Про співтовариство
Організація, яка хоче щоб в Україні правили українці!Щоб Україна була Україною!
Ми поважаємо героїв України!
Шукати в архіві
Російсько- українська війна очима російського націоналіста.
- 09.03.14, 18:16
Туди знову лізе Іван
Раз Путін обіцяв, що все буде "добре"
Вже завтра в Києві вони будуть пити горілку.
Ні, Путін! Ні, Путін!
Ти брешеш ще більше, ніж сам Янек!
Україна, Україна,
Її народ - нездоланна перешкода,
І коли з Херсонщини почнеться страшний артилерійський вогонь
Він примусить замовкнути багатьох Іванів.
Ні, Путін! Ні, Путін!
Ти брешеш ще більше, ніж сам Янек!
Україна, Україна,
Хвилюється "непереможна" російська армія.
Пукін вже пробує дати задній хід,
А то українці зараз йому надають.
Ні, Путін! Ні, Путін!
Ти брешеш ще більше, ніж сам Янек!
Іди за Урал, іди за Урал,
Там багато місця для Путіна.
Туди відправимо і інших рашистів,
єдиноросів, кремлівських шахраїв та крадіїв.
Ні, Путін! Ні, Путін!
Ти брешеш ще більше, ніж сам Янек!
Руководство по ведению партизанской войны (перевод)
- 08.03.14, 15:21
- ВВЕДЕНИЕ
- ОСНОВЫ ВЕДЕНИЯ ПАРТИЗАНСКОЙ ВОЙНЫ
- ПАРТИЗАНСКАЯ ВОЙНА И ВООРУЖЕННОЕ СОПРОТИВЛЕНИЕ В РАМКАХ ВСЕОБЩЕЙ ОБОРОНЫ ШВЕЙЦАРИИ
- ОРГАНИЗАЦИЯ ПАРТИЗАНСКОЙ ВОЙНЫ
- ПОВСЕДНЕВНАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ ПАРТИЗАНСКИХ ФОРМИРОВАНИЙ
- ТАКТИКА ДЕЙСТВИЙ ПАРТИЗАНСКИХ ФОРМИРОВАНИЙ
- ОРГАНИЗАЦИЯ ДВИЖЕНИЯ СОПРОТИВЛЕНИЯ
- ОБЩИЕ ПОЛОЖЕНИЯ
- ТАКТИКА ДЕЙСТВИЙ ОККУПАЦИОННЫХ ВОЙСК
- ТАКТИКА ДЕЙСТВИЙ ДВИЖЕНИЯ СОПРОТИВЛЕНИЯ
- ДЕЙСТВИЯ ОККУПАЦИОННЫХ ВЛАСТЕЙ ПО БОРЬБЕ С ПАРТИЗАНСКИМ ДВИЖЕНИЕМ
- УНИЧТОЖЕНИЕ ПАРТИЗАН
- ПОДАВЛЕНИЕ ДВИЖЕНИЯ СОПРОТИВЛЕНИЯ
- ЗАКЛЮЧЕНИЕ
Заява "Правого сектору
- 01.03.14, 19:08
Усвідомлюючи усі небезпеки, котрі нависли над українською державністю, Центральний штаб "Правого сектору" наказує усім своїм підрозділам провести термінову мобілізацію і озброєння, а також в залежності від конкретної ситуації в регіоні максимально координувати свої дії з ЗСУ, СБУ та МВС.
Нагадуємо усім громадянам України незалежно від національності (в т.ч. й росіянам), що наша боротьба є антиімперською, а не русофобською. Тому – разом за нашу спільну свободу і державність!
Закликаємо Рух Опору Кавказу, а також усі визвольні рухи Росії активізувати свою діяльність.
Російська імперія буде зруйнованою. На її місці постануть вільні національні держави!
Центральний штаб «Правого сектору»
Меня попросили рассказать о Майдане и об улице Грушевского. То что запомнилось. Я попробую.
Возможно потому, что просто хочется выговориться . Потому что там собрались те, кто стОит , как минимум того , чтобы быть услышанным .
Там … Там ты начинаешь гордиться своим народом. И верить в победу. И знать, что победа зависит исключительно от тебя лично. И сегодня это единственное на свете место, где ты можешь стать тем, кем ты есть. Например, человеком …
И героем там стать легко. Достаточно «сфоткаться» на фоне баррикады. Плюс, чтобы за ней было видно столб черного дыма — и можешь смело возвращаться, как бы невзначай бросая в мобильник: «Слышь, я тут с передовой иду, мы им офигенно всыпали и теперь здесь все стабильно! Жди меня там-то».
Доказать / опровергнуть что-то нереально. Там все герои и одновременно никто не герой. Потому что вместо лиц там противогазы, строительные или медицинские повязки, шапки- маски. Ты можешь всю ночь бок о бок стоять с человеком на баррикаде, но утро, на Майдане ты пройдешь мимо него. Не узнаешь.
Снимают амуницию, «разматываются», открывают лицо. Ну разве что голос? Но после часов крика, мата и глотания дыма или газа он становится похожим на все остальные — хриплый и надорванный. Простужен.
И не надо думать, что если штурм обошелся одиночным огнестрельным или направленно- травматическим ранением, то все классно и все целы — невредимы. Во время одной из ночей было 43 раненных. Одному парню резиновая пуля попала в лоб.
Еще один сломал руку, поскользнувшись на сгоревшем автобусе.
Остальные — обморозились . Брандспойты время от времени, вместо тушения огня, поливали повстанцев. Вода ледяная, с кусками льда. И ребята реально превращались в ледовых ежей. Даже близость к огню не помогала.
Когда девочки — волонтеры, спотыкаясь о кучи брусчатки, заготовленные для метания, цепляясь ногами за проволочные кольца из-под сгоревших автомобильных шин, разносят чай в пятилитровых пластиковых бутылках — это трогает.
Но то, что делают бойцы- вызывает шок. Спрятавшись под баррикадой, допивают чай… и несут одноразовые стаканчики в корзину. Или к организованной свалке. Или к бочке с огнем. При этом боевые действия в полном разгаре… Я уже не говорю о чистоте на Майдане…
« И что ? Где те афганцы ? Почему они не на передовой ? Пусть приходят и ведут нас на штурм. Скажи мне , где надо зажечь — и там будет гореть ! Но мы не военные , мы воюем как умеем … А нет — то пусть не пи … ят много ». Так говорил ультрас в ответ на то , что , якобы , в воскресенье 26 января, запланировано многолюдной толпой оттеснить ВВшникив и беркутов с Грушевского к Днепру.
« А кто пойдет в первых рядах — мы ? Конечно. Мы не идиоты. Первые ряды тупо расстреляют. Пусть становятся те, кто к этому призывает и ведут… Они не станут, ты сам это знаешь… А там, где нет первого ряда — не будет и второго, третьего» — этому экипированному с ног до головы мальчику, судя по голосу, не стукнуло и семнадцати.
И как просто закрыть рот десяткам тысяч майдановцев! Для этого не нужно бросать свето-шумовые гранаты, бить дубинкой или стрелять резиновыми (и не только) пулями в лицо. Нет. Это все средства людей с убогим интеллектом и нулевой фантазией.
Есть методы гораздо более действенные. Например, как это сделали после, а точнее, во время выступления Яценюка. Это когда он вместо пули в лоб получил от Яника предложение устроиться в кресло премьера… И вопрос отставки гаранта, наказания тех, кто убивал наших ребят, отодвинулось в его риторике куда-то глубоко на задний план. И майдановцы это хорошо поняли.
Многотысячное «позор» и свист стали подтверждением . И тут произошло чудо . Со сцены приятным голосом , будто и не слыша возмущение повстанцев , сказали : « Друзья , а давайте выполним наш (! ) Украинский (! ) Славень (! )». Все! Внизу стоят патриоты! Которые, ни в коем случае не будут свистеть и кричать «позор» когда раздается «Ще не вмерла Украина». Просто — до гениальности. А дальше — колоннами в расположение сотен…
И не надо считать майдановцев лохами , которые верят в амнистию и в то, что после отмены «диктаторских законов» все станет классно. Они прекрасно понимают, что только сбросив Януковича и его приспешников у них появится шанс безопасно вернуться домой.
В противном случае … Разве проблема подбросить человеку наркоту? Спровоцировать на драку? Обвинить в краже? В нашей прекрасной стране — не проблема. Напротив, власть это умеет мастерски делать. Поэтому, вместо потенциальных жертв, будут сажать в тюрьмы чисто по уголовным статьям. И не подкопаешься …
Но повстанцы знают максимальный срок заключения, который ждет их . Шесть лет — максимум. Что бы там ни шили — 12 или 15 лет. Расчет прост: если проиграем, то Яник дотянет год настоящего президентства плюс пять — в следующем. А дальше — что-то и изменится.
Вопрос — удастся ли прожить эти шесть максимальных лет? Ведь сегодня убиты сотни людей. Не надо «вестись» на официальную статистику . Жертв в десятки раз больше. Их еще просто не нашли. Или не хотят обнародовать.
Одна девочка попала на вокзале в руки ментов только потому , что забыла снять бейджик волонтера . Ее задержали и передали Беркуту. Последние же совали ее от участка к участку . А когда в одном ее не захотели содержать — отвезли в лес . Эта маленькая болела астмой. Беркут отобрали у нее лекарства и оставили посреди снега. Видимо, надеялись, что замерзнет … К счастью, она выжила.
А сколько исчезло тех , кто по собственной глупости решил прогуляться по баррикадам в одиночку? На них бросались из припаркованных авто или темных подворотен переодетые в гражданское Беркута или менты и брали в плен . Где они? Никто не знает. Да, и никто не знает, что они исчезли. Ведь на Майдан можно войти группой, а потом неделями не видеть и не общаться друг с другом … А родные дома считают, что тебе просто негде подзарядить аккумулятор мобильника …
Не надо думать, что воюют там только фаны. Да, кстати, о фанах … Я был свидетелем ссоры между двумя сторонниками разных команд. Не знаю, за что они сцепились. Но аргумент для примирения был шикарный: «Нас разделяет футбольное поле. И мы еще встретимся не раз. Потом. Но здесь мы все стоим за одно. За Украину ! Понимаешь?».
Кстати, о русском языке . Впервые в жизни у меня пошатнулось неприятие украинцев, говорящих москальщиною. Русскоязычный гражданин, искренне, чисто — без акцента, до боли в легких скандирует «Слава Украине ! Слава нации! Украина превыше всего» — в этом есть что-то невероятное.
Особенно, когда он стоит на крыше сожженного автобуса и держит в руках черно — красный флаг.
И не стоит думать, что там, по обе стороны, можно давить на жалость. Как бы цинично это не звучало, но эти женщины- матери с мирными плакатами в основном раздражали.
Нет, не так. Их уважали. Их намерения достойны. Но … Все понимали, что эти призывы и плакаты абсолютно никак не повлияют на ВВ-шников или беркут. Чтобы там не делалось в их головах, но был бы приказ — и они пошли бы на штурм.
А нам … Порой можно было сделать нормальный бросок , однако женщины мешали. Ага. И священники. Из-за них приходилось частично разбирать укрепления. Я постоянно держался на правом фланге — так уж сложилось. И они почему-то пытались перейти именно там.
Запомнился один поп Московского патриархата. Он перелез на нашу сторону и с сожалением (настоящим или напускным) оглянулся на шеренги ВВшникив и сказал : «Детей жалко. Ни в чем не виноваты» . Я не выдержал, показал палкой вдоль линии наших ребят : «А этих тебе не жалко ?». Он ответил что-то вроде того, что вы сами сюда пришли, а их заставили приказом …
И нельзя минуть слово «провокатор». Есть ли они на передовой? Поди разберись . Когда на каждом шагу кто-то по мобильнику рассказывает, где и что расположено, трудно определить, что это: наводка снайперу или просто объяснение группе, которая идет на подмогу, куда нужно попасть. Просто перестаешь обращать на это внимание.
Но есть вещи, которые заставляли быть настороже. Когда на твоем участке баррикады появляется один — двое хорошо экипированных детей. Которые секунд тридцать слепят лазерной «указкой» кого-то из тех, кто на противоположной стороне (не всегда разглядишь — стрелок это , или просто один из щитоносцев ).
Что они делают? Реально мешают стрелять или сигналят, указывая, где стоят коктейли? Не спрашиваешь. Просто несколько минут сидишь в тени баррикады и даже на сантиметр не высовываешься. А бутылки молча переносишь в другое место.
Это же касалось журналистов. Если пресса появлялась на каком-то участке баррикады, повстанцы старались не высовываться. Каждый сам определял допустимый риск. Зачем делать что-то без пользы, правда?
А журналисты нередко становились мишенью. И потому, что они журналисты, и потому, что они искали эффектную картинку: ящик с коктейлями, катапульту… Это знали и по ту сторону щитов. И пользовались этим.
И снайперы… Как и газовые атаки — это проблема номер один. Даже объяснять не хочу, почему. Это все понимают.
И опять же о героях. Не стоит думать , что делают погоду только те, кто реально бомбит стены щитов коктейлями и мостовой, орудуют палками по шлемам и плечам ВВ-шников и беркутовцев.
Они — лишь видимая часть. Там герои все… И никто (помните?). Каждый, что-то делает. Подносит шины, подает бутылки, предупреждает об опасности, просто стучит палкой по бочке, листу сгоревшего металла или фонарному столбу один ритм : « там там , та-та-там». Подбадривает криком и лозунгами…
Есть еще одна категория людей. Те, кто по каким-либо причинам не хотят идти на передовую, но стараются быть полезными. Когда ты входишь в зону действий, всегда к тебе подойдет женщина, мужчина — помладше, старше и скажут « передайте пожалуйста ребятам ». И даст упаковку марлевых повязок, бинты, жгуты, ящик с противогазами или касками, шариков бутербродов…
Особенно запомнился один старичок с гуцульской барткой в руке. Старенький, сухонький … Его уговариваешь идти назад, а он одно твердил : «Я уже нажился, а так может хоть кого-то из этих детей собой прикрою».
Не надо думать что я, или кто-либо на передовой, делит тех, кто на Майдане и тех кто на баррикадах Грушевского. Нет. Все мы там — одно целое, чтобы там кто не говорил… Если бы позади передовой не было так называемых «туристов» — тех , кто приходил просто покричать или побродить и палкой постучать по бочке или витрине — не устояли бы. Неважно, чего приходили люди. Главное, что — приходили.
Когда я впервые сюда попал, ко мне подошла волонтер и предложила выпить чаю… Мне стало неудобно. Говорю, мол, еще ничего не сделал, дайте лучше другим. А она мне в ответ — ты здесь, а значит уже не зря живешь. Задело.
В принципе, я будто бы был зачислен в сотню. Но в помещениях питался изредка. В основном на Грушевского шел.
Да и не только я. Но там каждый решает за себя — как ты воздаешь за человеческую заботу. Жрешь на халяву, или взамен каждой полученной калории пытаешься сделать что-то полезное .
Я себе постановил так — если на передние баррикады или к автобусам еще не ходил, а возьму хотя бы один бутерброд или стакан чая, то обязательно если не брусчатку выковыряю и поднесу вперед, то хотя бы, пару автомобильных шин затяну ребятам … Думаю, не я один такого правила придерживался.
Но о Майдане и Грушевского. Так вот, кто бы что ни говорил, но это — неразделимые явления. Мы шли «гулять» к сожженным автобусам и дальше, но знали , что нам есть куда вернуться. На Майдан. На самое безопасное место в мире для нас.
Попробую провести историческую аналогию. Майдан — это как Запорожская Сечь, сердце, откуда все черпали силы и моральные и физические. А Грушевского, Украинский Дом, здание минюста — Дикое поле, куда идут отчаянные на победу. Второе — порождение первого.
Ага — о смельчаках. Они, если уж придерживаться исторического сравнения, трансформировались. Раньше это были исключительно упорные ребята на лошадях с саблями, усами, «оселедцем» и арканами. Теперь — это и старушка пенсионерка, которая испекла пирожков и приглашает, чтобы кто-то из повстанцев попробовал, и девочка — 14-летний подросток, которая разносит стельки для обуви, и медики — ну, те, кто в жилетах с эмблемой в виде креста, и старичок с Палюга, который кричит «Так им, ребята!»
Одним словом все те, кого повстанцы должны запомнить, найти, когда все закончится нашей победой — и уважать век. Воистину — делай то и не жди за это возмездия и тебе вернется тысячекратно…
Я не буду подписываться своей фамилией. Зачем присваивать себе мысли, которые принадлежат сотням и тысячам? Это, и многое другое, может рассказать любой, чьи руки — ноги были перемотаны скотчем, а лицо хотя бы несколько дней было закрыто маской. Это на Майдане ты становишься тем, кем ты можешь стать. Здесь, как и раньше, ты — тот, как тебя назовут другие…
Сергій Таран
- 30.08.13, 21:49
Толерантна й базована на законі західна демократія передбачає випадки, коли громадян зобов'язують повставати проти уряду. Цей випадок – узурпація влади, однією з форм якої є скасування виборів. Обов'язок повстати є аксіомою для політичної філософії та прописаний, зокрема, у передмові до американської конституції.
Те, що відбулося в Києві з фактичним скасуванням виборів, з погляду політичних наук – це класична узурпація влади.
Конституція, яка визначає час повноважень органів місцевого самоврядування рівно на 5 років – це основа, яка визначає базові норми, за якими відбувається демократичне правління в країні. Усе решта – закони, постанови, тощо – лише техніка.
Тобто, ті факти, що парламент саботує вибори в столиці країни, і що вибори не можуть відбутися й новообрані депутати та мер не можуть набути повноважень, – ніяк не додає легітимності Київраді, термін якої завершився. Бо технічні причини не можуть бути важливішими за конституційні норми.
У разі, якщо ці технічні причини можуть перешкоджати базовим конституційним нормам, то ніщо не завадить, наприклад, просто скасувати президентські вибори через неможливість парламенту визначити час їхнього проведення.
Логіка тут абсолютно ідентична.
Продовження роботи Київради й ухвалення нею рішень – це класична узурпація влади людьми, які не мають права на здійснення владних повноважень.
Проте, протести киян проти узурпації закінчуються ув'язненням, як у випадку з активістами ініціативи "Воля", або побиттями міліцією чи "тітушками".
19 серпня під стінами КМДА побили й чинних депутатів Верховної Ради, які в той день де-факто втратили свою депутатську недоторканість.
А ми всі – втратили право обирати свою владу.
Чому це відбувається?
Київ задає політичну моду Україні, і ті тенденції, які відбуваються в політичному та інформаційному центрі країни потім стають тенденціями країни.
По-перше, влада панічно боїться, що поразка в Києві завершиться тим, чим свого часу завершилася поразка БЮТ під час проведення дострокових виборів мера в 2008 році – програшем у президентській кампанії. Влада боїться своєрідного "Сталінграду".
По-друге, владу лякає перспектива втрати контролю над столицею в 2015 році. Вулиці Києва – це стратегічний ресурс під час президентської кампанії. Лише дуже наївні чи нещирі вірять у те, що доля президентських виборів у 2015 році буде вирішуватись виключно на виборчих дільницях.
"Сім'я" просто так владу не віддасть – це вже очевидно кожному, хто бодай трохи цікавиться політикою. Тому для захисту результату потрібен протест на вулицях. А Київрада має адміністративний вплив на організацію масових заходів на вулицях столиці. Віддавати його влада не бажає.
По-третє, нові вибори призведуть до неминучих розслідувань космічних розкрадань київської влади, які були би неможливі без міцної підтримки перших осіб країни. Так само немає сумнівів, що побиття активістів та депутатів 19 серпня були б неможливі без прямих вказівок перших осіб держави. І імена анонімних "покривачів" злочинів так само неминуче вигулькнуть, якщо вибори відбудуться.
І по-четверте. Вибори в Києві дадуть гарне "тренування" для опозиції, оскільки столиця, як показує результат парламентської кампанії, взагалі не сприймає представників діючої влади, навіть якщо вони "засівають" свої округи зеленими мільйонами.
Тож вибори стануть черговою ескалацією протестних настроїв та можливості опозиції отримати чудовий публічний майданчик для критики влади серед своїх прихильників.
Як влада це робить?
Як показують події довкола Києва, узурпувати владу в країні, де громадяни далекі від політичної освіти, а суд повністю залежний від влади – зовсім не складно. Для цього достатньо отримати сумнівні судові рішення й не мати громадського спротиву.
Далі влада робить усе можливе, аби "легалізувати" орган влади, термін якого завершився. Очевидно, що 19 серпня спецпідрозділ "Беркут", який важко побив недоторканних народних депутатів, виконував накази зовсім не Галини Гереги, а когось значно більше наділеного владою, когось, хто уповноважений керувати силовими підрозділами та забезпечувати проведення сесії Київради.
При цьому влада також тренується: як "стимулювати" міліціонерів застосовувати силу проти громадян та депутатів; як блокувати приміщення; як використовувати "спортсменів" під час акцій протесту.
А ще цікаві спроби повернути громадську думку та переконати громадян, що робота навіть нелегітимного органу влади є важливою й потрібною. Мовляв, хто тоді ухвалить рішення про надбавки бюджетникам? І ніхто не шкодує грошей на "джинсу" у пресі та часу на те, щоб переконати профспілки технічно озвучувати тези про "соціальну спрямованість" роботи депутатів Київради, якої кияни особливо не помічали аж допоки в Київради не скінчився термін її повноважень.
На прикладі Києві відпрацьовуються сценарії 2015 року.
Що можуть зробити кияни?
Повертаючись до обов'язку на повстання: демократія закінчується там, де замість народу правила встановлюють узурпатори. Відтак, громадяни мають боротися за право вибору, бо інакше під сумнівом захист усіх інших їхніх прав.
Як це зробити?
У Києві є низка громадських організацій, які є достатньо активними та успішними щодо захисту прав киян. Тож варто об'єднуватися, захищати права, починаючи із власного двору та його зелених насаджень – за власне місто, за власні права.
Бо, зрештою, це боротьба за право бути громадянином у власній країні, боротьба за цивілізовану країну.
Зважаючи на те, що найбільшу легітимацію в Києві має опозиція, варто працювати з депутатами, за яких кияни віддали свої голоси восени 2012 року, аби вони рішуче домагалися призначення виборів – як київського міського голови, так і Київської міськради.
Опозиція має розуміти, що іміджеві втрати від їхнього небажання боротися та право киян на вибори – це значно більше, аніж небажання балотуватися Віталія Кличка через його президентські амбіції чи відсутність у Батьківщині єдиного кандидата.
Для опозиції так само має бути зрозуміло: програш можливості проведення виборів у Києві – це програш можливості взагалі мати вибори президента в 2015-му.
Тож за їх проведення варто поборотися з не меншою рішучістю, ніж це роблять громадські активісти. І нові вибори, які можуть бути призначені вже в перші дні роботи парламенту, мають відбутися в 2013 році.
Сергій Таран, спеціально для УП
Сергій Лещенко
- 30.08.13, 21:40
Донецький нардеп Сергій Клюєв прикриє Віктора Януковича.
Клюєв подав документи до Антимонопольного комiтету з проханням надати дозвiл на придбання 100% корпоративних прав фірми "Танталiт". Тієї самої, яка виступає номінальним власником резиденції Януковича "Межигір'я".
У такий спосіб має відбутися легалізація власності. "Межигір'я" отримає "доброчесного правонабувача", що начебто ні сном ні духом про махінації, якими супроводжувалося відчуження резиденції. Відповідно, і забирати "Межигір'я" в Клюєва буде замахом на "священне право приватної власності".
Насправді ж Клюєва шкода. Він – людина небідна, учасник рейтингу "Forbes", тричі обирався народним депутатом, але докотився до того, що виконує роль "зіц-головуючого Фунта".
Одна справа, коли роль ширми доручають Курченку – людині без минулого. Інше – коли ковпак клоуна одягають на голову Клюєва, який пережив і допити після Помаранчевої революції, і легалізував сім'ю в Австрії, і дослужився до посад керівника групи міжпарламентської дружби з Америкою і Китаєм.
За великим рахунком, немає нічого дивного у тому, що тепер тримати "Межигір'я" в інтересах Януковича буде не маловідомий шахрай із Австрії, а молодший брат секретаря Радбезу.
По-перше, Клюєв і так вже виступає партнером родини Януковича у бізнесі. Вони разом за державні кошти та на державних пільгах розвивають сонячну енергетику в Україні. Так,кінцевим власником компанії "Актив Солар" є той самий траст із Ліхтенштейну P&A Corporate Trust, який виступав кінцевим власником "Межигір'я".
По-друге, Клюєв уже виконував роль легалізатора грошей "гаранта", коли 2008 року за нечувані 7 мільйонів доларів придбав у Януковича квартиру на вулиці Мазепи, яку майбутньому президенту фактично подарували громадяни України.
І останнє питання – чому виникла потреба, щоб Клюєв став номінальним власником персонального раю Януковича – "Межигір'я"? Чим президента не задовольняла схема, яка діяла досі?
Це легко пояснити. Тому що номінальним засновником "Танталіту" на 99 відсотків була австрійська фірма-прокладка Euro East Beteiligungs GmbH, а її керівником виступав австрійський "зіц-головуючий Фунт" брокер Йоган Вановіц.
Але, починаючи з квітня 2013 року, пан Вановіц засуджений австрійським судом до п'яти років тюрми за махінації з курсом телекомунікаційної компанії.
Іншими словами, виявилося, що резиденцією президента України володіє звичайний австрійський шахрай.
Крім репутаційних втрат для Януковича, подальша участь Вановіца у схемі була проблематичною – він фізично більше не зможе надсилати звіти до австрійських контролюючих органів про фірму-власника "Танталіту".
Враховуючи, що Вановіца дуже добре знають і брати Клюєви, тому що він допомагав розміщати на австрійській біржі їхнє сімейне підприємство Slav AG, переоформлення "Межигір'я" на молодшого Клюєва виглядає дуже логічно.
Єдине, чого йому слід остерігатися – це повторення долі Йогана Вановіца. "Порєшать" з австрійським правосуддям так само, як вони це роблять з українським, Клюєвим навряд чи вдасться.
І ще. Клюєв, який вивіз усю родину до Австрії, не менше вразливий, ніж Вановіц. Його транзакції можуть легко відслідковуватися фінансовими спецслужбами. І в потрібний момент, якщо Янукович у 2015 році піде за радикальним сценарієм, Клюєва просто покличуть на розмову – наприклад, до посольства США у Відні – де покажуть стос документів. Кого тоді буде рятувати Клюєв – себе чи Януковича – це велика загадка.
