«її поезія зваблює...» (замість передмови)

Усе було підготовлено до традиційного написання передмови: вірші прочитано, обмірковано, набуто необхідного аналітично-критичного натхнення, увімкнено комп’ютер і вже набрано заголовок — «Передмова»... Чомусь подумки фрази вибудовувалися ваговиті, академічно-стримані, насичені літературознавчою термінологією. І сухі та тверді, наче прострочені бублики. Водночас якась інтуїція підказувала: ну не можна інтимну лірику увібгати в прокрустове ложе літературного аналізу: порівняння, епітети, гіперболи, асонанси, епіфори, метафори, анафори та інші всілякі «-фори»... Щось не так. За цією безликою черствістю можна втратити важливе. Не знаю що, але вкрай важливе...
...Стук-стук! І відразу, ще до мого впевненого «Увійдіть!» чи розгубленого «Хто там?» редакційна кімнатка наповнилася літературним редактором, укупі з холодом, мокрими слідами на долівці, духом вуличної сирості та метушнею. Він плюхнувся на стілець, зробив спробу (марну) на ньому зручно вмоститися й зиркнув на монітор:
— О, передмова?
От халепа... Як невчасно його принесло. Тільки-но налаштувався на працю, і ось тобі. Дискомфорт. Ніби твоє затишне приміщення розпакували серед гомінкої й брудної вулиці.
— А ти знаєш, її поезія зваблює, наче реальна жінка...
— Овва! В смислі «реальна»?
— Так-так, як найреальніша матеріально, фізично найприсутніша жінка. Така вже цікава властивість її віршів...
— Збоченець...
Він не звернув уваги на шпильку, натомість озирнувся, помітив потрібну шафку, підійшов, відчинив дверцята, дістав плящину й хлюпнув у кавову філіжанку коньяку.
— Щоразу намагався уявити її: читаю один твір — вона [авторка. — М.Г.] ввижається мені такою. Читаю інший — ось вона вже така... — редактор знову вмостився на стілець, уже з посудиною в руці. — Тобто в мене врешті сформувалася доволі універсальна модель зовнішності: вона і русява, і блондинка, і брюнетка. І висока, і не дуже, і мініатюрна. І струнка, і кругленька, і ніби апетитно-пишна. Усе одночасно! Вона...
— Більше собі не наливай.
Чергова шпилька трохи дошкулила, бо роздратовано завовтузився.
— Ось уяви собі неможливе: фактична, реальна присутність жінки, збудливої, звабливої — ти її бачиш чітко, кожну дрібницю, деталь, відчуваєш дихання, погляд — але, попри це, не можеш описати її зовнішність! А?! Постійно інша й та сама... До речі, а яка вона в реалі?
— А чому ти такий збентежений? — я проігнорував його запитання, яке легко було передбачити чи не від початку нашої розмови.
— Досі такого не переживав. Просто цікаво, бо незвичне відчуття виникло. Її книжка, знаєш сам, далеко не перша на моїй редакторській ниві. Але я був уже або знайомий з автором, або ж перші сторінки прочитаного давали змогу уявити автора напевне. Звичайно, цей уявлений образ міг бути і об’єктивний, і хибний. Але байдуже, я про інше: він завжди був один, статичний, стабільний і незмінний. А тут... Тут всуціль непостійність, мінливість... Метаморфоза, а не жінка!
— Пора тобі женитися, друже...
— Припини, — видно було, що редактор унаслідок французького напою вперто налаштувався на творче одкровення, тож мої жарти його врешті роздратували. — Справді ж бо, цікаве поетичне явище, ця книжечка... І ось ця мінливість, безперервний рух і набуття різноманітних «форм» якось мимовільно змусили мене замислитися, але не над типовим питанням «що?» хоче сказати автор, а «навіщо?».
— Так що тебе врешті більше заінтригувало: зовнішність автора чи внутрішній світ, тобто творчий потенціал?
— Це різні речі... Я не про зовнішність. Беззаперечно, що вона теж важлива в нашому випадку. Кхм... Особливо для мене. Чому я й почав саме з неї... Але творчий потенціал і внутрішній світ — ось ці речі і є зовсім різні. Щодо першого — це радше форма, спосіб і вміння виразити друге. Уміння «розшифрувати» свої внутрішні переживання, і то не тільки для читача чи для когось єдиного, але насамперед — для сбе!
— Тобто поет, на твоє переконання, пише в першу чергу для себе? Пише, щоб краще зрозуміти своє «Я», свій внутрішній світ?
— Виходить, що так... Я не маю на увазі всіх письменників! Хоча б тому, що я їх усіх не читав, — він зненацька посміхнувся власному жарту, але так само швидко усмішка щезла з його обличчя. — Може, таких і немає. Може, наша авторка, збірочка якої терпляче чекає на твою традиційно незугарну передмову, єдина з цього погляду... Так, деякі вірші можна було, як то кажуть, «вилизати», десь замінити слова синоніми, якісь фрази переписати милозвучніше... Але чи варто? Це наче музика: є жива, виконана експромтом, як імпровізація, як крик душі, вона є свідченням справжньої, «не причепуреної», не покритої лоском удаваності й позерства людини; а є музика студійна, вже оброблена, вихолощена, вивірена й унормована звукорежисерами... Як на мене, жива музика значно цікавіша. Адже саме вона і є виявом людської, авторської сутності, не опосередкованої операторами, режисерами, підсилювачами, еквалайзерами, оцифровуванням... Редакторами...
— Гаразд. І хто ж вона, як гадаєш? — мені стало вкрай цікаво почути характеристику людини тільки за її творчістю. Одна річ читати різноманітні там герменевтично-психолінгвістичні теорії, а інша — довідатися з вуст «практика».
— Егоїстка!
— Отакої!
— Та жартую я, — він знов усміхнувся, відкинувся на спинку стільця, — але... Але все-таки це автор, який пише для сбе. І пише насамперед для того, щоб пізнати себ, особливо свої сумніви. Ось скажи: ти хотів би глянути на себе збоку? Ніби ти ось тут сидиш, але водночас бачиш себ й можеш оцінити, проаналізувати свою поведінку, почуття, дії, думки?
—Ну... Цінна властивість, погоджуюсь.
— Так отож. Творчість нашої авторки — це насамперед спосіб створити, вибудувати таку собі точну копію себ, тільки не тілесну, а духовну, психічну, і поглянути збоку, щоб себ ж і пізнати. А може, перевірити, упевнитися в правильності чи хибності своїх дій. А ще ймовірніше — випробувати. І відповісти на справді нескінченну кількість питань, звернених до сбе. І підказати собі, як діяти... Зауваж: чимало її віршів присвячено коханню. Навіть більше: ті, які про інше — приміром, про природу, настроєві, філософські, міфологізована мала проза — вони теж спричинені або опосередковані цими ж почуттями і, врешті-решт, мають підтекст інтимних переживань. Це лейтмотив збірки. Кохання — це вкрай складний період... ні, це вкрай складне середовище для душі. Сме середовище. Наче океан, а він хіба буває одноманітним? І хіба можна в такому океані поводитися передбачувано?.. Тому її поезія — це безмежна ніжність і неймовірна агресивність, умиротворена меланхолія й гіпертрофоване прагнення діяти, повний штиль і безщадний шторм, картання себе й докори всім, надія й відчай, щирість і вдавання... Ось:
Зберу почуття у жмені,
Затисну в тремтячі пальці.
І буду, немов на сцені,
Грать роль у житті.
Але чи ця роль, вдавання — це перед іншими? А може, це гра насамперед перед собою? Ось одне з безлічі питань, на яке авторка теж іще не дала відповіді. І питання важливе...
— Не поезія, а цілий самоаналіз.
— Щось таке. Схоже на те. Тим-то й цікава її творчість... Між нами кажучи: тематика традиційна для інтимної лірики, сюжетні лінії, уявний герой, переживання, почуття — теж апробовані й типові для поетичного світу. Але спосіб вираження їх — ось воно! Я читав не вірші, я читав... жінку.
— ... тому вона реально тебе зацікавила.
— Еге ж... — він трохи зніяковіло пом’явся. — Є момент.
Ми трохи помовчали. Кожен, здавалося, думав про своє. Я «переварював» щойно почуте, тим більше в контексті майбутньої передмови, і вже не жалкував про раптовий візит гостя. А що думав він — хтозна... Однак упевнений, оте «про своє» що в мене, що в нього крутилося навколо того самого
— Жінки, Кохання, Загадки...
— Гаразд, мені час бігти. Бувай, — він потоптався на порозі, але таки знову притупцяв до шафки. — Я цеєчки, ще краплину «на коня», надворі капосна погода...
Нарешті підійшов до дверей, натягнув шапчину:
— А кожен вірш — це в першу чергу... відповідь. І то відповідь собі на якесь із тих безлічі питань перед собою.
І обережно причинив двері.
* * *
Я так і не написав передмови.

Михайло Гнатюк, видавець.
Леонід Долинський, редактор, який наслідив у затишній редакційній кімнатці.