Що таке наше життя і для чого воно? Навіщо ми
живемо тут, на цій планеті? Над цими питаннями кожен починає задумуватись рано
чи пізно. Я ж серйозно і свідомо почала над цим думати у сім років. Але немає
значення хто і в якому віці замислився над цими питаннями, відповіді на них не
знає, мабуть, ніхто. Ясна одна річ – протягом віків людство прагне
досконалості. Ми маємо перед собою ідеал до якого прямуємо. Чи навпаки: ми не
можемо не прогнути ідеального, і призвичаїтись до того, що його не існує?
З самого дитинства нас переповнюють ідеалістичні
мрії і наміри. Адже в нашому житті обов’язково повинна бути
справжня любов, блискуча кар’єра і міцне здоров’я (якщо не
безсмертність).  Адже ти завжди
повинна/ен бути красивою/им, вмерти своєю смертю в обіймах коханої людини.
Зовнішня краса теж надзвичайно важлива для малечі з
кольоровим зображенням майбутнього в режимі true colour.  Адже не можна допустити щоб я носила окуляри
чи брекети, в мене і так все буде добре. Ми
наслідуємо погляди бабусі  коли
цураємось вульгарних відкритих декольте і високих до легковажності підборів
(адже ж саме так говорила бабуся?). Обіцяємо не робити собі татуювання адже це
тільки для дурнів, та й дороги назад не буде (не хочеться потім жаліти про
юнацькі дурощі).
Потім ми виростаємо і у нас змінюється
світосприйняття. І перспектива носити окуляри і брекети не здається такою
страшною чи важливою. Ми починаємо розуміти, що дещо в житті не так суттєво
важливо. Зрештою у нас міняються цінності. А декольте, підбори і косметика
тепер невід’ємна частина нашого життя і ні в якому разі тепер не здаються
вульгарними чи легковажними. Отже дещо зникає, а деякі нові амбіції і картини
радості з’являються. Ми знову кидаємось у порив своїх амбіцій, робимо плани,
вже не можемо уявити себе з слуховим апаратом чи паличкою, яка б підтримувала
наше знесилене віками тіло.
Проходять роки і знову відбувається процес
переоцінювання наших сподівань і мрій про ідеальне майбутнє життя. Тебе не
турбує паличка,  яка  супроводжує тебе у твоїх ранкових
прогулянках, навпаки з нею ти почуваєшся комфортно.  Сивина і зморшки це взагалі останнє на що ти
звернеш увагу, аналізуючи життєві недоліки. Ти спокійно і вперше тверезо
оцінюєш ситуацію, дивишся назад на досягнуті тобою цілі, і вперше за всі ці
роки відчуваєш умиротворення бо зрозумів найголовніше в житті. Це зовсім не
ідеальна картинка, але тобі досить того, що є.
І так підсумок: ти не здорова (вічні проблеми з
здоров’ям, невеликі але стабільні), ти не маєш тієї краси, якою так пишалась в
молодості, немає гарного одягу, можливо немає навіть колишніх знайомих. Зате є
найважливіше: сім’я, яка тебе любить, твій власний куточок, повага людей
оточуючих тебе, вільний час якого не вистачало щоб займатись гуртком садівництва
чи читання і кохана людина, яка пережила з тобою і радості, і незгоди. І ти
почуваєшся щасливою, наче сенс твого життя і полягав у тому щоб варити йому
їсти поки він працює на огороді вашої невеличкої але затишної дачі, і піднімаєш
ноги, лежачи на гамаку, коли твій милий кутає їх у тепле одіяло. Ви разом
слухаєте вечірній спів пташок і ти розумієш, що більшого ти б і не хотіла. Адже
радість життя полягає не тільки в великих і гучних досягненнях, як здавалось
раніше. Радість буває і від ранкового співу пташок, від маленької сусідки
Настусі, що принесла від мами свіжих полуниць, зрештою щастя відчуваєш і коли
сідаєш на туалет, чи коли п’єш чай з власно зробленим малиновим варенням, і спостерігаючи
за заходом сонця, закутаною у тепле одіяло разом з своєю половинкою.