З кожним днем таке враження, що все твоє земне існування летить шкереберть. І хто ти взагалі серед цих уламків...ніхто. Тебе просто давить великий уявний прес. В один момент він розчавить тебе. Але ти борсаєшся. І таки ще виходить "Так, зараз нерви у нас же які...'- каже сумно сто п'ятий лікар, дивлячись на тебе, як на вітрину, де мабуть теж летять "уламки" його свідомості.
"Та ні, це все ж до війни, мій стан такий ще до повномасштабної війни, я ж тоді була до біса сильною, але трішки зламалася... "- хочеться заперечити, але товща зневіри давить тобі пресом голову. Встаєш, дякуєш, йдеш.
Мляво якось пролітають перед очима новини з тг каналів. Масовий ажіотаж...кожен день трагедії, немислиме горе, що давить і давить. Чавить. Прес. Прокидаєшся на мить, коли дитина питає, що з нами буде після аварії на АЕС. Діти трішки вільніші, але і їм дістається...
Отже, що там робити. Заткнути вікна? Не виходити на вулицю дві години?
Невже над нами, як над тарганами, знущаються. Не тільки кляті рашисти*... (*прокляті на сім поколінь, нарід-гній, вбивці, мародери, гвалтівники, моральні уроди, які навіть кров"ю ніколи не змиють з себе це прокляття)
Виходиш на вулицю, а в запорізькому повітрі, як завжди тхне немислимим "коктейлем '... Вночі тепер ще і запах дохлятини.... А може і справді, ми вже пристосовані до всього?
Будемо жити....
Що не точно)