Джош Фокс — талантливый американский режиссер, которого жизнь заставила разобраться в том, что же такое есть добыча сланцевого газа методом гидроразрыва пласта (фрекинга). Пробившись сквозь завесы лжи, не побоявшись угроз, в том числе и физической расправы, он снял фильм, который «разбудил» все человечество. Но мультимиллиардеры из газовых гигантов вложили несколько миллионов долларов в фильм «Трусленд» (или Земля Трусов, как его сразу же назвали русскоязычные зрители). Снятый в самом лживом ключе, этот фильм должен был сбить с толку людей, забывших школьный курс химии, физики, геологии и географии… То есть, большинство жителей планеты Земля. На днях Джош снял миниролик, полностью разоблачающий лжецов из «Земли Трусов»!

Джош Фокс — неординарная фигура в современном кинематографе и современной журналистике. Собственно говоря, существует два Джоша Фокса: один — обычный, хотя и талантливый остался «до», другой — фигура планетарного масштаба — возник «после». Точкой водораздела в творчестве этого замечательного мастера стало письмо. Письмо, пришедшее в его почтовый ящик в 2006 году. Однако, обо всем по порядку.

Джош Фокс родился в 1972 году в семье хиппи. Его родители владели довольно большим домом и землей вокруг него в замечательном, почти не тронутом цивилизацией уголке штата Нью-Йорк. Просто рядом с его домом простирается девственный лес, неподалеку несет свои воды река. В 1995 году Джош заканчивает Университет штата Колумбия. В 1996 году принимает участие в сериале «Ежедневное шоу», где выступает в качестве актера и играет самого себя. Он сразу же попадает в окружение легенд американского кинематографа. Стоит сказать, что режиссерами фильма выступили Чак О’Нил («Доброе утро, Америка», «Миссия «Серенити»», ряд других), Джон Стюарт («Робоцып», «Убить Смучи», «Джей и молчаливый Боб наносят ответный удар», множество других) и успешный телепродюсер Энди Барш. Сериал — нечто среднее между сатирической передачей, ток-шоу и выпуском новостей. Еще один сериал — «Democracy Now!» — с Джошем в качестве актера стартует в 2001 году. Это — уникальный выпуск новостей, финансируемый зрителями и не зависящий от причуд рекламодателей. 2002 год — сериал «Последний звонок с Карсоном Дейли». 2003 год — Фокс приступает к работе над сериалом «В настоящее время с Биллом Мейером». Вот как характеризуют этот продукт его авторы: «Формат «В настоящее время с Биллом Мейером» представляет собой разговорное ток-шоу, поднимающее наиболее актуальные новости, вопросы и проблемы, имевшие место за неделю в мире американской политики. Наиболее примечательным фактом, отличающим проект Билла Маара от себе подобных, можно назвать сатирический и иронический подход к происходящему».

Но наиболее полно таланты Джоша Фокса раскрылись в драме «День памяти» («Memorial Day»), вышедшей в свет в 2008 году. В этой картине Джош выполняет функции сценариста, режиссера, оператора, монтажера и даже актера! Кроме него в этом фильме снимались Патрисия Кастело Бранко (фильмы «Голодный», 2011, сериалы «Случаи жизни», «Дитя моря»»), Дэвид Скейст («Вероника решает умереть», «Закон и порядок», «Все мои дети»), Патрик МакКэффри («Заклятые друзья», «Фелиция и большой Квебек»).

Пожалуй, на этом период «до» заканчивается.

Итак, в 2006 году Джошу по почте приходит письмо с предложением согласиться на получение 100000 долларов за разрешение добывать сланцевый газ на его земле. Сто тысяч долларов — это немалая сумма. Но Джош любит свой родной край больше, чем деньги. И он стал разбираться, нет ли подвоха в этом предложении. А параллельно — снимать все, что происходит, на видео. Так получился фильм «ГазЛэнд», вышедший в свет в 2010 году. Шок — вот что испытали американцы после выхода этого фильма. Оказывается, за их спиной в их стране разыгрывалась кровавая драма: в угоду сверхобогащения транснациональных корпораций власти закрывали глаза на уничтожение природы, болезни и смерти людей, загрязнение водоносных горизонтов и многое другое.

Джош практически в одиночку снял фильм, в котором сумел разоблачить одну из богатейших отраслей экономики, отрасль, погрязшую в коррупции, бросившую вызов самой американской демократии. Надо сказать, что снять в одиночку фильм такого уровня может только сверходаренный человек — и Джош Фокс оказался именно таким профессионалом. В своем фильме он и режиссер, и актер, и сценарист, и оператор и даже композитор и исполнитель. Но фильм вышел больше, чем просто кино. Фильм стал основой движения американцев за восстановление своих конституционных прав, попранных газодобытчиками, а сам Джош превратился в лидера природоохранного движения, одного из самых мощных сегодня «зеленых движений» мира. Готовя свой фильм, американец объездил всю свою страну в поисках правды о том, что происходит. Он заснял неопровержимые доказательства бездействия чиновников, бездушия бюрократов, взяточничества и негативного влияния отходов газовой отрасли: заражение токсичными отходами водоемов, гибель скота у фермеров, по соседству с которыми протянулись щупальца газовых монстров, легко воспламеняющуюся водопроводную воду, страдания людей, испытывающих нестерпимую боль по всему телу из-за отравления выбросами скважин. У автора получился глубокий и тяжелый документальный фильм о роли денег в нашем мире, истощаемости ресурсов и о том, как легко власть имущим стать марионетками в руках людей, обладающих колоссальными деньгами.

Сегодня Джош является общепризнанным общественным лидером, он — частый гость международных экологических конференций, конгрессов и семинаров. Его миссия не ограничивается только лишь защитой прав американцев, европейское антифрекинговое движение тоже интересует этого общественного деятеля.

Фильм «Газовая страна» был номинирован на Оскар в 2011 году в категории «Лучший документальный фильм» и получил специальный приз жюри на фестивале независимого кино «Санденс». Он получил множество других призов, премий и дипломов.

Стоит сказать, что газовые монстры не оставили без внимания ни фильм Джоша Фокса, ни его деятельность. Так как спорить с привлеченными к подготовке картины экспертами было бессмысленно (против фактов не попрешь), газовики пошли по привычной для транснациональных корпораций дороге: оболгать, очернить, запутать. И задумали снять фильм-опровержение, для чего не поскупились на миллионы (при этом скупердяйничая над каждой копейкой, когда речь идет о средствах обеспечения безопасности добычи сланцевого гага или газа уплотненных песчаников). Но, как говорится, «Бог шельму метит», от их фильма даже за версту несет фальшивкой. Переборщили господа миллионщики со своими зелеными долларами. Слишком дороги купленные ими декорации, слишком талантливы нанятые актеры. Ну. Не бывает таких огромных бессейнов у скромных сельских школьных учительниц, ну, не бегают так по своему двору собаки, а съемки, выполненные с применением специального дорогостоящего оборудования, и вовсе наводят на мысль, что все это — одна инсценировка. При этом нанятые газодобытчиками «эксперты» путаются в терминах (например, почему-то не знают, что «метан» и «природный газ» — это практически одно и то же, а сам по себе «метан» — это органическое соединение).

Недавно Джош Фокс снял микрометражку, в которой окончательно разоблачил «Землю трусов», она представляется вашему вниманию. Посмотрите ее! Это очень поучительно: оказывается, те же люди, которые пытались одурачить человечество и скрыть от миллионов людей, что курение вызывает рак, сейчас обслуживают фрекеров, пытаясь обмануть нас с вами и внедрить нам выгодные их нанимателям сомнения, а действительно ли фрекинг так опасен. Но сейчас «пи-арщики дьявола» явно перегибают палку: сложно убедить нормального человека, у которого все в порядке с психикой, что вода может гореть сама собой, благодаря обычным природным явлениям. Больше того, Джош показал всю лживость сланцевой пропаганды: сфабрикованные под давлением фрекеров заключения о том, что якобы газ, горящий в доме одного из героев фильма «ГазЛэнд» при пуске воды из крана на кухне, имеет поверхностное происхождение. При анализе воды у соседки этого жителя штата Колорадо, ученые пришли к однозначному выводу: это горит газ из недр земли, тот самый газ, который и добывали заказчики фильма-фальшивки!

Напоминаем, что завтра, 19 октября в 16.00, в Харькове в клубе «Инди» состоится премьерный показ нового шедевра Джоша Фокса — фильма «ГазЛэнд ІІ». Эта картина вышла в свет в 2013 году. Вход — свободный. Приглашаются все желающие!

Олег Перегон, «Зеленый фронт»

Днями Архієрейський синод Російської православної церкви закордоном (РПЦЗ) – невід’ємної самоврядної частини Помісної руської православної церкви – категорично заявив, що ані генерал Андрій Власов, ані його соратники, які у роки Другої світової війни співпрацювали з нацистською Німеччиною, в жодному разі не можуть вважатися зрадниками.

Більше того, Власова названо символом опору безбожному більшовизму, справжнім патріотом та захисником історичної Росії. На погляд ієрархів РПЦЗ "ім’я православного християнина Андрія Власова викликає ненависть через незнання історичної реальності в силу тоталітарно-богоборної пропаганди".

А ця заява якраз і сприятиме "звільненню від спотворених уявлень, нав’язаних довгими десятиліттями володарювання богоборців".

Представники радикальних квазіцерковних ура-патріотичних організацій в один голос звинуватили єпископат РПЦЗ у віроломстві та підступному підіграванні недругам із числа історичних фальсифікаторів і русофобів-міфотворців у самий розпал інформаційної експансії Заходу проти Росії та її історичної пам’яті.

Професор Московської духовної академії, "протодиякон всєя Русі" Андрій Кураєв, до думки якого прислухається Патріарх Киріл, заявив, що оцінка зарубіжної церкви постаті Власова не відображає ані історичної правди, ані ставлення усього російського зарубіжжя.

Водночас, офіційна реакція Московської Патріархії на позицію Архієрейського Синоду РПЦЗ була більш обережною та стриманою. Чільники РПЦ поквапилися згладити цю вкрай неприємну ситуацію.

"У церкві існували та існують дискусії з приводу деяких сторінок нашої історії. Ми сприймаємо заяву Синоду Російської закордонної церкви як пропозицію продовжити таку дискусію" – так доволі обтічно висловився голова Синодального інформаційного відділу Московського Патріархату Легойда.

І це не дивно. Адже Синод МП опинився у вельми непевному становищі.

З одного боку, найвища колегіальна церковна установа однозначно не може прийняти, бодай частково, позицію РПЦЗ, з огляду на формування в Росії режиму "особливих" стосунків держави і церкви.

Інакше кажучи, РПЦ перетворюється у важливий елемент апарату Російської держави, дієвий інструмент забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки країни.

Якщо президент РФ створює комісію з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії, ініціює введення кримінальної відповідальності за заперечення перемоги СРСР у Другій світовій війні та героїзацію "посіпак" нацизму, то РПЦ мусить без усілякої самодіяльності покірно слідувати фарватером кремлівської партії та її політики.

Позиція ж нинішньої влади щодо генерала Власова висловлена чітко. Ще у 2001 році Головна військова прокуратура РФ відмовила власівцям в реабілітації. Це означає, що поновлення доброго імені "відступників" сталінсько-більшовицького режиму ніколи не відбудеться.

В СРСР Власов став символом зрадництва. А у Москві традиційно дуже чутливі до політичного символізму.

Тому питання реабілітації Власова – не релігійно-моральне, не внутрішньо-церковне, а суто політичне.

З другого боку, як би цього не кортіло архіпастирям МП, але нанести стрімкого нищівного удару по інакодумству у лоні закордонної церкви вони сьогодні не в змозі. Позаяк лише в травні 2007 року Патріарх московський Алексій II та першоієрарх РПЦЗ митрополит Лавр підписали Акт про канонічне спілкування "двох половинок єдиного цілого", які роз’єднала революція 1917 року і громадянська війна.

Йти ж на відкрите протистояння з РПЦЗ – значить свідомо підривати основи відродження церковної єдності, важливої умови для відновлення такої омріяної єдності "руського світу".

Отож, представники МП не втомлюються наголошувати, що у Церкві є різні погляди на деякі історичні події. Але це її не розділяє, оскільки головне – єдина віра і єдине тіло Церкви. Іншими словами: зраднику Власову не розколоти Руську православну церкву.

Не збираємося та, звичайно, і не вправі судити вчинки Власова. Для всіх один суддя – Господь Бог!

Однак до цього часу існують різні підходи, як оцінювати особистість та історичну роль генерала Червоної армії і його соратників.

Ставлення до них може змінитися на більш тверезе, якщо прийде усвідомлення того, що Друга світова війна для багатьох підданих Радянського Союзу була одночасно і громадянською війною, а для українців – ще й національно-визвольною боротьбою.

Перед тим, як огульно звинувачувати мільйони людей у зраді, дайте відповідь на питання: чи був СРСР для них Батьківщиною?

Чи могла бути для них "рідною матір’ю" держава, яка проводила насильницькі колективізацію та розкуркулювання, нищила людей у штучних голодоморах, руйнувала Віру та Церкву, стерла мільйони своїх співвітчизників у "табірний порох", а життя тих, хто залишався на волі, мало чим відрізнялося від життя за гратами?

Чи могли вони, принижені та ображені, встати усі як один на бій із "фашистською силою темною"? Адже для багатьох із них "душителями усіх полум’яних ідей, насильниками, грабіжниками, мучителями людей" якраз й були повпреди сталінської репресивно-каральної системи.

Прості селяни та робітники "Майн кампф" не читали, і грядущих нацистських звірств передбачити не могли, а якщо зважити на вплив офіційної радянської пропаганди, яка з 1939 по 1941 рік безперервно торочила про братній німецький народ під проводом мудрого фюрера, то немає нічого дивного у тому, що люди зустрічали німців, як "визволителів" від комуністичного ярма, а солдати Червоної армії добровільно здавалися у полон.

Таким чином, трагічна історія радянського люду, який опинився між молотом та ковадлом, ще чекає об’єктивного дослідження.

Які ж висновки з цих подій маємо зробити?

Перше. Позиція РПЦЗ – це прямий виклик нинішнім вершителям долі Росії. Клірики РПЦЗ чудово розуміють, наскільки болючими для влади та церкви є точки, на які вони натискають, наскільки серйозною та непередбачуваною може бути реакція Кремля та Московської Патріархії.

Вони не можуть цього не розуміти, відтак ухвалене рішення виглядає як добре зважений та цілеспрямований крок.

Синод РПЦЗ дав зрозуміти, що ані він, ані більшість вірних закордонної церкви, ніколи не визнають нинішні ідеологічні лекала Кремля, коли все, що не вкладається у "прокрустове ложе" його бачення минулого, вважається фальсифікацією історії.

Одним словом, сталінізм, як дух та мислення, як базис для "єдінствєнно правільной" історії, причому нав’язаної у наказовому способі, вони ніколи не приймуть.

Друге і головне. У контексті заяви Синоду РПЦЗ щодо возвеличення та освячення спротиву більшовицько-сталінському режиму, українці мають свій пантеон героїв. І історія національно-визвольних змагань на початку 20 століття, і діяльність ОУН, і героїчна боротьба УПА сповнені славними іменами. Причому ці великі люди не заплямовані зрадою.

Ані Євген Коновалець, ані Степан Бандера чи вояки УПА, на відміну від Власова, ніколи не приносили присяги на вірність більшовицькій Росії чи нацистській Німеччині. Вони боролися за ідею незалежної України, а не зі страху за власне життя, і самі нерідко обирали смерть, аніж полон, не кажучи вже про перехід на бік ворога.

Очевидно, що тепер настав час і українському православ’ю висловити своє ставлення до тих синів та дочок України, які ціною власного життя боролися з безбожним більшовизмом за волю України.

Нині якраз трапилася добра нагода відзначити борців за незалежність України. Мається на увазі початок консультацій між УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ щодо підготовки міжцерковного діалогу з метою відновлення єдності українського православ’я.

Вироблення спільної позиції щодо оцінки українського національно-визвольного руху та його очільників може стати одним із морально-політичних чинників подолання церковного розколу.

Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква вже давно визначилися в історичних оцінках.

Залишається питання: чи УПЦ МП визнає ОУН-УПА?