У березні 1825 року в Черняхів почали з'їжджатися у великій кількості армійські офіцери, до яких приєднувалися якісь цивільні молоді люди. Цей факт пройшов повз співробітників таємної поліції, оскільки містечко перебувало в досить глухому місці, удалині від основних шляхів. Можна сказати, що влада "прошляпила" досить знаменну історичну подію, а саме: з'їзд "Товариство об'єднаних слов'ян", штаб-квартира якого знаходилась в Новограді - Волинському. Дана організація  мала саме пряме відношення до декабристського руху. Є версія, що саме в Черняхові побачила світ "Конституція", написана одним з декабристських вождів Павлом Пестелем, що тоді був командиром Чернігівського полку.

На з’їзді масонів, що проходив в Черняхові обрано голову Товариства - Петра Борисова, заступником - Петра Громницького. До цього часу дійшли лише окремі документи Товариства: «Клятва» (Ю.Люблінський переклав її французькою) та «Правила» або «Катехізис» (він же переклав польською). З цих документів видно, що Товариство прагнуло знищення самодержавства, скасування кріпацтва, запровадження слов’янської федерації, в якій на рівноправних засадах були би об’єднані росіяни, українці, поляки, чехи, білоруси, словаки та інші слов’янські народи. Звідси і назва Товариства.

Зберігся ще один документ «слов’ян» — «Записки» Івана Горбачевського, де він розкрив програмну мету Товариства: «...предполагалось с точностью определить границы каждого славянского государства, ввести для всех народов форму представительного демократического правления, составить конгресс для управления делами Союза и для изменения, в случае надобности, общих коренных законов, представляя каждому государству заняться внутренним устройством и быть независимым в составлении частных своих узаконений…».

Таким чином, кожен із слов’янських народів повинен був мати свою конституцію, яка могла б відповідати його національним традиціям і місцевим умовам. Десь у центрі Федерації мала бути столиця великого слов’янського Федеративного Союзу, де щорічно повинен був збиратися з’їзд представників усіх слов’янських народів для вирішення спільних справ.

Члени Товариства об’єднаних слов’ян уявляли свою Федерацію як могутнє політичне об’єднання слов’ян, сповнене активної діяльності, із розвиненими промисловістю та торгівлею, великими портовими містами. Чотири моря омиватимуть береги Федерації — Чорне, Біле, Балтійське та Адріатичне. Тому символом були чотири якорі, які були зображені на гербі слов’янської Федерації. Цей малюнок зберігся в архіві слідства над членами Товариства.

Необхідно зазначити, що революцію «слов’яни» вважали рухом народних мас і закликали спиратися саме на народ. Вони були противниками військової революції. «Слов’яни» вважали, що «военные революции не бывают колыбелью, а гробом свободы, именем которой свершаются революции». Ці особливості відрізняють Товариство об’єднаних слов’ян від інших товариств декабристів.

Виключно важливою рисою Товариства об’єднаних слов’ян був демократичний характер організації. На відміну від Південного та Північного товариств декабристів, до яких входило переважно вище офіцерство, аристократія, у Товариство об’єднаних слов’ян згуртувалися нижчі офіцерські чини — прапорщики, поручики. Винятком можна вважати підполковника 9-ої артилерійської бригади Олександра Карловича Берстеля та майора Пензенського піхотного полку Михайла Матвійовича Спиридова. У чині капітана були офіцери Чернігівського піхотного полку Веніамін Миколайович Соловйов, Андрій Федорович Фурман та офіцер Пензенського піхотного полку Олексій Іванович Тютчев.

Крім військових, до Товариства було прийнято шляхтичів Тадеуша (Фаддея) Жебрівського — секретаря графа Ільїнського в Житомирі, Іполита Скальмировського, який мешкав у Старокостянтинові, та підпоручика у відставці Миколу Красницького з Новограда-Волинського.

Члени слов’янського Товариства відрізнялися від членів Південного та Північного товариств за своїм майновим становищем. Більшість батьків членів Товариства належала до дворян, які розорилися, не володіли ні землею, ані селянами або мали невелику кількість землі та декілька селян. Частина членів Товариства жила тільки з «одного жалованья», утримуючи на нього своїх рідних.

Усі члени Товариства були приблизно одного віку, що теж сприяло їх зближенню та взаєморозумінню.

Молодший офіцерський склад армії був ближчим до народу, бо мав тісніший контакт із солдатською масою. Лише об’єднані слов’яни розгорнули досить широку кампанію щодо залучення до своїх ідей рядових солдатів. Петро Борисов навіть вимагав зблизитися із солдатами.

Це знайшло свій вияв у діяльності Товариства. Слов’яни домовилися не допускати тілесних покарань у своїх ротах, якомога полегшувати важке солдатське життя, вести з солдатами бесіди, обережно роз’яснюючи їм причини несправедливості і вселяючи віру у зміни на краще.кретарем — Іллю Іванова.

 

Цікаво, що в січні 1826 року в Черняхові під час обшуку в місцевого жителя Петра Тимофіїнка, вільного селянина, що був неписемним, але статку якого міг позаздрити будь-який поміщик, поліція знайшла книгу російською мовою, що називалася... "Конституція Американських Сполучених Штатів"! Поліції вдалося вирахувати, що саме в будинку Тимофіїнка рік назад і відбувався з'їзд "Товариства об'єднаних слов'ян". Мовляв, це вони залишили американську конституцію - так виправдувався селянин. Згодом селянина обвинуватили в причетності до... масонської лоджії "Брати Хирама" (практично всіх декабристів згодом обвинуватили в масонстві) і запроторили на сибірську каторгу за "вільнодумство". У будинку Тимофіїнка, у підвалі, була виявлена кімната, стіни якої були розмальовані якимись незрозумілими символами, і поліція зробила висновок, що саме в ній і відбувалися зборів членів масонської лоджії.

Борисов Андрій Іванович (1798–1854)Люблінський (Мотошнович) Юліан

Казимирович (1798–1873)Горбачевський Іван Іванович (1800–1869)Тютчев Олексій Іванович (1802–1856),

капітан Пензенського піхотного полкуСоловйов Веніамін Миколайович (1798–1871), барон, учасник повстання Чернігівського полкуГромницький Петро Федорович (1803–1851), поручик,

заступник голови ТоваристваІванов Ілля Іванович (1800–1838), секретар ТоваристваАндреєвич Яків Максимович (1801–1840)Бечаснов Володимир Олександрович (1802–1859)Вигодовський Павло Хомич (1802–1881)

Нашу увагу привертає те , що зв'язки Черняхова з "світовим масонством" не переривалися навіть в "темні" тридцяті роки минулого століття - якщо вірити кримінальним справам того часу, які "клепались" самі знаєте як.

В 1937 році НКВС "вирахувало" у Черняхові (це в селищі із п'ятьма тисячами населення!) цілу "філію масонської лоджії "Смарагдове братерство", яка (цитуємо кримінальну справу) "ставила за мету -  скинення Радянської влади шляхом впровадження своїх людей у радянський партійний і державний апарат. Арештовані жителі Черняхова Ровнейко, Алексіюк і Панченко зізналися, що регулярно читали антирадянську літературу масонської спрямованості й агітували місцеве населення скинути Радянську владу, яку хотіли замінити державним устроєм США...". Протоколи допитів черняхівских "масонів" написані рукою слідчого, а в графі, де повинна стояти підпис арештованого, що ознайомився з написаним, у всіх трьох протоколах коштує хрестик, що вказує на неграмотність допитуваних. Тому й дивно, як арештовані Ровнейко, Алексіюк і Панченко могли читати масонську літературу. Цілком можливо, це всього лише чергова "справа" НКВС, що виконувало план по "ворогах народу". Слідчий, мабуть, був інформований про те, що в XIX столітті в Черняхові проходили збори декабристів - масонів  і на цій основі вирішив сфабрикувати справу.

 

Повоєнне сільське господарство знаходилося у важкому стані. Не вистачало не лише тракторів, комбайнів, автомашин, а й простих сільськогосподарських знарядь праці, тяглової сили. В плуг впрягали корів, а іноді й самих жінок-колгоспниць. А згідно партійних постанов посівні площі необхідно було розширювати.

Урожайність зернових культур в колгоспах знизилася в 1946 р. до 3,8 ц з га. В деяких областях колгоспники на свої трудодні отримали по 50—100 гр. зерна, мізер продуктів, а чимало з них взагалі нічого не отримали. Почався масовий виїзд селян у місто (навіть без наявності паспортів).

Продовольчі труднощі наростали з кожним днем, а «основний закон» — будь-що виконати обов'язковий план хлібозаготівель — ніхто й не думав скасовувати, навпаки, партійні органи закликали вести нещадну боротьбу з «саботажниками». Частина «виметеного під мітлу» у селян хліба йшла як «допомога» до країн «народної демократії» — Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини. «Радянський Союз врятував нас від голоду»,— зазначав президент Чехословаччини К. Готвальд. А голод в своїй кращі вже стукав «у вікно», Він був викликаний воєнним розоренням села, сталінською, справді феодальною системою організації та керівництва сільським господарством та жорстокою посухою, якої Україна не знала понад 50 років.

За офіційними, далеко неповними даними, загальна кількість голодуючих досягла 2,7 млн. чол. Дуже різко зросла дитяча смертність. Своєї апогеї голод досяг в березні і тривав аж до серпня 1947 р. Місцеві органи влади іноді осмілювалися допомагати голодуючим, звільняючи від хлібозаготівель безнадійні колгоспи. Однак партійні і державні верхи жорстоко переслідували «м'якотілих».

Становище більш-менш нормалізувалося в жовтні місяці, коли Хрущов і Каганович відрапортували Сталіну про «дострокове» виконання хлібозаготівель, Через дев'ять місяців перебування в Києві, завершивши свою «місію» по «вибиванню хліба» (грудень 1947 р.), Каганович повернувся у Москву.

В 1948 р. з нагоди 30-річчя УРСР, а точніше за «перемогу» на хлібному фронті, Каганович і Хрущов отримали по ордену Леніна.

Життєвий рівень народу та деформація соціальної спрямованості реформ тоталітарної держави. В спустошених містах і селах не вистачало буквально всього. Карткова система, введена в повоєнні роки, не забезпечувала нормального харчування. Реальна заробітна плата була нижчою від довоєнної в два рази.

В 1947 р. була здійснена грошова реформа, внаслідок якої населення втратило свої заощадження. Відміна карткової системи — в грудні 1947 р.,— поступове зниження цін пропагувалося як турбота «батька народів» про трудящих. Однак, зниження цін в містах відбувалося за рахунок пограбування селянства, яке складало 2/3 населення України. Рівень же життя селян, їх реальні доходи неухильно падали.

Соціальна політика уряду була досить суперечливою. Заходи по покращанню матеріального становища «врівноважувалися» іншими, які являли собою наступ на соціальні інтереси народу. Напр., примусове введення державних позик, високий податок на бездітність, податок на кожне дерево в садку селянина, відміна виплат фронтовикам за бойові заслуги тощо.

Найважливіший висновок з подій 1946—1947 рр. полягає в тому, що коли б не поспішне форсування продовольчих та інших ресурсів для забезпечення скасування карткової системи, реформ грошей та цін, голоду можна було б уникнути, а відповідні реформи провести роком пізніше Саме в цьому проявилася деформація соціальної спрямованості держави.

Колгоспна система господарювання як джерело коштів для вирішення завдань країни, як форма своєрідного державного кріпацтва залишалася без змін. Голод 1946-1947 рр. не тільки не довів керівництву необхідність змін, а, навпаки, підштовхнув владу до ще суворіших репресій. Про це свідчать надмірно високі й нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення; великі обсяги експорту хліба й продуктів тваринництва за кордон; кримінальне переслідування “розкрадачів хліба”, які, згідно зі статтею 131 Конституції СРСР 1936 р., кваліфікувалися як “вороги народу”.

Одночасно з наступом на простих колгоспників влада посилила репресії проти керівників колективних господарств. За даними влади, у 1946 р. та І кварталі 1947 р. судовими органами республіки розглянуто 1681 справу про злочини голів колгоспів. Засуджували бригадирів, завідувачів ферм. Тоді ж на території Західної України та на інших приєднаних під час війни територіях УРСР активно продовжувався процес колективізації, що супроводжувався виселенням так званих “куркульських господарств”.

Варто зазначити, що з часом набір адміністративно-економічних методів експлуатації сільського населення України починав вичерпуватися. Замість утихомирення, влада отримала розвалене сільське господарство й незадоволення народу, яке з особливою силою виявилося в роки голоду 1946 – 1947 рр., який особливо ускладнив відновлення.

        Спогади жителя с. Новопіль Василя Шевчука  про голод в с. Новопіль   в 1946 – 1947 роках. ( З книги В. Адамовича–Новопільського «Загублені життя трьох поколінь» )

Я пам’ятаю, як комуністична влада збирала мітинг біля школи, на якому оголошувала рішення щодо виселення із села Новопіль 6-ти чоловік за невиконання встановленого в колгоспі мінімуму трудоднів. Добре зберіглося в пам’яті нелюдське ставлення районних керманичів до новопільців. Зокрема, як секретар райкому партії Парамонов і голова райвиконкому Докіль дружину колгоспника Ігната вислали із села на 6 років а грудну дитину лишили з чоловіком. Дитина плакала – кати не чули. Психика у дитини порушилася – помістили до психушки і там дитина і пропала. Пам’ятаю як тракториста Приблуду вислали із села … Комуністи безжалісно, нещадно вели себе з народом. По-звірячому катували нас.

Приблизно в той час Першим директором Новопільської семирічної школи був Волошин, а змінив Вакуленко. Директори й учителі дуже часто мінялися, а наше життя майже незмінне було. У холоді й голоді проходило. Злидні не покидали нас.

У 1947 році ми дуже голодували. Корова нас рятувала. Трошки пшениці мали на горищі. Мололи її на жорнах і мама варила галушки. Та злодій залі і вкрав усю пшеницю… Мама головисла на усе село. Діди принесли нам по піввідра пшениці. Пекли хліб з муки з мукою із жолудів і стрючків акації, мерзлу кар оплю викопували на колгоспних ланах і млинці з неї пекли… Але такого страшного голоду, як у 1932 – 1933 роках не сталося. Тоді дід жив на межі кладовища і сховав від патрошителів діжечку пшениці у могилі. Вночі непомітно дістане з могили відро пшенички, дочки мелють її в жорнах, а дід вартує навколо хати… Баба напече коржів (ховали, щоб ніхто не бачив), дасть кожному по шматочку, ї їли з молоком. Картоплю садили обрізками. Злодій прогребе оранку, знайде обрізки і більше не грібе… Впевнений, що голод в Новополі навмисно створили  комуністи зі своїми поплічниками, так званими совєцькими активістами. Вони витрушували в кожній родині все їстивне. Продовольство шукали на горищі, в городі, у купах гною  рилися , тощо. Не кожен міг сховати від них продовольство…

Дослідив та підготував Юрій МАЛАШЕВИЧ

 

 

 

У 1971 році громадський порядок в районі  охороняли добровільні народні дружини. Як це було?!

(ретроспективний погляд на публікації  «Нового житття минулих років)

Активну участь в охороні громадського порядку в 1971 році приймали добровільні народні дружини. Начальником Черняхівського районного відділу внутрішніх справ був В. Круковський.

Дружинник з червоною  пов’язкою на рукаві впевнено займав своє місце на вулицях багатьох населених пунктів. І люди з великою повагою відносились до нього, як до відповідального представника громадськості, що був покликаний разом з адміністративними органами оберігати спокій і безпеку громадян.

Тільки завдяки активній участі добровільних народних дружин в охороні громадського порядку, злочинність у нашому районі в період з 1969 по 1971 рокі зменшилась більш як у два рази.

Великою повагою в трудящих в той час користувалися добровільні народні дружини колгоспів «Дружба» с. Видибор, «Жовтень с. Вільськ, Черняхівського обозного заводу, Головинського кар’єроуправління, і багатьох інших народних дружин підприємств і колгоспів нашого району.

В тому, що згадані села були  селами зразкового громадського порядку – немала заслуга добровільних народних дружин. З кожним роком все менше здійснювалось в той час злочинів і порушень громадського порядку у згаданих селах і на підприємствах. Наприклад у Видиборі в 1970 році взагалі не було жодного злочину.

Неодноразово проявляли сміливість і мужність затримуючи небезпечних злочинців народні дружинники сіл Трокович і Андріївки.

В 1970 році дружинники села Вільська помітили, що неповнолітні Дмитро Котенко і Анатолій Защипас часто і по декілька днів зникають з домівок. Це викликало підозру і дружинники почали уважно слідкувати за Дмитром і Анатолієм. В результаті виявилось, що хлопці виїжджали до Житомира і там обкрадали кіоски та магазини. Так народні дружинники допомогли працівникам міліції у розкритті злочинців.

За сумлінне виконання громадського обов’язку член штабу дружини колгоспу «Жовтень» Іван Семенович Котенко був тоді нагороджений Почесною грамотою управління внутрішніх справ Житомирського облвиконкому.

Проте мали місце і випадки коли добровільні народні дружини працювали не належним чином, в той час погано працювали дружинники колгоспів «Авангард» с. Дівочок, імені ХІХ парт’зїзду с. Ксаверівки, Черняхівського райоб’єднання «Сільгосптехніка», «Міжколгоспбуду», тощо.

В той час в с. Дівочках регулярно здійснювались покражі свиней на місцевій свинофермі, дружинники були бездіяльні щодо цього. Не краще становище тоді було в с. Городищах та Горбулеві.

Неодноразово працівники міліції затримували з вкраденими продуктами (переважно це були хлібобулочні вироби) окремих працівників райхарчкомбінату. Дружинники цього підприємства тоді проявляли цілковиту бездіяльність щодо правопорушень своїх колег по роботі.

Дослідив та підготував Юрій МАЛАШЕВИЧ

 

 

 

   Серед велетнів духу, яких дала світовій культурі Україна, одне з перших місць належить геніальному синові українського народу Т.Г. Шевченкові. 9 березня ми з вами відзначатимемо 203-річчя з дня його народження.

       З плином часу ще рельєфніше постає перед новими поколіннями життєвий подвиг поета, неповторність його обдарованої особистості й значення творчості для духовно- морального відродження нації.

        Незаперечною та надзвичайно цікавою сторінкою в його житті і, зокрема, в історії Великої Волині та Житомира був його приїзд  у жовтні 1846 року. Відбувалась дана подія під час другого приїзду в Україну (1845—1847 рр.). Як відомо, поряд з викладацькою діяльністю в Київському університеті, Тарас Григорович, вже починаючи  з березня 1845 року активно включився в роботу створеної при цьом вищому навчальному закладі Археографічної комісії. 21 вересня 1846 року Т. Г. Шевченко отрисав від київського генерал-губернатора Д. Бібікова пропозицію виїхати на Київщину, Поділля і Волинь для збору «разных сведений о народных преданиях, рассказов о курганах, древних памятниках, а также древних актов, бумаг и т. п.».

       До речі, віце-головою цієї комісії був житомирянин С.І. Шодуар, а Т. Шевченка залучив до роботи професор, історик та археограф університету М.Д. Іванишев.

       Як вважають дослідники, маршрут подорожі проліг з Києва на Поділля по так званому Великому польському тракту. До Житомира поет прибув у суботу" 5 жовтня з Кам'янця-Подільського, подолавши 276 верст через Проскурів, Летичів. Хмільник, Бердичів і Кодню. Наступного дня Т. Шевченко зробив візит до волинського губернатора І. Камснського і вручив пакет від генерал-губернатора. Інший пакет призначався волинському архієпископу.

        Ще одна «шевченківська» адреса в Житомирі пов'язана з ім'ям відомого російського художника, друга Т. Шевченка, Аполлона Мокрицького. який півтора року мешкав у Житомирі у свого товариша, волин­ського губернського поштмейстера Семена Шаржинського. За припущенням відомого шевченкознавця П. Жура, поет під час перебування в Житомирі, за рекомендацією А. Мокрицького. зустрічався з поштмейстером, користувався його послугами (адже подорожував поштовими). С. Шаржинський хоч і був звичайним чиновником, кохався у мистецтві. був особисто знайомий з О. С. Пушкіним, М. В. Гоголем. Коли А. Мокрицький прибув до Житомира перед поїздкою на навчання до Італії, С. Шаржинський взяв його на квартиру. Завдяки краєзнавчим пошукам вдалося встановити, що поштмейстер мешкав у казенному будинку губернської поштової контори, яка містилася на Чуднівській вулиці. На жаль, цей будинок не зберігся до наших днів, зараз на його місці кафе «Театральне».

        10 жовтня 1846 р. Т. Г. Шевченко був проїздом та зупинявся в селах сучасного Черняхівського  району, зокрема у Вільську, Щербинах та Ялинівці.

         Чим закінчилася волинська подорож Шевченка? Звітом про проведену роботу. А це добірка малюнків та зібраних народних пісень. Цікаво також, що в робочому альбомі Шевченка був ряд записів пісень, у тому числі й сороміцьких, які не мають конкретної дати й місця фіксації. Але вони належать до 1846 року і, очевидно, записувалися на Волині.

          Як би там не було, а волинська подорож справила помітний вплив на Кобзаря. Про враження від неї він неодноразово згадував у творах “післяволинського” періоду. А нам залишається щиро пройматися гордістю від того, що доля Шевченка пов’язана також з нашим краєм.

        В жовтні 2013 року На стіні приміщення Вільської ЗОШ було відкрили меморіальну дошку на честь 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка та його перебування у Вільську. Пам’ятку встановили з ініціативи та за фінансової підтримки випускника школи 1965 року Миколи Чугаєвського – голови Черняхівського районного відділення Міжнародної громадської організації «Земляцтво житомирян».

         Дослідив і підготував Юрій МАЛАШЕВИЧ

 

 

Перемога більшовиків і встановлення радянської влади в Україні створили нову ситуацію. З одного боку більшовики у перших своїх декретах і деклараціях проголосили відміну усіх обмежень реалізації свободи совісті ("Декларація прав народів Росії", "До всіх трудящих мусульман Росії і Сходу" обидва листопад 1917 року, "Про відділення церкви від держави і школи від церкви" січень 1918 року). Так, у конституції УРСР 1919 року ст. 24 визнавала свободу совісті і право релігійної та антирелігійної пропаганди.

VІІІ з'їзд РКП(б), що відбувся у березні 1919 року, започаткував планомірний наступ на релігію та церкву У програму партії з'їзд включив тезу про необхідність боротьби з релігією, яка на практиці тлумачилася як основа для перегляду та ревізії зафіксованої у конституції свободи совісті.
Незабаром при ЦК більшовицької партії була утворена антирелігійна комісія, яка планувала й організовувала боротьбу з релігією та віруючими на всій території країни. Аналогічні комісії утворювались і на місцях. До складу комісії, як правило, входили люди, які не розумілися у специфіці релігії.
У березні 1922 року з'явилася стаття В. Леніна “Про значення войовничого матеріалізму”, в якій він піддав гострій критиці державні органи за бездіяльність в антирелігійній роботі. Наскільки узгоджуються між собою декрет про відокремлення церкви від держави та проведення атеїстичної пропаганди державними органами, В. Леніна, очевидно, не цікавило.
1922 року з'явився ще один документ ЦК РКП(б) про необхідність і доцільність прямого втручання державних органів у релігійні питання. Ідейна боротьба двох світоглядів перетворювалася на розправу над церквою.
Війна із церквою протягом 20-30-х років велася в трьох основних напрямках: знищення матеріальної бази церкви, розкольницька діяльність серед духовенства та віруючих, постійні переслідування та репресії.
У перші роки існування радянської влади найбільш злочинною виявилася кампанія із вилучення церковних цінностей у 1922 році, проведена під гаслами допомоги голодуючим Поволжя. Вилучення коштовностей було формою боротьби проти могутньої на той час РПЦ, інших релігійних об'єднань. Лист Леніна членам політбюро ЦК РКП(б) від 19 березня 1922 року, розісланий під грифом “Суворо таємно” спрямовував на тотальне вилучення церковних цінностей. Це мало на меті, по-перше, остаточно принизити церковну структуру, а, по-друге, саме за рахунок церкви поліпшити економічне становище держави.
Проте кампанія не виправдала себе ні економічно, ні морально-психологічно. Голодуюче населення одержало лише незначну кількість очікуваного хліба. Негативним її результатом стала втрата багатьох безцінних пам'яток культури, що потягло за собою втрату більш значну дегуманізацію суспільства.
1929 року комуністи започаткували нову хвилю знищення матеріальної бази -- масове закриття церков та молитовних будинків. Дзвони знімали, церкви руйнували або перетворювали на школи, культосвітні установи, віддавали під господарські потреби.
Політичні репресії 1937–1938 рр. на Житомирщині призвели до арешту понад 397 священнослужителів, церковного активу та віруючих (з них – 261 було засуджено до розстрілу, 127 відправлено у виправно-трудові табори на різні терміни . 
Упродовж 1930-х рр., особливо у 1936–1937 рр., характер партійної документації з релігійного питання змінюється й дедалі більше відображає політику влади, спрямовану на закриття культових споруд, придушення опору віруючих, викриття «контрреволюційної» діяльності духовенства тощо.
У зв’язку з чим більшість райпарткомів обмежує інформацією про кількість закритих храмів та тих, які функціонують. Так, у звіті Черняхівського райпарткому від 22 вересня 1936 р. зазначалось: «Діючих молитовних будинків по району – 4, закрито – 10, пристосовано до культпотреб – 3; закрито, але не затверджено ВУ ЦВК – 2». Довідки окружних та районних відділів НКВС 1936 - 1937 рр., з одного боку, інформують про активізацію віруючих (збір коштів на ремонт чи відкриття церков, таємне здійснення релігійних обрядів, масове відвідування богослужінь в храмах), а з іншого – демонструють факти придушення опору віруючих, припинення «контрреволюційної діяльності церковників». Одним з репресованих у 1930-х рр. священиків Житомирщини, який відбував покарання у виправно-трудовому таборі, був о. Димитрій Олександрович Бичинський. З архівних документів відомо, що він був сином священика м. Черняхова, служив псаломщиком-дияконом у Черняхівській Свято-Георгіївській церкві до 1916 р., пізніше – дияконом при церкві у с. Троковичах. 
У 1928 р. його було рукопокладено в сан священика. У 1937 р. був заарештований та засуджений трійкою при УНКВС УРСР по Житомирській області 17 листопада 1937 р.; отримав 10 років ув’язнення у виправно-трудовій колонії. Помер в ув’язненні у 1942 р. (можливо у січні), у Північноуральському виправно-трудовому таборі НКВС (пос. Сосьва і район м. Туринська Свердловської області, де займалися лісозаготівлями, будівництвом целюлозного заводу та ін.). Був реабілітований у 1958 р. Житомирським облсудом, за недостатністю доказів його вини.
Активну діяльність, яка зводилась до збору підписів за відкриття церков, таємних богослужінь та здійснення обрядів хрещення, релігійного виховання дітей тощо, виявляли також священик Юркевич.
Оскільки вияви активності з боку духовенства та віруючих за радянськими законами підпадали під статті про контрреволюційну діяльність, влада отримала можливість нанести рішучий удар по церкві. Наприклад, було заарештовано священика с. Троковичі Черняхівського району В. Юркевича за проведення нелегальних зборів віруючих та заяви про репресії проти церкви, за агітацію школярів відвідувати церкву. 
В с. Кручинець і навколишніх селах було заарештовано 37 членів релігійної організації "молокан-корніївців", які відмовлялися сплачувати податки та служити в Червоній армії. Троє з них були засуджені до смертної кари. 
Не уникли репресій і представники лютеранського духовенства та керівники інших протестантських громад. У 1934 р. був арештований кістер лютеранської громади села Садки Черняхівського району Р. М. Пауц.
Реакція селян подекуди була доволі жорсткою, так наприклад на весні 1930 р. відбулись масові виступи селян в селі Селець були спалені господарства активних учасників хлібозаготівлі, зафіксовані факти побиття голів комнезамів та сільських рад. Часто селяни намагались брати ініціативу у свої руки, у листі до Київського обкому КП(б)У Житомирський окружком подавав інформацію про рух віруючих в ряді районів. Так, у селі Туровець Черняхівського району колгоспники зібрали гроші й розпочали ремонт церкви.

 

Джерела дослідив і результати систематизував Юрій Малашевич

У перші роки після жовтневої революції більшовики не скупилися на обіцянки для різних національностей і соціальних груп, які відчували утиски і дискримінацію при монархії. Ця тактика мала на меті створити максимально широку соціальну базу для нового режиму. Сектанти були в числі тих, на кого була розрахована ця тактика. Обумовлювалися це тим, що царська бюрократія розглядали їх як релігійні дисидент, намагаючись обмежити діяльність сектантів різних санкцій, в тому числі і такі, що мали репресивний характер. Проголошення радянською владою свободи віросповідань, скасування привілеїв за релігійною ознакою сприяли залученню на їх бік представників "гнаних" в минулому релігійних груп і течій.

Під час Непу число тоталітарних релігійних сект у Радянському Союзі, як це не парадоксально зросло приблизно у п` ять разів. Радянська влада не те що забороняла, а навіть сприяла їх утворенню та розвитку.  «Ліва» тактика сект була всього лише тонко спрацьована ширма, під прикриттям якої сектантські ватажки хотіли зберегти і зміцнити приватне господарство і для цього створювали христомоли, свої кооперативи, колгоспи тощо.

 У своїх виступах вони раніше доводили, що НЕП можна проводити в життя лише за допомогою таких хороших людей, як сектанти. При цьому вони, не соромлячись, перекручував сенс ленінських положень про НЕП, смичка, кооперація, комуністичне суспільство, селянство і т. д. Особливо великі зусилля сектантські ватажки витратили на створення і виправдання особливих сектантських кооперативних організацій. Для вступу в кооперативі, вчили проповідники, потрібно менше моральне досконалість, він тому доступніше, з нього треба і починати. Це вже після згортання НЕПу з ними було різко покінчено. Тож комунізм більшовики просували де тільки могли, навіть і в сфері релігії.

У політзвіті секретаря Волинського губкому про релігійну ситуацію у Волинській губернії за січень–липень 1923 року зазначалось, що однією з найбільш діяльних сект в губернії вважається секта хлистів-молокан під керівництвом «святих» Діда Корнія та Тітки Маланії з осідком в селі Мокренщина Черняхівського району. Ця секта налічувала близько 3 тис. чол. і мала великий вплив на місцеве населення. Секта складалась переважно із заможних селян (вступ до секти поєднувався із матеріальним внеском – 5 пудів пшениці). Щодо ставлення до радянської влади, то одні дані вказували на антирадянську діяльність цієї секти, інші – на протилежну позицію: члени секти закликали селян підтримувати владу.

У багатьох звітах місцевої влади Житомирського краю духобори і молокани ототожнюються з хлистами – «хлисти-мироносці», «хлисти-духобори», «хлисти-молокани» і т. п. Зокрема, в одному із них міститься така інформація: «... в селі Липники Лугинського району є 1 молокан, в дійсності хлист» .

Партійне керівництво було особливо стурбоване тим фактом, що секту хлистів відвідували молоді люди комсомольці і навіть члени партії. Щоб 117 виявити «справжню фізіономію» секти, до їх складу ввійшло кілька секретних агентів. На жаль, результатів цієї агентурної роботи серед доступних архівних джерел віднайти не вдалося. Між тим органам влади у боротьбі проти хлистів чи сектантства в цілому, виконуючи завдання з дискримінації керівників сектантських громад, вдалося виявити окремі факти біографії «святого» Діда Корнія: «... 60 років, неграмотний, до 1907 р. займався дрібними крадіжками, син бідного селянина».

У лютому 1925 р. газета «Радянська Волинь» ототожнювала корніївців- хлистів із таємною сектою «червонодраконщиків» під керівництвом Каламорчука, який називав себе «богом». Члени цієї секти вважали за великий гріх мати дітей, які, на їхню думку, заважали людині досягти «благодаті». Дітей вони називали «червоними драконами», оскільки вбачали в них майбутніх більшовиків.

Під впливом такого вчення в Черняхові член секти Цимбалюк забив 4-х своїх дітей. Проте сектознавець В. Бєлоліков вважав, що ця секта мала тісний зв’язок з мальованщиною Київської губернії.

У межах Волинського округу молокани-корніївці, крім Черняхівського району, про що вже зазначалось, найбільш компактно були зосереджені в селах Кручинець та Новопілья Пулинського району.  Секта «трясунів» значний вплив мала в деяких селах Пулинського району, а особливо в селах Студениці та Шахворостівка Коростишівського району.

Протоколи бюро Волинського окружкому КП(б)У та антирелігійної комісії при агітпропі ОПК за жовтень-грудень 1929 році засвідчують про те , що Пулинському райвиконкому ставилось завдання відібрати у жительки села Новопілля Мотрі Мелешко власне обійстя (будинок, клуню та 146 ін. будівлі), оскільки там проводили свої зібрання сектанти-молокани.

 Джерела дослідив та здобуті результати систематизував Юрій Малашевич

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ЧЕРНЯХІВСЬКОГО РАЙОНУ. ЧАСТИНА ПЕРША. «ДОЖОВТНЕВИЙ ПЕРІОД»

Джерела дослідив та здобуті результати систематизував Юрій Малашевич

 

Охорона здоров'я в Україні  та зокрема на Черняхівщині має свою давню та цікаву історію. Останнім часом широким читацьким колам відкриваються нові подробиці становлення і розвитку системи управління охороною здоров'я. Завдяки кропіткій роботі фахівців Національного музею медицини України з'являються нові раніше невідомі історичні факти.

Вивченням стану здоров'я населення та організації охорони здоров'я займається соціальна медицина та організація охорони здоров'я. Ця наука відносно молода: від початку її зародження минуло менше ста років, що, в порівнянні з тисячами років розвитку медицини загалом, - невеликий відрізок.

В  реконструкції  минулого  вагоме  значення  має  вивчення  особливостей  різних  складових суспільного  буття,  надто  такої  проблеми,  як  розвиток  охорони  здоров’я.  Проблему  охорони  здоров’я  в  Україні  у  19-20 ст.  досліджено  лише частково,  фрагментарно.  Енциклопедичні  видання  подають  загальну  характеристику  означеної  проблеми.  В  академічному  виданні  «Історія  української  культури»  містяться  окремі  розділи  відповідного  спрямування,  де висвітлюються  особливості  розвитку  та  наводяться  фактологічні  дані.

Проте на мою думку варто почати з передісторії та дати відповіді на попередні питання як от:

Якою тоді була багата Поліська земля? Звідси пішла назва „Черняхов” від слів „ чернь” та „ ховаться”, тобто , це назва місцевості де ховалися бідні люди від ворогів. Ховаючись та живучи в лісі, вони навчалися мистецтву лікування у природи. Найбільш спостережливі із них, в часи полювання, рибальства, збору ягід та грибів примічали, що захворівши, дикі тварини починали їсти деякі види трав і рослин, які до цього часу в їжу не вживали. Багаторазово співставляючи ці факти, люди відкривали їх лікувальні властивості . Пізніше, захворівши, вони лікувалися ними самі і лікували інших. В народі таких людей називали „зелійниками” і вони були першими народними цілителями Черняхівської землі. Цілителі мали своєрідну „спеціалізацію”,  серед них були травники („зелійники”), костоправи, зубоволоки, повитухи та інші. Усіх їх протягом багатьох років називали знахарями. Слово „знахар” походить від слова „знати”: тому що вони знали чим, як і скільки потрібно лікувати хвору людину. В той час переважали так звані „морови” хвороби, в першу чергу чума, віспа, холера. Зустрічалися цинга, кроваві проноси, простудні, очні та пошесні хвороби. Середня тривалість життя людини складала 30 років, вона помирала не встигнувши зістарітись. Причинами хвороби вважали порчу, зглаз, нечисту силу та волхования. В своїй лікувальній практиці знахарі разом із заговорами, шепотіннями та заклинаннями використовували різні засоби рослинного походження: кропива, полинь, цибуля, часник, хрін, цвіт липи, кора дуба, сік берези та інше. Незважаючи на посилення національно- релігіозного гноблення з боку литовських та польських феодалів населення Черняхівщини зберегло свою самобутність щодо традицій та досвіду народної медицини.

У 1804 році м. Житомир одночасно стає центром Волинської губернії та Житомирського повіту, тобто губернським і повітовим містом. В повіті було створено 23 волості, одна з яких отримала назву Черняхівська.

Історичні документи тих часів так описують Черняхів: «Это местечко при верховье р. Тростяницы, волости Черняховской. От Житомира - 20 верств, от ближайшей железнодорожной станции Бердичев - 65 верств, при почтовой станции. От ближайшего прихода в с.Троковичи и с.Стырты - 7 верств и в с.Зороков - 8 верств.. Есть церковь, почтовая станция, волостное управление и квартира станового пристава. Дворов-182, прихожан - 1441 душ обряда православного». Немає жодного слова про лікувальний заклад у Черняхові, тому що його на тей час не існувало.

З прийняттям християнства на Русі у бідних людей з’явилася перша надійна захисниця - Церква. В 1801 році на кошти прихожан в Черняхові була побудована на кам’яному зрубі дерев’яна церква з дзвіницею, „во ім’я Святого великомученика Георгія Победоносця”. В ній був піп, псаломщик з півчими і проскурник. Виконуючи заповідь Христа: „Любіте ближнього свого, як себе самого”, вони взяли під опіку всіх убогих та хворих. Біля церкви завжди збиралися скалічені війною та хворобами інваліди, які просили допомогу і милостиню. При церкві було приміщення типу богадільні - сарай для хворих, престарілих та паломників в Києво Печерську Лавру. В ньому жінки із місцевого церковного хору та священнослужителі годували постояльців, молитвами полегшували їх душевні муки та лікували фізичні недуги народними засобами. Таким чином, брати та сестри у Хресті церкви Георгія Победоносця були прототипами майбутніх сестер милосердя, медичних сестер та медбратів Черняхівського району. В основі народних поглядів на причини захворювань лежали ірраціональні уявлення. Вважалося, що їх спричиняв навмисний негативний вплив злих людей або відьм. Існування останніх визнавалося селянами як безперечний факт . До своєї недуги переважна більшість селян ставилися як до фатальної неминучості. Так само і до смерті, до якої слід було підготуватися, дістати прощення від ближніх та отримати церковне причастя. Важливо було гідно прийняти смерть. Людина, що тяжко помирала, вважалася великим грішником, репутація родини таким чином могла постраждати. Проте при захворюваннях зверталися по допомогу до знахарок, щоб ті відмолили хворобу. Знахарки «замовляли кров», «викачували переляк», «шептали над хворими» - вони справді зналися на цілющих властивостях рослин .

Влада тих часів вважала, що селянам лікарська допомога не потрібна - вони хворіють простими хворобами і потребують простих ліків, призначити які може і фельдшер. Відомий Чернігівський земець Соколов П.В. писав: „Мужики не потребують особливого лікування, йому мужику, аби одужати, достатньо напившись липового цвіту полежати на печі; бо хвороба його - це звичайне обжорство, або короста, або просто простуда”.

До середини XIX ст. загальна кількість лікарів Росії зросла з 1500 наприкінці. ХУІІІ ст. до 8072 у 1846 р. не менше третини цієї кількості складали лікарі армії та флоту, а багато громадських лікарів приймали участь у органах управління (Медичний департамент, губернські лікарські інспекції та т. п.) та безпосередньої лікарської допомоги не надавали. Більшість населення було позбавлено медичної допомоги, а в селі її практично не існувало зовсім. До того ж докласти часті неврожаї та як неминуче слідство, голод. Все це обумовило високу захворюваність та смертність. По статистичним показникам Г. Аттенгофера (1819 р.)Є що вичав метричні книги Синоду та "табелі" Міністерств поліції про народжених та померлих з тисячі новонароджених хлопчиків тільки біля 555 досягають шісти-річного віку, менше половини – 10 років. По даним Г. Аттенгофера (1820 р.) більше 2/3 дітей, народжених в Петербурзі, вмирали не досягнувши п'ятирічного віку. При цьому Аттенгофер вважає смертність до 240 на 1000 дітей на першому року життя подією природньою, неминучу та визначів цифрову  90 таблицю "обов'язкової смертності". На протязі пертої половини XIX ст. ця висока смертність не знижувалась, навпаки, у деякі роки зростала взвязку з епідеміями холери, які були у краіні у кінці 20-х років. З засобів боротьба з високою захворювальністю та відносного покращення медико-санітарних умов у краіні маємо відмітити діяльність вільного економічного товариства.

Після опублікування праці Едварда Дженнера про вакцінації, діяльність Товариства в значній мірі була присвячена віспощплення. По даним Вільного економічного Товариства, в 1841 р. було розіслано ланцетів 6999, бланків з віспяною матерією 13926, вказівок 5870 образців, у 1843 р. – 8042, 720, 6846.

Особливо і уваги заслуговує складання та розповсюдження Товариством вказівок на мовах різних народів країни у 1845 р. будо розіслано вказівок на російській, польській, татарській, кальмицькій, грузинській, армянській мовах. В 1847 р. віспощепленням займалися 150000 людей, Товариство утримувало віспощепливачів в віддалених регіонах Росії. Внаслідок неврожаю у деяких губерніях від хвороб, винекнених внаслідок цього, в цьому ж році був розроблений наказ "Чим замінити звичайний хліб" Товариство приймало участь в допомогі голодаючим.

У першій половині XIX ст. основними центрами медичної науки були медичний

факультет Московського університета і Петербурзька медико-хірургічна Академія. В Московському університеті на медичном факультеті розвиток набули особливе терапія і фізіологія, а в Петербурзькій Академії, готувавшої лікарів для армії, особливу увагу приділяли анатомії, топографічній анатомії, хірургії.

У першій половині XIX ст. сільське населення було позбавлено фахової медичної допомоги.

Тому до реформи сільської медицини в 1868 році - „фельдшеризм” панував в селах. Більшість фельдшерів Черняхівської волості були ротними, які були малограмотними і пиячили. Ротні фельдшери були з колишніх солдатів діючої армії, які під час військової служби направлялися в так звані, „ротні фельдшерські школи”, де отримували навички практичних дій по наданню першої негайної медичної допомоги в бою, але фактично не мали базової, теоретичної підготовки по медицині. Після звільнення з військової служби, вони поверталися у села своїх волостей і починали займатися там „лікувальною” справою, хоча не мали на це права, тому що у них не було освіти. В 1887 році, через 11 років після реформи, серед всіх 167 сільських фельдшерів Волинської губернії із ротних фельдшерів було ще 84 , а Черняхівській волості - 3 чоловік.

Відносна близькість губернського Житомира та волосного Черняхова (21 верста) завжди визначала їх тісний зв’язок, особливо в розвитку сільської медицини. Коли в 1840 році в Житомирі було відкрито Волинську губернську лікарню - це була перша лікувальна установа на громадських засадах, яка почала допомагати в лікуванні мешканців Черняхівщини.

З 1852 року за розпорядженням Приказу громадського опікування, лікарі губернської лікарні почали шефствувати над сільськими дільницями. В той час, державної безкоштовної медицини в губернії ще не існувало: лікарі брали з хворого плату за лікування. На жаль, своїх лікарів в Черняхівській волості не було і хворі за медичною допомогою їздили в Житомир, в губернську лікарню. Гроші залікування вони вносили за місяць наперед, без права їх повернення в разі дострокової виписки. Міщани щомісяця платили 7 крб., а селяни - 4 крб. 50 ком.

Для малоймущих це була велика сума. Наприклад, селянам, які вели натуральне господарство, щоб отримати 4 крб., потрібно було продати 4-5 ц. зерна, або велику рогату худобу, чи пару копей. Тому до лікарні вони зверталися в крайніх випадках. 1886 році Приказ громадського опікування запровадив подобову оплату за лікування. Гроші з хворих селян почали брати за 5 днів наперед, а далі - від кількості днів перебування в лікарні. З того часу в Волинській губернській лікарні більше третини хворих були селяни. В 1868 році у Волинській губернії була введена посада повітових сільських лікарів. Всі волості Житомирського повіту були об’єднані у 2 великі повітові сільські дільниці. Черняхівська волость входила в 1-шу повітову сільську дільницю.

Відповідальним сільським лікарем, на ній був Базилевич М.Є. Він так описував свою дільницю: ’’Восточная часть 1-го участка Житомирского уезда низменна, болотиста и плоха в санитарном отношении. Западная - песчаная, возвышена и более здоровая. В с. Дивочках брюшной тиф появляется спорадически. Водой для питья пользуются колодязной, почвенной, срубы - деревянные, ведер постоянных нет. Замощение местечек желательно. Школы в сравнительно хорошем состоянии. Санитарный контроль за школами желателен и возможен. Никакого пособия на оспопрививания нет”. Повітові сільські лікарі проживали в містах, але з початку лікарень для лікування сільських жителів на дільницях у них не було. Нажаль в той час в Черняхові також не було лікарні. Повітові сільські лікарі були першими державними практикуючими лікарями в волостях, губернії.

У 1874 році в Житомирі було відкрито перший медичний навчальний заклад - Волинську губернську школу фельдшерів та фельдшерок-акушерок. ЇЇ першим керівником був О.М. Лаврент’єв. Спочатку школа створювалася як трьохрічна, але в 1897 році вона перетворюється на чотирьохрічну. Вік тих, хто бажав вступити до школи був від 15 до 20 років. Перевага при вступі надавалася хлопцям із сільської місцевості Волинської губернії. Головною вимогою до них була православна віра та вміння читати і писати російською мовою. За навчання в ній брали 20 рублів за рік, але бідних учнів звільняли від оплати. По закінченню школи вони зобов’язувались відпрацювати у сільській місцевості фельдшерами по 1,5 року за кожен рік навчання, тобто 4,5 - 6 років.

Фельдшери, які відслужили обов’язкові роки в сільській медицині - отримували свої дипломи про закінчення школи і звільнялись від військової повинності. Із архівів нам відомі імена перших фельдшерів-черняхівців, які закінчили Волинську губернську школу фельдшерів. Це Лазар Никифорович Григорчук, який закінчив її в 1893, Мирон Харлампійович Верещак - в 1901 і Іван Марченко - в 1903 роках. Це були перші дипломовані фельдшери у Черняхівській волості, які прийшли на зміну знахарям та ротним фельдшерам . В 1876 році в м. Кам’янець-Подільсьдому була відкрита школа „повивальних бабок”. В двох поверховій будівлі були розміщені - пологове відділення на 10 ліжок та класи для практичних занять. Школою керував лікар акушер-гінеколог Едуард Дерінг. До неї приймались сільські дівчата по направленням волосних управ, які закінчили два класи приходської школи. З 1887 році школа стає з трьохрічним навчанням.

Першою дипломованою акушеркою в Черняхівській волості була „повивальна бабка” Ганна Григорчук (Смолинська), яка закінчила Кам’янець-Подільську повивальну школу в 1901 році і почала працювати в Черняхові. В 1893 році у Волинській губернії починає складатися організаційна структура лікарської допомоги сільському населенню. Очолював її повітовий лікар, якому були підпорядковані - лікар для відряджень по сільській лікарській частині і повітові дільничні сільські лікарі з повивальними бабками. Архівні документи зберегли для нас імена лікарів, які в 1889-1893 рр. мали безпосереднє відношення до надання лікарської допомоги селянам Черняхівської волості.

Це статський радник Пігулевський Лев Леонтійович - Житомирський повітовий лікар; надворний радник Дьяковський Євменій Григорович - лікар для відряджень по сільській лікарській частині; асесор Базилевич Митрофан Єлісеєвич - повітовий сільський лікар першої сільської дільниці, куди входила Черияхівська волость.

В ті часи у Черняхові приватною лікувальною практикою займалися вільнопрактикуючі лікарі: Шлейоррич Маркус Матіасович, Берендус Вольф Гдальович, Якубовський Фелікс Антонович, Кашпіровський Йосиф Станіславович і Арон Хайм Лазаревич.

17 травня 1899 року на основі розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії вдруге були введені „Штати сільської медицини Волинської губернії”: в губернії створили вже 55 лікарських дільниць, в кожній - по одній сільській „лечебнице”. Зі „Списка участковых врачей, состоящих на службе в Волынской губернии” за 1902 рік, нам відомо, що першим лікарем на створеній в 1902 році Черняхівській лікарській дільниці був Олександр Васильович Камаєв. На жаль, час не зберіг для нас його біографію, проте залишилися його річні медичні відомості за 1902-09 роки. їх він відсилав в лікувальне відділення Правління Волинської губернії.

Першими офіційними документами, що підтверджують виникнення державної системи охорони здоров’я на Черняхівщині є рапорти лікаря Камаева О.В. від березня, вересня і грудня 1902 року. В одному із них ВІРІ пише в Лікарське Відділення Волинського Губернського Правління: „Имею честь представить каталог медикаментов и перевязочных средств, необходимых для Черняховской сельской лечебницы на остающиеся леты 1902 года”. Що нам відомо на сьогодні про цю людину? Він був православної віри, можливо закінчив медичний факультет Київського університету і мав вищу медичну освіту. Це був освічений лікар-хірург, який виписував для себе із Петербурга і Москви медичні журнали. Він писав дрібним каліграфічним почерком, любив свою справу та відповідально відносився до неї.

Про це говорять відомості про його роботу в ті роки на Черняхівській лікарській дільниці. В його лікарську дільницю входили: Черняхівська та Бежівська волость, а також частина Левківської, Троянівської та Пулинської волості. В 1902 році площа Черняхівської лікарської дільниці складала 960 кв.верств. Найбільша відстань межі дільниці до місця проживання Камаева А.В., а жив він у Черняхові, було 42 верстви, а найменша - 6 верств. В сучасних одиницях довжини це 92 і 13 км. Ця площа значно перевищує площу сучасного Черняхівського району. Річна платня лікаря в той час була 1200 рублів (1000 рублів платня плюс 200 рублів на поїздки по волості, на так звані „прогони”)- Посада фельдшера була з річним окладом 400 рублів, а повивальні бабки - 200 рублів (160 рублів платня по 40 рублів на „прогони”).Значна частина роботи лікаря і його помічників складалася із роз’їздів по дільниці: щоденно, незалежно від пори року і погодних умов, на кінній бричці вони відвідували хворих селян в їхніх домівках та надавали необхідну медичну допомогу. В 1903 році на лікарській дільниці мешкало 46 191 чоловік.

Слід відзначити, що в ті роки в 90% випадків селянки народжували дітей вдома, в своїх домівках. На пологи вони запрошували бабок-повитух, які були в кожному селі волості. В 1902 році населення вже знало, що в Черняхові є лікар і акушерка, і на важкі пологи почали запрошувати їх. Наприклад, у 1903 році сільська повитуха Ганна (Смолинська) Григорчук 46 разів викликалась до породіль, в 3 випадках вона запрошувала на допомогу лікаря Камаєва О.В. В першому випадку це було поперечне положення плоду з випаданням ручки, в другому - слабкі пологові потуги, в третьому - ножне положення плоду. З пологами вони успішно справились: породіллі та діти залишилися живими. Про це нам розповіли скупі рядки та цифри медичних відомостей того часу.

До наших днів не дійшли відомості про місцеперебування першої лікарня в Черняхові в ті роки. Це було приміщення, яке винаймали для потреб „лечебницы”. Винаймання приміщення для „лечебницы”, а також поповнення одягу, білизни, посуду та інших господарських предметів було обов’язком Губернського Розпорядчого Комітету, який очолював особисто Волинський губернатор. Комітет щомісячно перераховував через Черняхівське казначейство визначену бюджетом суму коштів і вимагав від лікаря суворої звітності за її використання. Лікар мав казенну печатку, якою відмічав офіційні документи.

Наймане приміщення для Черняхівської „лечебницы” складалося з приймальної кімнати, палати на 10 ліжок, кухні і сторожки. В ті роки за наймання такого приміщення було заплачено 450 рублів, за освітлення - 34 рублі 32 коп., за опалення - ще 20 рублів 65 коп. Всього на утримання лікарні було використано 605 рублів 45 коп.

В штат лікувальної установи також входили кухарка і сторож. В 1903 році в Черняхівській „лечебнице” було проліковано 200 хворих, на харчування для них та прислугу використано 521 рубль 85 коп. Також була стаття використання коштів на дрібний ремонт речей та закупівлю соломи і сіна для сінників, мила, гробів тощо. Всього на потреби „лечебницьґ’в 1903 році було використано 1430 рублів 42 коп. Крім сільської „лечебницы” в містечку з 1883 року існувала приватна аптека і приватний зубний кабінет.

Для нас, сучасних мешканців району, є дуже цікавими відомості про епідемічні хвороби серед селян Черняхівської лікарської дільниці. Гігієна і санітарія помешкань селян була вкрай низькою, повальна безграмотність та бідність були основними чинниками високої смертності серед них. Особливо багато в ті часи було випадків захворювань черевним тифом, дифтерією, скарлатиною, дизентерією та кашлюком. В 1903 році скарлатиною захворіло 116 чоловік, з них 17 - померло; кашлюком - 153 чоловіки, з них 7- померло; черевним тифом - 121 чоловік, 9 - померло; дизентерією - 79, із них 4 - померло. Це страшні цифри. І потрібно було бути дуже сміливими чоловіком, щоб лікувати таких хворих і не боятися заразитися від них та померти. Лікар Камаєв О.В. та його медичні помічники були відданими своїй професії та своєму професійному обов’язку.

На початку XX століття в Правобережній Україні відбулися зміни в законодавчій та виконавчій гілках влади. В 1904 році в 3-х українських губерніях, так званого „Південно-Західного Краю" - Київській, Подільській, Волинській почалося впровадження місцевого самоврядування у вигляді Земського Управління. В 1911 році воно вже прийняло завершену організаційну форму як Земські губернські, повітові і волосні управи. До компетенції Земських управ входили місцеве господарство, соціальні та освітянські справи, завідування майном, сільське господарство, промисловість, торгівля, будівництво та утримання шляхів, народна освіта, медична опіка, ветеринарія та санітарна справа.

Сільські „лечебницы” і фельдшерські пункти на лікарських дільницях у волостях, лікарні в повітах і губерніях з усім штатом лікарів, фельдшерів, сестер милосердя та повивальних бабок перейшли на утримання в Земські Управи - створилася земська медицина. Спочатку вона продовжувала систему обслуговування сільського населення, переважно фельдшерами та повивальними бабками. З часом Земство почало збільшувати кількість лікарів та лікарських дільниць, створювати на них лікарні і амбулаторії, безкоштовно надавати медичну допомогу і поступово переходити від роз'їздного до стаціонарного типу лікування хворих.

В 1906 році Черняхівська сільська „лечебница”, яку очолював О.В. Камаєв придбала статус земської сільської лікарні із стаціонаром на 10 ліжок і амбулаторією.

Вона стала підпорядкованою в губернії Санітарному Бюро Волинської Губернської Земської Управі, а в повіті - Врачебному відділу Житомирській Земській повітовій Управі. Олександр Васильович Камаєв стає земським лікарем. Хто такий земський лікар в той час?

Це одночасно і хірург, і стоматолог, і педіатр, і терапевт, і інфекціоніст, і окуліст, а також „вухо-горло-носовий лікар". Він самостійно лікував усіх хворих на своїй дільниці, тому що чекати допомоги (або як говорять зараз „консультації") йому не було коли і звідки. Із власноручно написаного Камаєвим медичного звіту за січень 1904 року ми дізнаємося, що в стаціонарі Черняхівської „лечебницы” він особисто пролікував 32 хворих по 24 нозологіям (хворобам, в тому числі інфекційних). З них він виписав по одужанні 20 чоловік, продовжив лікування 11 хворим і лише 1 хворий помер. 7 хворим в той час він зробив операції: розрізи при панариції і гнійному артриті, розкриття флегмони обличчя і правої гомілки, висічення карбункулу спини та видалення гною при гострому лімфаденіті, а також фіксацію переломів кісток гіпсовою пов'язкою.

В його повсякденній хірургічній практиці були також операції з видалення інородних тіл з м'яких тканин і порожнин тіла, накладення кровозупиняючих швів і екстракція каріозних зубів. Двічі його викликали додому до породіль на важкі пологи, де він надавав ручну допомогу для успішного завершення пологів.

У звітному січні місяці він прийняв в амбулаторії „лечебницы” 854 пацієнта, відвідав вдома 12, і надав під час роз'їздів медичну допомогу 16 хворим. Таким чином, лікар Камаєв особисто прийняв 914 чоловік, а його помічники - фельдшера Григорчук Лазар і Марченко Іван - 405, в цілому вони разом в першому місяці 1904 року надали медичну допомогу 1319 хворим.

Ці цифри говорять про їх велику напружену, а головне - результативну та якісну лікувальну практику. Всю цю працю вони робили при бідному арсеналі інструментів, ліків і при повній відсутності діагностичної апаратури.

Для того, щоб у 1904-09 роках хворий міг отримати медичну допомогу із Житомира, потрібно було її чекати до 12 годин, тому що в той час вимощеної дороги із губернії в містечко не було. На поїздки на підводі в один кінець потрібен був увесь світловий день. Тому Камаєв О.В., в будь-яку пору доби та року, самостійно приймав рішення, лікував хворих, рятуючи життя дітей, дорослих, чоловіків та жінок. Тому він багато читав, мав велику лікувальну практику, любив свою професію і співчував чужому болю. В 1906 році він почав також займатися приватною лікувальною практикою в Черняхівській волості. Ось таким земським лікарем був Олександр Васильович Камаєв! Нам невідома національність першого дільничного лікаря Черняхова. В архівних документах відомостей про національний склад медичних працівників Волинської губернії дуже мало. Тому що офіційного визначення „національність" в Царській Росії, в цілому, не існувало. Воно не відігравало ніякої ролі і ні в яких офіційних документах не відображалось. Поняттям, до якоїсь міри, замінявши національність, було віросповідання, яке обов'язково зазначалося в усіх документах.

 Під „русским" малася на увазі не національність, а державна належність - воно було синонімом слова „російський”. Якщо ж слово „русский" вживалося для назви саме національної належності, то це завжди мало на увазі і великоросів (росіян) і малоросів (українців), і білорусів. Тому, що за ідеологією Російської Імперії вважалося, що це один слов'янський народ і ніколи ніякої відмінності між ними по національності не проводилось. Віра - ось що лежало в основі нерівності народів, в тому числі і по мові, освіті, медицині. Основною релігією імперії було православ'я. Царизм визнавав офіційною державною мовою лише російську: нею спілкувалися і писали. Українська та білоруська мови вважалися місцевими діалектами російської мови. Ті, 4, хто ними спілкувався, переслідувалися владою. Ще в 1867 році був виданий царський указ, який забороняв друк українською мовою.

В Царській Російській Імперії викладання в Університетах та фельдшерських школах велося виключно на російській мові. Тут навчалися лише особи православної віри. Можливо, прізвище Камаєв має мусульманське, татарське коріння. Та достовірно відомо, що Олександр Васильович був православним. Він говорив і писав російською, закінчив медичний факультет .Київського університету і з 1902 по 1909 рік працював в Черняхові дільничним сільським лікарем.

До XIX і на початку XX століття в Черняхові існувала Православна Церква, Католицький Костьол та Єврейська Синагога. В 1887 році в містечку була відкрита „Иноверческая" початкова школа для дітей німецької національності. Трохи пізніше відкрилась православна церковно- приходська школа для селян. В 1909 році була заснована єврейська початкова школа з 2-х класним навчанням. Міністерство Внутрішніх справ Російської Імперії в доповіді генерал- губернаторам Київської, Подільської та Волинської губерній від 2 липня 1902 року роз'яснювало: „Безвозмездной медицинской помощью в земских врачебных участках пользуется только сельское население, им же производится и бесплатный отпуск медикаментов из участковых аптечек. К категории лиц сельского населения относятся все крестьяне, а также колонисты прописанные к Волостным правлениям и мещане, занимающиеся земледелием. "Потім пояснювалося, що не приймаються в „лечебнице” лише особи іудейської віри, тому що „лечебница” всього на

10     ліжок. Відомо, що євреї люблять лікуватися і заповнять усі ліжка. Тому в Черняхові їм надавалася лише невідкладна медична допомога, а за плановою вони повинні були звертатися в єврейські лікарні, які були в Житомирі.

Та безліч прикладів свідчать, що більшість земських лікарів і фельдшерів свої професійні обов’язки ставили вище політики і заборон: вони завжди допомагали бідним, хворим людям - тобто безкоштовно лікували, не зважаючи про національність та віросповідання хворого.

Вперше в архіві, у „Ведомостях о деятельности членов сельской медицины Черняховского участка Житомирського уезда Волынской губернии за декабрь месяц 1904 года" зустрічається прізвище Верещака Мирона Харлампійовича. Він народився в селі Красносілка Чуднівської волості Житомирського повіту в 1881 році, і назавжди до самої смерті в 1951 р., пов'язав своє життя з охороною здоров'я Черняхівщини: біля 50 років пропрацював спочатку фельдшером, потім лікарським помічником і нарешті лікарем в Черняхівській районній лікарні.

В 1909 році на Черняхівській лікарській дільниці все ще не було власної лікарні. Для цього в Черняхові продовжували винаймати вільні приміщення.

Остання згадка про роботу лікаря Камаєва в Черняхівському районі, яка зустрічається в архівних документах, датується квітнем 1909 року.

З червня 1909 року звіти про роботу Черняхівської „лечебницы” вже підписувалися земським лікарем Сологуб Катериною Романівною. Вона пропрацювала в Черняхові до 10 вересня 1911 року. Випадок із її лікувальної практики зустрічається в газеті „Жизнь Волыни”: „9 сентября 1911 года крестьянка из с.Зороков Молчан, возвращаясь из с Вышполь домой, по дороге зашла в крестьянский лес, где набрала каких-то грибов. Придя домой она их изжарила на ужин: ужинала вместе с мужем и 3-х летним сыном. В 12 часов началась рвота, два дня они болели.

11     сентября их в тяжелом состоянии отвезли в Черняховскую сельскую лечебницу, где участковый врач Сологуб К.Р. констатировала отравление грибами. Несмотря на оказанную помощь все трое умерли”.

В 1915 році прізвище Сологуб К.Р. зустрічається у списках тимчасово запрошених лікарів в Житомирській губернській земській лікарні, на посаді завідуючої відділенням для поранених.

Наступним, третім лікарем Черняхівської дільниці була Шейна Берковна Майзельс-Ель-‘яшберг, яка 1 листопада 1911 року була переведена на посаду земського дільничного лікаря в Черняхів із Горошківської волості (нині – Хорошівський район).

В той час органів санітарного нагляду в Черняхівській волості не було. Якщо в містах губернії поліція звертала увагу на підтримку чистоти і порядку в громадських місцях, то в селах була всюди антисанітарія. Селяни в силу своєї бідності і малограмотності не могли підтримати ; чистоту і порядок в своїх оселях та селах. Тому владі потрібно було залучити селян до участі в охороні санітарного благоустрію сіл і нагляді за виконанням санітарних правил. Згідно з циркуляром Міністерства внутрішніх справ Російської імперії від 06.04.1911 року в волосних центрах були створені дільничні санітарні „попечительства”. Волосні „попечительства” мають складатися не менш ніж з трьох осіб: дільничного земського лікаря і двох земських гласних (депутатів) з території дільниці.

Крім цього, членами „попечительства” можуть бути інші особи, які користуються повагою та довірою населення. Кожному члену цієї організації надавалося право: брати участь у складанні протоколів про порушення санітарних правил на дільниці; порушувати судове переслідування і звинувачувати перед судом порушників санітарних правил та здійснювати необхідні заходи з усунення порушень і стягувати з винних витрати на них.

Черняхівський дільничний лікар Майзельс-Ельяшберг Ш.Б. 13 березня 1913 року була затверджена на посаді голови Черняхівського санітарного „попечительства”. Вона була першим лікарем, яка безпосередньо почала займатися питаннями санітарного благоустрію в Черняхівській волості. На цій посаді вона пропрацювала до жовтня 1913 року.

З 1913 по 1923 р. лікарем на Черняхівській дільниці був Емиль Емильович Вейкерт.

За всі роки існування охорони здоров’я в районі було декілька будівель та місцезнаходжень Черняхівської сільської лікарні. Спочатку для потреб лікарні винаймали вільні приміщення. Зі слів старожилів району, нам відомо два місця вірогідного знаходження лікарні в минулому. Перше - це був будинок на перехресті сучасних вулиць Калініна та Леніна, де зараз побудо-вано Телеательє. Друге - це приміщення, яке належало місцевому багачу С. Фикселю і знаходилось на сучасній вулиці Леніна, де побудований Торговий центр.

 

 

 

 

 

 

 

 

Джерела дослідив і результати дослідження систематизував Юрій Малашевич

Історична справедливість вимагає перегляду розвитку історичних подій, оскільки від Лютневої революції та Жовтневого перевороту 1917 р. в Росії і до остаточного встановлення радянської влади в Україні в другій половині 1920 р. пройшло майже 3 роки. Ці обставини віддзеркалюють особливості формування органів управління медичною справою наведеного періоду. У 1917 – 1919 рр. в Україні спостерігалася складна військово-політична ситуація. Вона відтворювала зміни, обумовлені боротьбою за владу між Тимчасовим урядом Росії і Українською Центральною Радою (УЦР), яка домоглась від нього важливих для України поступок; між останньою і радянською владою, проголошеною 12 грудня 1917 р. 1-м Всеукраїнським з’їздом Рад (Харків); між радянською владою і гетьманським урядом, а потім Директорією, Добровольчою армією Денікіна та іноземними окупантами. Влада в Україні, яка перетворилась в арену не тільки громадянської війни, а й іноземної інтервенції, неодноразово переходила від однієї суспільно-політичної сили до іншої, що призводило до двовладдя. За цей же короткий час Україна пережила декілька етапів своєї державності, кожний з яких характеризувався своїми особливостями щодо побудови центральних органів управління охороною здоров’я. Перший з них – період правління Української Центральної Ради – охоплював тринадцять з половиною місяців (17 березня 1917 р. – 29 квітня 1918 р.), за які Україна пройшла шлях від частини Російської імперії через національно-територіальну автономію (перший універсал УЦР від 23 червня 1917 р.) до проголошення Української Народної Республіки (третій універсал УЦР від 20 листопада 1917 р.) і її незалежності (четвертий універсал УЦР від 22 січня 1918 р.). Формуючи власні управлінські структури, Центральна Рада в частині управління медико-санітарною справою попервах наслідувала приклад Тимчасового уряду Росії, який вищим своїм медико-адміністративним органом проголосив Центральну лікарсько-санітарну Раду. Результатом цього стало створення в Києві Крайової (в розумінні державної української) лікарсько-санітарної Ради – першого органу управління медико-санітарною справою автономної України. З доповіддю "Утворення Крайового медично-санітарного органа при Генеральному Секретаріаті Української Центральної Ради" (перший уряд автономної України) на 1-му Крайовому лікарсько-санітарному з’їзді (Київ) 15 жовтня 1917 р. виступив декан медичного факультету Українського Народного Університету професор О.В. Корчак - Чепурківський. По доповіді лікаря Н.П. Малигіна "Про лікарсько-санітарний устрій на Україні при новому її державному будівництві на демократичних засадах" з’їзд прийняв резолюцію, в якій наголошувалось, що "весь лікарсько-санітарний устрій повинен базуватись на тих же, напрацьованих громадською медичною думкою, демократичних основах, на яких раніше будувалась земська медицина". Як відомо, основними її принципами були, зокрема, безкоштовність медичної допомоги, її загальна доступність, профілактичний напрямок, участь громадськості у будівництві системи медико-санітарної допомоги, а в галузі управління–принцип самоврядування, що Українська Центральна Рада і вважала доцільним запровадити на терені автономної України. Тимчасовий уряд Росії змушений був визнати не тільки новий орган управління медичною справою в Україні – Крайову лікарсько-санітарну Раду, а і необхідність взаємодії з ним з організаційних питань. Про це наголошено в урядових тезах "По вопросу о врачебно-санитарном строе в России при новом государственном ее устройстве на демократических началах" (1917). Головою Крайової лікарсько-санітарної Ради став лікар Борис Павлович Матюшенко (1883–1944) – уродженець Києва і вихованець медичного факультету університету св. Володимира. Але Крайова лікарсько-санітарна Рада проіснувала короткий час. Вже в січні 1918 р., після проголошення незалежності УНР, в структурі нового уряду – Ради Народних Міністрів, яка змінила Генеральний Секретаріат, замість неї був заснований Департамент охорони здоров’я, першим директором якого став також Б.П. Матюшенко. Згодом Департамент очолив Євмен Лукасевич (1871–1929) – вихідець із Східної Галичини, який медичну освіту здобував у Львові, Відні і Цюріху, лікарський диплом нострифікував у 1905 р. в Харкові, після чого працював у Києві терапевтом і епідеміологом. На 1-му Крайовому лікарсько-санітарному з’їзді його обрано заступником голови Всеукраїнської спілки українських лікарів та редактором часопису "Українські медичні вісті" – першого у Наддніпрянській Україні періодичного медичного видання. Навесні 1918 р. він став одним з засновників Українського Червоного Хреста. Проте у зв’язку зі зміною політичної ситуації, обумовленої громадянською війною, переходом на окремих територіях влади від УЦР до більшовиків і навпаки, Департамент охорони здоров’я, як орган управління, фактично не розпочав своєї діяльності і не зміг внести нічого нового в управління медико-санітарною справою. В той же час в районах, контрольованих органами радянської влади, яка проголосила побудову нових органів державного управління, почалась поступова ліквідація дореволюційних форм управління медичною справою (губернських та повітових лікарських управ) і створення при виконкомах місцевих рад медико-санітарних відділів – перших радянських органів управління медичною справою. Тобто, в управлінні медичною справою, а скоріше – медичною допомогою, наступило двовладдя.

Другий етап у формуванні центральних органів управління медичною справою відноситься до періоду правління гетьмана П.П. Скоропадського. Цей період розпочався після падіння УЦР в кінці квітня 1918 р., тривав сім з половиною місяців (29 квітня – 18 грудня 1918 р.) і ознаменувався проголошенням Української держави (29 квітня 1918 р.) та скасуванням всіх законів Центральної Ради. Безпосередньо в управлінні медико-санітарною справою спостерігалося повернення до дореволюційних форм: відновленням діяльності міських управ з відділами народного здравія, губернських та повітових земських управ з санітарними бюро. Але для історії управління українською медициною період гетьманату особливо знаменний тим, що саме цей уряд вперше в історії України на початку травня 1918 р. заснував власний національний орган централізованого управління медичною справою на рівні міністерства – Міністерство Народного Здоров’я і Опікування (наймало приміщення у Товариства швидкої допомоги по вул. Рейтарській, 22). В самій назві міністерства, що поєднувала народне здоров’я з опікою, відтворювались історичні надбання вітчизняної медицини (заснування в Україні ще в ХV ст. Медико - опікувальних закладів) щодо всебічного підходу до справи піклування про здоров’я населення. В законопроекті про міністерство вказано: "І. Міністерство Народного Здоров’я і Опікування є вищим керуючим і доглядаючим органом по всім справам, які торкаються охорони народного здоров’я і опікування в різних галузях державного та громадського управління і об’єднує, згідно з єдиним державним планом, всі заходи відносно народного здоров’я і опікування ІІІ. Всі медико-санітарні та піклувальні, громадські та приватні інституції підлягають компетенції Міністерства Народного Здоров’я і Опікування і всі розпорядження уряду відносно цих інституцій переводяться виключно через Міністерство Народного Здоров’я і Опікування"

Дослідники становлення української державності Я. Малик із співавторами (1995) наголошують на тому, що до Кабінету Міністрів уряду гетьмана добирались не політичні лідери, а переважно фахівці, що досить актуально і в наш час. Першим міністром охорони здоров’я України став Всеволод Любинський (1840-1920) – уродженець Київщини, фармаколог. Він належав до групи міністрів, які провадили курс на українізацію держави. Директорами департаментів міністерства стали: медичного – Б.П. Матюшенко, санітарного – О.В. Корчак-Чепурківський, загального – М. Галаган; завідувачами відділів: освіти – В.П. Піснячевський [вихованець Петербурзької військово-медичної академії, брав участь в організації української парламентської фракції в Першій Державній Думі (1906), в 1917-1919 рр. видавав власний часопис "Одеський листок", редагував газету "Молода Україна"], інформаційно-видавничим – Ю. Меленевський (започаткував видання українською мовою "Вісника Міністерства Народного Здоров’я"), судової експертизи – Сулима, санітарно-технічним-О. Земляніцин, демобілізаційним – О. Сидоренко. Комісію української медичної термінології очолив М. Галин. Функції міністерства формувалися за першочерговими вимогами того часу: організація охорони здоров’я цивільного населення, забезпечення разом з Міністерством військових справ санітарної опіки торговельного флоту, сприяння Міністерству внутрішніх справ у репатріації українських громадян, допомога полоненим, разом з Міністерством закордонних справ – повернення емігрантів-українців із країн Заходу та Далекого Сходу, співпраця з Міністерством торгівлі у справі придбання за кордоном лікувальних засобів для України. Про невідкладні завдання міністерства того часу свідчить український державний і політичний діяч, історик Д.І. Дорошенко: "Міністерство Народного Здоров'я і Опікування мало перед собою дуже складне і важке завдання: поліпшити санітарне становище краю, що був кілька років почасти тереном війни, або ж найближчим запіллям мільйонових армій, був весь захоплений виром громадянської війни; в краю розвинулись пошесні хвороби, загрожувала зі сходу холера, а тим часом медичний і санітарний апарат був у значній мірі зруйнований і почувався величезний брак медикаментів і санітарних засобів. Енергія міністра В.Ю. Любинського і його найближчих помічників – д-ра Є.І. Яковенка і доктора Б.П. Матюшенка – була направлена в першій мірі на боротьбу з пошестю, на підтримку й обновлення існуючих уже в краю великих лікарських інституцій, на використання величезного майна особистого персоналу медико-санітарних організацій військового часу, таких як Червоний Хрест, Земський і Міський Союзи та інших". Третій етап – період правління уряду Директорії (18 грудня 1918 р. – друга половина 1919 р.), створеного опозиційним до гетьмана Українським Національним Союзом. Він характеризувався відновленням законів Української Народної Республіки, тобто часів Центральної Ради, і проголошенням 22 січня 1919 р. акту її возз’єднання з Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР, 1918) в єдину соборну Україну. В основу управління медико-санітарною справою Директорія поклала гетьманське законодавство, зберігши Міністерство Народного Здоров’я і Опікування, яке під час її перебування в Києві очолив Б.П. Матюшенко. В той же час слід підкреслити, що саме на початок періоду правління уряду Директорії припало заснування першого радянського централізованого органу управління медико-санітарною справою – Народного Комісаріату охорони здоров’я України (НКОЗ), декрет про який був виданий 21 січня 1919 р. і головним завданням якого ставало формування єдиної системи охорони здоров’я на якісно нових засадах. А щодо невідкладних завдань уряду Директорії в галузі охорони здоров’я, то про це свідчить перший наказ Б.П. Матюшенка від 25 грудня 1918 р., в якому він, зокрема вказував: "Перед Міністерством Народного Здоров’я зокрема стоять завдання якнайшвидшої і найповажнішої допомоги військовополоненим, біженцям, інвалідам, боротьби з пошестями, які ширяться серед населення України, справа налагодження і поліпшення взагалі всієї зруйнованої війною і революцією медично-санітарної організації України"

Другим міністром охорони здоров’я періоду Директорії на короткий час став колишній земський і санітарний лікар, доктор медицини, професор медичного факультету Київського університету О.В. Корчак - Чепурківський, який в 1907 р. першим в Російській імперії на базі Київського комерційного училища почав читати лекції з соціальної медицини. Відомий громадський діяч, активний учасник створення Всеукраїнського лікарського товариства, один із ініціаторів заснування в кінці 1917 р. в Київському університеті першого в історії України медичного факультету з викладанням українською мовою і перший його декан. З його ім’ям пов’язане створення першої української класифікації хвороб, формування української науково-медичної термінології, укладання (разом з М. Галиним) першого російсько-українського медичного словника. За період перебування відступаючого в 1919 р. під натиском Червоної Армії військ уряду Директорії послідовно у Вінниці (лютий), Рівному (квітень) і тимчасовій столиці УНР – Кам’янець-Подільскому (червень) міністрами охорони здоров’я призначались М. Білоус (дані не виявлені) і Дмитро Одрина (1892 – 1919) – уродженець Білоцерківського повіту Київської губернії, вихованець медичного факультету університету Св. Володимира (1916). У Секретаріаті Української Центральної Ради він займався організацією військової медико-санітарної справи, учасник створення Українського Червоного Хреста, у червні 1919 р. – міністр охорони здоров’я і заступник Голови Ради Міністрів. Наведене свідчить, що кожен з урядів України періоду започаткування української державності намагався вирішувати проблеми управління медичною справою (див. таблицю), але в умовах громадянської війни, значних руйнувань медико-санітарної мережі і епідемій вони обмежувались в основному черговими його реформами, які в той складний час не могли досягти мети. Крім того, управління на місцях повністю залежало від характеру влади, яка в певний час являлась панівною на даній території, що в цілому протягом більше двох років призводило до двовладдя в управлінні медичною справою в Україні. Щодо управління медико-санітарною справою в Західноукраїнській Народній Республіці (листопад 1918 р. – листопад 1919 р.), то вищим її медико-адміністративним органом став Державний секретаріат здоров’я, який очолював вихованець Віденського університету, лікар і громадський діяч Галичини Іван Куровець (1863 – 1931). Після падіння УНР (листопад 1920р.) її представники в еміграції (Польща, Тарнів) в лютому 1921 р. сформували Раду Республіки як тимчасовий верховний орган народної влади ("уряд у вигнанні"), яка існувала до серпня 1921 р. В цей час міністрами охорони здоров’я, які вже не могли впливати на стан справ в Україні, призначались на початку 1921 р. поляк С. Стемпковський, а влітку – Іван Липа (1865 – 1923) – уродженець Керчі, вихованець медичного факультету Харківського і Казанського університетів, земський лікар Херсонщини, Полтавщини і Одеси, за часів УНР – комісар Одеси, при гетьманаті – там же міський лікар-інспектор. По-різному склалась і доля тих, хто займав посади міністрів охорони здоров’я короткого періоду започаткування української державності. Частина з них змушена була емігрувати, але окремі з них і за кордоном не припинили громадської та наукової діяльності, не втрачали зв’язків з Україною. Так, наприклад, Б.П. Матюшенко у Празі став професором кафедри гігієни Українського Вільного Університету та Української Господарської академії (Подебради), організував Спілку українських лікарів (1922 – 1945), видавав журнал "Український медичний вісник" (1922 – 1925), домігся від чеського уряду фінансової допомоги українським студентам, які завершували навчання в Чехословаччині. Був дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка у Львові, членом Українського Наукового інституту в Берліні, брав участь у роботі всеслов’янських та українських наукових з’їздів (Бєлград, 1926; Прага, 1926, 1932). Є. Лукасевич наприкінці 1918 р. був відряджений до Швейцарії як голова української дипломатичної місії, влітку 1919 р. емігрував до Чехословаччини, а в 1921 р. – до Варшави, де до кінця життя займався приватною практикою, питаннями української медичної термінології та медичної етнографії. В. Любинський помер в 1920 році. І. Куровець став директором Народної лічниці у Львові, займався громадською діяльністю, очолював Українське лікарське товариство, був членом Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка, якому подарував свою багату бібліотеку. І. Липа деякий час працював у Польщі лікарем військових таборів для українців, очолював "Блакитний Хрест", а в березні 1922 р. повернувся до Львова, до кінця життя працював приватно практикуючим лікарем у Винниках. Д. Одрина помер в листопаді 1919 р. у Кам'янець-Подільському під час епідемії тифу, не досягнувши навіть 30-річного віку.

Показовою для періоду адміністративно-командної системи в колишньому СРСР стала доля О.В. Корчака - Чепурківського, який на початку радянського періоду очолював кафедри гігієни в медичних навчальних закладах Києва. 7 березня 1921 р. першим з медиків був обраний дійсним членом Всеукраїнської академії наук за спеціальністю "соціальна медицина" (після нього за цією спеціальністю в Україні більше ніхто не обирався вже протягом майже 80 років). Організував і очолив кафедру охорони народного здоров’я; в 1928-1934 рр. – вчений секретар академії. У середині 30-х років зазнав гоніння з боку уряду за публікацію з його ініціативи наукової праці щодо смертності населення Києва, Харкова, Одеси і Дніпропетровська, яка відтворювала наслідки штучного голодомору в Україні. Після цього йому, академіку, дозволили працювати лише у відділі демографії та санітарної статистики, згодом – консультантом Інституту клінічної фізіології АН, але його наукові праці вже не публікувались. У 1936 р. було звинувачено у фашистсько-націоналістичних поглядах видатного українського демографа і соціального медика Ю.О. Корчака-Чепурківського, сина фундатора соціальної медицини О.В. Корчака-Чепурківського. До морально-психологічної атмосфери, що панувала у той час, слід зауважити, що в ролі обвинувача вченого виступив пофесор С.С. Каган, учень О.В. Корчака-Чепурківського. Батька через похилий вік було вигнано з усіх академічних установ, а сина запроторено до таборів ГУЛАГУ. Невдовзі туди було відправлено і С.С. Кагана після доносу ще більш спритного разоблачителя. У період започаткування української державності (1917-1919) централізовані органи управління медико-санітарною справою в Україні формувалися різними урядами і за своїми формами пройшли шлях від Крайової медико-санітарної ради (1917) через Департамент здоров’я (1918) і до першого в історії України Міністерства народного здоров’я і опікування (1918). Однак в умовах складної військово-політичної ситуації і паралельного формування радянських органів управління, що призвело до більш ніж дворічного двовладдя в управлінні медичною справою, діяльність жодного з них не могла суттєво вплинути на стан справ в охороні здоров’я населення. Керівниками перших централізованих органів управління медичною справою в Україні періоду започаткування української державності ставали залучені різними урядами фахівці - медики, подальша доля яких після падіння УНР досить строката: від проживання в еміграції (Б.П. Матюшенко, Є. Лукасевич), не втрачаючи зв’язків з Україною (Б.П. Матюшенко), повернення на Батьківщину (І. Липа) і заняття практичною діяльністю (І. Куровець, І. Липа), передчасної смерті (Д. Одрина) до найвищого наукового визнання в роки радянської влади з послідуючим безпідставним гонінням з її боку (академік ВУАН О.В. Корчак - Чепурківський).

30 грудня 1922 р. у м. Москві відбувся І Всесоюзний з’їзд Рад, який розглянув питання про утворення СРСР, у складі якого була і Україна як одна з 15-ти республік СРСР. Постало питання координації заходів у галузі охорони здоров’я усіх республік Союзу РСР. На ІІ Всеукраїнському з’їзді здороввідділів (1923 р.) було підкреслено необхідність приділяти увагу створенню мережі поліклінік, жіночих та дитячих консультацій, розширенню профілактичних заходів не тільки у діяльності санітарних лікарів, але і лікарів лікувального профілю. Поліклінікам надавалось все більшого значення в організації лікувально-профілактичної допомоги населенню.

Великі труднощі викликало налагодження санітарного стану міст та селищ України, що пояснюється розрухою у роки громадянської війни та іноземної військової інтервенції. Були прийняті невідкладні заходи із створення санітарної організації, що являло на той час величезні труднощі з причин величезного дефіциту санітарних лікарів. Залучення старих фахівців до співробітництва з радянськими органами охорони здоров’я на перших порах викликало організований опір серед деякої частини лікарів, яка закликала до саботажу народної охорони здоров’я. Але все ж таки найбільш свідомі представники медичної інтелігенції без вагань стали співпрацювати з органами радянської влади з метою підготовки та виховання нових кадрів медичних працівників, які були так потрібні молодій державі.

З 1928 р. на Україні почала швидкими темпами розвиватися мережа санітарно-епідеміологічних станцій. На початок 1941 р. система охорони здоров’я Української РСР налічувала 29000 лікарів та 91000 середніх медпрацівників. Вони творчо працювали у 16 медичних інститутах, 4 інститутах удосконалення лікарів та фармацевтів, і 45 науково-дослідних інститутах республіки.

Але поряд з успіхами системи охорони здоров’я на Україні не можна не згадати про наслідки такого ганебного явища як культ особи Й.В. Сталіна.

На видатних науковців «добродії» писали наклепи, їм було заборонено займатися науковими дослідженнями. Було закрито наукові інституції, зокрема Український інститут здоровоохорони в Харкові, заборонено вести статистичний облік захворюваності і смертності людей, що позбавило науку її основи - факту. На зміну фундаментальним соціально-медичним дослідженням 20-х років - вивченню захворюваності і смертності в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ сторіччя (О.В. Корчак-Чепурківський), соціально-гігієнічній характеристиці українського села (С.А. Томилін) та іншим - прийшли апологетичні, панегіричні дослідження 40 - 50-х і пізніших літ, що прославляли рішення партії і уряду стосовно охорони здоров’я та ілюстрували успіхи виконання цих рішень невпинним зростанням лікарів та ліжок в лікарнях.

Розгром соціальної медицини мав для української здоровоохорони цілий ряд тяжких наслідків, що й досі визначають її методологічну слабкість та невизначеність. До управління охороною здоров’я замість соціальних медиків і організаторів охорони здоров’я прийшли клініцисти - терапевти, хірурги, акушери-гінекологи, що й привели її врешті-решт до сьогоднішнього стану. Кафедри соціальної медицини (гігієни) були перейменовані в кафедри організації здоров’я, і були заповненими випадковими людьми. Сюди начальство і парткоми висилали нездатних адміністраторів, що провалювали справу, відставних військових чинів, науковців з інших кафедр, що відзначились послушанієм і прилєжанієм у партійній роботі.

У роки Другої світової війни медичні працівники України виявили мужність та героїзм на фронтах і в тилу ворога. Вони сприяли укріпленню обороноздатності воїнів Червоної армії, партизан, забезпечували ефективну систему евакуації та лікування поранених і хворих воїнів, надавали кваліфіковану медичну допомогу широким верствам населення.

Переконливим показником високої дієвості військово-медичної служби Червоної армії та громадських органів охорони здоров’я є повернення до строю 72 % поранених та 90 % хворих воїнів.

Було проведено величезну роботу по відновленню матеріально-технічної бази охорони здоров’я та діяльності медичних закладів України. На початку вересня 1945 р. на Україні було 4780 амбулаторно-поліклінічних закладів та понад 800 санітарно-епідемічних станцій. Відновили свою діяльність майже усі сільські лікарські дільниці. Біля 6700 фельдшерських та фельдшерсько-акушерських пунктів, закладів охорони матері та дитини, аптечна мережа. Почали випуск продукції підприємства медичної промисловості. На визволеній території України у найкоротші строки створювалися евакуаційні шпиталі. На початок 1945 р. у таких шпиталях на Україні працювало понад 15000 медичних працівників. У республіці на початок 1945 р. було 12000 лікарів (не враховуючи тих, що працювали у евакуаційних шпиталях), що становило 45,3 % від кількості лікарів станом на 1 січня 1941 р.

Після закінчення Національно-визвольних змагань (громадянської війни) Волинським Революційним Комітетом в 1920 році був виданий наказ №4 по Волинському губернському здоров відділу: „Бывшее Врачебное отделение Губернського Правления и отдел охраны здоровья Губернской Земской Управы - ликвидируются, все их дела переходять в Губернський отдел здравохранения РВК.” З того часу Черняхівська земська сільська лікарня перейшла в систему радянської охорони здоров’я. Вона стала називатися Черняхівська радянська сільська лікарня. В 1922 році лікарня отримала власне приміщення спільно з почтово-телеграфним відділенням і в ній була відкрита аптека.

Лікувальний заклад мав 10 десятин землі, де медики засівали жито, гречку та льон для потреб хворих лікарні.

В липні 1923 року були встановлені штати районної лікарні із 10 осіб: лікар-1; лікпом-1; акушерка - 1; завгосп-1; зав. аптекою - 1; санітарка-1; сиділка-1; прачка-1; сторож-1.

В 1923 році в лікарні продовжують працювати лікар Вейкерт Е.Е., лікпом Верещак М.Х. і акушерка Бзовська Г.М. Зі створенням 1924 році Черняхівського району, лікарня отримала назву „Черняхівська радянська районна лікарня”. Свою першу районну лікарню з амбулаторією в Черняхові побудували в 1923-1926 роках. Почав її будувати лікар Вейкерт Е.Е., а продовжив лікар Дмитрієвський П.А. Лікарня знаходилась на перехресті сучасних вулиць Шевченко та Коро- стенської. Це були дві дерев’яних одноповерхових будівлі: лікарня на 18 ліжок та розміщена через дорогу амбулаторія на 50 відвідувань. В 1930 році був створений Черняхівський районний відділ охорони здоров’я. Її першим керівником був Дмитрієвський Петро Андрійович, який почав працювати в Черняхові з 1923 року, спочатку на посаді райздоровінспектора, а потім районним санлікарем і зав. райздороввідділом.

Друга районна лікарня на 45 ліжок будувалась під керівництвом головного лікаря Бляшова Григорія Ароновича в 1932-1935 рр. Лікарня складалась із 12 одноповерхових дерев’яних будинків, які розміщувались в чудовому саду на землях, що належали родині Дзюбликів.

Цю землю передала Радянській владі в 1920 році дружина лікаря Верещака М.Х. - Дзюб-лик Марія Марківна, остання її законна спадкоємиця.

У тій лікарні були: головний корпус в якому знаходились хірургічне та акушерсько-гінекологічне відділення. Поряд були розташовані терапевтичне та інфекційне відділення, поліклініка, пральня і різноманітні господарські будівлі. Це лікарняне містечко було розташоване по вулиці „Когаиовича” (нині вулиця Калініна).

Лук’янчук Є.Г., яка в 1935 році почала працювати медсестрою в райлікарні згадує, що під керівництвом Бляшова А.Г. був висаджений сад. В ньому росли фруктові дерева, були красиві квіткові клумби, фонтани, навіть вирощували ягоди. В самій лікарні на той час був водопровід і каналізація. В коридорах килимові дорожки, вазони з квітами, тумбочки з серветками. В палатах - ідеальна чистота та санітарія.

В 1935 році Черняхівська райлікарня зайняла перше місце серед сільських лікарень України, отримавши Червоний перехідний прапор та грошову премію в розмірі 5000 крб. Уряд нагородив Бляшова А.Г. легковим автомобілем, який він передав в користування райлікарні для надання швидкої медичної допомоги мешканцям району. Це був перший автомобіль, який виконував функції санітарного транспорту швидкої допомоги.

Основні  напрями  подальшої  відбудови  та відновлення  медико-санітарної  мережі  в  республіці  були  визначені  п’ятирічним  планом (1946–1950  рр.).  Завдання,  поставлені  урядом, передбачали  не  лише  відновлення  довоєнного   рівня  медичного  обслуговування,  а  й  подальший  розвиток  та  покращення  діяльності  медико-санітарної  мережі.  Виконанню  поставлених  завдань  повинна  була  сприяти  реформа медичної  мережі.  Причиною  здійснення  реформи  стала  відсталість  рівня  надання  медичної  допомоги  у  поліклініках  і  на  лікарських дільницях  порівняно  зі  стаціонарами  та  лікарнями,  що  було  пов’язано  з  недостатньою практичною  кваліфікацією  поліклінічних  лікарів.  Система  окремої  діяльності  лікарень  і поліклінік  не  забезпечувала  якісне  послідовне  лікувально-профілактичне  забезпечення  населення.  Важливим  і  доречним  організацій-ним  заходом  в  умовах  відновлювального  періоду  стало  об’єднання  лікарень  і  поліклінік  в єдині  медичні  заклади. 

В 1946–1950 рр. у республіці було закладено фундамент для подальшого розвитку та прогресу  в  галузі  медицини,  що  дозволило  у  майбутньому  вивести  її  на  доволі  високий  рівень, особливо  в  наближенні  медицини  до  потреб населення. Реформа, здійснена в 1947 р., спряла  не  лише  відновленню  медичних  закладів, а  й  значному  підвищенню  професійного  рівня лікарів,  що  позитивно  вплинуло  на  рівень  на-дання  медико-профілактичної  допомоги  населенню України та на процес ліквідації медико-санітарних наслідків війни.

На початок 50-х рр. ХХ ст. ліжковий фонд медичних  закладів  України  був  в  основному відновлений.  В  поліклінічну  службу  впроваджувався  диспансерний  метод.  В  медичну  практику  запроваджувалися  нові  лікувальні засоби  й  методи,  розширювалася  спеціалізована  медична  допомога.  Широко  розгорнулось лікарняне  будівництво.  Для  підвищення  кваліфікації  й  правильного  використання  кадрів було введено систему атестації лікарів.

Серед  трагедій,  пережитих  радянськими медиками, одна з найбільших – так звана «справа  лікарів»  1953  р.  За  задумом  ініціаторів,  ця справа  загрожувала  надзвичайно  тяжкими  на-слідками  не  тільки  тим,  хто  був  безпосередньо  віднесений  до  неї,  а  й  досить  широкому  колу осіб. Лише смерть Й. Сталіна і пов’язане з цим замішання  у  «верхах»  затримали  розвиток справи і дали їй зворотний хід.

Починаючи  з  60-х  рр.  в  Україні  розгорнулося  будівництво  великих  лікарень  для  забезпечення  потреби  населення  у  всіх  видах

високо кваліфікованої  медичної  допомоги.  Будівництво  багатопрофільних  центрів  сприяло розвитку  спеціалізованої  медичної  допомоги, інтенсивний  розвиток  якої  вимагав  серйозної перебудови  вищої  медичної  освіти  –  від  підготовки  лікарів  загального  профілю  до  підготовки спеціалістів з окремих галузей медицини.

Основи  законодавства  про  охорону  здоров’я 1969 р. стали узагальнюючим актом з основними  правовими  документами.  В  документі  вперше  на  рівні  закону  був  узагальнений і  закріплений  досвід  у  сфері  охорони  здоров’я, який був накопичений за майже піввіковий період  діяльності  радянської  охорони  здоров’я.

Відповідно  до  постанови  ЦК  КПРС  і  Ради  Міністрів  СРСР  «Про  заходи  щодо  дальшого  поліпшення охорони здоров’я народу» (1977) було визначено  широку  програму  будівництва  поліклінік,  великих  багатопрофільних  лікарень, пологових  будинків,  дитячих  поліклінік,  дитячих  санаторіїв  та  інших  медичних  закладів. Були  встановлені  завдання  щодо  створення  й виробництва нової медичної техніки.

У вирішенні завдань охорони здоров’я вагоме місце належало розробленій в країні концепції  організації  первинної  медичної  допомоги.  Пріоритет  профілактики  у  створенні  системи  первинної  медичної  допомоги  дав  змогу  ефективно  розв’язати  такі  проблеми,  як  ліквідація віспи,  чуми,  холери,  істотно  знизити  захворюваність на інші інфекційні хвороби.

Профілактичний  напрям  радянської  охорони  здоров’я  забезпечувався  в державних  масштабах проведенням таких важливих заходів, як охорона  довкілля,  у  тому  числі  санітарна  охорона  атмосферного  повітря,  грунту,  водоймищ,

кордонів,  оздоровлення  умов  праці,  побуту  й відпочинку  населення,  що  були  передбачені санітарним  законодавством.  Додержання  сані-тарних  норм  і  правил  контролювалося  санітар-но-епідеміологічною  службою,  серед  населення

проводилася санітарно-освітня робота.

Розвиток  і  поглиблення  наукових  досліджень  у  галузі  теоретичної  та  клінічної  медицини  зумовили  необхідність  виділення  вузьких медичних  спеціальностей.  Українські  радянські  учені-медики  у  співпраці  з  інженерами

зробили суттєвий внесок у наукове, діагностичне та лікувальне медичне приладобудування.

На кінець 1950 р. у лікувально-профілактичних установах України працює уже 48600 лікарів та 136400 чол. середнього медичного персоналу, що значно перевищило їх кількість у довоєнні роки. Завдяки проведеним заходам по упорядженню водного господарства республіки, організації лікування відповідного контингенту хворих було досягнуто великих успіхів у боротьбі з малярією. Так, у 1957 р. в Україні було виявлено лише 63 хворих на малярію проти 489000 у 1945 р. Великий внесок у ці досягнення зробили фахівці та вчені Київського науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни.

У результаті виконання задач, поставлених урядом перед органами охорони здоров’я, в медичних закладах України на початку 70-х років уже працювало 157100 лікарів, у тому числі у системі МОЗ УРСР - 127300. На кожних 300 жителів республіки припадало по 1 лікарю та 3 фахівці середнього медичного персоналу. Були створені спеціалізовані бригади швидкої медичної допомоги, оснащені найсучаснішою технікою. Ще вищий рівень швидкої медичної допомоги населенню було досягнуто за рахунок об’єднання станції з лікарнею швидкої медичної допомоги. Такі об’єднання почали функціонувати у ряді міст України.

Для покращання стаціонарної допомоги сільському населенню у поліклінніках усіх центральних районних лікарень було створено спеціалізовані кабінети (з 15-20 спеціальностей), що наблизило до сільського населення багато видів спеціалізованого лікування. З метою наближення педіатричної допомоги до сільських дітей, у 1971 - 1975 рр. Центральні районні лікарні та сільські дільничні амбулаторії було укомплектовано лікарями - педіатрами.

У середині 70-х років спостерігається зниження  темпів  економічного  зростання.  Це  від-билося на всіх галузях народного господарства, у тому числі й на системі охорони здоров’я, фінансування  якої  проводилося  за  залишковим принципом.  Частка  бюджетних  видатків  на охорону здоров’я неухильно зменшувалась, що різко сповільнило процес оновлення матеріально-технічної бази охорони здоров’я, її модернізацію, зумовило низьку заробітну плату медичних працівників.

Найтяжчою  катастрофою  цього  періоду  з далекосяжними,  важкопередбачуваними  наслідками  для  населення  стала  Чорнобильська катастрофа  26  квітня  1986  р.  З  метою  забезпечення наукового аналізу наслідків аварії та координації заходів диспансерного нагляду в Києві  було  створено  Науковий  центр  радіаційної медицини  АМН  України.  Ліквідація  наслідків аварії  вимагала  не  тільки  медичних,  а  й  знач-них державних заходів.

У 80-х рр. ХХ ст. система охорони здоров’я все  помітніше  відчувала  труднощі,  пов’язані з  недостатнім  фінансуванням  і  екстенсивним механізмом  розвитку.  Суперечності  між  масштабами  завдань  та  рівнем  їх  фінансування зростали.  Реальні  можливості  галузі  охорони здоров’я  відставали  від  потреб  населення  у  медичній  допомозі.  Потрібні  були  серйозні  зміни в  системі  фінансування, впровадження  нових економічних  методів  управління  охороною здоров’я,  ширше  залучення  державних  і  приватних  структур.  Спроби  проведення  окремих економічних  експериментів  у  сфері  охорони здоров’я не дали очікуваних результатів. Реальність же протягом усього радянського будівництва  залишалася  суворою: постійна  дефіцитність  медицини,  хронічна  нестача  місць

у  лікувальних  закладах, незадовільні  умови праці  та  побуту  для  переважної  більшості  населення,  прогресуюче погіршення  екологічної ситуації  і  навіть  майже  неймовірне  –  недостатність  медичного  персоналу,  хоч  в  СРСР  та УРСР кількість лікарів і середнього медичного  персоналу постійно зростала.

На теренах України працювало 15 медичних вузів, 99 медичних училищ,  які  щороку  випускали  тисячі  лікарів і  середнього  медперсоналу.  На  кожні  300  осіб населення припадав 1 лікар і 3 середні медичні працівники – показник чи не найвищий у світі. За числовими показниками все було гаразд  і  в  інших  вимірах  охорони  здоров’я:

У 70–80-х рр. ХХ ст. в Україні діяло близько  10  тис.  амбулаторно-профілактичних  і  стаціонарних  лікувально-профілактичних  медичних  закладів,  в  яких  налічувалося  майже  610 тис.  лікарняних  ліжок.  Кількість  лікувально-профілактичних  ліжок  слід  охарактеризувати як  велику.  І  все  ж,  їх  весь  час  не  вистачало, що  зумовлювалося  розвитком  негативних  тенденцій  у  стані  здоров’я  населення,  насамперед зростанням  захворюваності  певними  хвороба-ми  (серцево-судинними,  онкологічними,  пуль-монологічними,  нервовими  та  ін.).  У  80-ті  рр. минулого століття кожен житель України звертався  за  лікарською  допомогою  в  середньому 10  разів  на  рік,  що  є  показником  надто  високим. Щодо таких масштабних починань, як загальна  диспансеризація  всіх  жителів  України, яка мала на меті раннє виявлення захворювань і  профілактику,  то  вони  не  виправдали  сподівань, бо залишилися більше в царині ідеологічній, ніж практичній і не були забезпечені необхідними ресурсами.

Вдалішими були спроби налагодження диспансеризації за окремими захворюваннями, такими,  як  туберкульоз,  ревматизм,  інфарктна  хвороба.  Так,  зокрема,  було  створено  в  цілому  ефективну  службу  диспансеризації,  лікування

і  реабілітації  хворих,  які  перенесли  інфаркт міокарда. І якщо не в такому вже далекому минулому  майже  80  %  пацієнтів  після  інфаркту міокарда  не  поверталися  до  активного  життя, то  у  80-ті  рр.  ті  самі  80  %  після  проходження повного  курсу  науково  обґрунтованих  заходів реабілітації  поверталися  до  праці  та  повноцінного  життя.  Доволі  ефективною  за-рекомендувала  себе  служба  швидкої  та  невідкладної  медичної  допомоги.

  Важливим  етапом розвитку  швидкої  допомоги  стало  створення бригад  для  надання  спеціалізованої  допомоги хворим, а також будівництво спеціальних ліка-рень швидкої допомоги у великих містах України  –  Києві,  Донецьку,  Запоріжжі,  Миколаєві, Харкові, Сімферополі та ін

в  Україні  діяли  понад  750  санітарно-епідеміологічних  станцій,  у  складі  яких  було  685 бактеріологічних  і  196  санітарно-гігієнічних лабораторій,  які  контролювали  стан  довкіл-ля,  будівництво  промислових  і  комунальних об’єктів, водогонів,  очисних  споруд,  виробни-цтво їжі, охорону праці тощо.

Стан  довкілля  і  санітарно-гігієнічні  умови на  виробництві  і  в  побуті  погіршувалися.  Не-задовільний  стан  зберігався  і  щодо  охорони здров’я.

Великий та складний шлях був пройдений за роки перебування України у складі Союзу РСР. Змінювалися та ускладнювалися функції Наркоздоровя - Міністерства охорони здоровя Української РСР, його колегії, апарату, Ученої медичної ради відповідно до задач, що висувалися вищим керівництвом на різних етапах розвитку економіки країни, соціальної політики.

Керівництво охороною здоровя у масштабах України здійснювали та здійснюють висококваліфіковані спеціалісти. Наведемо тут імена народних комісарів та міністрів, що керували галуззю охорони здоровя України на різних етапах її розвитку: П.П. Тутишкін (21 січня - 15 лютого 1919 р.); О.М. Винокуров (16 лютого - квітень 1919 р., відкликаний ЦК ВКП(б) до Москви); М. О. Кост (з квітня 1919 р. до квітня 1920 р. виконував обовязки народного комісара охорони здоровя України); М.Г. Гуревич (20 квітня 1920 р. - кінець 1925 р.); Д. І Єфімов (1925 - 1929 рр.); С. І. Канторович (1929 - 1937 рр.); І.І. Овсієнко (1937 р. - січень 1944 р.); О. П. Музиченко (січень - березень 1944 р.); І. Ф. Кононенко (березень 1944 р. - лютий 1947 р.); Л. І. Медвідь (1947 - 1952 рр.); П.Л. Шупик (січень 1953 р. - березень 1954 р., август 1956 р. - березень 1968 р.);В.Д. Братусь (березень 1954 р. - август 1956 р.; березень 1968 р. - травень 1975 р); О.Є. Романенко (травень 1975 р. - травень 1986 р.).

Наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття МОЗ України очолювали Ю.П. Спіженко; В.І. Мальцев, О.С. Короленко, В.О. Бобров; А.М. Сердюк; Р.В. Богатирьова; В.Ф. Москаленко; А.В. Підаєв, М.Є.Поліщук, Ю.В.Поляченко, Ю.О.Гайдаєв.

В роки Другої Світової війни лікарі районної лікарні не просто лікували, а врятували десятки життів військовополонених червоноармійців та молодих людей, яких фашисти збиралися відправити до Німеччини на примусові роботи. Постановою бюро Житомирського обкому КП(б)У від 20 липня 1946 року зазначено: „Група лікарів м. Черняхова у складі: Верещака М.Х., Корнилова М.І., Корнилової Л.М., переховувалися і лікували наших військовополонених, надавали їм матеріальну допомогу, направляли в партизанські загони з’єднань Малікова та Шиловського”.   

Після звільнення Черняхова від фашистів райздороввідділом був виданий 6 січня 1944 року наказ №1 по лікарні. Він призначав головним лікарем райлікарні Корнілова М.І, зав. поліклінікою Верещака М.Х., зав. акушерсько-гінекологічним відділення - Корнілову Л.М., зав. інфекційним відділенням - Войтюка П.М. Це були перші лікарі, які почали відновлювати зруйновану охорону здоров’я в районі.

В 1950 році в районній лікарні працювало вже 11 лікарів: головний лікар Корнілов М.І., гінеколог Корнілова Л.М., завідуючий поліклінічним відділенням Войтюк П.М., завідуючий терапевтичним відділенням Давидов 1.А., терапевти Верещак М.Х. і Васяніна З.С., хірург Волошина О.Ф., стоматолог Куликовська П.М., венеролог Павленко О.Р., педіатри Передельська 0.3. і Майзенберг Б.Я.

В 60-70 роки Радянської влади велика увага в народному господарстві приділялась росту кількісних показників. Медицина не була винятком. В Черняхівському районі активно розвивалась мережа лікувальних закладів і збільшувався об’єм надання медичної допомоги населенню.

В 1964 році система охорони здоров’я району складалась із центральної районної лікарні в Черняхові на 150 ліжок, районної лікарні в Володар-Волинському на 100 ліжок, дитячої лікарні в с. Новосілки на 50 ліжок, двох туберкульозних лікарень в с. Топорище та с. Кропивня на 60 ліжок і 8 дільничних лікарень на 235 ліжок .

Всього в районі для лікування хворих було розвернуто 595 ліжок, з них: 163 - терапевтичних, 110 - педіатричних, 107- акушерсько-гінекологічних, 60 - туберкульозних, 55 - хірургічних, 55- інфекційних, 30- неврологічних і 15 - ЛОР - ліжок. Крім того в селах функціонувало 35 фельдшерсько-акушерських пунктів, 31 фельдшерський пункт, 19 колгоспних пологових будинків і 8 здоров пунктів. Ступінь укомплектованості лікарняними кадрами була 97,7%, а середнім медперсоналом - 97,3%. Медичну допомогу населенню надавали вже 63 лікаря і 372 середніх медичних працівників. В той час працювали хірурги Корнілов М.І. і Добровольський Й.Л.; педіатри Кузьменко Т.Я., Долакова П.А., Майзенберг Б.Я., Передельська О.З., Поляков В.В. і Полякова Н.Н.; акушери Глущак М.Ф. і Корнілова Л.М.; терапевти Савченко Г.Д., Іванов Л.А. і Євтушенко В.П.; фтізіатр Тарнавський В.М.; інфекціоністи Дихне А.З. і Войтюк П.М.; отоларинголог Щербина П.К.; офтальмолог Тарасова Р.П., дерматовенеролог Саламаха К.Т.; невропатолог Немировський В.П.

У 1967 році до 50-річчя СРСР при головному лікарю Добровольському Й.Л. було побудовано двоповерхове цегляне приміщення районної поліклініки і її першим завідуючим був Матушевський В.Р.

Через майже 10 років в 1974 році в районі ліжковий фонд нараховував 370 ліжок: в Черняхівській ЦРЛ - 250 ліжок, в дільничних лікарнях сіл Головино і Високе по 35 ліжок, в дільничних лікарнях сіл Горбулів і Ксаверівка по 25 ліжок. Головними лікарями дільничних лікарень були Кубович Ольга Дмитрівна, Грижак Дмитро Васильович, Нестерчук Юрій Петрович і Міщук Анатолій Дмитрович.

У Черняхівській центральній районній лікарні працювало ЗО лікарів. В ті роки головним лікарем був Немирівський Володимир Порфирійович, заступником головного лікаря по лікувальній частині Кузьменко Тетяна Яківна; заступником головного лікаря по мережі Матушевський Володимир Романович; завідуючий поліклінікою Лавринчук Леонід Іванович; завідуючий пологовим відділенням Глущак Мойсей Федорович; лікарі-гінекологи Янущевич Станіслава Антонівна; Лукович Ірина Василівна; завідуючий хірургічним відділенням Віннічук Василь Іванович, лікар-хірург Корнілов Михайло Іванович; лікар-терапевт і патологоанатом Савченко Григорій Дмитрович; завідуючий терапевтичним відділенням Нечипорук Микола Ульянович; лікар-терапевт Шевела Неллі Михайлівна, лікар-інфекціоніст Сергієнко Микола Максимович; районний педіатр Чаленко В.П.; лікар-педіатр Шевела Борис Іванович; Мірошниченки А.І. та І.П., Ільницькі В.П. та Л.П., лікар-отоларинголог, зав. ВПК - Щербина Петро Каленикович; лікар-отоларинголог, методист Кравчук Василь Іванович; лікар-офтальмолог Підосинников Ростислав Борисович; лікарі-фтизіатри - Завидовська Ганна Михайлівна і Павленко Василь Кирилович, лікар- невропатолог Довгошея Галина Павлівна;психіатр Стеценко М.С.; лікар-невропатолог, методист Ткач Анатолій Олександрович; завідуючий рентгенкабінетом Ліневич "Олексій Вікторович; лікарі-стоматологи: Григорчук Володимир Федорович, Кучинський Олександр Павлович, Кротова Ольга Іванівна Гераймович Галина Іванівна; лікар-дерматолог Радник Валерій Ізраїлевич; лікарі-терапевти Гнот Юрій Володимирович і Гнот Світлана Андріївна.

Ідея будівництва третьої, нової районної лікарні в Черняхові належить головному лікарю Добровольському И.Л. Через відсутність вільних приміщень в старій райлікарні були великі незручності у проведенні лікарями і медичним персоналом лікувально - діагностичної роботи. В поліклініці не вистачало кабінетів для прийому хворих, а в стаціонарі - палат для їх розміщення.

Тому в 80 - х роках у керівництва та медичних громад району створилась спільна думка про необхідність будівництва лікарні в Черняхові. В 1977 році кандидатом в депутати Верховної Ради України від Житомирського виборчого округу був секретар Верховної Ради України Колотуха Яків Якович. Під час його зустрічі в с.Троковичі з мешканцями Черняхівського району - питання будівництва райлікарні підняв перед кандидатом від імені колективу заступник головного лікаря Чаленко В.П.

В майбутньому депутат Верховної Ради України Колотуха Я.Я. свою обіцянку виконав: будівництво районної лікарні було внесено в „План капітального будівництва України ”та виділені для цього кошти з державного бюджету.

Нова районна лікарня будувалася з 1983 по 1987 роки при головному лікарі Пашкевичу Анатолію Івановичу.

Весь Черняхівський район будував лікарню. Активну участь в цьому прийняли перший секретар Черняхівського РК КПУ Залізко Анатолій Миколайович і голова райвиконкому Черняхівської районної ради Любенок Василь Григорович. Контролював та постійно був на будівництві перший секретар Житомирського Обкому КПУ Кавун Василь Михайлович. В районі був створений Фонд ”Здоров’я”, який очолила секретар Черняхівського РК КПУ Прохоренко Валентина Антонівна. У фонд було зібрано більше ста тисяч карбованців, на які були закуплені холодильники, телевізори , меблі та інші предмети для благоустрію лікарні.

Всі ці зміни негативно відбивалися на морально - психологічному настрої медичних працівників, вони не завжди щомісячно отримували заробітну плату або часто отримували її у вигляді бартеру (продуктами харчування, товарами повсякденного попиту та інтими)