Кохання до дощу

Чим літо цікаве у Львові, так то тим, що ніколи не вгадаєш зрання, чи під вечір не падатиме дощ. А львівський дощ, гроза всіх погодних сервісів та інформерів, вперто виставляє курям на сміх всі їхні прогнози -- хоче падає, а хоче, і не падає. 

От зараз саме падає. Важкі снаряди бомблять базальтову бруківку, що нахабно не підкоряється приказці - не точить вода його, не точить. Як би то вам коротко описати той дощ?.. він.. він мокрий. Люблю я ті перші крапельки, що ще цілком дискретно приземляються на голову із розверзлих хлябів небесних. Люблю відчувати, як волосся набирає м'якої вологи, як перші струмки лоскочуть шкіру та стікають за шиворот. А ще, не знаходжу тому логічного пояснення, але люблю старанно обходити калюжі доти, поки зі взуття не почується милозвучне і також улюблене чвакання.

Люблю лежати на зеленому килимі трави, над всією урбаністичною метушнею  і дивитися на хмари, слухати фанфари грому все ближче.. ближче.. і кохатися, як торік, ще трішки, ще ж не падає.  

А по тому змокнути до рубчика трусів, щоб разом з потоками глини збігати вниз, до цивілізації, до асфальту . Після зливи  над ним підіймається туман,.. від нас теж. Люблю я в такі моменти відчуття того, що .. що ЖИВЕШ, з капслоком. 

Я люблю дощ на самоті, а коли нас двоє, то можна з дощем кохатися утрьох.