Квіточка

В полі, серед багатьох інших, росла одна Квіточка.  Маленька,  досить мила та ніжна.  Любила і сонечко, і дощик, все, що її оточувало. А понад усе любила Вітер. Його ніжні дотики, теплий подих, розповіді про інші країни, де він літав, про море і гори, про чудернадських звірів та птахів, про людей… Мрійниця. Їй дуже хотілося побачити все, про що вона чула.

Він ішов полем. Милувався. Стомився, зупинився, щоб відпочити. І побачив Квіточку. Вона зашарілася, а Він був в захваті він її такої ніжної краси. Залишився поряд, торкався її пелюсток, вдихав її аромат, грів подихом. Був, як Вітер. Скільки ж Він всього бачив на своєму шляху, в скількох країнах побував. Розповідав їй про все, а вона слухала і тонула в його очах, в яких чомусь був біль…

Він запропонував забрати її з собою.  Казав, що покаже їй все-все. І вона погодилася. Уявляла, як вони підуть разом і вона побачить все,  що мріяла побачити. Навіть більше. Уявляла, що пізнає його сердечко  і подарує йому своє, допоможе йому назавжди позбутися болю  і в його очах ніколи не з’явиться навіть тінь смутку…

І Він зірвав Квіточку.

Вони говорили ще довго. Більше говорив Він, вона слухала. Поснули… А прокинулася вона знову сама. Він пішов. Зник, як Вітер.  Чомусь передумав, вирішив продовжити свій шлях без Квіточки, як і раніше. Ось тільки вона вже не могла жити, як раніше. Їй взагалі залишалося жити зовсім трішки. Та  болю і образи в її сердечку не було. Не такі почуття хотілося відчувати в останнє в житті. Вона любила все, що її оточувало. Навіть більше. Вона любила його. Хоч і не встигла пізнати його сердечко та своє йому подарувала…