Вона приходила...

Кімната потонула у темноті. Ледь помітні тіні дозволяють ще зорієнтуватися в кімнаті, але шлях від вимикача до ліжечка проходжу на автопілоті. Турботи дня, що минув, поволі залишають мозок -- залишається лише тіло, яке мирно лежить  на животі,  підібравши одну  ногу під себе. Одна рука, та  що  під головою, обіймає бильце ліжечка, а друга спочиває поверх любої в цей  час подушки. 

Абсолютну тишу час від часу порушує кволий писк комаря, що сновигає над головою, але його присутність ніколи б не змусила мене підніматись, вмикати світло і шукати способів для вкорочення йому віку. Максимум, на що спромігся -- то махнути рукою в сторону надокучливої гниди. Настає той час, коли ще не спиш, але завтра вже не згадаєш того, про що думалося  в той момент.

За якусь мить проблискує в свідомості нестримне бажання вирватися з якоїсь внутрішньої темряви, котра заполонила тіло, зв'язала волю і  застудила кров  у жилах. Бажання зірватися на ноги розбилося об відчуття повної безпорадності. Тривало це лише якусь мить часу, але за той час свідомість встигла перебігти в зворотньому напрямку все життя. Секундою більше, і від жаху можна було би прощатися зі своїм глуздом на віки вічні. По нейронах побігли нові іскорки життя, а з нових подихом з'явилися сили перевернутися на інший бік...  

Вона приходила цієї ночі тричі. Я завжди знав, що смертний, але такого нахабства від неї не чекав. Крижаний смак гартованої сталі її цілунку на губах відчув уперше. З Божою поміччю, надіюся востаннє ми цілуватимемося не скоро.