Чи потрібен Україні пам`ятник Богдану Хмельницькому 1?

            Найвеличніший пам`ятник Києва – це, безумовно, пам`ятник Богдану Хмельницькому, відкритий у 1888 році на Софійській площі під час святкування 900-річчя Хрещення Русі. Він був спільним результатом ініціативи українських інтелектуалів, підтримки царського уряду та роботи російських майстрів. Збір коштів проводився за всеросійською підпискою з 1870 року.

            Хто ж був тим українським інтелектуалом, якому належала ідея встановлення цього пам`ятника? Ним був Микола Іванович Костомаров (1817–1885) — видатний український історик, етнограф, письменник, поетромантик і громадський діяч, один із засновників КирилоМефодіївського братства та ідеолог українського національного відродження. Він народився 4 травня 1817 р. в селі Юрасівка, Воронезька губернія (нині РФ). Його батько був російським поміщиком, а мати – українською кріпачкою.

Микола Костомаров був істориком і етнографом, досліджував історію України, Білорусі та Росії, видав 12 томів «Актів Південної і Західної Росії» (1863–1884). Він був професором Київського університету святого Володимира та Петербурзського університету, член-кореспондентом Петербурзької академії наук (з 1876 року), редактором археографічної комісії у Києві та Петербурзі, друкувався у журналах «Современник», «Основа», «Киевская старина», «Вестник Европы». У 1847 році за участь у Кирило – Мефодіївському братстві був заарештований і рік провів у Петропавлівській фортеці, після чого був засланий до Саратова.

 Тепер про політичні погляди Миколи Костомарова. Він оцінював розпад Речі Посполитої і входження українських земель до складу Московії крізь призму своєї концепції історичного розвитку - як трагедію втрати політичної свободи, але водночас як етап у формуванні української народності. Микола Костомаров розрізняв два типи державності - український і московський. Перший був демократичним, громадським, заснованим на свободі і самоврядуванні. Його реалізацією були Давня Русь і козацька Україна. Другий – деспотичний, централізований, підпорядкований владі царя. Його реалізацією була Московія – спадкоємиця Золотої орди. Він вважав, що український народ мав природну схильність до волелюбності, а тому втрата автономії після Переяславської угоди 1654 року була історичною помилкою, яка призвела до занепаду політичної культури. У працях «Богдан Хмельницький» і «Руська історія в життєписах її головних діячів» він писав, що союз із Москвою був вимушеним кроком, продиктованим військовими обставинами. «Україна, шукаючи захисту від Польщі, знайшла ярмо Москви» — ця думка проходить крізь усю його історіософію. Для Костомарова розпад Речі Посполитої і приєднання України до Московії - не визволення, а втрата історичного шансу на власну державність.

Його погляди вплинули на Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, Володимира Антоновича. Микола Костомаров критикував польську шляхту за соціальне гноблення українського селянства. Водночас він визнавав, що польська культура мала позитивний вплив на розвиток освіти й правових традицій України. Розвал Речі Посполитої він сприймав не як визволення, а як зміну форми залежності - від польської до московської.

Ось як сприймав Тарас Шевченко постать Богдана Хмельницького.

Найвідоміші слова — з поеми «Розрита могила» (1843):

**Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну...

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.**

А в пізнішому вірші «Якби-то ти, Богдане п’яний...» (1859) Шевченко ще гостріше висловив своє розчарування гетьманом:

Якби-то ти, Богдане п’яний,

Тепер на Переяслав глянув!

Амінь тобі, великий муже!

Великий, славний! та не дуже…

Якби ти на світ не родивсь

Або в колисці ще упивсь…

      Чому ж, маючи такі доволі радикальні, як на ті часи, погляди Микола Костомаров став ініціатором створення у Києві пам`ятника Богдану Хмельницькому? Адже саме війни Богдана Хмельницького на історичному шляху розвитку України стали точкою біфуркації. Кілька років війн визначили долю України на сотні і сотні років вперед. Два шляхи вимальовувались перед українцями у ці роки. Хмельницькій міг програти. Тоді були всі шанси виникнення у центрі Європи нового потужного польсько-українського етносу. Поляки разом з українцями перевищували чисельністю населення Московії. На цій етнічній основі могутня Річ Посполита (Справа Загальна) могла змінити на краще весь історичний розвиток Європи. Абсолютне зло планети у вигляді Московії ніколи б не набуло такої загрозливої і трагічної ваги для долі сучасного Європейського світу і не лише Європейського. Реалізувався другий шлях – Хмельницький виграв. Це завдало смертельного удару по Речі Посполитій, від якого вона так і не змогла отямитись. Український етнос був відірваний від етнічно близького до нього польського етносу і кинутий під ноги етнічно чужого і дикого напівазійського племені – прямого нащадка «Золотої орди». Тепер московити разом з українцями перевищували чисельно населення Польщі.

            І все таки, чому ж Микола Костомаров першим висловив ідею встановлення в Києві пам`ятника Богдану Хмельницькому? Адже він добре розумів, що Богдан Хмельницький, уклавши союз із Москвою фактично відкрив шлях до втрати української автономії. У своїх працях він неодноразово підкреслював, що цей крок був вимушеним і мав трагічні наслідки для майбутнього України. Але водночас Костомаров бачив у Хмельницькому символ національного пробудження: Хмельницький очолив масовий рух, який уперше поставив питання про державність українців. Він уособлював силу козацької демократії, здатність народу боротися проти шляхетського гніту. Для Костомарова пам’ятник у Києві був не стільки прославленням політичного союзу з Москвою, скільки вшануванням народного героя, який був символом прагнення до свободи. Тут проявилась його романтична історіософія: він вважав, що історія - це насамперед історія народу, а великі постаті - символи цього народу. Тому Хмельницький для нього був не «винуватцем поневолення», а знаком сили й волі українців, навіть якщо його політичні рішення мали трагічні наслідки.

            (далі буде)

Доктор фіз.-мат. наук, професор,

академік Академії наук вищої школи України

Швець В. Т.