Іще з дитинства помітив, що трохи відрізняюся від більшості своїх однолітків. Намагався боротися з цим, але зараз вимушений визнати, що перебороти свою природу майже неможливо. І замість того, аби соромитися, буду цим пишатися. Таких, як ми, меншість. Хоча багато хто просто боїться визнати, що є одним із нас. Зазвичай ми є більш чутливими й чуттєвими. В нас добре розвинена інтуїція, й дуже часто ми передбачаємо майбутнє. В багатьох із нас виявляються неабиякі художні здібності та інші таланти.
Вважаю, що у школах на уроках толерантності потрібно розповідати, що ми
нічим не гірші від інших і теж маємо право на свою точку зору.
Так -- я песиміст і заявляю про це відкрито. І якщо хтось колись таки збере Марш песимістів (у чому дуже сумніваюся), в мене є чудова ідея для транспаранту:
Тут ось нас вітає "народний мер" Красного Луча. Прапор України й портрет ВВХ поряд -- Ви або хрестик зніміть, або труси вдягніть, пане "мер".
Вони (сепари) вітають, а Я НЕ ВІТАЮ нікого з цим штучним святом. Цією
гарною книжечкою хто тільки не підтирався за час її існування.
О! -- Кравчук не підтирався,
бо її тоді ще не було, тоді для цього існувала інша книжечка (Конституція УРСР).
Рівно два роки тому
гуляв по центральній вулиці Леніна в Севастополі. На стовпах висіли
різнокольорові прапорці, місцями навіть виднівся прапор України. У парку
біля Графської пристані Партія регіонів проводила якийсь фестиваль пісні й танцю.
Де тепер Сєвас і місцева ПР? Туди ж хочуть і ці таваріщі з верхньої картинки, і значна частина їх підшефних. Але поки що не беруть.
Розмовляв із одним мешканцем звільненої частини Донецької області. Він зараз ніби-то філософськи дивиться на все це. Змирився з тим, що доведеться жити в Україні з меншими, ніж у Росії, але регулярними зарплатами. Тим більше, що Україна (як радянська, так і незалежна) йому дала багато чого хорошого в житті. Каже, що в ДНР гірше й там узагалі хаос. Радий, що його місто майже все ціле, окрім передмістя. Мабуть, дуже ображений на Путіна, що не взяв їх до себе в Росію. Але маю підозру, що так само він ображений і на Україну. Київ не відпустив Донбас так, як Крим, а чомусь (несподівано для декого) почав за нього воювати. Занадто сильно був інтегрований Донбас у загальноукраїнську економіку, й занадто багато там було прихильників України. Особисто я не сумнівався в тому, що буде боротьба (можливо, й військова). Але дехто мав ілюзії, що трах-бах -- і буде їм на блюдечку Росія.
Нам, злим на них, і їм, злим на нас, мабуть, доведеться якось жити в одній країні. Причому в нас не питатимуть, чи хочемо ми цього. Можливо, комусь не дуже хочеться, але доведеться. Є шанси, що років через 50 усе це забудеться, й наші нащадки зможуть налагодити відносини. Затягнуться душевні шрами. А можливо, й ні. Час покаже.