непосильної  роботи,  неприємно нило.  Чоловік  все життя  важко  працював.   «Чому я  на  роботі  надриваюсь  як  віл?» -  запитав  сам себе  він.

нього  друге  запитання.

триватиме?»  -  чоловік  весь  аж  скипів. 

ударив  кулаком  по   столу.  Удар  виявився невдалим,  по  краю стола.  На  збитих  кінчиках  пальців  появилась  кров.

-  жалю.

можу  так  далі   жити,»  -  з мольбою  він  закрив обличчя  руками.

Йому  вона  видалась солодкою,  бо  з нею  вперше  прийшло заспокоєння,  мир  на серце.  Ця  сльоза була  Божа.

вся  наша  важка праця  разом  з гіркотою  нашої  долі вилились  в  моря і  океани,  що оточують  землю,  - чомусь  подумав  чоловік.  - Сум  і  біль  приводять  нас  до того,  що  ми нарешті  задумуємось  над нашим  життям.  Прісноводні ріки,  впадаючи  в морські  глибини,  розчиняються в  них  і  собі  стають  солоними. Ця  вода  випаровується,  піднімається в  небо, перетворюючись  в пухнасті  хмаринки.  Вона залишає  на  землі сіль,  а  згодом випадає  у  вигляді солодкого  дощу,  напуваючи всіх  хто  прагне  жити.  Бо  те, що  сходить  з неба  -  чисте, і  дає  життя!» 

                                              Жінка шукала  виходу  із складної  ситуації  - чоловік  кожен  день приходить  напідпитку.  Ті злиденні  гроші,  що він  заробляє,  додому майже  не  потрапляють. Вона  теж  працює, але  її  зарплати на  сім’ю  не вистачає.  Ситуація,  що не  день, то  гірша. Діти  не  доїдають, а  про  якісь обновки,  не  говорячи вже  про  меблі, не  може  бути і  мови.  Запропонувала чоловікові  їхати  за кордон,  на  заробітки, або  її  відпустити -  не  хоче.  Про  те,  щоб  кинув  пити вже  й  не говорила.  За  останні роки  спільного  життя скільки  не  докоряла все  марне:  „Пив і  пити  буду”, -  ось  і вся  відповідь.     Одного разу  вона  відважилась...  Подала документи  на  виїзд за  кордон,  тайком від  чоловіка.  Стала чекати  на  візу. Крадькома  і деякі  речі  перенесла до  знайомих,  щоб бува  чого  не запідозрив.  А  він і  не  здогадався, і  не запідозрив,  бо пильнував  іншої  - оковитої.  В  призначений день  поїхала  по візу.  Їй  відкрили. Дорога  за  кордон вільна.  Ще  тримала сім’я,  вірніше  її частина  -  діти. Та  заради  них вона  і  зважилась поїхати.    Вранці потай  попрощалась  з дітьми.  Попередила,  щоб не  говорили  до  вечора  татові.  Поїхала не  оглядаючись.  Боялась, що  не  витримає дитячих  поглядів  і повернеться...     Того ж  дня    чоловік повернувся  з  роботи швидше  ніж  завжди, і  тверезий. Крім  того в  руках  приніс якісь  пакунки.  Виявилось, з  їжею.  Діти здивовано  дивились  на  тата:  „Що з  ним  трапилось?” А  він  був, як  ніколи  веселий, привітний,  навіть  жартував. Переодягнувшись чоловік  став  поратись на  кухні.  Діти здивовано  переглядались,  проте мовчали.    Підійшла пора,   в  якій жінка  повертається  з  роботи.    На цей  час  стіл  був  гарно  сервірований і  заставлений  смачною їжею.    Задоволений  чоловік, вперши  руки  в боки  переможно  поглядав на  дітей.  Зголоднілі  діти  прийшли  на кухню  і  стали вмощуватись  за  стіл. Вже  хотіли  братись  до  вечері. -           Зачекайте!  Ось-ось надійде  мама  з роботи,  -  зупинив їх  батько,   - разом  і  повечеряємо.    Почувши ці  слова  діти опустили  голови.  Вийшли з  кухні.   Він зрозумів  це  по-своєму.    Чекали... Пройшло  півгодини...,  година. Жінки  не  було. Чоловік стурбовано  поглядав  на годинник.  Вона  ніколи не  запізнювалась. -           Тату! Давайте  будемо  вечеряти, -  попросили  діти знову  вмощуючись  за стіл. -           Ще зачекайте  хвилинку.  Мама ось-ось  надійде,  - відповів,  але  не  так  уже  впевнено батько.  Невідомо  звідки взявшись,  якийсь  страх став  заповзати  йому всередину. -           Вона зараз  прийде,  - додав  з  розпачем він  не  зрозуміло кому,  дітям  чи собі. -           Тату ми  дуже  хочемо їсти.  Мама  не  прийде,  - несміливо  сказав  хтось з  дітей. -           Як не  прийде?  Де ж  вона?  - вже  зовсім  збентежився чоловік  і  тисячі припущень  промайнуло  в  його  голові. -           Де мама?  -  перепитав він  і  голос його  упав. -           Поїхала  за кордон  на  заробітки, -  відповіли  винувато принишклі  діти  і враз  розплакались.    Чоловік сів.  Охопив  голову руками. „Пізно.  Занадто  пізно я  спам’ятався,”  -   подумав  чоловік,  відчуваючи, як  гіркота  заповнила серце,  стиснула  груди, тугий  клубок  підступив до  горла.    На кухні  запанувала  гнітюча тиша.  Діти  опустили ложки  так  і не  скуштувавши  вечері. Їжа  не  лізла в  рот.   Вони підвелися  і  вийшли з  кухні,  не хотіли  бачити,  як тато  плаче.