Передпоцілунковий синдром

Заглядаєш в її очі і жахаєшся. Ні, не завжди. Частіше тебе до неї манить і притягує, часом це скидається на божевільний, незрозумілий, непідвладний контролю потяг. Вона вміє чарувати, і для цього їй не потрібно ляльок Вуду, достатньо лиш втопитися у глибині її очей.

Їй  би треба було мене боятися, особливо у ті моменти, коли в пориві пристрасті я з легкістю опиняюся у глухомоку кутку. Вона дивиться так, що мені страшно, але страшно за себе. Я не хочу падати, не хочу падати з такої висоти, а саме в очах її  і видко те, що падати ми будемо разом. Я стою, дивлюся вниз і розумію, що просто так вирватись вже неможливо. Її руки міцно зчепилися за моєю спиною, вони звісно не настільки міцні, щоб їх не можна було поламати, але чи встигну я вирватися до того, як буде пізно рятуватися втечею. Саме тоді моя рука підступно починає підкрадатися до її шиї, долаючи бажання стиснути міцніше, я піднімаю її голову за нижню щелепу трохи вище, і починаю сам вдивлятися у її очі. Я, до речі, роблю так само зі своїм собакою, коли він чимось завинив.

Проходить декілька секунд. Мій собака вже б давно здався на мою милість, але не вона. Це просто доводить мене до сказу - так завинити, так зрадити мої мрії і так безсоромно вимагати поцілунку довшого, ніж я готовий дати. Хм... в цьому є свій плюс))) Вона сміливіша за мого Лорда.  

Бредовий якийсь аналіз виходить тоді, коли лихоманка смажить мізки зсередини. Але...

Є парочка приємних моментів у застудженому стані, от для прикладу один такий. Бульйончику в такому стані  випиваєш в такій кількості, що ним віддає не лише, коли пісяєш, але й харкотиння можна сплутати з фаршем із курячої грудинки )))