Натовп вдягнутих в якісь шкури , з палицями
та деревинними щитами людей метушаться навкруги стовпа з палаючим під ним багаттям. Вдягнуті в монаші балахони,
двоє, копирсаються в скрині з якимось незрозумілим інструментом… Різкий біль
внизу живота перетворюється на крик і я прокидаюсь. Шоста година ранку, пора
вставати, Нюто. Ще можна було б трішки поспати, але біль не дасть спокою, знаю.
Потрібно знов до лікаря, хоч грошей на лікування обмаль а положать на стаціонар
як два пальця об асфальт…
… На зупинці натовп людей зустрічає
задріпаний, перекошеній на бік мікроавтобус. Встигаю підбігти та чемно працюючи
ліктями, вдертися першою. «Дами і даміхи,
сери і серіхи, майо пачтєніє!»- подумки здороваюсь з пасажирами та
інтелігентно плюхаюсь на єдине вільне місце. Переповнена маршрутка спиняється кожних
п’ятдесят метрів і вбирає в себе як губка нових і нових пасажирів. Година пік,
людям на роботу а пенсіонерам в дома не сидиться, кудись їх несе і нема їм
спокою. Вийду на пенсію, буду сидіти вдома, тєлєк втикати та спати.
… Во, ще одна бабуліца зайшла. Не дивись на
мене , місце всьо равно не уступлю. Ібо нєхрен, молодші є, хай уступають. Тай
взагалі, може я після операції! Обложили
зі всіх боків, а мені ще пиляти і пиляти в другий кінець міста… Стоїть над
головою вже з півгодини якийсь бюргер, за серце хапається та стогне.
Портфеликом своїм затюрханим мені мало не в лице тиче. Дався мені той тирнет, пів ночі не помітила
як просиділа. Якби не втома, може б і уступила, а то ще помре тут від інфаркту…
О, вже валідол витягає. Блін, скільки можна терпіти це неподобство!!!
- Вам погано? Сідайте будь ласка!- крізь
зуби, але намагаюся бути чемною,
- Ні, дякую, я скоро виходжу…
- Та сідайте кажу ж вам… Він перелякано
дивиться мені у вічі і розуміє що краще не сперечатися. Сідає. Я розтискаю кулаки і помічаю що нігті впилися
в долоні мало не до крові… Так тримай себе в руках, Нюто, до критичних ще
далеко…
Маршрутка спиняється і мій бюргер не довго
сидівши, таки підривається, рєзво,
кабанчиком вискакує на вулицю. Валідол
творить чудеса, однако! Миттєво займаю місце, і відчуваю що на чомусь сиджу. Кабанчик
забув свою книжку. –Гей, дядьку!- а його вже й слід простиг. Не бігти ж за ним…
Покрутила в руках, подивилась - якісь
брати Стругацькі. Розгорнула посередині…
Сновидіння знову мучали
кошмарами. Бабка Ліза стояла в дверях, протягувала слоїк квашеної капусти і з
благаючим поглядом шепотіла синіми
губами:
«-Візьми, візьми, візьми….»
Раптово прокинулася і почула як на кухні хтось
порається. Долинало шкваркотіння та відчувалися приемні запахи бекону та яєшні.
На мобільнику – друга година ночі. На
мить розгубилася та приємно кольнуло в
серці від думки – це Він, повернувся!
Накинула халатик, поправила зачіску, та прутко вибігши в кухню остовпіла
- біля плити жваво хазяйнував незнайомий
чоловік…
Він, той самий «бюргер» з маршрутки, з апетитом
накинувся на свою яєшню з піджареною ковбасою а мені було не до їжі:
-
То якщо ви
ангел, то докажіть це, сотворіть чудо!
-
Ну знаєш
дитинко, я ангел а не фокусник! Віра вона в чудесах потреби не має, вона або є
, або її нема. І ніякі фокуси чи чудеса тобі віри не надбають. Мо-ам… Ну добре, я сьогодні добрий, загадай
що небуть!
-
Та-ак…. А якщо пляшку шампанського?
-
Хе! А в тебе
гроші є?
-
Ну…
-
Знаю що нема!-
піднявши палець у гору декларує він- А могла б лимон баксів заказати! Ех
молодьож…- зітхає та дістає зі свого саквояжу
шампанське, ставить його на стіл.
Раптом - дзвінок у двері. «Бюргер» розводить
руками – мов «я тут нідочого». Обережно,
крадучись підходжу та заглядаю у глазок-
стоїть під дверима баба Ліза з бутлем капусти та тисне на кнопку дзвінка.
Зовсім у старої криша поїхала! Дзвонила хвилин п’ять, потім зітхнула тяжко, поклала бутель та пішла. Третя
ночі, політ нормальний!
Повернулась на кухню - «бюргера» і
слід простиг. Вітер підіймав штору через відкрите вікно... Чи не приснилося
мені все? Яєшня на столі та пляшка шампанського вказувала що мабуть ні…
