Варто остерігатися тих,хто голосніше від усіх говорить про щирість,совість,людяність... Хто в компанії найчастіше підіймає тости "за добро..за справжніх друзів...давайте залишатися живими,чесними,відкритими світу.... Давайте будемо людьми.."
Тих,хто пише вірші напоказ. Таких "тонких поетичних натур". Філософів.
Хто вміє довго і вкладно говорити. Їх варто остерігатися.
Мовчазні,костурбаті, різкі виявляються куди більш справжніми. І надійними.

Купив ти куртку, окей, дві куртки, проходив в них 20 років. Чи робить це тебе експертом в питаннях курток? Ні.

Якщо у мене куртки немає і ніколи не було, чи будеш ти нав'язувати мені свій *курточний* досвід? Ну, звичайно, ти можеш двома словами розповісти мені, що там при виборі курток важливе, з якими блискавками ти змучився і як швидко порвав кишеню. Але в цілому теж ні.

Так чому, коли мова про куртку, людина усвідомлює, що двадцятирічний стаж куртконосіння не зробив його експертом, а в питаннях життя, шлюбу, дітей, щастя це не так очевидно?

Періодично сниться втеча з тюрми (чи концтабору). Місце незнайоме мені в реальності, але уві сні бачу його не вперше і тому навіть "орієнтуюся на місцевості".
Це велика територія, обнесена кріпосною стіною. Кріпосна стіна - це ряди будівель зі старої червоної цегли, масивні і жахливі. Нагадують архітектуру градоутворювальних заводів-гігантів. Цегляні монстри.
Я знаю, що це адміністративні будівлі, там знаходяться наглядачі, кати і інший персонал.
У "колодязі", утвореному будівлями, відбувається хоррор середньовіччя. Диба, четвертування, розстріли ув'язнених без суду і оголошення вироку. Посеред двору, на очах у усіх. Кров і стогін.
Люди-"сокамерники" ніби не бачать цього жаху, вони виглядають приречено, пасивно ходять в дворі-колодязі і чекають своєї долі. А я нестерпно хочу БІГТИ ЗВІДСИ.
Я злітаю, щоб перелетіти кріпосну стіну і завжди (у кожному такому сні) стикаюся з однією проблемою: стіна настільки висока, що "впритул стикається" з небом і простору утекти між майже не залишається. Тобто небо не безмежне, не повітряне, а цілком собі щільне і виконує роль стелі.
Я в страху і паніці облітаю в'язницю по периметру, намагаючись знайти хоч якусь вилазку. Чітко і в деталях бачу ці стіни будівель в'язниці, тріщини в цеглі, павутиння, кіптяву і бруд на стінах, обережно заглядаю у вікна, в старих дерев'яних рамах.
Уві сні у цей момент завжди вечірні сутінки і тому часто залишаюся непоміченою у своїх польотах і пошуках.
Відчуваю жах і якийсь азарт, інтерес.
Нарешті знаходжу лазівку між небом і стіною, біжу по даху жахливої будівлі, чимдалі від колодязя, назовні, до свободи. Чую гонитву за собою. Крики, постріли. Мені ще трохи пробігти, а там стрибну і в політ над місцями, де вже не страшно.
Я встигаю, завжди встигаю. Роблю розгін, зриваюся і лечу.
І що я бачу? За межами в'язниці ситуація не набагато краща. Тут не вбивають людей, але тут убого, бідно, сіро, сумно, дощовито і немає ніякої надії. Ніякої надії на краще.
Прокидаюся.

Історія з реального життя 

Вітаю усіх Андріїв,Андріївних та Андрійовичів зі Святом )
Хай вас оберігає ваш Покровитель.
А дівчатам хай збуваються усі добрі прогнози,які собі вчора наворожили )

Сижу в неробочий час на робочому місці і справно пишу конспект з професійної підготовки на тему "Закон України "Про запобігання корупції"". Пишу я цей конспект в установі  (беремо ширше) в ДЕРЖАВІ,яка наскрізь просочена цією самою корупцією. В державі, в якій корупція є фундаментом державотворення. Але я маю витратити свій особистий час на конспектування непотрібної мені інформації про те, що комусь не можна красти. Наприклад, якомусь пересічному посадовцю, який просунувся на посаду за гарний хабар. Абсурд.
Якщо я не напишу цей конспект, то отримаю на горіхи від комісії, які днями завітає до мене з комплексною перевіркою, аж із самої столиці. І в кінці місяця мені доведеться купувати лише хліб, але вже без масла. А масло я люблю.
Щоб члени комісії були поблажливіші - їх будуть смачно годувати, поїти гарним віскі, привітно усміхатися та давати пакуночки в дорогу. Дехто навіть буде спілкуватися з ними на напівзігнутих ногах, заглядати їм в очі. Шкода, в людей немає хвоста, а залишився лише рудимент у вигляді копчика. Ех, був би хвіст... Так вимахували б ним, що ой.
Інші навіть не скривляться, споглядаючи чиєсь плазування. Нормально все. Це притаманно нам. Мало кого це принижує чи ображає.
Члени комісії гарно поїдять, поп'ють та (витираючи роти) завітають до мене, щоб перевірити (зокрема) чи законспектувала я означення корупції. І чи усвідомила, яке ж це неподобство.Абсурд-2.
Фікція і видимість. Від початку і до кінця. Тут роблять вигляд, що належним чином виконують чиїсь пусті розпорядження. Там робитимуть вигляд, що гарно перевіряють виконання.
Тож пишу механічно, не задумуючись, а в голову лізе зовсім інше. Пишу і думаю про чиїсь будиночки та автопарки, про малого чи повечеряв там, про донбасян, які відкололися від нас (в пошуках кращої долі, хтозна, може їм остогидло все це), про мою Україну, яка гниє та нариває, бідна. Яка ще досі ніяк не проявила себе, як держава. І невідомо, чи проявить.
 

"У мого кума є найкращий друг, ще зі школи, разом вчились, гуляли, прогулювали. А в того друга є племінник малий, років шістнадцять. Ще ніц не розуміє, в голові одні ігри комп'ютерні. Того племінника тітка мала колись знайому добру. Жили на одному поверсі, двері в двері. Добрі сусіди. Так от у тої знайомої чоловік працював на швидкій, фельдшером, зміна нормальна була, така як завжди, день через два. І от одного разу їхав той фельдшер Хрещатиком і побачив на тротуарі свого зятя, що той розмовляв з якоюсь дівчиною. Симпатична така, русява, фігура всі діла. Та дівчина, як виявилось, з його сестрою двоюрідною в один університет ходить. І в тому університеті ректор справжня гнида, бо його дружина знайома з одним суддею, що колись справу її бабці розбирав, за землю з дідом судилася. Так от у того діда на городі груша росла, гарна, плодовита. І одного разу хлопець сусідський переліз через паркан і одну грушу зірвав, вкусив та як закричить: "Ви що до цього місця змогли дочитати???? Ото у вас терпіння!"" (с)