Arthur Rimbeaud   «Ophelie» (переклад)

               

                I

Між чорних хвиль, у зоряній дрімоті

Як біла лілія, Офелія  пливла

В прозорому серпанку – незбагненній цноті -

Де в хащах лісових сурмить імла.

Так декілька віків, як марево сумне

Білявки привид   темрява краде

Та віковічно вздовж ріки снує,

Під журкотіння хвиль свої пісні пряде.

Там вітер не вщуха, з її серпанком грає,

В оголені перса цілує,  мов коханець.

Верба тремтить та плаче, душу крає;

Схилився очерет - понурий бранець.

Зім’яте латаття зітхає біля неї;

В вільшанику проснувся ранній птах -

Тремтінням крил Офелію стрічає

Під дивний спів… і зорепад в очах.

                II

Офеліє бліда! Чудова ти, як сніг!

В бурхливій річці твоя цнота згасла!

Вітри, що дмуть з північних криг,

Свободи терпкої донесли гасло;

Цей подих вітра, що скуйовдив коси,

В твоїх думках здійняв буремний вир;

І серце чуло, як спадають роси

Під шелест лісу, де чатує звір.

Цей буревій, як божевільний в'язень

Зламав цнотливий стан твій - білий  наче сніг ;

Тьмяніє ранок – квітень,  блідий красень

Схилився мовчки, як жебрак до твоїх ніг.

О Боже! Кохання, воля – марево сумне!

Твоє жадання, наче сніг в багатті тане

Ті сумні марення твій розум не збагне

Та  жах безодні в твої сині очі гляне.

                III

Мріяв поет про зорепад, а вранці

- Де ти на березі собі вінок плела –

Там поверх хвиль в прозорому серпанці

Біла Офелія, як лілія пливла…

2019   ID:  910131  

Евгений Евтушенко «Непонятным поэтам»

         (переклад з російської)

Зазвичай заздрив я завжди

всім тим,

хто пише вкрай безглуздо

і чиї вірші - наче пустка,

мов млою вистлані  рядки.

Я буквоїдів поважав,

очі з захопленням таращив, 

а сам лякливо оминав

абракадабр

та тарабарщин. 

Я ліз із шкіри геть

у боротьбі

з здоровим глуздом, наче зодчий,

але шаленості  в собі

з таємним пострахом не зочив.

Мені так соромно було.

Тож мав зусилля

в собі шаленство віднайти …

Єдине,

що пізнав тоді -

життя по суті -

божевільня.

То як покара – себе думками мучив -

де ж, в чому я недоборщив

та нічого не відчебучив

такого,

мовби: «дир… бул… щир…»?

Агов, незрозумілії поети!

Єдині в світі ви предмети

цнотливих заздрощів моїх … 

Я -

з хробаків найзрозумілих.  

Нічий кантарок вас не стрима,

ніхто вас в розум не зашорив, 

чиєсь там:

«Нічого не втямив …» -

солодше меду та вина.

Творці блаженних нісенітниць, 

поверху плинучих хвилин

живіть,

наповнюючись вірой,

що зрозуміють вас колись.

Щасливці!

Лячно, все ж таки,

всім зрозумілим бути, проте хибно!

Усе життя писати зовсім зрозуміло,

а відійти незрозумілим назавжди.

ID:  1020271

ПЕРЕКУЄМ  МЕЧІ  НА  РАЛА,

КОЛИ  ЗДОЛАЄМ  СУПОСТАТА,

КОЛИ  ЙОГО  ХВОРА  МАКІТРА

БУДЕ  НА  ПАЛІ  ТА  ВІДТЯТА!

МИ  ВІДБУДУЄМО  ОСЕЛІ,

НАПИШЕМ  ТИСЯЧІ  ПІСЕНЬ,

ТА  СПЕРШУ  ЗНИЩИМ  СУПОСТАТА

І  ЙОГО  КОДЛУ  БЕЗ  ПРОЩЕНЬ!

ПЕРЕКУЄМ  МЕЧІ  НА  РАЛА,

БО  ТОГО  ТРЕБУЄ  ЖИТТЯ -

ЩОБ МАТИ СИНА  ДОЧЕКАЛА

І  ПРИГОРНУЛА, МОВ  ДИТЯ.

ПЕРЕКУЄМ  МЕЧІ  НА  РАЛА

ТА ПЕРЕОРЕМ СЛІД  ВІЙНИ,

ТА  СПЕРШУ  ЗНИЩИМО НАВАЛУ,

ЩО СМЕРТЬ НЕСЕ УСІМ ЖИВИМ.

ПЕРЕКУЄМ!

                   СЛЬОЗАМИ ЗРОСИМ!

КОЖНЕ ПОСІЯНЕ ЗЕРНЯТКО,

ЗБЕРЕМО ЗРОЩЕНИЙ ВРОЖАЙ

ТА В БОГА НАШОГО ПОПРОСИМ

ЖИВИМ - ЗДОРОВ’Я,

                           ВБИТИМ - РАЙ!

12.03.2022 

«на задворках ...»

На задворках средь отверженных,

Как Христос с креста поверженный,

Оголец,  как неприкаянный

Слушал  смех и песни бранные.

Позади осталось детство,

Впереди – отцов наследство.

Его разум незатейливый –

Как туман вдали сиреневый.

Все пугающе – секретное

Жутко манит, ведь - запретное.

*******

И неведомо  мальчоночке:

Нет греха его нисколечко

В его помыслах  без  опыта

И в смущении безропотном …

Нам посилає двійника

Свого нетлінного творіння

(Мабуть, не всохло ще коріння).

Відомий всім цей персонаж ,

В свій час здійняв  ажіотаж!

Минуло майже два століття -

В нове ввійшли тисячоліття –

Не кваптесь  друзі, п’єм «Вігор»:

В країні новий «Ревізор»!

Ось  дія перша  – стадіон,

Ми садовим ЙОГО  на трон,

Всучили скіпетр і державу -

То ж не сварімось на виставу!

Як стовбур є, то є й гілля –

То ж свита робить короля!

Чому ми бідні і дурні,

Як в п’єсі Пєшкова «На дні»?

Питання це не новина -

Знов «Що робити?», «Чия вина?»

Не скаже нам морда пихата –

Співає як «Горіла хата» …

Згоріла хата, згорів сарай,

Горить на сході  рідний край!

…  А що в столиці поробляють? -

Великосвітські блазні лають!

******

То чому ми так зубожіли?

Може,  спитаємо Сибілу?...

«Коні не винні» - кожен знає,

А винен той, хто запрягає.

Розумний з горя животіє,

А дурень думкой багатіє!

26.10.2019. (ontheway)