багряна трава... сіль степу... далі

_-_-             __------__         -_-_

На скільки часу біль змусив знепритомніти й незнав, але поштрикування шаблею під боки привело до тями.

- Що, може геть дорізати тебе? - Татарин грався з ним як кіт з пійманою мишею.

Зажурений підняв голову і, пересилюючи біль, звівся на ноги. Зразу ж руки йому обплутали мотузкою і підігнали до гурту.

- Нащо ти його взяв?! Ще лікувати треба буде! - Старший татарин процідив крізь зуби невдоволено до молодого, того що змусив Журу підвестись.

- Як дорогу осилить, то житиме. А ні, кину, хай подихає!

В пітьмі Зажурений нагледів своїх, уже колишніх, чумаків - тепер просто ясир. Хлопці стояли похнюплені, втупивши погляди в землю.

Один з нападників голосно щось вигукував біля возів, махаючи ножем. Біла сіль з пробитих мішків щедрими струмками зрошувала степову траву.

- Все-все!!! Поїхали. Часу не гаймо! - Сивий татарин почав підганяти своїх. Вони повискакували на коней і, оточивши бранців з усіх боків, намірились гнати в степ.

Дорога чекала їх назад, до моря... Та тепер ця дорога була дорогою в небуття.

- Все одно втечу! - Невгавався Василь, котрого добряче обшнурували до пояса.

Жура усвідомлював, що далеко не протягне і, певно, дійсно "подихати" таки доведеться. Зненацька полонені, яких взялись підганяти було татари, зупинились. Татарські коні почали хрипіти і схвильовано бити копитами землю. Вершники, не можучи нічого вдіяти, лаялись.

Щось заворушилось в степу. З великою швидкістю рухалось прямо на гурт людей. Чутно було як розлягалась висока степова трава...

Та враз все стихло. Татари, не на жарт перелякавшись, вже й позамовкали. Страх почав охоплювати всіх. Коні не заспокоювались. Та й воли чутно було не неспокійно тупцяли на місці. 

І тут, метрів вмтридцяти від них, з темноти глибокого вечора, наче з чорної безодні невідомості, розриваючи лихе очікування луною покотилося вовче виття...

- Гу-у-у, у-у-у, у-у...!

Під дією цих звуків навіть коні тепер уже повклякали, але потім за мить, мов навіжені, зірвались у дикий галоп і почали кружляти довкола. В темноті налітали на вози з сіллю, ламали ноги, падали. Полонені з жахом помітили, що воли з возами, з яких не були випряжені, неслись тепер прямо на них...

- Шайтан-шайтан!!! - Репетували татари, шугаючи на своїх чотириногих, верхи просто в пазурі наглої смерті.

Хтось з своїх вигункув: "Біжімо!", - і зв`язані мотузками хлопці почали кудись намагатися бігти, але подали під копитами навіжених від жаху коней і волів, колесами тяжких чумацьких возів...

Тварини і люди - всі, то розбігались, то сходились до купи, збиваючи одне-одного, вгризаючись від шаленого страху одне-одному в горлянки, намагаючись вирватись, пробити собі шлях домпорятунку з цієї смертельної агонії.

Зажурений ледь встигав уникати величезні тіні, вже й не розрізняючи що це. Раптом ноги заплутались у якесь порване мотуззя і він упав.

Щось тріснуло неподалік і, схоже, зовсім близько від нього протарахкотів віз. Ще якесь мичання (таки віл!) прямо над ним і здоровенна маса накрила Журу, трощачи кістки. Далі безвість...

Чорна пітьма... Вже й хотілося наче, щоб вона забрала його назавжди, окутала і сховала від прийдешнього. Але ні. Не час.

І та пітьма його виплюнула, відкинула у дійсність наступного ранку. Перше, що почув - хтось схлипував...