Осені свіча горить..

***

......Епічний день – між мурами і сонцем. 
......Спинився час... Куди йому іти?.. 
......Спинився світ: довічно буде осінь! 
......Незрушний сум – без цілі і мети.
......Змирись і будь! На всьому – позолота. 
......Відхід небес. Задуманість дерев. 
......Предвічний спогад йде навпроти!.. 
......І пам’ять – є, і кров не мре.

***

Навскіс небес хмарину вітер гонить. 
Печаль – схолола, витекла, німа. 
Схилився степ – відкритий, безборонний. 
На цілий світ – ні меж, ні брам нема.
Тягучий спів – мов доля безконечний. 
Повільний день не вийде з берегів, 
Спадає листя осені на плечі... 
Останній промінь звуком здаленів!

.....Осінь припадає до землі,
.....слухає свою останню тишу,
.....на відлітнім літовім крилі – 
.....золотом – листи у вічність пише.
.....Рідна доля ходить по стежках,
.....Пам’ятає кожен слід Твій теплий...
.....Осінь тут, як матерня рука, –
.....Покладає дим посеред степу.

Осінь молиться Богу, 
осінь чиста й свята.
І в далеку дорогу
вирушають літа.
Осінь тиха й журлива.
Ніби дзвін – далечінь.
Безбережжя тятива!
Упокорена тінь.
І трива Україна – 
без захистку прозор...
Молитовна вершина!
Молитовний собор!

.....Осені віддих глибокий. 
.....Осені чистий звук – 
.....всіх, що минули, років, 
.....всіх, що були, розлук!
.....Осені борозни тихі. 
.....Осені пам’яті – засів... 
.....Днів позолочених стріхи – 
.....Там, в далечіні степів!

Кострище осені! Згора останнє літо. 
Неначе ладан – лагідний цей дим. 
Незнаний день вже випроставсь над світом.
– Що далі – буде? Йти – куди?
Кострище осені! Покрита злотом тиша. 
Тече печаль, відходить далеч літ...
– Що маєш – тут, що в літі – там – залишив? – мурличе день, неначе сонний кіт.

Осінь, осінь – чистий образ Божий!
До небес – дерев іконостас...
Перед серце – щедро та вельможно – 
Лаврою оздобною звелась.
Світлий сум. Полишене гніздів’я...
У молитві світ завмер увесь –
сяюча ошатна Візантія
звільна сходить з вівтаря небес.