Співтовариство Свидомисть

Вид:: короткий; повний

Свидомисть - это диагноз

терминология

02.09.16, 18:30

мне кажется обращение к поддерживающим политику Президента Порошенко - порохоботы, не корректно. вдруг среди них есть и реальные, просто очень тупые люди.
пидРошенки - красиво же.

Все украинцы делятся на два типа: у одних - черепная коробка, а у других - черепная кастрюлька. Страну угробили вторые, но винят они во всём первых.

Коментарі: 0

Иван Буян: Как я в Москву ездил. История украинского националист

02.09.16, 18:19

http://spartanofear.com/blog/ivan-buyan-kak-ya-v-moskvu-ezdil-istoriya-ukrainskogo-natsionalista/

Коментарі: 0

"Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї гарячої любови до "братнього племені", яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо.

І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру.

Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок.

Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі.

Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові.

Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту?

Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?

Коли незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку.

Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали.

Мій руський патріотизм - то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням.

І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне".

Коментарі: 0

Найем: Нынешняя власть – это мародеры …

01.09.16, 21:38

http://antikor.com.ua/articles/121395-najem_nyneshnjaja_vlastj__eto_marodery_kotorye_derhatsja_u_rulja_pri_pomoshchi_staryh_shem

Коментарі: 0

В'язень таємної тюрми СБУ? Історія колишнього шахтаря Вакарука

01.09.16, 16:28

DW.com

Коментарі: 1

Vladimir Mironenko :

01.09.16, 14:23

Павел Петрович Скоропадский — интересная фигура Гражданской войны, первый и последний руководитель Украины в двадцатом веке, лишённый какой-либо провинциальности. Счёт, впрочем, давно идёт на век двадцать первый, и Скоропадский по-прежнему такой один.

Павел Петрович ушёл с горизонта эпохи так же быстро, неясно и странно, как пришёл, в полной мере соответствуя своей говорящей фамилии.

Человек вальяжный, умный и авантюристический, он, кажется, не сильно и переживал об этом, видя в своём кратковременном вознесении странный исторический курьёз. Думаю, погляди он сегодня на кичево-серебряную доску своей памяти на улице Институтской, немало посмеялся бы: мужички-де мои чудят, совсем как раньше.

О том же, что было раньше, скоропостижный скоропадский гетман очень интересно написал в своих мемуарах, которые всем рекомендую. Я прочитал их лет пять или семь назад, сделав кое-какие выписки; открыв эти выписки сейчас, удивился, насколько актуально то, о чём пишет этот лихой офицер.

Никого не призываю с ним спорить или соглашаться: просто действительно интересно это почитать, с учётом того, что писалось-то всё почти уже сто лет назад. Ниже просто привожу цитаты, а уж о написанном судите сами.

[ +++ ]