Німецький філософ Мартін Гайдеґґер, був одним з найвизначніших мислителів ХХ століття. Він навчався в єзуїтській семінарії, а потім в 1914 році здобув звання доктора наук в Університеті Фрайбурга, де став асистентом Едмунда Гусерля. Гайдеґґер був пов’язаний з Університетом Фрайбурга протягом всього часу своєї професійної діяльності за винятком короткого періоду, коли він був професором в Університеті Марбурга. Як ректор університету з 1933 по 1934 рік, він був активним прихильником Адольфа Гітлера та націонал-соціалізму, і лишався членом НСДАП до 1945 року. Саме за це, після Другої світової війни його намагались усунути з кафедри, але Гайдеґґерові вдалося зберегти свою викладацьку посаду. Основним зацікавленням Гайдеґґера була онтологія або наука про буття. Найважливіша його праця «Буття та час» поєднує два філософські підходи – екзистенціалізм Сорена К’єркегора та Фрідріха Ніцше, а також феноменологію Гусерля – дослідження буття, а конкретніше, людського буття. Попри те, що його розглядали як похмурого нігіліста за акцентування на стражданнях та смерті в «Бутті та часі», Гайдеґґер цікавився цими негативними аспектами людського існування, оскільки вони проливають світло на природу буття. Буття найбільш повно розкривається в досвіді, який показує прірву між буттям та небуттям. Найбільш глибоким випадком такого досвіду є відображення перспективи чийогось власного небуття, чим власне є смерть, оскільки ця «можливість неможливого» розкриває конечність людського буття, як також, водночас, обмеженість і спонуку до життя в світі. Насправді, перспектива смерті, функціонує як радикальна умова людського досвіду, надає автентичності людським істотам. Починаючи з середини 30-х років, ідеї Гайдеґґера змінюються в декількох важливих аспектах. Він покидає свій початковий намір написати другу частину онтологічного дослідження, початого твором «Буття та час». Хоча його останні роботи можуть розглядатись, як ця друга частина, оскільки в них Гайдеґґер переходить від поняття буття до більш знайомого поняття людського існування (екзистенції), розвертаючи напрям від «Буття та часу», в якому він здійснював рух від людського досвіду до природи буття. В своїх останніх роботах Гайдеґґер наголошував на занепаді сучасного світу, твердячи, що людство «випало з буття». Він відслідковує це падіння аж до античної грецької філософії. В ідеї досократиків, а саме Пармедіна, він знаходить єдине справжнє розуміння буття. В часи Аристотеля, це розуміння була втрачене через окреслення людських істот як раціональних створінь. Гайдеґґер робив особливий наголос на мові як на апараті, за допомогою якого людські істоти можуть віднайти буття, та на особливій ролі, яку відіграє поезія в розвитку та функціонуванні мови. Важливість, яку він приписує поезії можна помітити в його захопленні творами німецького поета Фрідріха Гельдерліна, та винайденні слів з декількома значеннями, які виводяться з їх етимологічних основ. Гайдеґґерове ідіосинкратичне використання мови та почасти квазімістичний стиль часто розглядаються як перешкода на шляху до розуміння його філософії. Незважаючи на це, багато концепцій введених Гайдеґґером стали загальновідомими, наприклад: потреба досягнення правдивого існування всупереч зменшенню спротиву безликого натовпу, важливість глибокого і достовірного розкиваючого досвіду, та невловимість основних рис людського існування. Роль теології у філософії Гайдеґґера невиразна, хоча його роботи були під сильним впливом таких тогочасних богословів як Пауль Тілліх. Сам Гайдеґґер, здається, іноді натякає, що Буття – предмет філософів, та Божественість – предмет поетів – в решті суть тим самим. Серед найважливіших робіт Мартіна Гайдеґґера можна назвати: «Буття та час» (1927), «Вступ до метафізики»(1935), «Питання про техніку» (1953), «Що таке – філософія?» (1956) та «На шляху до мови» (1959). Переклад з англійської – тов. О.Деснянський Джерело – http://www.oswaldmosley.com/martin-heidegger.htm Статья: http://ntz.org.ua/?p=1897

Анатолій Лупиніс Причина нежиттєздатності всього, що постало на руїнах СССР, полягає в нежиттєздатності того, що постало. Причиною провалу державницького будівництва в СНД є нерозуміння того, що омріяний вільний ринок вже не виконує жаданої універсальної посередницької функції. Необхідність позаекономічного регулювання економіки призвела до відновлення абсолютності конфлікту й насильства. Фактично цей світ знає лише ілюзорні пацифістські утопії, покликані приховувати реалії війни. Кожний миролюбивий демарш є стільки ж патетичним, скільки й лицимірним. Поняття війни є центральним і має не лише негативний, але й позитивний сенс. Логіка війни спрямовує підривний розум. Лише дуже наївні люди спромоглися сприйняти чергове перемир`я в світі за стан миру. Подолання патового протистояння НАТО й ВАПА відкриває епоху дестабілізації. Через повстання до перемоги війни! Розвиток виробничих сил у сучасному суспільстві, в т.ч. постсовіцькому, сягнув рівня, на якому проблеми виробництва (перевиробництва) розподілу, поступається новому законові – законові непраці”. Відмова від примусу до праці, в т.ч. економічного, стає загальною. Це суспільство не є здатним запропонувати інший сенс життя, окрім доступу до споживання. Доступу, що є закритим для мільйонів. Власність – крадіжка, конституція – брехня. Ліві об`єднуються з правими проти народу. Диктатура партій є гіршою з диктатур. Це покоління вийшло з Освенціму, сперечатися з ним безсенсово. Цей устрій не має більше жодного виправдання для власного існування. Звідси шизофренічні конвульсії ріжних партій, владних й судових органів і т.п. Єдиним цементуючим елементом, котрий дозволяє цьому устроєві триматися на ногах, є корупція. Перенасиченість сучасного суспільства сутностями унеможливлює дефініцію істини. Політика відбувається зараз не на чорних і білих клітинах, а в голові шахового коня. Є дивним бажання бути ферзем в шаховій партії, в якій повинно бути гравцем. Межі політичної реальності і уявного світу все більше розмиваються, зрештою, психічна реальність повністю витісняє дійсну. Наші відомості про ворога є такими малими, а наші сили настільки мізерними, що ми цілком можемо дозволити собі рухатися в кожному довільно обраному напрямові. Політика є хрестовим походом за ідею. Ми є носіями революційної свідомості. Для нас є добрим все те, що є справді радикальним (бути радикалом, значить розуміти сенс речей). Ми ховаємо трупи старих ідеологій. Цінності чужих світів нам потрібні лише як трофеї. Ікони ми намалюємо самі. Нас об`єднує одне, різне за змістом, але обов`язкове несприйняття всього, що є. Слова роз`єднують. Дія – об`єднує. Бунт має рацію. Жага руйнування є творчою жагою. Група, що бореться, є здатною просуватися вперед лише крізь конфлікти. Партія є армія. Партія сама повинна боротися. Без практики збройної боротьби програмові засади є пашталаканням. Коли я чую слово, моя рука тягнеться до пістолету. Насильство для нас є єдиним засобом спілкування з людьми. Бомби проти апарату гноблення ми кидаємо у свідомість мас. Їх виклик вбивство, наша відповідь вбивство. Вони вбивають, ми сплачуємо вбивством. У вбивстві їхній аргумент, у вбивстві наше спростування. Революціонер ставить себе поза законом як на практиці, так і емоційно. Він ототожнює себе з бандитами, грабіжниками, людьми, котрі нападають на суспільство, займаючись безпосереднім грабунком та знищенням чужої власності. Революція почалася. Маси емансипувалися від питання власності, що панує при капіталізмі. Вони крадуть! Влади змагають перетворити військову ситуацію на політичну. Нашим обов`язком є перетворити політичну ситуацію на військову. Гвинтівка народжує владу. Провокація – репресія – революція. Ніяких довготривалих прогнозів, ніякої тактики, ніякого пашталакання з цих питань. Хто багато читає, той дурнішає, бо ворог наступає – ми відступаємо, ворог затримується – ми турбуємо, ворог зупинився – ми б`ємо, ворог відступає – ми наступаємо. Є помилковим починати збройну боротьбу лише тоді, коли згода мас є забезпеченою. Це означає зовсім відмовитися від боротьби, бо згода на неї може бути отримана лише завдяки самій боротьбі. Чи є правильним зараз організовувати збройний опір залежить від того, чи є це можливим. А чи є це можливим, засвідчить лише практика. Розбивайте собачі голови! Невинних немає! Коли на заводі погана вентиляція, повинно підпалити помешкання директора. Акт революційної справедливості є найбільш високим актом гуманізму, можливим в суспільстві, поділеному на класи. Бути терористом в наші дні робить честь кожній людині доброї волі. Всі тварини є рівними, тільки деякі є рівнішими від інших. Толерація до зрадників народжує нові зради. Людина в мундирі – це свиня. Стрілянина по них справа дозволена. Гуманізм нічого не вартий, коли він не підтверджений подвійною перевагою в авіації та танках. Пацифізм – непогана річ, коли його пропагують переможці. Ми не потребуємо іншої діалектики, окрім діалектики ножів та пістолетів. Повинно рекрутувати молодь, що втратила в житті надію, втратила надію в родині та суспільстві. Yankee, go home! Ми хочемо всього і негайно!

Шляхи революції ведуть на Схід!

Статья: http://ntz.org.ua/?p=1866

Від редакції: Цю статтю було надруковано в часописі Української військової організації “Сурма” від 1929 року, але вона знову стає актуальною. Порівняно з діяльністю УВО обсяги боротьби сучасного національно-визвольного руху є мізерними, але у нас є свої мученики: утиснені, ув’язнені і загиблі. Ця публікація призначена для сучасних критиків революційної боротьби, які вважають її безперспективною, а жертви на її шляху марними.
Забагато жертв! — кричать філістери на рогах усіх вулиць, по кав’ярнях та навіть в пресі. Десятки зламаних існувань! — нарікають тітки, вуйки, радники, професори. Не приймуть до гімназії або на університет! — плачуть батьки й матері. Легкодушність! — обурюються статечні політики, редактори й інші «батьки народу». Знищують нас матеріально! — змальовують грізні гороскопи просвітяни і економісти.
Всі? Ні. Є теж численні виїмки. Але крик, плач, нарікання й обурення помітні в цьому таборі, що звик до спокою, що переконаний в цьому, що люди живуть на це тільки, щоб займати відповідні посади, й що здобутки дістаються в заміну за «добре виховання», а не виборюється.
Цей табір — а він доволі численний — роздумує так: ми попали під Польщу. Польща — має військо, поліцію, гроші, а ми — бідні й немічні. Немає проте ніякої пропорції між обома силами. Тому, Українцям треба триматись тактики лиса. Зближатись до остаточної цілі (бо хто із Українців не бажав би України?!), але так щоби — Поляки про це нічого не довідалися. Просто їх змилити. Прилюдно робити одне, а по тихесеньку друге. Поляки дозволять нам на організації, дадуть нам кредити, національне життя розвинеться буйно й пишно, й Поляки не стямляться навіть, як ми їх за чуба візьмемо й Україну збудуємо. Тільки по тихесенько! Словом, не дражнити Поляків, не давати їм аргументів у руки, що ми змагаємо до своєї держави…
Яка нечувана шкода, що ці наші «тактики» не жили літ тому 250 назад. І Мазепа не скривавив би був України, що більше, може б, були вони своєю доброю радою помогли Італійцям, Полякам, Ірландцям і балканським народам. Бо ці сердеги не знали цих новітніх мудрощів і — кривавилися. Сотні тисяч клали в офіру волі. Правда, здобули її, але чи не краще було їм, по рецепті наших мудреців, поступати? Біда тільки, що наші мудреці запізно вродилися. Запізно? Не так знов дуже, бо якраз в момент, щоб нас навчати. І навчають вони: що всяка революційна акція обезсилює народ, що революційна акція в нинішніх обставинах — розвою техніки до нічого не годиться, що революційна акція потягає за собою величезне число непотрібних жертв.
Спасибі за науку. Добра вона, але не для українських революціонерів. Так само, як не слухали своїх таких самих «пророків» революціонери інших народів.
Революційна акція обезсилює народ? Один із великих національних вождів сказав: «Поневолений народ обдирають з його надбань не тоді, коли він робить повстання, але тоді, як гнобитель є переконаний, що поневолений народ не є здібний повстання підняти».
Це істина. Треба тільки вчитатися в історію, і можна побачити, що народи, які пішли за радою своїх лжепророків, ставали безтворчою масою, нездібною до нічого, крім ношення кайданів. Гнобителі ж використовували період упадку й зневіри для того, щоб ще дужче їх нищити. І тільки революціонери-активісти, що їх зроджував вічний закон природи — закон життя й руху — провадили народи до нормального стану й це дійсно нормального, бо нормальність — це не спокій, а боротьба.
І тому українські революціонери будуть боротися без упину, не оглядаючись на жертви, щоби запровадити народ до його мети, а до того часу, щоби примусити ворога не нищити наших надбань не з ласки, а зі страху. Шлях це тяжкий, але одинокий (примітка – єдино можливий).
Не дамо ради? Техніка? А чи ж не стоїть вона до диспозиції й поневоленим? Пропорція сил між обома сторонами була й буде. А чи не безсилою стає техніка супроти абсолютної волі мільйонів визволитись за всяку ціну? Ми кажемо — так! І тому техніка нас не перестрашує й нашого походу до волі не зупиняє.
Але ж стільки жертв! — Молодих, найкращих, найбільше надійних?! А це говорять «батьки народу» мало не при кожному арештованому зокрема. Жертв ніколи ще не було забагато у нас. Як приведемо в пам’ять ті сотні тисяч жертв у других народів, що ними вони вистелювали шлях до визволення, то сором нам стане і ніяково. І приходить застанова: надто великими любимцями долі хотіли б ми бути, щоби при таких скромних жертвах здобути найцінніше і найдорожче — свободу. Скажете — лягло сто тисяч! Мало! Сотні по тюрмах валяються! Мало! Всього мало, бо на їх кістках і муках ще не виріс буйний цвіт волі. А воля — це такий дивний цвіт, що жадає погною людської крови, людських мук. Вона все спрагнена. І тільки на них вона виростає і пишається розкішним почуванням.
Тому не переконують нас ні плач матерів над долею дитини, що їй суджено життя мученика за ідею. Не переконує нас голос обурення «батьків народу», бо з них промовляє не життєвий досвід, а туга за спокоєм. Не переконує нас змальовуваний вічно брак рівноваги сил, бо ми віримо в сили молодої нації, що зірвалась до лету, до волі.
Ніхто й ніщо не стримає нас на нашому революційному шляхові. Ми йдемо вперед і закликаємо до нас усіх, у кого кров ще кружляє, у кого серце б’ється і в кого, окрім самолюбства, живе ще любов вищого роду — любов до Батьківщини.
Синтаксис автора збережено, правопис приведено у відповідність до сучасних норм.
Джерело: Сурма. Орган Української Військової Організації. – Каунас – Ч. (№) 1 (16), січень, 1929 рік. – с. – 1.
Статья:
http://ntz.org.ua/?p=1852

“Сурма”, часопис УВО В революції кожного народу відігравали й відіграють жінки дуже велику роль, хоча би вже завдяки цій обставині, що жінка вміє зберегти на дні своєї істоти це жіноче серце, що надає їй прикмет грекині, а цілому революційному рухові релігійного запалу, фанатизму. Із цілого ряду жінок-революціонерок, що на них так багата російська революція, варто присвятити увагу Софії Перовській. Вона походила із аристократичного роду, якого предки займали в Російській імперії дуже відповідальні пости. Батько Перовської був через довгі роки петербурзьким генерал-губернатором. Був це час, коли то західноєвропейські течії, головно, в області соціальних проблем, начали широко проникати у російський ґрунт. Цілий ряд молодих російських письменників, як Чернишевський, Добролюбов, Михайлів і за кордоном Герцен, начали прояснювати новий рух та промощувати шлях соціалізмові, що в 70-ти роках проявився із великою силою в Росії. Реакція російського правительства для здавлення цього руху, довела до ще більшого його поширення та дала безпосередній товчок до цього, що рух цей із області міркувань, теоретичних дискусій, зборів, відчитів тощо, перейшов у діяльну бойову фазу й полонив усе активніше молоде покоління. При цьому не треба забувати, що остаточно, не соціалістичні кличі, самі по собі, захоплювали молодь, а тільки сам факт спротиву зогнилому порядкові речей, гуртував разом усе, що було свідоміше та із пострахом гляділо в темне майбутнє російського народу. В один з гуртів революціонерів т. зв. «Чайківців» попадає на порозі своєї революційної діяльності й Перовська. Цей кружок складався спочатку із кількох тільки членів, студентів, і мав більше характер братства; був у ньому майже монарший ригоризм, а ціле братство було овіяне запалом, ентузіазмом та самопожертвою для справи, за яку взялося. Перовська мала в кружкові великий вплив: крім строгості супроти себе самої, відзначалася вона небуденною енергією, стійкістю переконань, що їх не змінювала під впливом проминаючих вражень, та ніколи не гляділа на справи, чи особи під кутом особистих симпатій чи нахилів. Цінувала її рівно ж велика тверезість ума, що давало їй змогу здержувати гарячіших товаришів перед надто великою загорілістю. За ініціативою Перовської кружок, що досі займався пропагандою тільки серед студентства, перекинув свою діяльність на робітництво, а згодом і на села. Через цілий час своєї діяльності заступала вона погляд, що без притягнення робітництва й селянства не зможе революційний рух належно поширитися й скріпитися. Після трьохлітньої пропагандивної діяльності попадає Перовська вперше до тюрми, із групою робітників, чого епілогом був голосний опісля процес т.зв. 193-ох. За вставленням впливової рідні звільняють її за порукою до батьківського дому, де, під наглядом, пробуває через три роки, приневолена здержатися від активнішої революційної роботи. Але й тоді не закладає рук. Виучує фельдшерство із думкою використати його в дальшій революційній роботі. Зимою 1877-ого року, розпочався процес 193-ьох. З огляду на це, що засуди ще перед судовою розправою були видані й затверджені, обвинувачені відказалися від участі в процесі. Тоді всіх обвинувачених розбито на 17 гуртів,які по черзі мали бути переслухувані в судовій залі. Перовська попадає в перший гурт і її слухають, як першу на судовій розправі. Вона, хоч не мала змоги порозумітися із товаришами відносно дальшої тактики супроти суду, побачивши себе саму в судовій залі, заявила, що не хоче брати в розправі ніякої участі тому, що не бачить на залі цих усіх, із якими вона разом обвинувачена й з якими бажає поділяти спільну долю. Її звільняють. Після цього вона переходить у підпілля, звідки старається організувати втечі, чи відбиття засуджених товаришів. Кількакратні спроби не доводять до нічого, чим доволі пригноблена виїздить на зазив матері у Крим, де її заарештовують і висилають адміністративним порядком. В часі дороги вона втікає і заки рознеслася вістка про її втечу, опиняється вона в Петербурзі. Тут вона цілий свій час присвячує справі підготовки масового звільнення арештованих товаришів. Підшукує людей охочих до діла, розводить надзір над тюрмою й незважаючи на небезпеку, їде у Харків (куди перевезено арештованих), щоб на місці зайнятися цією справою. Крім дрібної конспіративної роботи, необхідної для переведення плану, вона перебирає на себе нелегке діло достарчування ув’язненим харчів, одягу, книжок і проче. Це все не перешкоджає їй записатися рівночасно, під фальшивим паспортом, на акушерські курси. Все це, як фельдшерство, акушерство робить вона із думкою перевестися згодом на село та зайнятися революційною роботою. Переведення справи масового звільнення арештованих товаришів, незважаючи на її енергію й самопосвяту, таки не вдалося їй здійснити. Організація «Земля й Воля», що пособляла їй грішми пережила тоді сильні потрясіння так, що не була в спроможності задуманого діла допомагати. З кінцем 1878-ого року переїздить Перовська до Петербурга, й від цього часу, починається її участь у цілому ряді терористичних актів. Вона бере участь у підготовці п’ятиродного замаху на царя Олександра ІІ. Вона була між іншим душею всіх підготовчих робіт біля підкопу під насип московсько-курської залізниці. Успішний замах на Олександра ІІ-ого проведений дня 1-ого марта 1881-ого року, це у великій мірі заслуга Перовської. Вона, довідавшись в останній хвилі про це, що цар не буде переїздити наміченим шляхом, який був революціонерами під мінований, вибрала інше становище й обсадила його резервом із бомбами. І тільки цій її ініціативі й рішучості завдячували революціонери свою побіду. П.[еровська] ув’язнена через тиждень після замаху. Постанула перед судом поважна й спокійна. Не оправдувалася ні хвалилася. Дня 2-ого квітня разом із іншими виконано на ній присуд смерті. Кореспондент «Koelnische Zeitung» писав тоді: Софія Перовська проявляє незвичайну силу духа. П.[еровська] лице зберегло навіть рожеву краску, а її вигляд поважний, без сліду чого-небудь удаваного, повне справжньої відваги й самовідречення.» В прощальному листі до своєї матері каже між іншим Перовська: … «Я зовсім не проклинаю своєї долі, стрічаю її зовсім спокійно, бо давно знала, що так станеться. І справді, дорога моя Матінко, вона не зовсім така сумна. Я жила так, як була в силі. Дожидаю спокійно цього, що мені грозить…..» Синтаксис автора збережено, правопис приведено у відповідність до сучасних норм. Джерело: Сурма. Орган Української Військової Організації. – Каунас – Ч. (№) 1 (16), січень, 1929 рік. – с. – 1. Статья: http://ntz.org.ua/?p=1794

Економіка в її нинішньому стані не є наукою. Зараз вона є комплексом свого роду релігійних вчень, що часто суперечать одне одному. Проявляється це, наприклад, в тому, що в університетах економіка не належить до точних наук, таких як математика, фізика і так далі, а делікатно зараховується до т.з. “суспільних наук” типу історії і мовознавства. Основна ж відмінність науки від псевдонауки і релігії полягає в неухильному дотриманні методології, чого за економікою, нажаль, не спостерігається. Ще однією відмінністю економіки від науки є відсутність визначення предмету економіки. Запитаєте 10 економістів про те, що ж вивчає економіка - отримаєте 10 різних визначень. Запитаєте тисячу економістів - тисячу різних відповідей і отримаєте. Це означає, що загальноприйнятого визначення немає. Гарна ж “наука”. Економісти часто видають бажане за дійсне. Наприклад, закономірності видають за закони. Відмінність закону від закономірності полягає в тому, що закон показує причинно-наслідкові зв'язки, а закономірність всього лише показує наявність якоїсь кореляції між якимись явищами. Таких закономірностей в економіці є дві групи. Перша група - емпірично виявлені закономірності. Не дивлячись на те, що вони володіють найбільшим науковим різноманіттям, зокрема придатні для використання в описовій науці, в поводженні з ними потрібно проявляти обережність, щоб не впасти в шаманізм. У філософії шаманізмом називається підміна понять, коли твердження “Б відбувається після А” підміняється твердженням “Б відбувається внаслідок А”. Сучасна економіка цим неабияк грішить. Мало виявити кореляцію методами математичної статистики, потрібно ще і показати причинно-наслідковий зв'язок. Друга група - теоретично виведені закономірності. Тут типова помилка економістів полягає у зневазі до області визначення і граничних умов. Спочатку економіст вигадує якусь модель, аналізує її, виявляє якісь закономірності, властиві цій моделі, і анітрохи не сумніваючись оголошує ці закономірності “законами економіки”. Проблема в тому, що модель ідеальна і, отже, є спрощенням в порівнянні з реальним життям, отже, неповна і не цілком адекватна реальності. Звідси витікає, що всі виявлені закономірності можна розглядати тільки в межах області визначення початкової моделі, з неухильним дотриманням граничних умов, пам'ятаючи, про систематичну погрішність унаслідок неповноти моделі. Економісти ж цими правилами методології науки повністю нехтують. Зокрема, зловживаючи аналогією, переносять знайдені закономірності за межі області визначення, забуваючи про граничні умови, зокрема, наприклад, поширюють закономірності, справедливі для мікроекономічного рівня (масштабу підприємства, яке функціонує у відкритому середовищі, тобто діяльність самого підприємства спричиняє надзвичайно малий вплив на стан всього економічного простору) на макроекономічний рівень (масштабу держави, діяльність якої надає сильне, таке, що навіть визначає вплив на стан всього економічного простору), і навпаки. Ще одне порушення принципів методології науки з боку економіки полягає ось в чому. Особливістю будь-якої суспільної теорії є те, що вона не стільки пояснює суть явищ, що відбувається у товаристві, скільки програмує людей на дії відповідно до моделі, що задається. Англійський економіст Маршалл порівняв економіку з “театром, де акторами є самі глядачі, а ефект спектаклю залежить від автора сценарію, режисера-постановника і гри самих акторів, тобто населення”. Економіка щосили цим зловживає. Особливо грішать банківські і біржові аналітики, промовці з публічними заявами – вони говорять тільки те, що вигідно їм, мало піклуючись про відповідність дійсності. Наприклад: “В очікуванні корекції зростання цін може змінитися спадом.” А може і не змінитися. Це базікання, а не аналітика, прогноз погоди куди точніший. Іншими словами, економісти навіть те, що вже відбулося, до ладу пояснити не можуть, а їх прогнози і зовсім нікуди не годяться, і замість прогнозу маніпулюють настроями інших людей.

Доктор Святослав Василенко, для Аналітичної служби УНТП

http://www.untp.org.ua/index.php?id=1078

Напередодні Дня Незалежності інтернет-портал «Народний Оглядач» зробив гарний подарунок своїм прихильникам – видрукував роман свого постійного автора професора Петра Масляка. Головна ідея: Україна вагітна радикальними перетвореннями. Ще трохи – і тут народиться нова Система. Книгу можна купити у книгарнях, замовити поштою або придбати у видавництві «Геопринт». При замовленні 10 або більше примірників – знижка 33%.

Обкладинка книги «День Незалежності» - для прихильників «Народного Оглядача» і Третього Гетьманату Події роману відбуваються в сучасній Україні. Все справжнє: Дніпро, Київ, вулиці, установи, гуртожитки, навіть автобусні маршрути. Реальні люди: чоловіки і жінки, студенти і пенсіонери, міліціонери й дачники. Реальна ситуація: до влади прийшло чергове політичне угрупування і між переможцями починаються «розбірки». Врешті-решт, президент і найбільший олігарх «замовили» один одного. Тепер все вирішують снайпери. Будь-який збіг наведених автором прізвищ, посад, назв, є випадковим і не відповідає дійсності. Всі заклики, пропозиції є літературним твором і належать автору.

Автор роману, Петро Масляк – академік Академії наук вищої освіти України, професор Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, доктор географічних наук (економічна та соціальна географія). Тому книга «нашпигована» глибоким знанням природи, сучасних технологій і людської психології, маловідомими фактами з історії та географії, філософськими афоризмами і політологічними узагальненнями, а також життєрадісним гумором.

Друга сторінка обкладинки книги з "настановами для снайперів". У романі показана складність і різноманітність сучасної України, де по тій самій землі ходять бандити і святі, темні і просвітлені, зневірені життям і захоплені його Грою. Автор доводить, що в цьому, здавалось би, цілком зіпсованому світі, достатньо місця для ідеалізму, творчості, чистого кохання, вірності, саможертовності. Головна ідея: Україна вагітна радикальними перетвореннями. Ще трохи – і тут народиться нова Система. Це станеться завдяки надзусиллю синів і дочок України цілого світу.

Петро Масляк на зібранні читацького клубу «Перехід-IV», присвяченого заснуванню Третього Гетьманату Книга адресована «духовним снайперам» і всім людям, які точно бачать життєві цілі, наполегливо вдосконалюють душу і тіло, здатні терпеливо очікувати слушного моменту, після чого здійснити мрію лаконічною серією точних дій. Книга видана за фінансової підтримки Романа Брадовського © Масляк П.О., 2010 © Шупляк О.І. обкладинка, дизайн, 2010 © Погодін П.В. продюсер проекту, 2010 ЯК ПРИДБАТИ КНИГУ? Головне призначення паперового видання книги «День Незалежності» – просування ідей Третього Гетьманату і Великого Переходу, розширення кола прихильників «Народного Оглядача» і журналу «Перехід-IV». Як тільки кількість наших однодумців досягне «критичної маси» – Україна рине вперед! Тому купляйте книгу собі на пам’ять і даруйте своїм родичам, друзям, знайомим! Найвигідніше придбати відразу ж 10 примірників книги за ціною 20 грн. за прим. (тобто 200 грн. за пачку – гуртова знижка 33%) в Києві безпосередньо у видавництві «Геопринт»: вул. Велика Васильківська, 69 (поблизу ст. метро «Республіканський стадіон», вийти з метро зі сторони товариства «Знання» і пройти 200 м в напрямку від центру). Книгу також можна замовити поштою. Вартість надсилання одного примірника — 39 грн., вартість надсилання пачки з 10 шт. – 220 грн. Для замовлення потрібно зробити переказ відповідної суми з будь-якого банківського відділення (з Укрсоцбанку – з мінімальними комісійними 0. 5%) для: ФОП Ковальчук І.М., код 2438005036, МФО 322012, р/р 26001038000066 в КМФ АКБ "Укрсоцбанк". Призначення платежу: «День Незалежності», далі вказати свою точну поштову адресу. Після переказу грошей потрібно зателефонувати на (044) 2275333 і повідомити про своє замовлення, вказавши дату, суму і що замовили. Телефони для довідок: (044) 2275333, (044) 5028060. У роздрібній торгівлі книга продається за ціною приблизно 30 грн. і більше. У процесі підготовки книги в наших партнерів з’явилась ідея частину накладу видрукувати в більш звичному оформленні. Тому для широкого загалу зроблено книгу з такою обкладинкою:

Її можна придбати в Києві: • у книгарні клубу «Холодний яр» на Петрівці ряд 10 місце 4, • у книжковому магазині на Петрівці «Читайка» та інтернет-магазині www.chytayka.com.ua • у книгарні «Наукова думка» на вул. Грушевського, 4, • у мережі магазинів "Книгарня Є" та інших торгових точках, де шанують українське письменство. Роздрібна ціна – приблизно 30 гривень. Цей варіант книги також можна замовити за телефонами: 0968625264 або 0503201612 (Петро) Email: [email protected]

УПСС Постанови Центрального Комітету Української Партії Самостійників-Соціялістів (У.Н.П) 1 січня 1920 р. Ніякі обставини, внутрішні чи зовнішні, ні тяжкі переслідування, які ми перенесли од «чужих» і «своїх» протягом 20-літнього істновання партії, а надто протягом останніх двох років — не змусять нас зійти з давно наміченого шляху: 1. Державна самостійність Української Народньої Республіки за всяку ціну (національних зусиль) і передовсім, бо: а) без власної держави не може бути і національної волі, а національне поневолення в тій чи иншій формі; б) без волі національної не можемо мати і волі соціяльної. 2. Шлях парляментаризма, як реалізація правдивого народоправства і заразом реалізація трудового принципу. а) Через вибори до всіх державних і громадських інституцій по 5-й членній формулі здійсниться трудовий принцип; український парлямент, вибраний по демократичній пятичленній формулі, буде владою українського трудового селянства. б) В правовій державі не може бути громадян першого і другого сорта; громадяне, що мають право вибору і громадяне, що сього права не мають, або мають обмежене виборче право (звичайно виключаючи особи, які втратять се право по суду за певні вчинки). в) Устрій буржуазної держави, коли для права вибору в громадські і державні інституції, треба мати певний маєтковий ценз, усуває од права вибору пролетарські немаєтні кола людности і забезпечує пановання класів заможних, буржуазних — цей буржуазний устрій держави — є так само антидемократичний, антинародний, як і устрій радянський при диктатурі пролєтаріята (міського), бо українське селянство у своїй величезній більшосте до пролетаріату не належить. В цій плоскости соціяльна політика буржуазії і земельного панства ідентична з соціяльною політикою м. большевиків-комуністів. г) Катастрофи, які пережив український нарід 25 січня 1918. р., 29 квітня 1918 р. в Київі і, врешті, 21 листопада 1919 р. в Проскурові, мусять врешті хоч і дорогою ціною вилічити українську інтелігенцію од крайнього утопізму, мусять одвадити її од нерозважних спроб соціяльних експеріментів, непровірених наукою і практикою життя на культурнім заході. 3. Власна Національна Держава в етнографічних межах є найвище благо для усіх українських партій, отже поки українська держава не буде відбудована і забезпечена, мусять усі українські партії і групи, всі течії народні чинити згідно: мусить бути декляроване повне примирення українських партій, мусять бути відкинуті набік амбіції, як особисті, так і партійні: при відновленні української державности мусить бути Кабінет Міністрів коаліційний, як доказ всеукраїнської солідарности і єдиної національної волі. 4. В справі земельній парцеляція панської власности для розпреділення її безземельному і малоземельному українському селянству на правах власности з забезпеченням на будучину шляхом державного законодавства як од концентрації землі в поодиноких руках, так і од дроблення земельної власности нище норми споживчої. Усунення всякого нетрудового елемента з землеробної продукції. а) Земельну реформу переводити з обачностью, аби не зменшувати висоти техніки і хлібної продукції, не зменшити продуктивности хліборобства, бо від сего можуть дуже постраждати нехліборобські кляси, населення міст, в першу чергу робітництво міське (що ми зараз і спостерегаємо). б) Селянство одержує землю за викуп в державу. I. Безземельному чи малоземельному селянинові треба дати не тілько голу землю, але і допомогти йому стати господарем: треба дати средства для здобуття коней, корови, плуга, борони, взагалі живого і мертвого інвентаря, а також для господарських будівель. Інакше селянство не зможе використати наділеної йому землі. Все це потребує величезних средств. II. Окрім того, майже вся панська земля, а надто велика посілість, задовжена в банках, місцевих і закордонних,— а ці борги мусять бути сплачені. III. Взагалі переведення всієї реформи на Україні потребує величезних средств, які держава може добути тілько через викуп землі селянами. IV. Правдиве народне представництво, що вироблятиме земельні закони і переводитиме земельну реформу (Український парлямент) зуміє забезпечити інтереси українського селянства і погодить інтереси селянства з інтересами держави. V. При розв’язанні земельного питання не мусить бути демагогії, яка до сього часу служила головною причиною, через яку селянство і досі не одержало землі. VI. Шлях до запровадження принципів соціялізму в хліборобську продукцію мусить бути і буде еволюційний. Через з’єднання праці шляхом кооперації селянство перейде од індивідуального оброблення землі до колективного виключно на ґрунті економичних вигод колективного оброблення землі. Колективне оброблення землі поволі розповсюдиться на всю українську територію в «шир і глуб», поволі пристосовуючи психольоґію мас до колективізму, колективне оброблення землі шляхом еволюції перейде до оброблення соціялістичного. а) Цей еволюційний шлях до соціялізму буде і в инших галузях продукції (фабрична праця). 5. В справі робітничій партія, як і ранійше, обстоює 8-годинний робітничий день і 44-годинний тиждень з пониженням числа годин праці в предприємствах тяжких або шкодливих для здоровля, взагалі робітниче законодавство по зразку найбільш прогресивних держав світа. У.П.С.-С. твердо стояла, стоїть і стоятиме на своїх давніх гаслах: 1. Хай живе Самостійний Український нарід, правний господарь на своїй землі! 2. Хай живе всесвітнє визволення поневолених націй! 3. Хай живе всесвітнє визволення праці від влади капіталу! І січня 1920 р.

Центральний Комітет Української Партії Самостійників-Соціялістів (У.Н.П.).

http://ntz.org.ua/?p=1766

Член правління Української народної партії Степан Хмара переконаний, що Україна має всі підстави висувати територіальні претензії до Румунії.

"Етнічні українські території займають майже чверть теперішньої Румунії, де всупереч принципам міжнародного права відбувається політика румунізації і цькування українців", - заявив Хмара.

За його словами, "Україна має всі історичні підстави висувати територіальні претензії до Румунії, а не навпаки". Так політик прокоментував зазіхання Румунії на український острів Майкан на Дунаї. Раніше представники партії "Велика Румунія" вимагали повернути Румунії українську Північну Буковину та Бессарабію.

"Керівництво України у відносинах з Румунією має відійти від захисної концепції та, нарешті, перейти в наступ, підтримавши українську діаспору, яка проживає на своїй історичній етнічній території", - наголосив Хмара.

Він зауважив, що "українські землі, де, наприклад, існувала Задунайська січ, насильно румунізуються, а етнічні українці в Румунії, - на відміну від румун в Україні, - позбавлені права на національний розвиток".

"Якщо Румунія не змінить дискримінаційне ставлення до української діаспори, то Україна має зробити відповідні висновки щодо румунської етнічної меншини", - резюмував політик.

Раніше в МЗС України заявляли, що Київ зацікавлений у побудові гарних відносин з Румунією, однак ніколи не піде на односторонні поступки Бухаресту.

Крім того, експерти вважають, що Майкан на 100% залишиться територією України. Мовляв, заради Майкану ніхто не піде до суду, бо економічного значення острів не має.
Джерело - ТСН

У списках Героїв України ми знайшли навіть Тараса Григоровича Шевченка. Проте, це не той найвеличніший українець, про якого ви найперше подумали. Тарас Григорович Шевченко-герой - генеральний директор акціонерного товариства «Алчевський металургійний комбінат». Тарас Григорович Шевченко-поет, філософ, борець за Україну, найбільш шанована усіма українцями особистість, що віддала все своє життя справі визволення нації – поки що не Герой України. Прямуємо назад до УРСР! Здається, у справі „дегероїзації” Героїв України, яку ми спостерігали з весни цього року, поставлено крапку. Судова влада за каденції Президента Януквовича повелася цілком прогнозовано. На радість українофобам одразу скасувала Укази Президента Ющенка про присвоєння звання Героя України найвидатнішим борцям за Незалежність Держави Степанові Бандері та Романові Шухевичу, і край. Доволі наївними були сподівання патріотів, що на тих же формальних підставах (Бандера та Шухевич, як визнав суд, не були громадянами України, а тому не можуть бути її героями) вдасться симетрично позбавити звань Героїв осіб, які також не мали жодного стосунку до України, а якщо й боролися, то за тоталітарно-злочинну радянську владу. Вищий адміністративний суд залишив без розгляду позовні заяви з цього приводу, посилаючись на Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження", який набрав чинності 15 травня 2010 р., а також Закон України "Про судоустрій і статус суддів", який набрав чинності 30 липня 2010 року. Як відомо, ці документи суттєво обмежили права громадян оскаржувати законодавчі акти. Тож, усе вийшло так, як і хотілося антиукраїнським силам. Хоч стаття 16 «Позбавлення державних нагород» Закону України «Про державні нагороди України» прямо забороняє позбавляти будь-яку особу звання Героя України за винятком випадків, коли таку дію зробить Президент України „лише у разі засудження нагородженого за тяжкий злочин за поданням суду у випадках, передбачених законом”, Бандера та Шухевич стали „негероями” з формальних причин за рішенням суду. І так само з формальних причин за рішенням суду ВАСУ відмовився розглядати позов Дмитра Гудими про позбавлення звань героїв М.Василишина, А.Шапіра, Т.Маркус, К.Дерев’янка та О.Береста, які так само, як і Шухевич з Бандерою, не жили в Україні після 1991-го року, але на відміну від них, ніяк не проявили себе у боротьбі за її Незалежність. Судді лише зробили висновок, що із своїм позовом Дмитро Гудима просто запізнився – законодавство змінилося. Нагадаємо, що Бандеру та Шухевича „дегероїзували” 2-го та 21-го квітня у Донецькому апеляційному суді. Свій позов Д.Гудима подав 29-го квітня – лише через 8 днів після скасування Указу про Шухевича. Рішення, що таке запізнення є вирішальним, прийняли головуючий на суді суддя-доповідач С.В.Головчук та судді І.С.Розваляєва, О.М.Сорока, Р.Ф.Ханова та Ю.К.Чернак. При них був секретар Ю.В.Шевченко. Вже у квітні ц.р., коли донецькі суди скасували Укази про присвоєння звань Героїв України Романові Шухевичу та Степанові Бандері, у суспільстві почалася дискусія про те, а чи відповідає це звання справжньому розумінню героя? Адже герой – людина відома у цілій державі за свій подвиг чи величезне досягнення для цілого суспільства. Утім, коли уважно переглянути список осіб, яким за роки Незалежності було присвоєно звання Героя України, таких у ньому знайдеться не так вже й багато. (Повний список героїв можна переглянути тут). Є люди маловідомі. Можливо, вони щось зробили для суспільства, але чи достатньо, щоб бути героєм? Може, вони просто сумлінно працювали? Тоді що ж ми за країна така, коли звичайну сумлінну працю виводимо на щабель героїзму? Знаходимо тут людей, які свого часу були замішані у корупційних скандалах. Чимало й таких, яким можна було б присвоїти хіба що звання героя Радянського Союзу. Адже вони не шкодували життя за свій СРСР. Однак, вони ж, відповідно, боролися не за Україну, а проти неї, адже СРСР з нашої держави зробив колонію. Що ж, напрошується висновок: яка держава, такі й герої. У цьому разі говоримо про державу як про владу, а не як про Батьківщину та націю. Бо, як показує досвід 2010-го року – це зовсім різні речі.

Коли донецький суд скасував Укази щодо Бандери та Шухевича, багато хто з українофобів плескав у долоні та говорив про таке собі „торжество справєдлівості”. На совісті українських патріотів, мовляв, багато життів, загублених під час війни. Давайте, заради тієї ж „справєдлівості” подивимося, кому Вищий адміністративний суд відмовився відібрати звання Героя України. Чи, часом, на совісті тих людей немає жертв? А може, хтось із них справді спричинився до Незалежності України?

http://uk.wikipedia.org/wiki/Список_Героїв_України

http://sd.org.ua/news.php?id=18710

http://blog.i.ua/user/3361794/

для аргументов эта тема

http://blog.i.ua/community/1764/522574/

латентный гомик у нас затесался, подставной проэкт это точно