Мене з малих літ виховували в любові до своєї рідної землі, до рідної мови, до традицій. Не те, що моя сім’я вчила мене не любити щось не українське, просто своє рідне завжди було якось ближче до серця.

У підлітковому віці, читаючи історію своєї рідної землі, чомусь все більше і більше я не любив наших сусідів по кордону, наших «побратимів». Напевне через те, що біль, яку вони принесли нашій країні пронизувала юну душу і серце наповнювалось злостивою ненавистю до ворогів мого рідного народу.

Напевне наслідком виховання та активної життєвої позиції ще з шкільних років стало моє потрапляння до націоналістичної організації, що сповідувала близькі по духу мені ідеї. Звісно в молодому віці старші побратими направили мою активність та натхнення до відстоювання своїх ідейних та програмних засад шляхом розклеювання плакатів, листівок, участі в мітингах, пікетах і т.д. Так розпочалась моя боротьба за справжню українську незалежність. Через це відбувся і мій перший арешт як громадського діяча, що боровся проти режиму, за ідею, за віру в світле майбутнє України.

Як було все просто. Була Україна понад усе, усі інші вороги! Головне виконувати завдання партійного керівництва, їм видніше, навіть коли факти на листівках були завідомо брехливі, я уже це знав, адже приймав участь у їх розробках, але це ж ніщо, адже мета виправдовує засоби! Але чому керівництво партії будувало таку жорстку вертикаль, напевне через те, щоб вороги не змогли нас подолати. Так проходив час, створив з числа своїх однодумців молодіжну організацію, яка стала «молодіжкою» партії. Партійному керівництву це дуже сподобалось, адже вони отримали додаткові робочі сили для популяризації своєї структури.

Але йшов час і чим дорослішим ставав, тим більше запитань почав ставити своєму партійному керівництву. Яке не мало відповідей, або просто уникало запитань. За моє вільнодумство я почав ігноруватись керівництвом партії. Декілька разів мене хотіли змістити з посади в «молодіжці», яку я створив, на більш лояльних до партійних «вождів» людей, однак нічого не вийшло. Натомість їх недолугі спроби стали одним з ключових аргументів, що щось тут не так. Занадто багато робилось речей за «закритими дверима», а таємниця за їх словами була виправданою безпекою структури.

Однак, коли в перші дні «помаранчевої» революції партійне керівництво, яке привезло нас декілька чоловік до Києва, у той час, коли там ще було не так багато людей. Коли ми захопили український дім, коли людей до столиці не пускала міліція, коли не вистачало харчування для мітингувальників, коли кожний день міг стати часом ікс, для кровопролиття, коли ми стояли перед адміністрацією Президента, стримуючи натовп, що хотів до штурму, а перед нашими обличчями були люди в чорних кашкетах, коли ми спали декілька годин на добу на підлозі в тому ж таки українському домі, коли ми сповідались священникам перед кожним походом, не знаючи, що може бути – наше партійне керівництво покинуло нас і поїхало назад до області, бо зрозуміло, що йде уже розподілення владних посад на місцях!!! Як можна було таке їм пропустити? Потрібно було очолювати революції на місцях, не боротись у Києві, бо невідомо, що може бути, а саме на місцях бути на передовій, продефілювати перед камерами, виступити на площі перед натовпом, адже це чудовий шанс засвітитись і вирвати собі шматочок майбутньої влади.

Колишні опозиціонери не встигли здобути перемогу, як почали між собою жорстоку боротьбу за владу. Звісно мені це було дивно, адже я стояв не заради певних особистостей, не заради якихось посад, а заради ідеї! Вони зрадили мене і моїх побратимів тоді, показавши свою суть. Не ідеологія у них була основною, основним у них була лише влада.  Вийшовши з тієї структури я відчув надзвичайне полегшення. Так, наче скинув із себе тягар і зняв з очей пов’язку, побачив, що світ не просто чорний і білий, такий, який мені малювали там, а є ще багато фарб окрім цих двох. На щастя більшість моїх однодумців також пішли за мною, адже для них як і для мене на першому місці була ідея, а не щось меркантильне, тим самим у їх «молодіжці» з сотні людей, залишилось пару чоловік, наближених до керівництва, які потім також, як це не іронічно покинули цю структуру.

Аналізуючи діяльність тієї структури, можна зробити висновки, що керівництво партії прикриваючись ідеологією робило багато речей замовних, дуже багато акцій носили явно замовний характер і моделювались ззовні, а ми були лише чорновими виконавцями, які повинні були неухильно слідувати вказівкам партійних вождів, а хто ставив питання, які були незручні для керівництва партії, ставали відразу інакодумцями, зрадниками національних інтересів. Причому з часом таких інакодумців ставало все більше, а структура як не дивно все більше отримувала фінансування і відповідно щоразу, використовуючи нових «чорноробочих», отримувала популярність серед населення. Керівництву партії не потрібні були люди, що могли мислити, їх не цікавила освіта населення, популяризація української мови і т.д. їх цікавили тримачі прапорів, мітингувальники, розклейщики їх листівок і плакатів, які не ставили питань, а просто виконували вказівки партійного керівництва.

На питання членів цієї організації, чому ж Ви перебуваєте там, адже бачите, що занадто багато підозрілого є в цій структурі, занадто багато темних плям в біографії керівників та депутатів цієї партії, що вона насправді нічого не зробила для України, від них можна отримати лише одну відповідь: нема нічого кращого…

Але навіщо вибирати менше зло, якщо воно є зло. Якщо продаються місця у списку, якщо партійне керівництво просто заробляє гроші, просто хоче влади? Прикриваючись національними інтересами вони роблять не менше зло ніж явні вороги нашої держави. Що ця структура зробила для розвитку національної ідеї, що керівництво цієї партії зробило для розвитку країни? Абсолютно нічого! Лише дешевий популізм, лише розповсюдження національної нетерпимості, лише провокації перед кожними виборами, лише національне загострення. Їх місія розбити усе національне, зруйнувати усі організації патріотичного спрямування із тезою, хто не з нами, той проти нас!

За багато років діяльності цієї організації я не знайшов жодного позитивного діяння, яке б призвело до розвитку нашого народу, нашої держави. І ця структура хоче прийти до влади? Що вона дасть Україні? Поставлять пам’ятники якійсь конкретній особі, в кожному населеному пункті, заставлять школярів приходити на їх мітинги, розділять владу між своїми спонсорами та номенклатурним керівництвом, яке здебільшого є без вищої освіти, не є професійним в різних галузях, зроблять концтабори для інакодумців та огородять колючим дротом територію нашої країни і т.д.?

Знаєте, схоже наш народ пережив таку владу. Тільки там були інші ідеї...

Я не називаю тут цієї структури, щоб мене не звинуватили в якійсь політичній боротьбі, думаю, багато хто вже відчув на собі участь в цій організації, а для тих, хто там ще перебуває чи планує там бути, я лише даю інший погляд, для роздумів. Не пишу конкретні факти про продаж місць, про походження фінансування і т.д. Такої інформації дуже багато в інтернеті.

Можливо досить обирати менше зло, досить мовчати і думати, що краще такі, ніж інші? Наш народ заслуговує на кращих!

Читаючи багатьох однодумців в інтернеті, я розумію, що я не один. Нас дійсно багато. Можливо поки не має тієї організації, яка об’єднала б нас усіх, але головне те, що нас єднає – наша ідея, наша віра в краще майбутнє нашої країни, наша любов до рідної мови та традицій. Тож робімо все, щоб наша держава була українською, а це насправді легко. Не потрібно політичних партій. Просто популяризуємо нашу мову, нашу культуру. Читаємо українські книги, допомагаємо українським письменникам, купуючи їх книги, дивимось та вимагаємо фільми на українській мові, тощо.

Запам’ятайте, що у нас не повинно бути ворогів серед інших народів, бо любити своє рідне – це не значить ненавидіти чуже! Ми великий народ, з великою історією, а наша державність це не лише 20 років. Якщо дійсно любиш Україну та українське, то покажи на весь світ усе найкраще, що ми маємо. Поділись із світом часткою найкращого українського духу! Ми народ, за який ти повинен бути гордий!  Наша сила – у єднанні!

 Автор - Віктор Грицюк з Луцька. Текст взято звідси.

правоохранительные органы, которые не сомневаются: план постепенной
украинизации южных областей России существует и постепенно реализуется
отдельными силами с Запада.

А ви думали то у нас проблеми з русифікацією південних областей України? ;) Ні, Україна могутня держава, яка ось-ось поглине Росію. :)

Прочитав ось статтю Григорія Гриценка (російський економіст) - непоганий аналіз написаний переконливою мовою. Після ознайомлення з нею особисто в мене зникли будь-які питання щодо того, навіщо Росії підминати під себе українську економіку і купувати дохідні українські підприємства. Залишилось лише одне невеличке запитаннячко - а у чому ж зиск України-то?

Ощущение 2005 года не покидает меня. У нас не просто сменился президент, у нас, равно как и в 2005 году, теперь не просто новый президент, а анти-президент.

Тогда Ющенко был после (против) Кучмы, а теперь – Янукович после (против) Ющенко.

У нас хорошая память: как сейчас помню обещания тогдашней новой власти преследовать, в том числе и уголовно, всех "кучмистов" - сейчас от новой власти слышим обещания разобраться со столь же условными "оранжевыми". Думаю, с таким же успехом.

Как сейчас Янукович декларирует любовь к России, так и Ющенко тогда декларировал любовь к Евросоюзу и США.

Оба они в первые моменты своего правления сделали важные знаковые шаги: Ющенко реприватизировал "Криворожсталь", Янукович обменял аренду базы российского флота в Севастополе на снижение цен на газ. Никакого продолжения не было тогда, не будет и теперь.

Отдельным пунктом стоит визит Медведева в Киев, с постоянным напоминанием о том, как он "давно не был в Киеве и "соскучился" по украинской столице" и перекрыванием улиц для проезда кортежей. Никто уж и не помнит, что во время визита Джорджа Буша (младшего) в Киев режим безопасности тоже был слишком серьезным. Другое дело, что сейчас против Януковича играют люди, обладающие гораздо более образным мышлением и большей способностью к эмоциональному напору, чем бывшие противники Ющенко.

Но главное в чем похожи наши президенты, и почему я считаю, что через пять лет Януковичу удастся если не повторить, то приблизиться к антирекорду Ющенко по числу голосов на выборах следующего президента – это то, что Янукович делает поступки, которые максимально подчеркивают его принадлежность "Востоку", равно как Ющенко подчеркивал свою принадлежность "Западу". Янукович раздражает многих "украинско-ориентированных" граждан ерундовыми по сути действиями, типа назначения Табачника министром образования и науки. А тот, в свою очередь, раздражает многих идеями типа переназвания школьного курса "зарубежной литературы" в "мировую литературу" или предложением убрать из школьных учебников истории определение Голодомора как геноцида. Также поступал и Ющенко – ОУН-УПА, НАТО, Бандера…

Всего этого можно было бы и не делать – если бы Янукович был политиком, если бы он хоть немного думал о своем будущем как политика. Но он, увы, не политик. Как и Ющенко.

Вспомните, что именно так было и при Ющенко – только маятник "восток-запад" был тогда в противоположной части траектории. Ющенко строил "свою Украину", Янукович стоит "свою Украину". Конечно, и тогда, и сейчас у такого курса были сторонники. И они, вероятно, верили, что этот курс приведет страну к процветанию.

Не привел тогда. Не приведет и теперь.

Но если смотреть на Януковича как на Ющенко, отмечая их сходство, то жить становится веселее. Не лучше, но веселее.

А по ходу пытаться находить среди действующих и потенциальных политиков именно что политиков. В классическом смысле этого слова. Политиков, которые хотят быть у власти не один, а два срока. И что-нибудь делают для достижения этого своего желания.

Нам нужен компромиссный президент. Мы слишком разные – на Западе, Востоке, Севере и Юге самой большой страны, полностью находящейся на территории Европы. Хорошо бы такого президента найти.

А пока поживем так. Пять лет прожили, и еще пять проживем.

(C) Борис Бородін

Автор - Роман Скиба

Можливо я не зовсім в тему (хоча з іншого боку кухонний інвентар це такий же необхідний елемент приготування стави, як і якась морква чи м'ясо), але хочу запитати шановних блогерів - може хто користується сушилками для овочів і фруктів? Збираюсь придбати, але я в них абсолютно не розбираюсь - можете щось порадити або хоча б підказати, на що саме потрібно звертати увагу?

В Галичині, яка вважається оплотом антиросійської української національної думки і досі саме так сприймається в Україні та в Росії, також доволі довго існувало русофільство – як це не парадоксально звучить. Підтверджене історичними документами існування сильного русофільського руху в Галичині за моїми спостереженнями успішно вилучене з колективної свідомості галичан. Інакше неможливо пояснити, чому рідко хто з пересічних львів’ян знає, яке значення мав для українсько-галицької спільноти Народний Дім (до 1920 р. керований русофілами), який сьогодні виконує функцію офіцерського казино – в той час, коли практично кожен знає про історичні заслуги “Просвіти”. Сьогодні майже забутий або відомий лише вузькому колові фахівців той факт, що галицькі русофіли майже до 80-х років XIX століття домінували у суспільстві в галузях політичної та інституційної влади, соціального престижу та фінансових структур, і що навіть безпосередньо перед Першою світовою війною добра третина українських виборців у Східній Галичині голосували за русофільські партії.

Що зумовило цю прогалину в пам’яті ? На таке запитання відповісти доволі просто. Українсько-галицька історія – це насамперед історія успіху народовців, тобто переможних популістських українофілів. Москвофіли (їх майже ніколи не називають русофілами), суперники народовців, вважаються “п’ятою колоною” Москви у стінах таємної української столиці Львова. Росія інспірувала та фінансувала свою “п’яту колону” “рублями”, і тому вони були штучним утворенням. Прочитання того самого фактажу сучасними російськими інтерпретаторами нагадує цю модель, лише з протилежним знаком: з їхньої перспективи існування русофільського руху саме в Галичині виглядає підтвердженням того, що концепція української національної ідеї була вигадана і підтримана австрійцями, німцями та поляками з метою розколу східнослов’янської єдности. Обидві ці точки зору спірні та мало допомагають в оцінці русофільських концепцій у процесі українського націєтворення у Галичині.

Русофільські програми та політика були у Східній Галичині українською консервативною відповіддю на політичне та економічне домінування польської шляхти. Вони були – окрім хіба що радикальних русофілів, які інституювалися лише на початку ХХ століття – не конче детерміновані максималістською метою – ідеєю переходу українців у великоруську націю, а поєднували політичний консерватизм, міцний зв’язок із церковними структурами, білоялістські концепції (згідно з якими українці мали вірно служити династіям в Австрії та Росії) з культурною спорідненістю із російським сусідом. Насамперед під враженням поразки русинських вимог 1848 року і наступних антирусинських акцій (проект латинізації кирилиці 1859, репресії проти руху за реформу ритуалу початку 1860 років) колись ворожі традиційні відгалуження русинського руху знову зійшлися: протопопулістськи налаштовані активісти русинського “відродження” об’єднувалися з консервативними церковними функціонерами; романтичне слов’янофільство та просвітницький активізм змішувався із клерикальним консерватизмом. Доволі довго русофільство було радше дифузним Русь-офільством, русинські провідники, виховані на системі цінностей австро-німецької та польської високої культури, розуміли його як проект, протилежний польській шляхетській культурі. “Еліти” та “культурна нація” є ключовими поняттями цієї концепції – соціальні інтереси галицьких селян спершу не мали першорядного значення. Моделлю для тогочасних русофілів була Slavia orthodoxa, культурна нація Русі, яка покликається на спільну спадщину Київського князівства. Вживане у ті часи означення Галичини як Галицької Русі ясно вказувало тодішнім діячам на цей величний зв’язок. Апеляція до славного минулого Галичини як компоненти Київської Русі містила в собі також консервативне покликання на історичну спадщину українських провідних прошарків (церква, князі, шляхта) – тут русофільські історики були піонерами, саме їхній досвід був пізніше використаний популістами, насамперед українською “державницькою школою”. Тут вперше був зроблений наголос на історичних зв’язках Галичини з реґіонами, які споконвіку знаходилися за “російським” кордоном. Проекційною поверхнею для “консервативних утопій” багатьох русинів (Анджей Валіцкі) стала ідеалізована Росія, яка на їхню думку не була вражена кризою модернізації, відчутною в Галичині від середини XIX сторіччя, ранньокапіталістичними деформаціями та соціальними конфліктами. Окрім цих ідеологічних точок зіткнення, були також цілком конкретні розпізнавальні знаки. Мовні та орфографічні дискусії між русофілами і популістами, які часто ставали об’єктом висміювання, насправді були глибоко знаковими дискурсами ідентичності, де русофіли виступали на захист традицій, а популісти – за порушення канонів. Етимологічний правопис русофілів містив інформацію про історію мови, підкреслював східнослов’янську спільність і перекидав місток до збереженої церковної літератури та культури бароко. Фонетичний правопис популістів полегшував учням навчання у школі, але при цьому обрубував зв’язки між українською та російською орфографіями, символічний сенс чого винахідники “фонетики” дуже добре усвідомлювали. Австрійська держава і польсько-галицька імператорська адміністрація благословили у 1890-х роках саме цей вибір, що стало важкою поразкою для русофілів, які таким чином втратили вплив на школу і наступні покоління.

Проте причини їхньої поразки знаходилися значно глибше – русофіли вагалися, чи треба розвивати усну мову українців як органічну мову літератури й науки. Замість цього вони спершу орієнтувалися на літературну мову освіченого прошарку, засновану на церковнослов’янських текстах, а відтак почали виступати за переймання російської як “уже готової” літературної мови для усіх східних слов’ян. Тут галицька дискусія уподібнилася до мовної суперечки, яку довго вели українці в Російській Імперії: звичайно, українські інтелектуали хотіли і надалі належати до вищого культурного світу, який висловлювався великоруською мовою, і не сумнівалися в тому, що для освіченого дискурсу знання цієї мови необхідне. Народна мова повинна була вживатися насамперед для освітніх цілей – її злет до повноцінної літературної мови відкладався на ближче або дальше майбутнє. Після завершення цієї дискусії галицькі русофіли проводили суперечливу мовну політику, хитаючись між синтетичною літературною мовою (“язичіє”) і русифікацією власних публікацій, що зрештою призвело до відходу насамперед селянської частини їхніх прихильників.

Намагаючись опанувати мовне середовище та школи, русофіли зазнали поразки. Незважаючи на це, своєю виборчою агітацією, просвітницькою роботою та організацією взаємодопомоги, яка почала працювати у 1870 роках, вони зробили важливий внесок у політизацію та масову мобілізацію українських селян. Засноване 1874 р. Іваном Наумовичем товариство народної освіти “Общество імени Михайла Качковського” та політична організація “Руська Рада”, яка діяла від 1870 року, відігравали тут центральну роль. Ще до того, як популісти заснували подібні об’єднання – “Просвіту” (заснована у 1868 р.) та Народну Раду – русофіли створили власні, що сприяло налагодженню комунікації між русинською елітою та селянами, а отже було важливою базою для національної мобілізації, розбудовували структуру, яка сягала провінції. Руська Рада доволі довго була єдиною русинською організацією, яка підтримувала перенесення політико-патріотичного дискурсу на село, при цьому “довіреними особами” для агітації на місці були переважно священики. Руська Рада також відігравала значну роль у боротьбі проти маніпуляцій на виборах і як русинське лобі у шкільній, мовній та церковній політиці. Як би там не було, вплив русофілів і пізніше залишався відчутним у специфічній галицько-українській мові та культурі: у літургійній драматургії політичних зборів, сакралізації національної постановки цілей через залучення елементів служби Божої, патетиці політичної мови, аґіографії заслужених активістів і національних зразків – усі ці засоби мобілізації вперше систематично застосували русофіли. Одного погляду на біографії та кар’єри активних русофілів вистачить, аби помітити як разюче вони схожі на своїх протагоністів з популістського табору (поступова втрата впливу кліру, перехід активістів до фахової праці). Багато знаних русофілів саме тому підтримували особисті контакти і по-діловому співпрацювали із популістським рухом. Такі висновки релятивують уявлення про “боротьбу за кожне село” під гаслом “За царя, чи за Шевченка?”, які доволі часто пізніше застосовували при написанні історії українського національного руху. З іншого боку, власне за рахунок цієї близькості популістам вдалося перейняти більшу частину русофільської аудиторії. Це трапилося після того, як тільки вони самі себе дискредитували не лише повзучою русифікацією своїх публікацій, але й серйозними недоглядами при організації виборчих кампаній та структур кооперативів. Той, хто, як і русинський селянин, сприймав обидві сторони “нашими”, зрештою голосував за ґарантовану популістами вищу фаховість. Окрім іншого, це ще й зменшувало ризик державних репресій.

Їх здебільшого виправдовували тим, що рух русофілів інспірували та підтримували російські органи влади. Проте насправді ця допомога була доволі скромною: вона обмежувалася підтримкою низки русофільських видань і активістів, котрі потрапили в біду. Всупереч заяві про виділення “субсидій” в антиукраїнському Емському указі (1876), кошти були надані лише у 1880 роках. Але навіть ця підтримка була негайно призупинена, коли цього почали вимагати державні інтереси (політика економії, турбота про стосунки із Австрією). Селян-русофілів, еміґрантів з Галичини, у 90-х роках за погодженням з австрійською владою затримували на кордоні і відсилали назад, бо на їхній омріяній “історичній батьківщині” українців греко-католиків з Галичини усе ж розцінювали як фактор неспокою. Майже до початку світової війни, за невеликими винятками, не існувало офіційної політики Росії щодо національних проблем у Галичині.

Навіть начебто керована з Росії “аґітація” серед галицьких селян, яка напередодні війни викликала паніку в австрійських службовців, мала не стільки російське, скільки галицьке коріння. Русофільські агітатори ніколи не вели в селянському середовищі дискусій про питання мови та літератури, ця тема призначалася для еліти. Однак щонайпізніше від середини 60-х років у Галичині зростає невдоволення селян своїм становищем, поєднане із позитивним ставленням до Росії – що не в останню чергу було зумовлено антипольською політикою Російської імперії після поразки повстання 1863 р. У прикордонних з Росією районах соціальний протест проявився в чутках про “краще життя” українських селян у сусідній Росії та туманних надіях на російське вторгнення, яке б мало усунути “поляків та євреїв” з їхніх позицій. Реакція державних установ на подібні випадки була жорсткою, і вже у другій половині 60-х років призвела до хвилі арештів, судових процесів та шпигування за русофілами.

Незадовго до початку світової війни “російські ексцеси”, як писали в судових актах, тобто заворушення або спроби перейти на православ’я мали, як правило, ідентичні причини і перебіг, більше пов’язані із суспільними та світоглядними передумовами на місці, а менше – із російською пропагандою. Майже у всіх випадках сільські громади знаходилися у периферійних районах – вздовж російського кордону або в Карпатах вдовж угорського кордону, де провадили специфічний для прикордоння триб життя: сезонна міґрація на заробітки до Росії, паломництво, прикордонна контрабанда, еміґрація за океан; у лемківських карпатських селах на угорському кордоні також спостерігалася гірська традиційність та байдужість до української національної ідеї, яку відкидали як міську та новомодну. Тут невдоволення селян польським домінуванням, свавіллям державних установ, нелюбими українофільськими священиками або зависокими церковними требами, знайшло вираз у русофільському протесті, який зазвичай лише у пізній стадії скерували у потрібному напрямку міські агітатори з інтеліґенції або галичани, котрі здобули церковну освіту в Росії. Ці події в Галичині, яка озброювалася в очікуванні близької війни, призвели до всезагальної антирусофільської істерії, яку роздмухували українсько-національні політики. Коли вибухнула війна, почалося цькування справжніх і гаданих русофілів, а українці були затавровані державними органами влади як “політично ненадійна нація”. В перші дні війни були страчені без суду або просто вбиті на вулиці сотні людей, яких звинуватили у шпигунстві, тисячі русофілів (повторюю, справжніх і гаданих) були депортовані в концентраційні табори – до речі, ця сторінка історії австрійсько-українських стосунків майже не досліджена.

Які ж висновки можна зробити з цього історичного аналізу? Багато що свідчить про те, що русофільство не слід гамузом таврувати як зрадницьку ідеологію, а варто сприймати серйозно, як важливий чинник, можна сказати, – мимоволі – української дискусії про ідентичність. Насамперед, русофільству треба знайти місце в історії української ідеї та суспільства; у світлі сказаного вище воно виглядає впливовим напрямком українського консерватизму, галицькою противагою до локально патріотичного та вірнопідданицького консерватизму малоросів у підросійській Україні. Увага до консервативних шкіл в українській історіографії, яка спостерігається останнім часом, полегшує дискусію із русофільством як різновидом українського консерватизму. Це стало б важливим кроком до деполемізації дискусії про орієнтації русофільства. Інакше неможливо зрозуміти сьогоднішню заплутану ситуацію в Україні. Росія присутня в українській історії та сучасності, і сьогодні вона часто викликає роздратування та конфлікти. Сучасне українське русофільство також має консервативні риси, хоча воно орієнтоване на ідеалізоване совєцьке status quo ante. Хто з певних міркувань не поділяє таку позицію, той принаймні мав би ознайомитися з деякими фактами російсько-української історії: українсько-російське протистояння не генетичне, не притаманне суті українців та росіян. Еволюція українців до того, ким вони є сьогодні, ніколи не відбувалася по прямій лінії, як намагаються нам представити творці однозначних, одновимірних та безконфліктних “історій”. Русофільство було – і часом дуже успішно – одним з українських проектів і тому також є частиною української історії. Воно зазнало поразки і в Російській імперії, і в Галичині через надмірне втручання держави в українські справи – і через помилки самих русофілів.

Я – історик, і тому моя відповідь на проблему, сформульовану видавцями цього часопису, базується на історичних фактах та рефлексіях. Якщо ми намагаємося відповісти на запитання, що ж означають “проекти” Росія, Україна і Білорусь – то можна поставити зустрічне запитання: а чи існування сильних русофільських елементів у різних українських суспільствах і проектах суспільства минулого і сучасного не відсилає нас до змальованої тут ситуації. Ядром “проекту Україна”, який з нічим не сплутаєш, є його різноманіття і його непевне становище у сьогоднішньому “дикому полі” все ще несформованих інтересів між Сходом та Заходом. Українська історія ніколи не була лише історією українських патріотів, і проект української (політичної?) нації у разі успіху напевне не обмежуватиметься самими лише україномовними українцями. Для цього треба виконати дві основні передумови: по-перше, свідомо та без комплексу меншовартості переосмислити українську культуру, в якій уже не потрібно сприймати все неукраїнське як зраду України. По-друге – конструктивно обговорити проблематику культурної спадщини із північно-східним сусідом, витримуючи певну виваженість у ставленні до позиції русофілів, а водночас до антиукраїнської позиції. Хто візьметься за це завдання, того очікуватимуть небезпеки та випробування – натомість він одержить шанс, якого ніколи не буде у російського сусіда, спадкоємця гідної співчуття імперії.

Опубліковано у виданні Незалежний культурологічний часопис ’’Ї’. № 18/2000. Україна, Росія, Білорусь: три проекти. Переклала з німецької Софія Онуфрів

Вячеслав Липинський

 

Націоналізм, патріотизм і шовінізм

(з листа до Б.Шемета)

 

Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий – такий, що сприяє державному життю нації і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого – націоналізм польський, український. Перший є націоналізм територіальний, другий – націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий – шовінізмом.

Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава – Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить?

Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи польонофіл (оцій, як Ви його звете: Малорос і Русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи польонофілом – іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і польонофілів.

Шовініст робить все навпаки: він завжди во ім’я націоналізму порозуміється з чужинцем проти свого земляка. Приклад: галицькі москвофіли, які їздять до Варшави просити помочі проти місцевих галицьких ’’поляків’’. Ткого роду націоналізм унеможливлює існування Української Держави, бо налякані союзом ’’українців’’ з чужинцями місцеві москвофіли і польонофіли завжди покличуть з далеко більшим успіхом чужинців проти ’’українців’’ і знищать державну незалежність України.

Далі, шовінізм український різниться від шовінізму польського і єврейського, які він наслідує, тим. що він не має таких глибоких культурних і економічних коренів, що дали би йому змогу стати сильним віросповідним і економічним рухом, як останні. Культурні коріння України в народі українським не глибші від коренів Руси, і коли почати грати на почуттях, на емоціях, на ’’національній вірі’’, то на Україні переможе завжди ’’Союзъ Русскаго Народа’’, а не ’’Союз Українського Народу’’. Шовінізм український, який є націоналізмом на моду лавочників (єврейське гасло ’’свій до свого’’) і на моду живучих від вівтарів ’’національної ідеї інтелігентів’’, доведе політичну ідею України до загибелі, бо ані дійсні бакалейщики, ані до чогось здатні інтелігенти на Україні шовінізмом українським не захопляться. У нас він завжди буде представлений типами Донцових і тому подібних озлоблених і егоцентричних осіб, закоханих у собі людей, які своєю безсилою злобою все творче, життєздатне на Україні від України відганятимуть.

Отже, будьте патріотом, а не шовіністом. Бути патріотом – це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного і політичного співжиття людей, що житимуть на Українській землі, а не мріяти про втоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків. Бути патріотом – це значить шукати задоволення не в тім, ’’щоб бути українцем’’, а в тім, щоб було честю носити ім’я українця. Бути патріотом – це значить перш за все вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони ’’не українці’’. Врешті, бути патріотом, це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державнотворчі прикмети: віру в Бога й послух його законам, тобто духовні вартості; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану для своєї традиційної влади (монархізм), загалом кажучи, лицарськість – тобто політичні вартості. Натомість бути шовіністом – це значить прикривати свою духовну пустку (безрелігійність) і своє руїнництво: отже, зрадництво, кар’єризм, здеклясованість – фанатичними вигуками про ’’неньку Україну’’, про ’’рідну мову’’, про ’’ми – українці!’’, про клятих ’’москалів і ляхів’’ і т.п. Борони Вас Боже від такого роду ’’націоналізму’’, який може принести тільки те, що вже приніс: руїну України.

 

Лист В.Липинського до Богдана Шемета, писаний у Райхенау 12 грудня 1925 р. у відповідь на поставлене питання. Цитується за Малою енциклопедією етнодержавознавства, с. 745-746. Текст відсканований автором сайту http://ukrhistory.narod.ru

Розум орг уа - на мій погляд цей проект заслуговує на увагу... Зараз сиджу і з цікавістю читаю "Антисуржик" .