Він...

Він слухав „Холодне сонце” і розмовляв українською мовою. Називав себе „металюгою”, та не носив одягу, який б на те натякав. Я називала його рицарем або ж тюльпанчиком, а він... а він мене по-різному... більш за все мені подобалось його „Ухтишка”.

Ми ніколи не були закоханими або ж друзями. Ми були співрозмовниками. Звичайно, ми фліртували один з одним, але здебільшого жартома. А жартували ми досхочу. Можна сказати ми грали в закоханість і то нам приносило втіху.

З часом не лишилось ніяких контактів чи адресатів. Лише згадка про те, що в нього день народження десь в кінці серпня (напевне 24 або ж 25) та його образ глибоко вкарбований в пам’ять приємними спогадами. SMS-ки в телефоні не проживали довго. З жалем я їх стирала, прочитавши з десяток разів, бо ж не кожен зрозуміє наші жарти, й те, що це переписка не двох  закоханих людей, а жартівлива гра нашої підсвідомості. В мене на той час була кохана людина (й досі, доречі, є), й він я впевнена, не був одиноким. Хоча, ми ніколи не розмовляли на особисті теми. Ми були певною відрадою один для одного. Коли ми спілкувались, то не відчували ніяких обов’язків, або ж незручностей. Все було наче саме так й треба.

Десь зо три місяці ми бачились й переписувались мало не щодня – а потім затихли... ще пару SMS-ок й рік мовчання. Й через довгий час дзвінок „по роботі” й годинна розмова. Далі вже більш не зустрічались і не „чулись”.

Ні, ми ніколи не були закоханими, або ж закоренілими друзями. Ми тільки грались в ті відносини. Проте він завжди змушував мене посміхатись, а я таких людей ніколи не забуду, бо ж їх в моїм житті одиниці.

Я й досі посміхаюсь згадуючи про нього, й всі пісні „Холодного сонця”, на які я підсіла завдяки йому, звучать для мене його голосом. Я неймовірно рада, що він був в моєму житті, нехай просто на мить. І я безмежно щаслива, що наші відносини не зайшли далі, й все трапилось саме так як трапилось. Немає ні жалю, ні сорому у згадках, лише приємні відчуття. В моєму житті зустрічалось безліч людей, яких я знала (й знаю) роками, проте вони не асоціюються в мене з такими позитивними й приємними емоціями, як він.

Якщо чесно, не знаю, як він відносився до того всього безглуздя, що було між нами та сподіваюсь, що так само, як і я. Думаючи про це, я згадую його посмішку (ні, навіть не так) я згадую його сміх й сама посміхаюсь від того.

Коли я запитую сама себе, яких людей ніколи не забуду, і з якими я б хтіла підтримувати зв’язки надалі, то мені вистачає пальців на руках, аби їх перерахувати. Я знала його менше року, але він зайняв „раритетне” місце „на моїй руці” й в моїй пам’яті.

Коли почала писати про нього, слова самі собою виплеснулись на одному подиху. А це, певно, дещо та й значить.

[Звучить „Холодне сонце” й „Ring my bells”... – він би зрозумів =)]