не дрогнул.

Со сцены Виктор Федорович этого, конечно, не рассмотрел. Иначе б расстроился.

Но загодя заготовленная речь подобных эмоции не предусматривала и Виктор Федорович тарахтел дальше: про экономический рост 2003-2004-го (который он, разумеется, записал на собственный счет), про дестабилизацию 2004-го и вырванные годы «оранжевого популизма».

Публика заскучала. Владельцы айпадов – уткнулись в них, большинство – просто клевало носами. Диковатой наружности личности – в джинсовых рубашках навыпуск, в мокасинах на босу ногу, с барсетками «Луи Виттон» (а Юлия Владимировна таки законодатель мод!) и желто-голубыми ленточками кое-как прилепленными к накачанной груди, нахально потянулись в буфет.

Виктор Федорович, тем временем, перешел к любимой теме – коррупция и все, что с ней связано.

- Признаю: в нынешней власти уровень коррупции также чрезвычайно велик. Мы объявляем ей войну! В этой войне не будет своих и чужих. Кто это еще не понял, почувствует на собственной шкуре, как говорят.

Последнюю фразу-паразит вставил явно от себя. Ни капли не задумываясь о том, что руководитель, публично расписывающийся в злостных нарушениях своих подчиненных, констатирующий их распущенность и необузданную алчность, сам не слишком-то заслуживает доверия. Это, по большему счету, то же самое, что жаловаться на чиновников, саботирующих реформы. Ежели с чинушами невмоготу справиться, о каких реформах речь?

Тут Lb.ua невольно вспомнился афоризм от знакомого бизнесмена: «когда посадят Калетника, я поверю в Януковича и бегом побегу вступать в Партию регионов».

В эту самую минуту господин Калетник меланхолично рассматривал ручки собственного кресла. Слово «коррупция» Янукович повторил раз шесть, но главный таможенник даже головы не повернул.

Видимо, фамилия автора афоризма в списках членов ПР нескоро появится.

Погрозив коррупционерам, Лидер пожурил еще министров - за недостаточно эффективное информирование недалекого населения о том, какие потенциальные блага несут суровые реформы.

- Люди растеряны и не всегда согласны с изменениями!

Куда, мол, вы, олухи смотрите. Жизнь улучшилась еще вчера, осталось убедить в этом всех и каждого!

Отработав на том «обязательную программу», гарант приправил спич пространными комплиментами республиканской идее (привет Юрию Бойко!) и приступил к раздаче слонов.

Медалей, то есть, орденов и прочих почетных грамот для тех, кто не успел их почему-то получить к юбилею, годовщине свадьбы или похорон тещи.

Воспользовавшись суматохой, из зала благополучно ретировались несколько послов европейских держав. Оставшиеся – обрекли себя на прослушивание шестидесятиминутной концертной программы. Стандартный – для подобных случаев – гоп-ца-ца репертуар."Гвоздь" – Йосиф Кобзон.

Любимый певец, близкий друг и соратник большинства верховных «донов». Он же – условный лидер немногочисленной, но весьма влиятельной условной группы «московских донецких» (любопытные подробности – как-нибудь позже, - С.К.). Он же – исполнитель псевдошлягера из 2004-го: «лишь бы не было гражданской войны».  http://video.yandex.ua/users/rasar666/view/125?ncrnd=6598

Да, так вот, чествуя двадцатилетие независимости Украины, Йосиф Давидович выдал буквально следующее:

- Позвольте, дорогой Виктор Федорович, поздравить - в вашем лице - весь украинский народ. Пусть вас, Виктор Федорович, хранит наша любовь!

Виктор Федорович засиял, как новая монета из депозитария НБУ. Анна Николаевна трогательно сложила на груди руки – так обычно выражают восторг. Эстет Клюев нервно заерзал в кресле.

Фото: Макс Левин

- Новая песня на стихи замечательного Юрия Рыбчинского, «Мама моя – Украина, а отец – Донбасс»! – провозгласил торжественно.

Номинальный руководитель ПР Азаров инстинктивно подался вперед. Презент от Кобзона вполне годился на новый вариант гимна Партии регионов. Старый-то на украинском - Николай Янович уж сколько лет осилить не может.

Йосиф Давидович пел, а за его широкою спиною плясала картинка индустриального пейзажа. В центре композиции – террикон. Стоит ли уточнять: верхняя часть картинки – голубенькая, нижняя – желтенькая. И патриотично, и политкорректно. Заодно с гимном, можно обновить и флаг. И ПР, и Украины. Пожалуй, такой стяг Виктор Федорович уж точно поднял бы над Межигорьем. Не исключено, еще поднимет.

Соня Кошкина

Шеф-редактор Lb.ua

Когда я пытаюсь объяснить людям, сформировавшимся уже в независимой Украине, что провозглашение ее независимости было одним из самых больших событий в моей жизни – и самых больших моих желаний – они нередко относятся к моим словам недоверчиво.

Для них Украина была всегда – или почти всегда. И самое главное – большая часть этих людей вырастала в семьях, для которых украинская государственность никогда не была особой ценностью.

Их родители могли считать своей родиной Советский Союз, а к появлению независимой Украины отнеслись скорее как к неизбежному следствию развала империи. И они стали патриотами этой страны скорее поневоле – просто потому, что патриотизм внезапно ограничился Хутором Михайловским. Возможность карьеры в России – и советского патриотизма – еще долго мучила нашу политическую и творческую элиту, как отрезанная рука, которая может напомнить о себе в дождливую ночь. Помню, как друзья и коллеги пытались понять, почему это, живя в Москве, я все никак не могу поставить точку на своих провинциальных привязанностях, продолжаю писать по-украински и сотрудничать с киевскими или львовскими газетами. Удивлялись в самой Москве – но удивлялись и в Киеве.

Еще больше удивлялись, когда понимали, что я не этнический украинец – уж тут-то уж точно можно было бы отряхнуть чернозем с ног и жить так, как мечтал жить каждый малороссийский переселенец. Когда я рассказывал, что после августа 1991 года мне, тогда постоянно прописанному в Москве, пришлось посетить посольство Российской Федерации в Украине и подтвердить свое нежелание входить в российское гражданство – чтобы войти в украинское и получить паспорт страны, в которой я тогда не жил и не собирался жить еще почти два десятилетия – на меня просто начинали смотреть как на идиота.

Юлія Тимошенко привітала українців з 20-тою річницею Дня Незалежності. Наводимо повний текст привітання, розміщеного на її сайті.
1. Так склалося, що на державні ювілеї влада мене закриває. То Кучма, то Янукович. У рік десятилітнього ювілею Незалежності – в Лук’янівку, на 20-ть – в Лук’янівку... На 25-річний ювілей цю тенденцію буде змінено! У в’язниці сидітимуть не політичні, а справжні злочинці. Сьогодні ми їх знаємо поіменно.

2. Приїхали іноземні журналісти, хочуть книгу написати. Питають: "Чи можна, щоб мене відпустили бодай на декілька днів додому?". Мабуть, можна. Я запитаю :)

3. З машини (автозаку) чути людей, чути вулицю. Це початок нового старту боротьби за справжню свободу країни. Переконана, що цього разу – успішного!

4. На 10 років незалежності я думала, що на 20-ть все буде добре. Україна утвердиться як незалежна держава, буде в європейській родині. Але сьогодні Україна в ще більшій небезпеці... Вона вже доросла... Але зараз, як ніколи, потребує нашого захисту.

5. Скучаю за Твіттером. Ніколи б не подумала, що найбільше мені буде не вистачати 140 символів свободи...

6. У всьому є свої плюси. На свободі, припустимо, треба було б йти слухати Ніну Матвієнко. А тут сама Ніна Матвієнко приходить до тебе :)

7. Демократичні опозиційні сили України об’єдналися. І я рада цьому. На жаль, демократи в Україні об’єднуються лише тоді, коли погано. Але нічого, я впевнена, що ми навчимося об’єднуватися і навколо успіхів, навколо перемог.

8. Якось вдома сиділи за вечерею і в мене запитали: "Чи не хочеться відпочити від політики і просто пройтися, прогулятися, наприклад, вечірнім Хрещатиком?". Тепер я цим Хрещатиком уже так нагулялася... І вечірнім, і ранковим... Правда, без політики не обійшлося.

9. У дворі Печерського суду невідомо навіщо розкидають фальшиві купюри по 200 гривень з моїм зображенням. Кажуть, що можна поміняти в "обміннику", дадуть дві по "сто" – з Януковичем і Азаровим.

10. Учасник французького Руху Опору Жан-Поль Сартр уже після війни сказав: "Ніколи ми не були настільки вільними, як під час окупації", – це правильні слова. У нас теж окупація – окупація країни можновладною ордою, яка не любить цю країну, не розуміє і не поважає її. І ми також вільні сьогодні. Вільні в тюрмах, у камерах і в палатках... Справжню волю і свободу неможливо заарештувати.
 

11. Ліна Костенко і Оксана Пахльовська побажали мені мати в якості сувеніру уламок Лук’янівської в’язниці... Це хороша ідея. Буду збирати. Уламок Лук’янівки, уламок Міжгір’я...

12. Ніякою щурячою отрутою мене не труять, то якісь легенди... Криси (щури) тут ходять доволі вільно. Знаючи українську політику, можу сказати: далеко не найгірші тварини!

13. Ольга Федорівна, моя помічниця, докоряє мені за те, що я нічого не взяла із собою 5 серпня для СІЗО, каже: "А то Ви не знали, що Вас арештують, можна подумати?" :)

14. Депутати наші заходять до зали суду із сумними драматичними обличчями? Чому такі настрої? Все буде добре!!! Це не порада, це – наказ!

15. На Лук’янівці також є птахи, вони співають вранці... Не знаю, якого виду... Вони не в клітках. Арешт не позбавляє і мене свободи, як це не дивно.

16. У 2002 році російське телебачення знімало фільм про мене. Ми поїхали до СІЗО, питають: "Ви не боїтеся знову тут колись опинитися?". Я тоді відповіла: "Ну, хіба ще один раз…". Невдалий був жарт.

17. Влада скасувала парад до 20-річчя Незалежності. Звичайно ж не через економію коштів... Вони просто підсвідомо бояться цієї країни, бояться реальної незалежності. Для них парад Незалежної 20-річної держави – це парад їхніх особистих страхів і комплексів. Вони відчувають, що ця країна з її великою історією і справжнім духом свободи колись викине їх на смітник.

18. В мене також є святкова жовто-блакитна стрічка на сьогодні. Мені передали потай. Я з Вами сьогодні... Хоча й тут...

19. Дякую 5 телеканалу за телемарафон до Дня Незалежності. В критичні моменти нової історії України П‘ятий стає Першим!

20. Зі святом, Дорогі мої!!! Це – наше СВЯТО!!! Ми витримаємо, ми переможемо!!! Я обіцяю!!! Я знаю...