Сповідь

Мій любий, Сонечко не грiє,
Коли тебе немає поряд –
Десь там, за обрієм, де мрії
Злітають в небо, сяють зорі
Як діаманти в оксамиті
Та в сонній вранішній блакиті
Сам Місяць Сонце зустрічає,
Думки мої. За небокраєм…
Там, де твоя душа пречиста,
Слова збираю я в намисто
Коштовних спільних почуттів.
Колись давно зреклась віршів
І поклялася не писати
В молитві Богу… Як не знати,
Що покарання неминуче?
Тримала слово. Вірш останній
Вогонь забрав собі охоче,
Забула рими. Спокій хоче
Тримати й далі у полоні,
Подалі від думок про тебе.
Мовчала б, якби мала б волю.
Навіщо нас з’єднало небо?
Знайти й не втримати… Не час.
У цім житті не буде «нас»,
Пробач, я знов мовчати б мала,
Та навіть слів тепер замало.

Стих_и_я

Сповідь

Останні статті

Коментарі