Проходит осень тихо по земле. 
Кружатся листья, как воспоминанья. 
Как искры в остывающей золе, 
Мерцают звезды… 
Тускло их мерцанье.

Ах, все пройдет - 
Жалей иль не жалей. 
Все превратится в памятную небыль: 
И это одиночество полей, 
И тишина покинутого неба.

От злых ветров бросает речку в дрожь. 
И в стаю сбились лодки на причале. 
И только лес божественно хорош 
В цветах любви, надежды и печали.

А. Дементьев

Осень ходит по дорогам лета 

Окно моё, стараясь, моет дождь,
Сегодня я грущу весь день о лете,
Еще вчера казалось – это ложь,
Никто такое не планировал в сюжете.
бЬёт, барабанит в мокрое стекло -

Хрустальных капель не жалеют тучи,
Они отлично знают ремесло,
Дождями лето удалить как лучше.
И плечи холод по-хозяйски вдруг обнял,
Так, будто здесь навеки поселился,

Печально ясень за окном качал
Огромной головой, роняя листья.

Дороги, где еще совсем недавно
Обманным маревом струился летний зной,
Равняют лужи, чтоб не были явны
Огрехи, камешки под мутною водой.

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступе
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!

……

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тіжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

Мело, мело по всей земле во все пределы.
Свеча горела на столе, свеча горела.
Как летом роем мошкара летит на пламя,
Слетались хлопья со двора к оконной раме.

И падали два башмачка со стуком на пол,
И воск слезами с ночника на платье капал.
И всё терялось в снежной мгле седой и белой.
Свеча горела на столе, свеча горела.

Метель лепила на стекле кружки и стрелы.
Свеча горела на столе, свеча горела.
На озарённый потолок ложились тени,
Скрещенье рук, скрещенье ног, судьбы скрещенье.

И падали два башмачка со стуком на пол,
И воск слезами с ночника на платье капал.
И всё терялось в снежной мгле седой и белой.
Свеча горела на столе, свеча горела.

На свечку дуло из угла и жар соблазна
Вздымал как ангел два крыла крестообразно.
Мело весь месяц в феврале и то и дело,
Свеча горела на столе, свеча горела.

И падали два башмачка со стуком на пол,
И воск слезами с ночника на платье капал.
И всё терялось в снежной мгле седой и белой.
Свеча горела на столе, свеча горела.