Про співтовариство

відомі і невідомі битви в історії України, військові історичні особистості України
Вид:
короткий
повний

Військова Україна

УНСОвець - це місіонер.

  • 22.08.11, 06:28

В унсовців 19 серпня — «професійне» свято: рівно 20 років тому була створена Українська народна самооборона. Цих хлопців у традиційних камуфляжах із червоно–чорними шевронами добре знають завдяки активній націонал–патріотичній позиції — чого варте те, що у сприйнятті багатьох росіян УНА–УНСО залишається головною організацією українського націоналістичного табору (як варіант — навіть «УПА–УНСО»!). За участь в абхазькій війні 90–х років проти Росії унсовців відзначили найвищою державною нагородою Грузії. А за книжкою спогадів сотника УНСО Устима «Як козаки Кавказ воювали» курсанти Національного університету оборони тепер вивчають принципи ведення вуличних боїв. Члени організації охороняли іноземних журналістів у зоні чеченського конфлікту. У різні роки надавали допомогу білоруській опозиції (семеро хлопців відсиділи за участь у «Чорнобильському шляху» в Мінську 1996 року). Унсовці завжди боронили українську церкву, брали активну участь в акції «Україна без Кучми», поході на Київ сумських студентів та Помаранчевій революції. А за «справу 9 березня» 16 унсовців опинилися в тюрмі надовго (згодом рішенням ПАРЄ їх визнають політв’язнями, а Президент Ющенко відзначить орденом «За мужність» ІІІ ступеня).Члени цього братства кажуть, що колишніх унсовців не буває: їх, мовляв, об’єднує міцний невидимий зв’язок, і лише смерть може його розірвати. За символічним трагічним збігом, саме сьогодні, в день 20–річчя створення УНСО, минає 40 днів від смерті одного з перших унсовців, голови виконкому організації Руслана Зайченка. «Унсовець — це місіонер, — любив казати Руслан. — Лише той має право ним називатись, хто щодня, щохвилини бореться за справедливість. Несе народу нашу Правду... Ми — організація командирів, воїнів. Той, хто відчуває відповідальність за своїх побратимів, не залишить у біді свій народ. Пройдений нами шлях у цій державі не проходив ніхто...»

Тож із нагоди 20–ї річниці цього патріотичного ордену «Україна Молода» вирішила пригадати найяскравіші бойові епізоди шляху, проторованого УНСО.

ДОВІДКА

УНСО — Українська народна самооборона — була створена Українською національною асамблеєю 19 серпня 1991 року для боротьби з ГКЧП, що «постав» в Москві. Так народилася відома в народі змичка УНА–УНСО. Організація стала популярною завдяки активній позиції спротиву російській колонізаційній політиці.

Серед засновників та керівників УНА–УНСО було чимало видатних українців, як–то політв’язні Юрій Шухевич і Анатолій Лупиніс. Дієвими членами організації були художник Данило Нарбут, скульптор Микола Фуженко.

У 1994 році УНА–УНСО провела трьох депутатів до Верховної Ради — Юрія Тиму, Олега Вітовича та Ярослава Ілясевича. На перше засідання парламенту унсовці демонстративно прийшли у військових камуфляжах.

За 20 років держава неодноразово намагалася заборонити діяльність УНА–УНСО; активісти зазнавали гонінь, потрапляли за ґрати. У 1995 році проти чергової заборони організації її активісти оголошували тривале голодування.

Не обійшли організацію і внутрішні кризи та розколи. За останні десять років лави УНА–УНСО залишило чимало активістів (на їхнє місце прийшла амбітна молодь).

У різні роки УНСО очолювали Дмитро Корчинський (який номінально завжди був заступником голови), Олег Вітович, Андрій Шкіль. У 2004 році УНА, що переживала кризу, насадили провокатора Едуарда Коваленка; він намагався підпорядкувати патріотичну організацію політиці «ляльководів» від влади.

У 2005 році було покладено початок нового відродження — з’їзд обрав головою УНА–УНСО Героя України Юрія Шухевича, який очолював Асамблею–Самооборону у час її створення 1991 року. Нині хлопці проводять вишколи й готуються до нових буремних подій у житті України.

 

Далі - епізоди з історії УНСО:

Корвети проекту 58250

  • 14.03.11, 18:48

Після кількох років неясностей із українською програмою "КОРВЕТ", сьогодні накінець вирішили остаточно - їй бути, перші 4  Корвети проекту 58250 появляться в Україні до 2018 року, а це значить, що ряд українських військових заводів, інститутів, і КБ матимуть і роботу і закази, а значить - український ВПК житиме, і це не може не радувати. Так що, власне щодо проекту 58250, що це таке:

Корвети проекту 58250.

Проект на протязі 3-х років розроблявся миколаївським підприємством “Дослідно-проектний центр кораблебудування”. Спроектований корабель виглядає більше як корвет аніж як фрегат. Правда, конструктори змогли “засунути” у нього озброєння, що дозволяє повноцінно виконувати функції протиповітряної і протиракетної оборони, протикорабельної і протилодочної. Саме ці якості і наближують боєву потужність такого корвета до фрегата з водотонажністю 3500 тон. Зовнішній вигляд проекта засвідчує, що при його реалізації буде застосована стелс-технологія. Основне озброєння буде заховано всередині корабля.

Планується побудувати до 2026 року 10 таких кораблів, причому до 2018  - перші 4. Перший корабель заложать уже цього року. Корабель отримав назву “ГАЙДУК”. Вартість “головного” корабля серії поки що оцінюється на рівні 250 млн. євро. Скільки буде вартувати серійний корабель цієї серії дізнаємось після побудови першого. Є прогнози щодо дальнійшої їхньої вартості — 200-210 млн. євро. Будувати корвети буде “Чорноморський кораблебудівний завод” (м.Миколаїв), що належить группі компаній “СМАРТ” (на жаль для нас — російський капітал).

 

 




Дані першого українського корвета “ГАЙДУК” проекту 58250:

 

Водотонажність     ---  2500 т.

Довжина   ---  112 м

Ширина   ---  13м

Максимальна швидкість  ходу    --- 32 вузли

Дальність плавання   ---  4000 миль

Мореходність, що забезпечує бойове застосування    ---  6 балів

Екіпаж   ---- 110 чоловік

Автономність  --- 30 діб

Вартість корабля   --- 250 млн.євро

Серія — 10 кораблів до 2026 року.

 

ОЗБРОЄННЯ:

ЗРК Aster-15 -- MBDA (Франція).
ПКРК Exocet MM40 Block 3 -- MBDA (Франція).
1 х 76-мм АУ Super Rapid -- OTO Melara (Італія).
2 х 35-мм АУ Millennium -- Oerlikon/Rheinmetall (Швейцарія/Німеччина). 
Дистанційно керовані кулеметні установки -- ХКБМ ім. Морозова (Харьків).
2 трьохтрубних ТА В-515 з торпедами MU90 (Німеччина) и А244 (Італія) -- Eurotorp.
Гвинтокрил -- Ка-27 — з наявних ВМСУ (можливе базування NH90).
БИУС (АСУ БУ) -- DCNS (Франція).
РЛС виявлення (с нерухомими ФАР) -- НИИ "Квант" (Київ).
Інші РЛС и ОЭС (включаючи "стрілкові") -- НИИ "Квант" і "Квант-Радіолокація".
Носова ГАС -- НИИ "Гидроприбор" (Київ).
Буксируюча ГАС -- Thales Underwater Systems (Франція).
Комплекс засобів звязку -- "Телекарт-прибор" (Одеса).
Комплексна СК технічними засобами корабля -- "Фіолент" (Сімферополь).
Дизель газотурбінна енергосилова установка:
турбінна  частина -- "Зоря-Машпроект" (Миколаїв);
дизельна частина -- Caterpillar (США).
Холодильні машини -- завод "Екватор" (Миколаїв). 

 

Співвідношення між вартістю української і імпортної продукції складає 60 на 40 процентів на користь вітчизняної промисловості. А саме, на корвет встановлять ряд абсолютно нових українських розробок: нову РЛС, комплекс звязку, гідроакустичний комплекс, дизель-газотурбінну установку, холодильні машини. Набір озброєння звичайно радує, але, в принципі, може бути скорегований в плані встановлення комплексів російського виробництва (корабель, як я розумію, спроектований по принципу відкритої архітектури, хочеш — західні зразки озброєння став, хочеш — російські, хочеш — китайські...)



 

2С6 "Тунгуска"

  • 24.01.11, 20:22

ЗСУ 2С6 Тунгуска ( індекс Грау - 2К22, за класифікацією НАТО - SA-19 Grisom) - Назву отримав від притоки Єнісею ріки Тунгуски - призначений для протиповітряної оборони мотострілкових і танкових частин та підрозділів сухопутний військ у всіх видах бою. Зенітний комплекс малого радіуса дії забезпечує ураження низьколітаючих повітряних цілей, в тому числі "завислих" гелікоптерів. Унікальність комплексу полягає в тому, що в момен розробки комплексу були зєднані в одній машині як ракетні так і артелерійські канали.

Історія


 Розробка комплексу "Тунгуска" була доручена Конструкторському бюро приладобудування (КБП) МОП (головний конструктор А. Г. Шипунов) в кооперації з іншими організаціями оборонних галузей промисловості Постановою ЦК КПРС і РМ СРСР від 8 червня 1970 р. Яка спочатку передбачала створення нової гарматної зенітної самохідної установки (ЗСУ) на зміну відомої "Шилка" (ЗСУ-23-4).

 Незважаючи на успішне застосування "Шилки" у війнах на Близькому Сході, в ході цих бойових дій виявилися і її вади - мала досяжність по цілях (не більше 2 км по дальності), незадовільна сила снарядів, а також пропуски повітряних цілей, не знищиних через неможливість своєчасного виявлення. Для збільшеня досяжності цілей і збільшеня сили снарядів був збільшений калібр з 23мм до 30мм. Результати були вражаючі вірогідність ураження зросла приблизно в півтора рази, досяжність по висоті - з 2000 до 4000 м! Із збільшенням калібру гармат збільшилась і ефективність стрільби по наземних цілях, розширюються можливості використання в ЗСУ снарядів кумулятивної дії для ураження легкоброньованих цілей типу БМП та ін. Ще одним плюсом є те що перехід практично не позначався на темпі стрільби.

 Проте, доцільність розробки комплексу викликала великі сумніви в апараті міністра оборони СРСР А.А. Гречко. Підставою для таких сумнівів і навіть припинення фінансування подальшої розробки ЗСУ "Тунгуска" (у період 1975-1977 рр..) Було те, що прийнятий на озброєння в 1975 р. ЗРК "Оса-АК" мав близьку за розмірами зону ураження літаків по дальності ( до 10 км) і більші, ніж у ЗСУ "Тунгуска", розміри зони ураження літаків висоті (0,025-5 км), а також приблизно однакові характеристики ефективності ураження літаків. Але комплекс врятував випадок. Виходячи з бойового досвіду у В'єтнамі в кожній дивізії США були створені спеціальні гелікоптерні підрозділи для боротьби з бронетанковою технікою. Група гелікоптерів вогневої підтримки спільно з гелікоптером-розвідником займала позиції в 3-5 км від лінії бойового зіткнення військ. При підході до неї танків гелікоптери підіймались на 15-25 м, вражали танки з допомогою ПТКР, а потім швидко зникали. У таких умовах танки виявлялися зовсім беззахисними, а гелікоптери - безкарними.Тому рішенням Уряду в 1973 році була створена спеціальна комсія з пошуку шляхів захисту Сухопутних військ, а особливо - наступаючих танків та інших об'єктів бронетехніки від ударів гелікоптерів противника. Науковий керівник роботи - С. І. Пєтухов. В ході роботи комісії на території Донгузского полігону (начальник полігону О. К. Дмитрієв) було проведено дослідне навчання з бойовими стрільбами різних видів зброї Сухопутних військ по гелікоптерних-мішенях. У результаті проведеної роботи комісія визначела, що ні один комплекс не здатний вражати вертольоти у повітрі. Єдиним зенітним засобом, здатним вести ефективну боротьбу з зависаючими гелікоптерами, могла бути ЗСУ "Тунгуска", яка має можливістю супроводжувати танки в складі їх бойових порядків, яка достатню далекий кордон зони ураження (4-8 км) і мале робочий час (8-10 с). Тому в 1977 році фінансуваня Тунгуски було повернено. До кінця 1970-х розробка була завершена. За результатами проведених в 1980 - 1981 роках випробувань комплекс був доопрацьований і 8 вересня 1982 прийнятий на озброєння в Збройні Сили СРСР. Спочатку він мав 4 ракети, потім 8.

Детальний опис


 ЗСУ 2С6 змонтована на шасі багатоцільового гусеничного важкого транспортера МТ-Т. Гідромеханічна трансмісія й гідропневматичнa підвіска зі змінюваним кліренсом забезпечують високу прохідність і плавність ходу по пересіченій місцевості.
 Функціонування бойових машин комплексу "Тунгуска" забезпечуваться з застосуванням транспортно-заряджаючої машини 2Ф77 (на КамАЗ-43101, з 2 боєкомплектами патронів і 8 ЗУР), машини ремонту і техобслуговування 2Ф55-1 (на Урал-43203 з причепом) і 1Р10-1 ( на Урал-43203, з радіоелектронною апаратурою), машин техобслуговування 2В110-1 (на Урал-43203, за артилерійською частиною), автоматизованих контрольно-випробувальних рухомих станцій 9В921 (на ГАЗ-66), майстерень техобслуговування МТО-АТГ (на ЗіЛ -131).
 Вогонь з 30-мм гармат 2А38 може вестись на ходу або з місця, а пуск ЗУР тільки з місця. Система керування вогнем радіолокаційно-оптична. Оглядова РЛС з дальністю 18км розташована в задній частині башти. Перед башнею знаходиться РЛС супроводу цілей з дальністю дії 13км. Крім РЛС до складу системи керування вогнем входять цифрова ЕОМ, стабілізований оптичний приціл і кутовимірювальні прилади. Час реакції комплексу 8-10с. Перезарядження установки проводиться із спеціальної транспортно-зарядної машини на шасі автомобіля КамАЗ-43101 контейнерним способом. Час перезарядження ЗСУ ракетами та снарядами - 16хв. Корпус та башня машини виготовлені з суцільнозвареної броні та забезпечують захист екіпажу від куль і осколків. Механік-водій розміщується в передній частині корпусу машини. Оператор РЛС, командир і стрілок розташовані в башні.



При стрільбі зенітними гарматами траекторія стрільби розраховуваться ЕОМ. 
 При стрільбі ракетами застосовувається супровід цілі за кутовими координатами з допомогою оптичного прицілу. Після пуску ЗУР потрапляє в поле зору оптичного пеленгатора апаратури виділення координат ракети.

Тактико-технічні характеристики комплексу

Ракетне озброєння:

  • Зур 9М311 радіо-наведення;
  • Маса Зур - 42 кг, маса бойової частини - 9 кг;
  • Швидкість польоту - 600 м / с;
  • Параметри зони знешкодженя: по дальності - 2-8 км.,
  • По висоті - 0,015 - 3,5 км, за параметром - 2-4 км;
  • максимальна швидкість цілі - 700 м / с;
  • Імовірність поразки - 0,4-0,5;
  • Кількість ракет - 8 шт.

Гарматне озброєння:

  • 2А38 - двоствольний автомат - 2 шт:
  • Скорострільність - 4060 - 4810 пострілів за хвилину;
  • Боєкомплект - 1936 снарядів;
  • Калібр - 30 мм;
  • Початкова швидкість снаряда - 960 м / с;
  • Параметри зонизнешкодженя: по дальності - 0-4 км, за висотою - 0-3 км;
  • Імовірність поразки - 0,6 -0,7;
  • Максимальна швидкості Цілі - 500 м / с;

Радіолокаційне озброєння:

 

  • Станція виявлення цілей, Станція наведення зброї, Центральна обчислювальна система (ЦВС);
  • Засоби зв'язку - Р-123, ТПУ-4;
  • Переведення з похідного положення в бойове - 5 хв;
  • Швидкість руху 30-65 км / год;

 

 Комплекс 2С6 "Тункуска" складається з шести установок 2К22, трьох транспортно заряджаючих машин на базі автомобіля Урал або КАМАЗ, двох автомобілів обслуговування (майстерня і комплект ЗІП № 2, які перебувають у відділенні регламентних і ремонтних робіт), тренажер пуску ракет на колісній базі.



Зараз на озброєнні перебуває більш як  80-ть Тунгусок в 9-ти частинах ППО України.

Гранатомет Валар-30

  • 09.01.11, 21:13


Українським підприємством «ВАЛАР» було створена принципово нова крупнокаліберна автоматична зброя – 30-мм ручний автоматичний гранатомет (РАГ) «Валар-30».

 

По класифікації гранатомет «Валар» являється все тією ж зброєю підтримки, але на більш високому сучасному рівні, що використовує всі новіші розробки військової справи.

Автоматика гранатомета «Валар» працює за принципом короткого ходу ствола з новими додатковими елементами віддачі. Таке «ноу-хау» українських вчених дозволило суттєво зменшити віддачу нової зброї. Віддача при вистрілі дещо більша віддачі від легендарного автомата Калашнікова.

Механізми автоматики дозволяють вести вогонь одиночними вистрілами, або короткими чергами по 3 вистріла. Таке рішення дозволяє суттєво економити боєприпаси під час активного бою. Також важливим є вага такої зброї. Однак для бійця така вага не є надто важкою, так як складає близько 9 кг при довжині 1050 мм. Стрільба з гранатомета не вимагає важкого станка опори на грунт, і може вестися або з рук, або з опори на сошки. Як говорять розробники, коефіцієнт  потужності гранатомета вищий відомих світових  зразків у 3-4 рази, це на сьогодні майже фантастична цифра, так як найкращі сучасні зразки відрізняються по цьому показнику не більше як на 15-20%.

В гранатометі використовуються російські боєприпаси  ВОГ-17 з максимальною дальністю стрільби до 1600 м і ефективною дальністю до 800 м. В гранатометі використовується подвійне живлення боєприпасами  - із барабанного магазина на 15 вистрілів і на 5 вистрілів ВОГ-17. Барабанний магазин розміщений по повздовжній осі зброї і не «завалює» зброю при стрільбі. Використання магазинного живлення дозволяє міняти  один тип боєприпаси на інший оперативно під час бою.

Конструкторами ведуться і дальнійші розробки по новому варіанту «Валар-40» під калібр із більш високими характеристиками 40-мм. В перспективі нова модель буде використовувати боєприпаси НАТО типу  М383, М384, М385, М430 або М385Е4, що зможуть вражати цілі броньовані із товщиною катаної гомогенної броні товщиною до  80 мм.

 

Калібр,                                       мм                                          30

Довжина,                                    мм                                        1050

Вага,                                           кг                                          9,0

Ефективна дальність стрільби,      м                                          800

Максимальна дальність стрільби,  м                                         1600

Ємкість магазину/барабану,   кільк.гранат                                 5/15

 

 

Снайперська гвинтівка “вепр”

  • 05.01.11, 20:24

СНАЙПЕРСЬКА ГВИНТІВКА “ВЕПР”

В 2003 році Науково-технічним центром точного машинобудування Національного космічного агенства України був представлений автомат “ВЕПР”.


Автомат був створений, як модернізація автомата АК-74 і виконаний по схемі ”булл-пап”.По аналогічному принципу, з метою зменшення маси і габаритів індивідуальної стрілецької зброї, яке знаходиться на озброєнні Української армії і спецслужб,українськими зброярами була розроблена снайперська гвинтівка, виконана посхемі “булл-пап”, під стандартні армійські боєприпаси 7,62х39.


Нова розробка теж була названа “ВЕПР”. В рамках програм “Снайпер-1” і “Снайпер-2”,була представлена снайперська гвинтівка спеціального призначення під калібр7,62мм. На дослідах всі модифікації серії “ВЕПР” показали високу надійність роботи автоматики, чудовий баланс зброї,мінімальний час переносу вогню по фронтуі в глиб. Снайперська гвинтівка “ВЕПР”, на дальності до 400 м показала кучність і точність бою, правктично не поступаючись СВД. При цьому ціна виготовлення зброї на порядок менша, ніж у своєї російської “колеги”.

Витримки із обгрунтованихдосліджень використання гвинтівки“ВЕПР”:

1) Всі зразки мають хороший баланс, малігабарити і масу, чудову точність ікучність стрільби, у  порівнянні іззброєю, розробленою по класичній схемі(ГІВЦ МВС України)

  • калібр, мм 7,62х39

  • довжина, мм 815

  • довжина ствола, мм 590

  • вага без патронів, кг 3,3

  • ємкість магазину, кільк.патронів 5;10;30

  • Темп стрільби, вистр/хвилину 30

2)Габарити даних зразків не заважаютьпарашутисту і безпечні при десантуванні,що особливо важливо, так якпредставлені зразки снайперськихгвинтівок можуть також кріпитися в звичайному порядкуна парашутисті, в той час як перебуваючана озброєнні снайперська гвинтівка СВД, десантується в окремому контейнері (аеромобільні війська України);

3)Представлені для дослідження зразкистрілкової зброї по схемі “булл-пап” показали високу кучність стрільби іточність бою; зброя малогабаритна і компактна у порівнянні з існуючими зразками, що перебувають на озброєнні спецпідрозділів; дані зразки стрілецької зброї доречно використовувати для озброєння спецпідрозділів по боротьбі із тероризмом(антитерористичнийцентр при Службі Безпеки України);

4)Зброя, розроблена по схемі “булл-пап”,володіє високою точністю і кучністю стрільби, малогабаритна, зручна в боєвомуі похідному положеннях, а також надійна,тому може застосовуватись в спецпідрозділах(ООІСО УМВД “ТИТАН”).

ПРИМІТКА: Bull-pup (англ. "Щеня бульдога") - так називається схема стрілецької зброї, в якому магазин, ударно-спусковий механізм і затвор знаходяться ззаді рукоятки керування вогнем. Плюс цієї схеми в тому, що при зберіганні довжини стволу можна суттєво зменшити довжину самої зброї.

Москалі відмовляються від «Калашникова»

  • 27.12.10, 09:14
Минулої середи в банді «Держдума РФ» пройшла «урядова година» за участю
ватажка МО РФ Сердюкова. Він за зачиненими дверима розповів
парламентарям про перебіг військової реформи, про вирішення соціальних
і кадрових питань армії. За відомостями GZT.RU, «легендарні» автомати
Калашникова і гвинтівки СВД визнані керівництвом міністерства морально
застарілими. Отже в найближчому майбутньому москалі купуватимуть за
кордоном не тільки носії гвинтокрилів і непілотовані літаки, але й
стрілецьку зброю — штурмові і снайперські гвинтівки.
Сердюков також обговорював з депутатами держпрограму закупівлі
озброєнь. «Кошти (виділені з держбюджету) скажені», — зізнався один з
членів думського комітету з оборони. Раніше цифра вже називалась- 20
трлн рублів. Міноборони визначило напрями, по яких незабаром будуть
проводиться масовані закупівлі і переозброєння частин. Йдеться про
засоби ППО і сучасні засоби зв'язку, зокрема індивідуальні, для
військовослужбовців частин постійної готовності. Росія виявилася відсталою в тій сфері озброєнь, де вважалася мало не
світовим лідером: у стрілецькій зброї. «Закордонні зразки по всіх ТТХ
перевершують наші. «Калашникови» залишилися в минулому столітті, —
зізнався один з депутатів після доповіді міністра.- Вони, у тому числі
і 100-а серія, не здатні вести прицільний вогонь чергами. У бойових
діях професіонали вимушені вести вогонь одиночними. Мало того,
закордонні зразки стрілецької зброї легші, простіші в обслуговуванні,
часто і дешевші». На думку депутатів-офіцерів, ці проблеми виникли зокрема через те, що
за часів холодної війни і «залізної завіси» російські (радянські)
зброярі виявилися відірваними від збройових шкіл Німеччини, Бельгії,
Австрії, США, Ізраїлю, ПАР(Не простіше все пояснити творчою яловістю
москалів? — КЦ).

Відділ моніторингу КЦ

Перемир*я між УПА і АК

  • 18.12.10, 14:59
Змушені домовлятися
 
Минай Мирослава  (із журналу "Тиждень")

 

 

Зустріч двох відбулася рано-вранці в четвер 22 липня 1943 року на блоці «Целлєнбау» концтабору Заксенгаузен. На початку один зі співрозмовників представився:  «Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера» У відповідь почув –  «Головний Комендант Армії Крайової генерал Стефан Ровецький».

Контакт під прицілом

Заксенгаузен відрізнявся від решти німецьких концтаборів блоком «Целлєнбау», де в окремих камерах утримували особливо важливих в’язнів. Дякуючи цьому, у табірному жаргоні блок фігурував, як «промінентенбау». «Промінентами» в табірній говірці називали також винятково важливих в’язнів.Головний наглядач за блоком, Курт Еккаріус підпорядковувався безпосередньо начальникові табору  штандартенфюрерові СС Антону Кайндлю. Серед «жителів» блоку значилися  комуністичні діячі з усієї Європи, офіцери Інтелідженс Сервіс, пілоти англійських літаків, син Сталіна і син Нансена, принцеса італійського королівського дому Мафальда, радянські генерали, німецькі єпископи, українські націоналісти, французький міністр, австрійський канцлер – всього до 80 осіб одночасно.Зустрітися лідерам двох народів допомогло не тільки Гестапо, але й впертість Володимира Стахіва, члена Проводу Українських Націоналістів і також в’язня Заксенгаузена. Саме він 16 липня 1943 року побачив фігуру когось новоприбулого. Перші дві спроби контакту не вдалися – генерал «мовчав, як заклятий». Тільки 18 липня, на третій день, Ровецький відгукнувся, почувши рідну польську мову – до того Стахів пробував щастя іншими мовами. Тільки-но Стахів розповів, хто він і звідки, тут же почув запитання: «А де Бандера і Стецько?» - «Вони тут. Бандера ваш сусід, ви з 71 камери, а він у 73». Ровецький негайно попросив про контакт з Бандерою.  Стахів передав прохання провідникові. Бандера погодився без роздумів. І – в суворій таємниці перед вартою – зустріч відбулася.Хоч перед війною польська преса активно мусувала думку, що ОУН – німецька «п’ята колона», для Ровецького ув’язнення Бандери в Заксенгаузені було «цілком достатнім аргументом, що ці люди також боролися з Гітлером».  І тут уже вступало в свої права поняття військової честі, яке забороняє шкодити тому, хто в однаковій ситуації з тобою протистоїть спільному ворогові. Бандерівці на додачу до цього за довготривалий тюремний «стаж» засвоїли тверду етику політичних в’язнів. Згідно з цим неписаним кодексом, усі в’язні, незалежно від походження і поглядів – єдина спільнота, об’єднана спільним ворогом – режимом.Темою №1 тут же стали перспективи українсько-польських стосунків. Ані Бандера, ані Ровецький не змогли розповісти про зміст тих розмов, а пам’ять Володимира Стахіва теж не зберегла їхнього змісту. Свою позицію Ровецький виклав у підпільному «грипсі» польським співвязням: «… вже зараз мусимо рахуватися з втратою наших східних земель на користь українців. Того вимагає політика польської нації». Другою великою темою для розмов була політика західних союзників. Зі Сходу стрімко наступала Червона Армія, а союзники не поспішали відкривати «другий фронт» в Європі. Що далі? «Цієї осені (1943 р.) більшовики займуть Україну, а наступного літа ввійдуть в Польщу. До дідька, наші приятелі, як завжди, мають час і не спішаться.» Реалізму Ровецького в політиці вистачило б не на одного. І українців, і поляків регулярно відвідували гості з Берліна – Німеччина не втрачала надії домовитися з котроюсь зі сторін. Але чули тільки відмови. «В словнику українського націоналіста нема слова «здатися» - цю фразу польські слідчі чули ще перед війною. Тепер її почули і гестапівці.  Ровецький припечатав справу коротко: «Кого луплять в боки, з тим переговорів не ведуть!».Генерал Ровецький уже віддавна хворів на шлунок. У концтаборі бажання допомогти важить більше, ніж сама допомога. Ровецького, як особливо важливого в’язня, годували дещо краще – проте половина  продуктів були йому протипоказані. Знаючи це, він запропонував Стахіву ділитися з ним їжею. Цей план не вдалося зреалізувати з практичних причин – доступ до вікна камери перекривав щиток, через який можна було щось закинути хіба з даху – але не з двору, під наглядом конвоїрів з «вишок». Попри все, Ровецькому вдалося знайти щілину і крізь неї регулярно просовувати різні дрібнички – наприклад, цигарки. Стахів став для генерала, здавалось би, кровно ворожої армії справжнім «вікном у світ». Ще в липні він повідомив решті в’язнів – поляків про присутність їхнього Головного Командира в блоку і з тих часів передавав записки від них генералові і назад второваним шляхом – через вікно.  Жодна з тих записок не потрапила в руки німців.

Ціна свободи

Восени 1943 року Ровецький і Стахів почали планувати спільну втечу. Основним у втечі з концтаборі було вибратися за його межі. Вибратися з блоку, не кажучи вже про табір без сторонньої допомоги було неможливо – спробуй беззбройному пробитися через подвійні мури і ряди колючого дроту  під наглядом кулеметних дул з «вишок». Тому змовники почали шукати серед охоронців такого, який згодився б за відповідну суму вивести втікачів з табору і допомогти їм сховатися у незнайомій місцевості. Такий охоронець знайшовся. Свободу двох людей він оцінив у 50 тисяч марок, які згоджувався сплатити Ровецький – за себе і за українських друзів. Він уже готувався писати лист до своїх соратників на свободу. Але – контакти з охоронцем підтримувалися через третього в’язня, а того несподівано перевели до загального табору. План розвалився. Нова надія засвітила, коли стало відомо про  плани перевезти Ровецького до Берліна для фахового медичного огляду.Як і попереднього разу, участь у підготовці втечі набрала міжнародного характеру. Планувалося, що генерал вискочить з автомобіля на закруті в районі Потсдамської площі. Стахів, який раніше бував у Берліні, намалював для товариша по недолі план околиць площі. В останній, як думали, розмові, обоє домовилися про спосіб, яким Ровецький у разі удачі подасть звістку про себе. Генерал мав прислати листа, в якому прізвище Стахіва мало бути написане на польський лад. Остання фраза українця  у тій розмові була: «Боже вам помагай!». Коли Ровецького нарешті повезли до Берліна, Стахів «ані того дня, ані наступного не міг спати». Але і цей план не вдався – Ровецького везли двома автомобілями під сильною охороною. Спроба втечі напевно закінчилася б розстрілом на місці.Стефану Ровецькому так і не судилося втекти з ворожих рук – його розстріляли в серпні 1944 року, зразу ж після вибуху Варшавського Повстання. Степана Бандеру у вересні 1944 року вивезуть з табору до Берліна. Вкотре умовлятимуть зректися Акту відновлення Української Держави і пропонуватимуть співпрацю. Вкотре почують «ні». У лютому 1945 року Провідник зуміє в атмосфері загального хаосу втекти з-під варти і продовжить боротьбу. Володимир Стахів переживе обох і стане свідком того, як і надалі двох провідників єднатиме тільки бажання до свободи свого народу. Стефан Ровецький  заслужено буде вшанований своїм і чужими народами. Боротьба Степана Бандери триватиме ж після його смерті.

Національно-визвольні армії українців і поляків – Українська Повстанська Армія та Армія Крайова попри спершу протилежні цілі вретші стали перед фактом необхідності  сільних дій. АК та УПА пішли на домовленості з метою здійснення скоординованих заходів проти дкпортацій поляків з території УРСР, українців з території, яка залишилася за Польщею. У квітні 1945 р. на Перемищині результатом зустрічі представників обох формувань у с.Скдліско стало підписання протоколу, за яким гарантувалася цілковита безпека населення, а також тісна співпраця і взаємодія. Наступними кроками були локальні зустрічі та домовленості у Руді Ружанецькій (Любачівщина) 2 і 21 травня того ж року, та в Тучні і Горощинці в повіті Біла на Підляшші восени 1945 р. Сам факт примирення викликав захоплення і радість як українців, так і поляків.  Зі спільних акцій відомі напад на ст. Вербковичі 6 квітня 1946 р. та атака на м. Грубешів у ніч з 27 на 28 травня 1946 р.

Сіверський Рембо, "комендант партізанов"

  • 07.12.10, 20:06


Олександр Ясенчук

Журналіст, краєзнавець, громадський активіст(Чернігів)

 

"Кому ж могло прийтив голову, що людина боса, в одній спіднійсорочці, при 18 ступенях морозу, можевтекти, та ще й із перебитою ногою".Іван Ремболович - підполковник АрміїУНР, творець Вільного козацтва, учасникЗимового походу, старшина Дивізії"Галичина", полковник УПА

ІванСеменович Ремболович - військовий діяч,підполковник Армії УНР, творець Вільногокозацтва, учасник Зимового походу,старшина Дивізії "Галичина",полковник УПА. Увага дослідників майжеобійшла стороною, цю непересічнуособистість. Cухі енциклопедичні рядкине можуть передати тої енергії тоїжертовності, що клекотіла у серціуродженця Чернігово-Сіверщини.

Народився майбутній герой у 1897 р., вм. Городні Чернігівської губернії,походив з родини священиків. Скоріш завсе, саме його батько перебував у 1876році на посаді псаломщика уЗвеничево-Голубицькій парафіїГородянського повіту. До речі в деякихпрацях прізвище Івана Ремболовичапишуть через «а» - Рембалович, ми жвважаємо, що написання Ремболович більшправильне, бо саме таке прізвище носятьйого родичі на Городнянщині.

Майбутній полковник закінчив Віленськевійськове училище, яке 1915 року, узв'язку з загрозою захоплення Вільнонімецькими військами, було евакуйованедо Полтави. Учасник Першої світовоївійни, у 1917 році - помічник дивізійногоінженера 5-ї піхотної дивізії. Останнєзвання у російській армії - штабс-капітан.

Учасник українізаціїчастин російської армії, за що бувзаарештований. Перебував у  в'язниці5-ї пішої дивізії, з якої вдалося втекти. Делегат 1-го. 2-го і 3-го всеукраїнськихвійськових з'їздів (Київ, 1917). В цьому жроці поручник Ремболович стає творцемЧернігівського відділу Українськоговільного козацтва.

На початку 1918 року більшовицькі військанапали на УНР: північні повіти Чернігівщиниатакували загони комуністів з Гомеля,що складались в основному з голоднихробітників з Москви, командував якимиБєрєзін.

Вільні козаки, частини УНР відбивались,але перед натиском переважаючих силворога змушені були відступати, відступаві Іван Ремболович. Він у цей час бувкомандиром пішої півсотні українськоїохоронної сотні м. Городні (весна 1918р.).

З 4 січня 1919 року хоробрий городнянець- старшина 20-го Павлоградського кінногополку Дієвої армії УНР. Через два тижні -старшина Кінного полку Січових стрільцівДієвої армії УНР. З травня 1919 р. - начальниквідділу зв'язку штабу Запорізької групиДієвої армії УНР.

Виступав на підтримку полковникаПетра Болбочана - людини, що підтримувала"ідеологію залізної руки",талановитого військовика. Про це та пройого ставлення до тогочасної військовоїполітики УНР можна довідатися з уривкурукопису монографії С. Цапа "Тернистимишляхами во ім'я державності".

Також   цього року, Іван переживаєособисту трагедію. Від рук червонихзагарбників гине його наречена - другийпомічник полкового лікаря 1-го полкуСиньої дивізії Світлана Харченко. Дорогозаплатять вороги за її смерть.  

У грудні 1919 р. Іван був інтернованийпольською владою у Луцьку. З лютого 1920р. служив у 2-й (згодом - 6-й Січовій) дивізіїармії УНР.  З 4 серпня.1920-го - начальниквідділення зв'язку штабу Армії УНР.Учасник Першого зимового походу АрміїУНР. З 27 жовтня 1921 року - начальникоперативного відділу штабу Київськоїповстанчої дивізії Української повстанчоїармії Юрка Тютюнника, пізніше - командирударної частини УПА.

Тоді, восени 1921 року, більшістьукраїнських земель окупували більшовики.Залишки  українських армій перебувалиу польських таборах для інтернованих.Українські селяни вже пізнали всіпринади більшовицького "раю".Дрібні повстанські загони розпачливоборються проти нестерпного режиму. Вищістаршини Армії УНР вирішили створитивійськовий штаб і з відділами добровольцівнелегально перейти польсько-радянськийкордон, щоби востаннє спробувати піднятимасове повстання проти окупантів. Цяоперація мала назву Другий Зимовийпохід армії УНР, брав участь у ній і ІванРемболович. У цій операції він виявивсебе як хоробрий та досвідчений командир.Вславився у боях за Коростень.

Хотілося би повністю навести спогадиІвана Ремболовича про ті страшні іводночас славетні часи:

"5 листопада ... з Анишполя буловислано розвідку з 15 кіннотниками і 8підривників на с. Бондарівку. Я поїхавіз цією розвідкою. Розвідка в'їхала досела, не зустрівши жодного москаля. Буланеділя. Біля церкви, де правилася службаБожа, ми побачили кілька осідланихконей, прив'язаних до плоту. Я й сотникХмара стали розпитувати місцевих селянпро москалів. Один із селян, моргнувшимені оком, одійшов набік. Я підійшов донього.

- Пане повстанцю! Тут є кілька москалів,вони тепер у церкві, серед них є одинкомуніст, якого можна опізнати почервоній шапці. Цей комуніст чималоукраїнців розстріляв власноручно.Сільський староста також запроданецьмосковський.

Я поділився цими відомостями з сотникомХмарою, і ми вирішили чекати завершенняСлужби Божої, а як повиходять усі зцеркви, заарештувати комуністів. Чекализ годину. Коли Служба Божа закінчиласяй люди почали виходити з церкви, то одниміз перших і комуніст у червоній шапці.Сотник Хмара підійшов до нього зісловами: "Товаришу, ви заарештовані!".

- Что? - гукнув комуніст. - Кто мєня смєєтарестовивать?! Да ви знаєте, кто я такой?!

-Знаю, - відповів сотник Хмара, - тикомуніст, а я українець!.

І міцний кулак сотника Хмари опустивсяна хижу московську твар комуніста.

По переведенню трусу в комуністовійкишені було знайдено реєстр осіб, якихвін власноручно розстріляв: число їхдоходило до 53.

Забравши з собою захоплених москалів,розвідка рушила на с. Піски, де йприєдналася до наших частин. На підставівироку польового суду комуніста учервоній шапці було повішено в с. Пісках.

Увечері начальник штабу полковникОтмарштайн покликав мене до себе йпоінформував, що весь наш відділ вирушитьпізно ввечері в напрямку на м. Коростень,а мені наказав, набравши охотників,розпочати 6 листопада демонстрацію зполудневої сторони.

...Посуваючись якнайтихіше містом, язі своїми людьми підійшов до самогодвірця (залізничного вокзалу - О.Я.).  

Через вікно ми побачили червоноармійцівіз рушницями, шо переповнювали почекальнюдвірця.

-  Руки догори, - крикнув я, скочившиз одним козаком на підвіконня та вибившивікно. Два козаки вистрілили до почекальні,

Одного з червоноармійціа було забито,а решта почала тікати на перон.

-  Стій, руки догори, бо стрілятиму, - крикнув я вдруге. Червоноармійціпокидали рушниці й піднесли руки догори.Ми вскочили до почекальні. Чотирьомкозакам я наказав поскладати рушницідо одної купи, а сам з 5 козаками побігдо телеграфу. Урядовці на телеграфібули дуже перелякані, і лише один сидіві подавав телеграму до Києва. Я підійшовдо нього. Виявилося, що він був комуністі передавав до Києва, шо на Коростеньнапали партизани. Порозбивавши апарати,ми вибігли на перон. Там не було жодного  червоноармійця.  Наказавши одному козакові покликати інших ізпочекальні, я з рештою пішов уздовжперону. З іншого кінця двірця, з-за рогув'їхав на перон верхи сотник Маркевич,за ним бігло 5 козаків.

-  Пане полковнику, я забив начальникаштабу бригади й забрав його коня, а туту вагонах міститься Чрезвичайна комісія,- почав рапортувати сотник Маркевич. Янаказав трьом козакам знайти якого-небудь залізничника,  що мігби  нам  показати вагони зчрезвичайкою.

За кілька хвилин привели стрілочника,який і показав нам ці вагони. З рушницяминапоготові побігли ми до цих вагонів.Сотник Маркевич із одного боку, а я зкількома козаками з другого - вскочилидо вагону. Чекісти були на ногах, а одиніз них тримав телефонну слухавку вруках.

- Ані з місця! - крикнув сотник Маркевич.

-  З ким розмовляєш? - спитав я чекіста.

-  З командіром брігади, - відповіввін. Я підніс слухавку до вуха.

-  Галло, галло, да что ви меня неслушаєтє, что у вас там за галас? - почувя в телефон.

Удаючи з себе москаля, я почав розмовлятиз командиром московської бригади:"Товаріщ комбріг, на станцію напалабанда партізанов, что нам дєлать?".

Комбриг: "Сейчас ми с німі раздєлаємся.Я вислал к вам начальніка штаба".

Я: "Начальнік штаба разстрелян".     

Комбриг: "Кєм?"

Я: "По моєму приказу".

Комбриг: "А ви кто?"

Я: Подполковнік Ремболович, комендантпартізанов.

Далі почув я тільки нецензурний вираз.Під час моїх розмов із командироммосковської бригади козаки повиводилиз вагонів і порозстрілювали всіхкомуністів-чекістів.

Покінчивши з чрезвичайкою, ми рушилизнову в бік двірця".

Потому відділ під керівництвом героявизволив декілька сотень в'язнів і безпідтримки інших частин УНР навітьатакував червоноармійців!

Проте, незважаючи на те, що військопід Коростенем втратило декількастаршин, вистріляло 80% набоїв, всуперечпідтримці ініціативи Ремболовичапровадити наступ і захопити місто тасклади з військовим майном полковникомОтмарштайном генерал Тютюнник наказаввідходити. Це було зерно майбутньоїпоразки. 

На цьому бойові пригоди Івана Ремболовичане закінчилися.

12 листопада 1921-го в селі Чайківці бувпоранений у нижню частину лівого стегна.У бою під Малими Миньками 17 листопадаорганізував групу до ста осіб, з якоюхоробро оборонявся та все ж потрапив убільшовицький полон. 20 листопада, поприпоранення, вдалося вирватися на волю.Втік по снігу в 18-тиградусний морозроздягнений, босий.

Про це згадує він сам у своїх спогадаху статті "Рейд 1921 року" - "...Вцеркві, 19 листопада о 15-16 годині до насувійшов старшина-червоноармієць інаказав усім пораненим підвестися йперейти до помешкання місцевогосвященика. Вечором у це приміщенняувійшло кілька одягнених по-цивільномуосіб і кілька червоних старшин. Вонизапитали: "А хто із вас Ремболович,ваш полковник? Чи, по-вашому, він неналежить до командного складу?".

Мені шепнули на вухо, щоб я тікав, бомене розстріляють... Вставши з підлогий удаючи, що можу ступати лише однієюногою, я, тримаючись за стінку, підійшовдо дверей. Вартовий червоноармієцьстояв посередині помешкання й не пішовза мною, та й кому ж могло прийти в голову,що людина боса, в одній спідній сорочці,при 18 ступенях морозу, може втекти, таще й із перебитою ногою.

Коли я вийшов на подвір'я, то впав усніг і поповз до саду, а звідти донедалекого лісу, де, піднявшись на ноги,побіг".

Потім підполковник добрався докордону, перейшов на територію Польщі,працював у різних українських організаціях.Його подальша біографія - варта окремоїпублікації.

Генерал Микола Арсенич: життя та діяльність шефа СБ ОУН

  • 07.12.10, 16:04
Вахтанг Кіпіані (http://www.istpravda.com.ua/reviews/2010/10/19/557/) Видання розповідає про невідомі сторінки життя та діяльності керівника Служби безпеки ОУН (бандерівців). На основі архівних документів, спогадів і літератури зроблено спробу реконструювати постать Миколи Арсенича, проаналізовано його причетність до репресій у повстанському середовищі, з'ясовано обставини його загибелі у криївці в 1947 р.

Що читаємо? Книгу істориків Олександра Іщука та Валерія Огородніка "Генерал Микола Арсенич: життя та діяльність шефа СБ ОУН" (Видавничо-поліграфічне підприємство "Вік", Коломия, 2010). Видання заповнює лакуну невідомості навколо людини, яка в 1941-1947 рр. очолювала внутрішню контррозвідку українських націоналістів і повстанців.

Що цікавого? Родинні корені майбутнього керівника Служби безпеки ОУН йдуть з села Нижній Березів Косівського району Івано-Франківщини. У 1929 р. польська влада провела кампанію з полонізації українського населення Галичини і примушувала брати нові прізвища – найчастіше, від назви території. Арсеничі вчинили хитро – не відмовившись від родового імені, додали трохи видозмінену назву села й стали Арсенич-Березовськими.

Микола Арсенич народився 27 вересня 1910 р. у родині селянина-бідняка. Батько дав всім дітям бодай середню освіту, що для тих часів було радше винятком. Вже під час навчання в Коломийській гімназії Микола бере участь в антидержавних виступах – зривав державні герби зі стін закладу. 1928 р. його відрахували з гімназії, і він повертається до свого села і з головою поринає в діяльність Української військової організації, а згодом – і ОУН (ще не маючи двадцяти років стає коломийським повітовим провідником).

1930 р. вступає на юридичний факультет Львівського університету. Є активістом легального Союзу Українських Студентських Організацій у Польщі. Водночас із навчанням працює на посаді відповідального адміністратора газети "Нове Село".

У 37-му – перший арешт. У Арсенича було знайдено багато націоналістичної літератури та листівок. На суді визнав себе приналежним до організації, бо "лише ОУН може визволити народ з неволі". Отримав за вироком 3 роки в'язниці та 6 років обмеження громадянських прав. З-за ґрат вийшов через рік. Чому не досидів терміну, достеменно невідомо.

Навесні 39-го його знову заарештовують за антипольську діяльність і він сидить у тюрмі "Бригідки" аж до капітуляції Львова, тобто до 20-21 вересня.

При "перших совітах" перебуває у підпіллі. Відтак переходить радянсько-німецький кордон і оселяється в Кракові, де діяв провід Революційної ОУН під керівництвом Степана Бандери.

Арсеничу доручають створити військову розвідку ОУН, а в квітні 41-го Бандера призначає його керівником цієї структури. За свідченням брата Степана, заарештованого у цей час НКВС, Микола активно вивчав досвід та методи агентурної робити радянської спецслужби, "особых отделов".

Через тиждень після проголошення Акту відновлення Української Держави (30 червня 1941 р.) нацисти заарештовують Бандеру, а згодом і прем'єр-міністра УД Ярослава Стецька. Урядуючим провідником ОУН стає Микола Лебідь, а тридцятирічного Миколу Арсенича призначають очільником Служби безпеки ОУН. Його псевдо – "Михайло".

Завдання СБ були такими: протидія діяльності агентів НКВС і гестапо, охорона чільних членів ОУН, контроль за дотриманням конспірації, підтримка внутрішньої безпеки, розвідка та контррозвідка, організація диверсій, розслідування кримінальних злочинів, скоєних членами бандерівської ОУН, а також "розробка мельниківців та інших націоналістичних формувань".

Дякуючи наполегливій роботі Арсенича, СБ стала "державою в державі", однією з найбільш розбудованих структур ОУН. Кожний підрозділ складався з голови (референта), 2-3 слідчих, 10-20 бойовиків і навіть архіваріуса.

На ґрунті централізації СБ у "Михайла" виник конфлікт з Шухевичем, який виступав за підпорядкування есбістів територіальним проводам ОУН, а голова СБ вважав головнокомандувача "нетвердим, нестійким керівником, який не вміє швидко й добре орієнтуватися в оперативній ситуації".

В 44-му відмовляється виїздити в Німеччину, хоча така можливість була. Він писав, що в краю мають працювати люди, які добре володіють ситуацією.

Він постійно курсує між Галичиною та Волинню, для нього облаштовують чимало криївок, де він і зупинявся з невеликою охороною та дружиною Ганною Гунькою (кількома роками раніше вона при мінусовій температурі вплав перетнула кордон через річку Сян, що принесло їй не тільки повагу в ОУН, але й хвороби, внаслідок яких не змогла мати дітей).

Важливим є з'ясування питання масштабів "чисток", які здійснювалися СБ ОУН у 1943-му та подальших роках.

Автори визначають, що метою репресій, так би мовити, "проти своїх" була "боротьба з ворожою агентурою, усунення чужого елементу (східняків, які не були агентами, але потенційно могли такими стати)". Під перевірку потрапили члени ОУН(б), вояки УПА та цивільні особи-симпатики, які активно контактували з "лісом".

Наказ на здійснення "чисток" вийшов від Бандери, який писав – "Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків. А тому необхідно негайно і якнайбільш таємно, в ім'я великої національної справи, вищезгаданий елемент ОУН-УПА ліквідувати".

Це була реакція на провокаційну роботу радянських спецслужб, які не просто насичували підпілля своїми агентами, зокрема й перевербовуючи партизан, але й розгойдували атмосферу підозр, ініціювали тертя всередині ОУН.

Для цього есбістам підкидали фальшиві радянські агентурні списки, робилися фотомонтажі, де повстанці перебували в компанії співробітників НКВС-МГБ тощо.

"Чистки" не припинялися кілька років. Наймасовіша, за словами дослідників, кампанія репресій мала місце на Волині, в УПА-"Північ", якою керував Дмитро Клячківський - "Клим Савур".

Шпигуноманія знекровлювала підпілля. Знищили навіть колишнього члена проводу ОУН(р) Ростислава Волошина, якого скомпрометували чекісти – заарештували і... випустили. Дійшло і до розколів – Степан Янішевський-"Далекий" навіть створив альтернативний бандерівцям крайовий провід, за що був заочно засуджений судом ОУН до "смертної кари без права реабілітації" (виконали його, правда, в МГБ – у 1951 р.).

Арсенич не ставив завдання перед підлеглими ліквідувати якомога більше ворогів – потреба була передусім у виявленні "слабких місць". "Основна ціль агентури (органів держбезпеки) - не припиняти чистку, скомпрометувати як саму чистку, так і людей, які її здійснюють, розширити агітацію, що нищать невинних людей".

Часто розконспірованих осіб просто виключали з ОУН або відправляли в УПА, щоб, як казали червоні політруки -"кров'ю змити провину".

Загальні масштаби втрат від внутрішнього терору наразі невідомі, але лише в січні-жовтні 1945 р. і лише на Волині Микола Козак, керівник тамтешньої СБ "Смок" (інші псевдо – "Кучма", "Вівчар"), ліквідував 889 осіб з 938, які потрапили під перевірку. Зокрема, й півсотні функціонерів ОУН. В деяких районах сто відсотків підозрюваних і були покарані на горло.

"...За столом сидів допитуючий, а перед ним допитуваний, якому заздалегідь був накинутий на шию короткий шнурок з дерев'яним зашморгом, якого держав у руці есбіст. Після допиту на знак допитуючого цей есбіст, що тримав шнурок, моментально його закручував перериваючи горло допитуваного. Тоді його тягнули в сусідню кімнату, де на одну купу скидали голих допитуваних, а на другу купу одяг і речі... На другу ніч їх вивозили й тайно в лісі чи в полі закопували".

Василь Кук, член проводу і майбутній головнокомандувач УПА, дорікав "Смокові" за часто невиправдану поспішність і жорстокість – "не вважаю доказами змушені визнання на "станку", якщо вони необґрунтовані, логічно не зв'язані, суперечливі у співставленні з фактами".

Сам шеф СБ Арсенич без тіні гумору визнавав – "якщо ти будеш бити чоловіка, то він признається, що він є цісар Абіссінський".

За час війни жертвами міжусобної ворожнечі між двома фракціями ОУН – бандерівцями та мельниківцями – стали близько 4 тис. націоналістів з фракції Андрія Мельника. Останньою жертвою став Онуфрик на псевдо "Коник", якого ліквідували за наказом Арсенича в кінці 45-го.

Дослідники Дмитро Вєдєнєєв і Геннадій Биструхін підрахували за архівними документами СБУ, що восени 1946 р. агентурний апарат МГБ на заході України нараховував 644 резиденти, 2249 агентів і 18165 інформаторів.

І,само собою, існували чекістські агентурно-бойові групи та легендовані крайові проводи (як-от київський, якому підпорядковувалися сотні людей), які діяли під виглядом підрозділів ОУН і УПА.

Станом на 1 липня 1945 р. діяло 156 спецгруп НКВС чисельністю 1783 особи, найбільше – на Рівненщині (зауважте, якраз там, де і "чистка" була найсильнішою). Отже, з'ясування, скільки життів забрали перевдягнені радянські підрозділи, ще попереду.

11 січня 1947 р. керівник СБ пише останнього відомого листа головному командиру УПА Роману Шухевичу, де викладає засади нової тактики ОУН.

Він визнає, що "на найближчий час перспектив немає й навряд чи будуть протягом найближчих декількох десятків, а може й сотень років". Замість постійних зіткнень, під час яких гинуть люди, пропонує "перемкнути низи на підпільну роботу" і "правильно керувати людьми". "Михайло" вважає, що де можна – треба виходити з лісу, легалізуватися й працювати з людьми, завойовувати їх своїм авторитетом.

23 січня 1947 р. під час пошуку "великого бандватажка" неподалік села Жуків Бережанського району Тернопільської області було знайдено бункер, в якому переховувався Арсенич з дружиною, одним охоронцем та С. Галушкою – зв'язковою Шухевича, перевербованою чекістами. Під загрозою бути схопленим шеф СБ спалив всі документи, застрелив обох жінок, а відтак пустив собі кулю у скроню.

Фраза. "Працьовитість аж до самозречення, всебічність розуму і глибин думки, скромність, рішучість і безоглядність в боротьбі з ворогом – ось головні прикмети його характеру. На полі слави у важкій боротьбі за УССД [Українську Самостійну Соборну Державу] згинув геройською смертю наш Найвищий Діловий Зверхник – провідник Михайло".

Джерело: портал tsn.ua

Шухевич і батальйон «Нахтігаль»

  • 29.11.10, 23:27

Фабрикації Москви про український визвольний рух

 

Ось цікава і вже усім наболіла тема, статтю знайшов у себе в компютері, імя автора на жаль не записавprostite

 

У цій статті я не буду відповідати на численні вигадані історії, що досі публіковані в газетах і книжках у Росії й деінде, які змальовують повстанців українського визвольного руху — Організацію Українських Націоналістів (ОУН), або Українську повстанську армію (УПА) — як «фашистів». Навіть в Україні ще й тепер є значне число людей, які зловмисно знеславлюють тих, хто жертвував своє життя за свободу й незалежність рідної країни. Очевидно, деяким особам легше зробити «наукову» кар’єру, висуваючи безпідставні звинувачення. У випадку деяких із тих обвинувачів, такий тип голослівних тверджень є очевидним залишком із епохи радянської пропаганди.

Зокрема, в Російській Федерації, очорнювання всіх минулих і сучасних змагань українців бути вільними в своїй незалежній державі є справою державної політики. Указ Президента України Віктора Ющенка, виданий 14 жовтня 2006 року з метою привести до примирення між ветеранами Червоної армії й членами українського руху опору, був негайно скритикований у статті в російській пресі. Отже, це не була несподіванка — насправді це можна було передбачити, що декілька осіб недавно звинуватили головного Командира УПА, генерала Романа Шухевича, і батальйон «Нахтігаль» у злочинах, яких вони не вчинили.

Чи треба витрачати час на суперечки з людьми, які висувають безпідставні звинувачення проти українського визвольного руху? Думаю, що ні. Більш ефективним буде інформування читачів, які бажають дізнатися правди про драматичні й часто трагічні події Другої світової війни в Україні, подаючи їм докази, базовані на солідній документації.

Найтривалішим об’єктом наклепів на український національний визвольний рух є Степан Бандера, який для багатьох людей залишається прапороносцем і символом боротьби за національну гідність і політичну незалежність України. Бандеру та його послідовників характеризують по-різному: «фашисти», «гітлерівці», «колаборанти», «нацисти» і т.д. Все таки, подібно як гетьман Мазепа чи Симон Петлюра, Бандера став частиною української політичної історії — символом, застосовуваним до кожного, хто будь-коли був відданий ідеалові національної незалежності.

Хвиля критики українського визвольного руху прорвалася в російських засобах масової інформації в 2007 р., коли Президент Ющенко присудив посмертно звання «Герой України» генералові Романові Шухевичу (псевдонім Тарас Чупринка), головному командирові Української Повстанської Армії, який загинув у бою зі спецчастинами МВД 5 березня 1950 р. Цю нагороду передано його синові, Юрієві Шухевичу, 14 жовтня 2007 р. При тій нагоді Президент Ющенко закликав парламент і уряд надати офіційне визнання членам УПА, які воювали за незалежність України. Російське міністерство закордонних справ зреагувало негативно на пропозицію Президента Ющенка, вбачаючи в ній останню з ряду антиросійських проявів, які, як твердить Росія, виникають в Україні. У своїй заяві з 14 грудня 2007 р. Росія висловила особливу стурбованість реабілітацією Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії, тому що, як це твердять росіяни, «...добре відомо, що бандитські відділи УПА брали участь у нацистських каральних акціях». Російський уряд знову скритикував Президента Ющенка 23 червня 2008 р. за його рішення нагородити Шухевича, якого там називають «капітаном СС». Було б більш конструктивно, якщо б росіяни подали докази на підтвердження своїх звинувачень. Згаданий коментар також заявляє, що зрівнювання «нацистських злочинців і бійців ОУН-УПА з ветеранами Великої Вітчизняної війни» є абсолютно неприйнятне. Що особливо цікаве для історика, це російський протест проти «заходів із метою переглянути наслідки Другої світoвoї війни».

Позицію російського міністерства закордонних справ заново ствердив постійний представник Російської Федерації в Організації Об’єднаних Націй Віталій Чуркін, під час прес-конференції 28 жовтня 2008 р., де він зважився назвати Романа Шухевича «нацистом». Що більше, він сказав, що «протягом Другої світової війни вони», тобто члени українського визвольного руху, «були частиною нацистського руху...». Посол також заявив, що «більшість тих людей, які вбивали євреїв у Бабиному Яру, були українські нацисти». Звідки взялися ці українські нацисти?

Ця остання частина кампанії паплюження Шухевича й батальйону «Нахтігаль» була започаткована Йосифом Лапідом, який назвав себе головою Ради меморіального комплексу «Яд Вашем». Під час державного візиту Президента Ющенка до Ізраїлю й відвідин «Яд Вашем» у листопаді 2007 р. Лапід протестував проти надання Шухевичеві звання «Героя України». Він твердив, що Шухевич і батальйон «Нахтігаль» брали участь у вимордуванні 4 000 євреїв у Львові 1941 року. Він підтвердив свою позицію під час програми в міжнародному радіо Deutsche Welle 6 грудня 2007 р.: «Ми маємо ціле досьє, яке показує, що Шухевич був одним із причетних до масового вбивства. Україна ще досі не домагалася від нас передачі тих документів».

Український уряд, який співпрацював із «Яд Вашем», доставивши Ізраїлю вже 126 000 сторінок різних документів, вирішив вислати офіційну делегацію до музею «Яд Вашем», щоб відкрити правду про те, що насправді сталося у Львові. Ігор Юхновський, голова Українського інституту національної пам’яті, і Володимир В’ятрович подалися до Ізраїлю 27 лютого 2008 р. Наступного дня вони зустрінулися з директором «Яд Вашем», Авнером Шалевом, який поінформував українську делегацію, що окремого досьє про Шухевича немає, і що Йосиф Лапід, який висунув цю справу, не є членом «Яд Вашему». Виникає питання, кому можна довіряти, коли ми, історики, намагаємось чесним способом відтворити складності минулого?

Нещодавно російські архіви оприлюднили, а найімовірніше зфабрикували, документи, які характеризують український визвольний рух як знаряддя нацистської Німеччини, бо це, мовляв, німці контролювали керівництво ОУН, яке створило УПА. Ці документи, як і позиція російського міністерства закордонних справ і заява Чуркіна про ОУН і УПА та генерала Шухевича, в якій російський представник в ООН пов’язує намагання українців здобути визнання Голодомору (геноцид голодом у 1932—1933 рр.) із уявними спробами українських лідерів «прославляти ... особи, які підтримували нацистів», — все це фальшивки з метою створити негативний образ українського руху опору, основною ціллю якого було встановлення Незалежної Української держави.

Як могли німці контролювати керівництво ОУН, коли вже в липні 1941 року вони взяли під домашній арешт двох лідерів організації, Степана Бандеру і Ярослава Стецька, яких у січні 1942 р. вислали до концентраційного табору Заксенхаузен? Після їхнього ув’язнення наступили масові арешти інших провідних членів ОУН. Тільки Микола Лебедь, якого Стецько призначив лідером ОУН, уникнув арешту. Під час поліційної облави на Лебедя німецька служба безпеки видала 4 жовтня пошуковий лист із його фотографією та пересторогою, що він озброєний і небезпечний. Лебедь перейшов у підпілля, звідки успішно проводив операції ОУН і згодом акції УПА. Його дружині, Дарії, не пощастило: німці схопили її й вислали до концтабору Равенсбрюк. Як, отже, ОУН проводила свою співпрацю з нацистами — із нутра концентраційних таборів, чи з підпілля?..

Всі ці події сталися несподівано та за короткий час і були викликані одностороннім рішенням проводу ОУН проголосити відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 р. без порозуміння з німецькою владою. Таким актом ОУН кинула виклик німецькій політиці перетворення Східної Європи в німецьку колонію й німці зреагували негайно. Ярославу Стецьку, який підписав Акт Проголошення відновлення Української держави, відразу повідомив офіцер німецької розвідки, Ганс Кох, що він робить, як мінімум помилку. Кох вимагав розпущення асамблеї та попередив Стецька словами: «Ви граєтесь з вогнем». Німецька влада інтерпретували Акт 30 червня й намагання ОУН встановити місцевий уряд і поліцію як спробу бандерівського керівництва «поставити німецьку владу перед доконаним фактом».

Сподіваючись, що ОУН змінить свої плани, Берлін вислав заступника державного секретаря, Ернста Кундта, до Кракова, де він провів розмови зі Степаном Бандерою, Володимиром Горбовим, Василем Мудрим, Степаном Шухевичем і Віктором Андрієвським. Зустріч перетворилася в конфронтацію Кундта й Бандери. В той час, як Кундт наполягав на тому, що тільки Німеччина має право вирішувати політичну майбутність України, Бандера пояснив, що боротьба , яку ведуть українці, це боротьба за вільну й незалежну Україну. Крім того, він заявив, що «базою для певної співпраці з німецькими установами є мета встановлення незалежної української держави...» Бандера також пояснив Кундтові, що свої рішення він не узалежнював від будь-якої німецької влади. Він заявив: «Видаючи всі свої накази, я не покладався на жодну німецьку владу, ані на будь-яку згоду німецької влади, але тільки на мандат, одержаний від українського народу».

Я пропоную, щоб усі ті, які висувають безцеремонні твердження , що Провід ОУН і УПА був про-нацистський, а особливо представники держав чи важливих установ, спершу познайомилися зі змістом достовірних архівних документів. Після 30 червня 1941 року німці знали, чию справу ОУН репрезентувала. Саме тому вже 5 серпня 1941 року звіт, виданий Armeeoberkommando 17, говорить про «Похідні бандерівські пропагандивні групи», а вже 7 вересня 1941 р. «українські політичні агенти бандерівського руху» попали в категорію небажаних осіб.

Загострення стосунків між німецькою владою та ОУН поступало швидко, що видно із звіту, представленого під час Нюрнберзького процесу. 25 листопада 1941 р. Оперативна група C/5 видала своїм відділенням такий наказ: «Встановлено з певністю, що бандерівський рух підготовляє у Райхскомісаріяті повстання, кінцевою метою якого є створення самостійної України. Всі функціонери бандерівського руху повинні бути негайно арештовані й, після грунтовного слідства, таємно ліквідовані як грабіжники».

Німецька стурбованість можливістю революції, планованої послідовниками Бандери, віддзеркалюється в різних звітах німецької служби безпеки. Наприклад, звіт із датою 16 січня 1942 р. твердить, що на основі інформації, поданої «арештованими послідовниками Бандери, певної дати вибуху планованої революції не визначено. Сигнал для повстання повинен подати Бандера, на звільнення якого ОУН надіється». Очевидно, такий сигнал не міг прийти, бо Бандера залишався в концтаборі до жовтня 1944 року.

Після звільнення 6 жовтня 1944 р. мав розмову з обергруппенфюрером Готльобом Бергером під час якої український лідер виявив великі надії на успіх української визвольної боротьби. Бергер підсумував свої враження від Бандери і зазначив, що «він присвячений своїй ідеї до самого кінця» і що «він ненавидить росіян так само, як німців». Варто відмітити, що у звіті Служби Безпеки (Зіхергайтсдінст: SD) за січень—березень 1942 р. ОУН(б) вже тоді вважалася найбільш активною і небезпечною. Загально кажучи, з початком весни 1942 р. помітно зростає число звітів про діяльність ОУН, що й характеризується як небезпечний рух спротиву. Також цікавим є звіт німецької Служби Безпеки з датою 31 липня 1942 р., який цитує статтю з 4-го випуску нелегальної публікації ОУН Бюлетень. Там сказано: «Рік 1941 приніс нам зміну: один тоталітаризм зник, а другий зайняв його місце... У своїх основних цілях обидва є подібні, їх розділяє лише тактика».

Обширний звіт про «Національно-український рух резистансу — УПА», з датою 1 листопада 1944, читається з захопленням. Цей документ був виготовлений для Fremde Heere Ost (східна секція німецької служби для оцінювання військової розвідки) полковником Райнгардом Геленом. Документ стверджує, що «метою ОУН є створення незалежної національної Великої України». Автор також пояснює, що «стосунки між німцями й українцями поступово погіршувались — ОУН поставилася вороже не лише до поляків і більшовизму, але також до німецької адміністрації. На той час їхня боротьба була спрямована проти німців, совєтів і поляків. Після повторної окупації України Червоною армією, УПА воює виключно проти совєтів ...»

Ці джерела дають далеко кращі докази, які стосуються справжньої мети ОУН, а також стосунків між керівництвом ОУН і німецькою владою, ніж перефразована радянська пропаѓанда.

Оскільки російський представник в ООН безвідповідально приписує вбивство євреїв у Бабиному Яру українським націоналістам, я просто зацитую висновки Нюрнберзького процесу, щоб подати правдиву й точну інформацію. У звіті про Київ сказано: «В результаті, всім київським євреям поставлено вимогу, при порозумінні з комендантом міста, з’явитися в понеділок 29 вересня до восьмої години в призначеному місці. Такі оголошення були вивішені по цілому місті членами київської міліції. Одночасно проголошено усно, що всі євреї повинні бути зліквідовані. У співробітництві зі службовцями й двома відділами поліційного полку «Південь», Зондеркоммандо, 4a (спецвідділ) стратив 33 771 євреїв 29 і 30 вересня». Цей звіт показує виразно, хто сповнив цей жахливий злочин в Києві.

Наступ на український рух опору, тобто ОУН і УПА, був започаткований атакою на Шухевича та його службу в батальйоні «Нахтігаль», тому я пропоную розглянути початок тієї справи. Роман Шухевич — фокус цих затіяних Москвою нападок і акцій деяких безвідповідальних осіб — вже з ранньої молодості був відданий справі незалежності України. На 18-му році життя він став членом Української військової організації (УВО), де був відомий своєю відданістю та організаційною чіткістю. Згодом він вступив у лави Організації Українських Націоналістів, яка була основана 1929 р. у Відні. Як член ОУН, Шухевич не лише виконував численні належні обов’язки, але також присвятив ціле своє життя здобуттю свободи для українського народу.

Перша його військова служба в обороні української справи мала місце під час боротьби за незалежність Карпатської України 1939 року. Після короткого змагання з відділами угорської армії Шухевич подався до Кракова, де виконував обов’язки зв’язкового для ОУН.

Політична ситуація в 1939 р. була бурхливим періодом в історії Європи, але справжній судний день настав тоді, коли Сталін і Гітлер підписали 23 серпня 1939 р. Пакт Молотова-Ріббентропа, який поділив Східну й Центральну Европу на сфери володіння й впливу. В результаті того Пакту східна Польща, заселена переважно українцями та білорусами, як і Латвія, Литва, Естонія, а після короткої кривавої війни також частина Фінляндії, попали під радянський контроль. ОУН, яка раніше плекала деяку надію на здобуття німецької підтримки в своїй боротьбі за незалежність, тепер опинилася в безнадійній ситуації, тому що німці для своєї війни з Францією й Великою Британією отримували сировину від СРСР, отже, Гітлер не збирався викликати антагонізм Сталіна встановлюванням будь-яких відвертих стосунків із українцями. Жменька дискретних контактів між полковником Ріко-Ярим, який діяв із рамени ОУН, і деякими представниками німецької розвідки закінчилася договором забезпечити таємний військовий і розвідувальний вишкіл для малих груп членів ОУН. Ситуація змінилася після німецьких перемог на Заході. Коли французький уряд капітулював 22 червня 1940 р., німці поставилися більш прихильно до пропозицій ОУН. У квітні 1941 р. Бандера уповажнив Ріко-Ярого провести переговори з декількома представниками німецького Вермахту — професорами Теодором Оберлендером, Гансом Кохом і Георгом Герулісом — з метою зформувати українську військову частину в складі Вермахту. Ця справа була успішна й так дійшло до згоди про зформування двох батальйонів — «Нахтігаль» і «Ролянд».

Початково українських рекрутів вишколювали таємно малими групами, званими «Арбайтсдінст», або просто тримали в ізоляції. У квітні 1941 р. приблизно 700 послідовників Бандери (ОУН(б) були завербовані до тієї програми; в половині травня їх поділено на дві групи та вислано на додатковий вишкіл у спеціальних операціях. Важливо зазначити, що хоча вишкіл проводжено за підтримкою Abwehr-у (німецької військової розвідки), очолюваної адміралом Вільгельмом Канарісом, Abwehr не прилучив ці два батальйони до якоїсь військової частини. Очевидно, вони були призначені для спеціальних завдань. Рекрутів знову поділено та вислано у два різні місця для кінцевого вишколу. Одну групу, названу «Нахтігаль», вислано до Нойгаммеру (Силезія). Другу групу, названу «Ролянд», вислано до замку Завберсдорф, на південь від Відня, і передано під команду майора Євгена Побігущого. Під час переговорів ОУН(б) з німцями дійшло до порозуміння, згідно з яким члени обох батальйонів присягатимуть на вірність тільки українській державі, а не Німеччині чи Гітлерові.

Батальйон «Нахтігаль», назва якого була «Спеціальна група «Нахтігаль», був під командою д-ра Ганса-Альбрехта Герцнера. Його головним дорадником і зв’язковим офіцером був професор Теодор Оберлендер, який мав чин першого лейтенанта. Справжнім командиром був для українців Роман Шухевич, один із провідних членів ОУН(б). Обидва батальйони провели тільки короткий час у своїх нових вишкільних базах. Вже 7 червня 1941 р. «Ролянд» був у дорозі до Румунії, сподіваючись брати участь в операціях у південній Україні, а 18 червня «Нахтігаль» вислали до радянсько-німецького кордону: операція «Барбаросса» мала ось-ось розпочатися.

Члени батальйону «Нахтігаль» радо вирушили до радянського кордону, сподіваючись, що війна швидко розпочнеться, бо вони знали про масові арешти, які проводило НКВД, і про депортації населення із Західної України на Сибір. Між 1939 і 1941 рр. було депортовано приблизно 550 000 осіб. Як і передбачали, німецький напад на Радянський Союз розпочався 22 червня 1941 р. Не беручи участі в боях, батальйон «Нахтігаль» перетнув радянський кордон дорогою на Львів і прибув туди в ранніх годинах 30 червня. Згідно з інструкціями, батальйон взяв під контроль декілька стратегічно важливих об’єктів: залізничні станції, газові й електричні станції, катедру Св. Юра та міську ратушу.

У Львові вояки батальйону «Нахтігаль» побачили наслідки радянського панування терору. В’язниці були переповнені покаліченими трупами людей, які вже розкладалися. Декілька членів батальйону знайшли у в’язниці Бригідки тіло Юрія Шухевича, брата їхнього командира. Енкаведистський директор в’язниць, Філіппов, звітував 5 липня 1941 р., що у львівських тюрмах замордовано 2 464 в’язнів. Цей звіт також подає деталі про екзекуції в’язнів у інших містах Західної України. Терор, розв’язаний совєтами, і масові вбивства в’язнів викликали гнів львівського населення. Охоплені люттю і розпукою, деякі родичі замордованих в’язнів, як і звичайні жителі Львова, хапали зустрічних на вулицях євреїв і примушували їх іти до тюремних підвалів виносити загниваючі тіла в’язнів. Все це діялося серед жорстокого насильства і лайки. Стереотип «єврейського більшовика» перетворював невинних людей на жертви, бо ті, хто сповнив ці злочини, без уваги на їхню національність, були евакуйовані совєтами ще перед тим, як німецька армія вступила до Львова.

Батальйон «Нахтігаль» пробув у Львові один тиждень, забезпечуючи бази, за які він відповідав. Деякі вояки також взяли участь в історичній події, відомій як Акт проголошення відновлення Української держави, проведений Ярославом Стецьком 30 червня 1941 року. Німці розглядали це проголошення, таємно санкціоноване Степаном Бандерою, як акт керівництва Бандери, ціллю якого було поставити німецькі власті перед доконаним фактом. Насправді так і було, і це визначило стосунки між ОУН(б) і німецькою владою на час війни. Після спостерігання трагічних подій у Львові «Нахтігаль» подався на схід із наступаючими німецькими військами і дійшов до Вінниці, а згодом до Юзвина (Вінницька область), де перебував два тижні.

В тому часі члени батальйонів «Нахтігаль» і «Ролянд» дізналися, що німці заарештували Бандеру, Стецька та інших провідних членів ОУН(б) і що на основі декрету з 17 липня Галичину включено в генеральну губернію. Керівництво обох батальйонів негайно зреагувало на ту несподівану новину. Капітан Роман Шухевич, визнаний політичний лідер обох батальйонів, написав листа до командування вермахту, протестуючи проти подій у Галичині і заявляючи, що в такій ситуації українці не можуть залишатися на службі у німців. Тож батальйони було відтягнено з фронту, обеззброєно та вислано до Франкфурту-над-Одрою, де їм дали вибір: підписати однорічний контракт служити в шуцполіцай (німецька міська поліція) або бути висланими до Німеччини як примусові робітники. Як і можна було сподіватися, вони вибрали службу в поліції. Такий був кінець існування батальйонів «Нахтігаль» і «Ролянд».

Новий батальйон під командою майора Євгена Побігущого і капітана Романа Шухевича відійшов у Білорусь і 19 квітня 1942 р. прибув до малого містечка Лепел, в околиці якого вояки сповняли службу безпеки, наприклад захищали поїзди та охороняли військові склади. Контракт закінчився наприкінці 1942 р., і оскільки українські вояки відмовилися відновити його, їх транспортували малими групами назад до Львова. Перша група виїхала 5 грудня 1942 р., а 6 січня 1943 р. залишили Білорусь офіцери й прибули до Львова на українське Різдво. Використовуючи різдвяний час, Шухевич попросив у німецького охоронця дозволу піти додому, мовляв, він живе в сусідстві, і попередив дружину, щоб сподівалася гостя. Обіцявши швидко повернутися, Шухевич відійшов і вже не повернувся, таким чином уникнувши ув’язнення в тюрмі на Лонцького, куди попали всі інші офіцери. Після втечі від німців Шухевич пішов у підпілля. Він швидко відновив контакт із ОУН(б) і в травні став членом бюро проводу організації. Найбільшого впливу в українському визвольному русі він досяг у серпні 1943 р. на третьому надзвичайному зборі ОУН, де його було обрано головою бюро та призначено Головним командиром Української Повстанської армії. Так розпочався новий період у житті Шухевича, позначений його керівництвом українською збройною боротьбою на двох фронтах: проти нацистів і проти радянського тоталітарного режиму.

Щодо критики, спрямованої проти Шухевича як офіцера батальйону «Нахтігаль», звинуваченого нібито в участі у вбивствах євреїв і польських інтелектуалів у Львові в липні 1941 р., я пропоную розглянути історичні документи, щоб виявити правду. Після повторної окупації Львова радянськими військами восени 1944 р. радянський уряд створив Надзвичайну державну комісію зі встановлення німецьких злочинів, вчинених на території Львова. Ця комісія складалася з членів Верховної Ради СРСР та інших впливових членів радянського уряду. Результати їхнього розслідування були опубліковані у формі брошури в Києві 1945 року. На базі того розслідування, яке включало досліди, розповіді очевидців і медичні звіти, комісія зробила висновок, що відділи гестапо виготовили списки львівських інтелектуалів, призначених до ліквідації, ще перед тим, як німці вступили в місто. Висновки Надзвичайної державної комісії послужили базою для аргументів генерала Романа Руденка, який був головним прокурором від Радянського Союзу під час Нюрнберзького процесу. Звертаючись до львівської проблеми, Руденко заявив: «Негайно після окупації Львова німцями почалися масові арешти і розстріли професорів, лікарів, адвокатів, письменників, митців. Слідство виявило, що понад 70 визначних науковців, техніків і митців убили німці, а тіла замордованих згодом спалили гестапівці». Трагічну смерть львівських інтелектуалів також обговорював у Нюрнберзі головний радник юстиції (СРСР) Лев Смирнов, який подав деякі деталі про жертви.

У своєму опублікованому звіті Надзвичайна державна комісія не лише виготовила список жертв, включно з деякими описами їхніх страждань, але й подала реєстр осіб із різних відділень німецьких служб безпеки, які брали участь у кримінальних діях у Львові. Слід відзначити, що ані звіт Надзвичайної державної комісії, ані Руденко чи Смирнов — ані, до речі, будь-хто інший — не згадували під час Нюрнберзького процесу про будь-які кримінальні дії батальйону «Нахтігаль» чи Романа Шухевича. Цю фабрикацію створено пізніше. Кампанія очорнювання розпочалася 2 жовтня 1959 р., коли Друге головне управління КДБ СРСР видало інструкцію провести розшуки документів і свідків, пов’язаних із Теодором Оберлендером, міністром у справах переміщених осіб, біженців і жертв війни Федеральної Республіки Німеччина, якого звинувачували в організації масового винищення цивільного населення у Львові 1941 року. 16 листопада 1959 р. генерал-лейтенант Федір Щербак, заступник голови Другого головного управління КДБ СРСР, наполягав, щоб підготовили очевидців до слідства у справі «Нахтігаля».

Справжня ціль КДБ у переслідуванні справи Оберлендера і батальйону «Нахтігаль» була з’ясована в листі, висланому з канцелярії КДБ Львівської області до голови КДБ Української РСР Віталія Нікітченка. В листі ясно сказано, що виконано інструкції у справі «доказів про кримінальні дії у Львові і на території того регіону, вчинені Оберлендером і батальйоном «Нахтігаль». З метою скомпрометувати Оберлендера й українських націоналістів документи, зібрані УКДБ УРСР, були широко вживані в місцевій і центральній пресі, у документальних фільмах і на прес-конференції в Москві».

Встановивши таку зфабриковану документальну базу, Москва була готова розпочати «міжнародне засудження українського націоналізму» за нібито вимордування польських інтелектуалів і членів єврейської спільноти у Львові, з’єднуючи батальйон «Нахтігаль» з Теодором Оберлендером. Використовуючи їх як тло, КДБ підготовляв частину диявольського плану Кремля, ціллю якого було підступне вбивство провідника ОУН(б) Степана Бандери, а ще раніше вбивство голови закордонних частин ОУН Лева Ребета. В січні 1959 р. Богдан Сташинський, добре вишколений кадебістський убивця, який вже доказав свої здібності убивством Лева Ребета 12 жовтня 1957 р., отримав інструкції від свого кадебістського зверхника Сергія А. Демона податися до Мюнхена і встановити місце перебування Степана Бандери.1 В жовтні 1959 р. Сташинський отримав доручення їхати в Мюнхен, щоб виконати наказ Москви та вбити Бандеру. Він здійснив свою місію 15 жовтня. В грудні його викликали в Москву, де Олександр Шелепін, голова КДБ, «нагородив його Орденом Червоного Прапора за виконання важливого державного доручення».

Яка дивна серія пов’язаних подій: у Мюнхені українці оплакували смерть свого провідника, не усвідомлюючи, що він був убитий агентом КДБ, коли в Москві Шелепін і його підлеглі з КДБ святкували свій успіх у Мюнхені! 22 жовтня 1959 р. професор Альберт Норден влаштував прес-конференцію в Східному Берліні, що започаткувала кампанію проти членів батальйону «Нахтігаль» і професора Оберлендера, яких звинувачено у масовому вбивстві євреїв і поляків у Львові в липні 1941 р. Ті добре оркестровані події злучили українську трагедію з політичними цілями Москви.

Негайно після вбивства Бандери Москва і контрольована совєтами Східна Німеччина звинуватили Оберлендера у вчиненні злочину у Львові. Офіційний орган радянського міністерства оборони, газета «Красная звезда», заявила, що, увійшовши до Львова з батальйоном «Нахтігаль», Бандера знав надто багато про кримінальні вчинки Оберлендера й тому його вбито. У звинуваченні, яке висунула Німецька Демократична Республіка, подано наступне:

«Оберлендер очолював батальйон убивць «Нахтігаль», коли ця частина атакувала радянське університетське місто Львів у ранніх годинах 30 червня 1941 р. Під його проводом члени батальйону «Нахтігаль» розпочали погроми єврейського населення і кампанію систематичного винищування чільних представників міської інтелігенції, використовуючи для тієї мети списки прізвищ, виготовлені заздалегідь».

За ці мнимі кримінальні вчинки суд Східної Німеччини визнав Оберлендера винним і виніс своє рішення 29 квітня 1960 р. Це судове рішення було широко розголошено по всьому комуністичному блоку. В Польщі видано книжку, в якій знеславлено Оберлендера, Бандеру та українських націоналістів. Нападки на Оберлендера продовжувалися в українському контексті батальйону «Нахтігаль», але насправді, на думку Германа Рашгофера, який був професором міжнародного права в окупованій німцями Празі 1941 р., радянські комуністи намагалися знеславити його високу позицію міністра в уряді Західної Німеччини, так само як і канцлера Аденауера.

Наклепницька війна була успішна, і в травні 1960 р. Оберлендер залишив свій пост міністра в уряді Західної Німеччини. Однак це був лише початок довгого процесу в Бонні, де докладно перевірено всі обвинувачення. Слід зазначити, що в той час, коли Оберлендер був центральною особистістю в тому судочинстві, його завжди засуджували як командуючого офіцера батальйону «Нахтігаль» у контексті подій у Львові. Отже, українців ніколи не залишали поза увагою.

Ані розслідування, проведені під час судових процесів у Бонні, Карлсруе і Мюнхені, ані дослідні матеріали, зібрані міжнародною комісією в Гаазі, ані матеріали Нюрнберзького процесу (42 томи) — жодного разу не згадали будь-якого кримінального вчинку Організації українських націоналістів або її провідників. Однак, без уваги на переважаючі докази, які зняли обвинувачення з ОУН і Романа Шухевича, ще досі є особи, зокрема послідовники московської тенденції засуджувати боротьбу українців за незалежність, які продовжують знеславлювати керівників українського визвольного руху.

Очевидно, завжди можна вивчити більше про минуле. Щоб полегшити цей процес, Служба безпеки України (СБУ) відкрила свої архіви для всіх істориків, і в співпраці з Інститутом національної пам’яті започаткувала громадські історичні слухання, які включають доповіді і виставки документів. Ціллю того проекту, за словами Валентина Наливайченка, голови СБУ, є пізнати правду. Під час відкриття виставки архівних документів СБУ і фотографій, присвяченої Українській Повстанській армії, Наливайченко заявив, що різні спекуляції, міфи та стереотипи, створені про ОУН і УПА, перешкоджали українському народу вивчити правду про його історичне минуле.

Історичні слухання, які проходили 6 лютого 2008 р., «Обвинувачення проти батальйону «Нахтігаль» — історична правда чи політична технологія», є надзвичайно корисні для нашої дискусії. Український історик Іван Патриляк, викладач Київського університету, провів вичерпну лекцію історії батальйону «Нахтігаль», яка дала слухачам прекрасні підстави для наукового обговорення цієї проблеми. Ця похвальна акція підкреслює потребу завжди шукати правди та уникати необдуманих тверджень, які створюють ворожість або підсилюють стереотипи.