Криголам не може плавати в болоті

Симптоматично, що рольову гру Львова в «ідейне благоговіння до всього українського» миттю викрила людина, яка сповідує внутрішню зневагу до гри, тим паче в благоговіння. Симптоматично, що Львів «погорів» на грошах, ставши єдиним містом в Україні, де зустріч із поетесою у драмтеатрі прирівняно до чергового спектаклю з буденним прейскурантом цін на квитки (від 30 грн. на гальорці до 100 грн. у партері). Симптоматично, що Львів став єдиним містом в Україні, яке запропонувало чималий гонорар видатній гості — не розуміючи, що сам факт такої пропозиції є образливим для Ліни Василівни, яка панічно боїться порівнювати себе з Аллегровою чи «іншою мавпочкою для публіки». Симптоматично й те, що саме зі Львова пролунали декумиризаційні оцінки місцевих митців на кшталт «авторка роману змаразматіла!» — і цим Львів підкреслив свою упереджену критичність до всіх і до всього без перебору, без урахування суспільної ваги й моральної авторитетності «маразматика». Врешті-решт, симптоматично те, що культурний Львів оголив свою справжню сутність, а саме — провінційність. У всьому: у дешевих підходах до надсимволічних культурних подій; у рутинному ставленні до чи не єдиної постаті сучасної України зі званням Совість нації; у кумедних намаганнях бути генератором всеукраїнських імпульсів у нових антиукраїнських умовах.

Неприїзд Ліни Василівни до вже не П’ємонту — це клубок умовиводів, які оголюють значно ширші проблеми Львова зразка 2011. У Костенко є афоризм: «Не бий на сполох в невідлитий дзвін...». Це — про Львів. Про невідлитий Львів, який роздирає внутрішня суперечність бажань і потенції, звиклої ролі і мілкого вміння, завищеної самооцінки і небажання бути чесним. Ліна Костенко на правах Генія вказала, ким Львів не хоче бути, а є.

КУЛЬТУРНА СТОЛИЦЯ ХРУНІВ

У Львові досі точаться дискусії: це ляпас чи не ляпас? Розмови на цю тему слід вести лише мовою символізму. Хто така Костенко для Львова? Людина, яка далекого 1965-го одна з небагатьох підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції, щойно ті розпочалися. Людина, яка колись уже двічі приїздила з Києва до Львова зумисно — на суд над Осадчим і на суд над братами Горинями, аби прямо в судовій залі кинути їм букет квітів. Людина, яка 1968 року чи не єдина написала листи на захист Чорновола, коли його почали цькувати. Зрештою, людина, яка зовсім недавно відмовилася від звання Героя України, мотивувавши: «Я політичної біжутерії не ношу!». Костенко — мірило принциповості та порядності, адже це не завжди збігається. Коли ТАКА людина каже, що ноги її не буде у Львові, — це не просто серйозно. Це обдуманий і багатозначний вчинок людини, яка стоїть вище над стереотипними уявленнями про себе і все, до чого вона торкається. Побачити і засвоїти в цьому глибоку символічність може завадити все та ж провінційність і приземлене світосприйняття. Ліна Костенко не приїде до Львова й тому, що він став приземленим. Як Кривий Ріг, приміром.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»   «НЕМАЄ ЧАСУ НА ПОРАЗКУ...»

Без жодної нотки мазохізму треба сказати, що Ліна Костенко змусила Львів подивитися на себе збоку. Точніше, в дзеркало. Що ми там можемо побачити? Пиху. Зарозумілість. Іноді манію величі. Квазіідейність, яка ретельно приховує звихненість на матеріальному. Злість на українські реалії. Оманливу віру в те, що антиукраїнська дійсність випадкова й тимчасова. Нездорову радикальність, яка змушує кидатися навіть на своїх. Згадувану вже приземленість, що попахує вторинністю західницьких візій про Україну. Невміння (чи небажання) вловити той час Ікс, який вловила Ліна Костенко, вийшовши до українства саме зараз, після стількох років домашньої творчості.

Ловлю себе на думці, що Ліні Василівні, мабуть, легше достукатися до Харкова, ніж до Львова. Там вона говорила: «Ви звикли до деградації, ви звикли до засилля інформації, ви звикли до того, що вас не чують» — і люди в залі слухняно кивали, їхні очі випромінювали неповторне світло якогось прозріння, чи то пак одкровення. У Львові цього не було б. Тому що Львів завжди прагнув сприймати й показувати себе кращим, ніж він є. Рольова гра в бажане стала хворобливим альтер-его Львова. Після скандальної програми «Міняю жінку», в якій дві галичанки неприкрито показали свій рівень, наступного ж дня зібрався інквізиційний круглий стіл із лейтмотивом «ці дві жінки дискредитували Західну Україну, адже в нас насправді є культ християнської моралі». Ліна Костенко тепер уже принципово повинна не їхати в такий регіон, який не здатен бачити себе збоку. Немає нічого гіршого, коли не завше достойні люди свято переконані у своїй вичерпній достойності тільки на тій основі, що в них на руках квиток за 30 грн. на Ліну Костенко. Ще наприкінці позаминулого століття Іван Франко дав ємке визначення цьому феномену: галицькі хруні.

ПРОСТО МІСТО

Безцінними є уроки, дані поразкою. От тільки такі уроки здатні адекватно протравлювати лише здорові організми. Львів направду хворий. На розхристаність. Останнім часом усе раптом посипалося з рук. Львів огорнула неміч підтримувати високі стандарти міфів. Можливо, не всі будуть готові почути прикру пораду від небайдужого львів’янина, але: Україні на найближчий час треба забути про Львів як законодавця титульних тенденцій. Це стосується і політичної, і гуманітарної царин. Політичний П’ємонт таки помер, адже вся соборницька риторика Львова напряму дисонує з його домінантним голосуванням за «Свободу», яка відкрито розширює ідеологічну прірву по Дніпру. Культурна столиця теж померла, адже навряд чи ознакою арт-прогресу можна вважати Свято пампуха чи шоколаду за бюджетні кошти. Понад те: щодо інциденту з Костенко культурна столиця спродукувала цілу низку культурного смороду. Ось деякі факти. Помпезне святкування Дня Львова породило серію кримінальних справ щодо фінансових зловживань. Або: міське управління культури змусило бібліотечні фонди закупляти продукцію лише одного видавництва в обхід інших за завищеними цінами. Або: Лія Ахеджакова розплакалася від поведінки глядачів: «Безперервне гримання дверима, дзвінки мобілок, розмови та шум. Мені боляче і гірко. Ви вбивали нас сьогодні тим, що відбувалося в залі». Або: напад бритоголових «нациків» під час поетичних читань «120 хвилин Содому» у межах Форуму видавців. Або: творчі спілки заявили про кулуарне присудження премії у галузі культури, літератури, мистецтва, журналістики та архітектури за 2009 рік. Або: Слава Зайцев покинув зал на Lviv Fashion Week, коли на подіумі з’явилося відро, розмальоване в триколор. Або: заборона вистави Віктюка, внесеного у 50-ку кращих театралів століття. Не кажу вже про «бенефіс» Ірини Фаріон у дитячому садочку та перехід мера у спілкуванні з віце-прем’єром на російську мову.

Львів упевнено утверджує себе як монотонне маргінальне місто з «випендрьожем». Прямо на очах помирає унікальне мультикультурне місто, охоче вливати в себе всі новітні тенденції та експерименти. Культивується провінційний консерватизм, пуританство як критерій оцінки всього довкруж і формальний «культ християнської моралі» як бездумний ритуал. Історія з Ліною Костенко повністю лягає в цей ланцюг львівських фіаско перед самим собою. Нога генія справді не може ступати в середовище, де все — від політичних амбіцій до культурних — настільки заформалізоване й неживе. Львів суттєво здав позиції унікального феноменального міста, і Геній чутко це вловив. Тепер це просто місто через кому з іншими обласними центрами. З тією різницею, що інші позбавлені претензій на цілий список пишних номінацій.

ЩО ДАЛІ

А нічого. По інтернету ходить лист зі збором підписів за вибачення перед Ліною Василівною від імені львівської громади. Не бачу сенсу це підписувати. Костенко дякувати треба, а не вибачатися. Хтось мусив публічно констатувати регрес доброго старого Львова, в якому вже давно не народжується і не продукується щось первинне. Дякувати Ліні Костенко треба за цей ляпас. Львів, який образив генія, — природній сьогоднішній Львів, розчавлений ваготою власних стереотипів. Ніяких випадковостей, ніякого ексцесу. Закономірний результат смерті міфів. Селянськонаціоналістичний Львів апріорі не може бути П’ємонтом у білінгвальній/бікультурній Україні. Активне, проте вторинне культурне середовище не може претендувати на роль передового, адже надто мало одягнути у вишиванку фігурку Афіни чи Зевса напередодні 24 серпня. Багато виставок, багато спектаклів, багато фестивалів... Ну і що? — коли це просто для підтримки буденного культурного процесу. Одкровення у Львові не бракує — його просто не може бути тут і зараз. Зрештою, приїзд Ліни Костенко навряд чи переродив би місто, навряд чи зарядив би його новою енергетикою. Львів стоячи аплодував Коельйо, Вайлю, Андруховичу, Забужко, а потім проголосував за бодібілдера чи весільного музику з лав а-ля націоналістів. Культурне середовище не формує і не презентує планку Львова. Ліна Василівна навряд чи погодилася б на роль субліматора львівської публіки, яка буде світитися від щастя, що чує прописні істини. Для одкровення потрібен внутрішній голод, якого у Львова, на жаль, немає. Йому дуже комфортно — в ролі розчарованого, бо це неабияк релаксує. Харків для Костенко важливіший відчуттям своєї місії привнести в складне середовище промені думки. Львів вірний собі, тому потребує просто формальної присутності Костенко — із квітами, оваціями, натхненням, піднесенням тривалістю в творчий вечір поетеси.

Ситуацію я б розцінив як виклик. Для Львова — виклик нарешті вдивитися в дзеркало. Для Ліни Костенко — виклик провчити. Поки що діагноз з уст Ліни Костенко звучить так: «Криголам не може плавати в болоті».

Вона мусить приїхати, щоби сказати це в очі.