Сепаратизм чи реалізм?

Нещодавно Юрій Андрухович спровокував бурю гніву та обурення в нашому квакаючому болоті своїм контроверсійним інтерв’ю, де висловив думку про необхідність розподілу України на дві країни. І хоча пан Юрій сформулював свої думки інколи із властивою літераторам свободою вислову, сама ця ідея цілком заслуговує на увагу. Скажу по правді, я вже кілька років схиляюся до думки, що це єдиний раціональний вибір для країни, одна половина населення якої дуже мало розуміє іншу, та й, чесно кажучи, не дуже до цього прагне. І я зовсім не маю на увазі, що злі східняки не розуміють праведних вчинків своїх західних співвітчизників. Це нерозуміння обопільне. І винні, напевно, у ньому обидві сторони. Але як показує практика, ця ситуація навряд чи зміниться у коротко чи й навіть середньотерміновій перспективі. І справа не тільки в панові Януковичу, хоча мені й справді важко знайти точки дотику з людьми, які з власної волі голосують за персонажа з двома кримінальними судимостями. Яке б ключове питання ви не задали громадянам України на Сході та на Заході – чи стосувалося б воно мови, культури, розуміння власної історії чи геополітичних преференцій – ви майже завжди отримаєте протилежні відповіді. Нам варто подивитися правді у вічі: Україна в тих кордонах, в яких вона існує сьогодні – це і справді два різних народи, можливо близьких, але далеко не настільки, щоб комфортно зжитися в одній країні. Як наслідок ми вже 20 років тупцюємо на місці в той час, як наші сусіди на заході – від поляків до естонців – впевнено крокують у майбутнє. Я особисто зовсім не страждаю комплексом Великої України і не відчуватиму жодних фантомних болів, якщо раптом одного дня Харків, Донецьк та Севастополь опиняться з іншого боку кордону. І я не маю на увазі їхнє входження до Росії. Жителі цих територій повинні самі вирішити, який варіант власного майбутнього їм більше до вподоби. Не виключаю, що вони волітимуть зберегти свій суверенітет і залишаться незалежною республікою. Чи паханатом. Але мені буде до цього дуже мало діла. Як на мене, то краще невелика, але нормальна європейська Україна, аніж той молох, якого ми маємо сьогодні. Не виключаю, звісно, що на початку і ця Україна зустрічатиме серйозні проблеми на своєму шляху, і що я навряд чи знайду спільну мову в кожним жителем цієї нової країни, як, наприклад, з пані Фаріон, але вірю, що маючи базову згоду щодо того, ким ми були, ким ми є сьогодні і де ми хочемо бути у майбутньому, нам буде набагато легше подобати ці труднощі. Отже, якщо ми все таки готові подивитися правді в вічі і визнати, що цю країну ділити таки треба, залишається питання, як ділити. Тут, чесно кажучи, я не знаю кращого способу, аніж дати громадянам волю самим вирішити свою долю через пряме і об’єктивне голосування. Зважаючи на адміністративний устрій сучасної України, думаю, розумно було б провести його на рівні кожної області з можливістю додаткового голосування для прикордонних районів. Безперечно, що в наслідок цього залишиться певна, інколи істотна, кількість людей, яким буде важко прийняти вибір більшості. Але в цьому і полягає демократія, тому їм доведеться або змиритись, або емігрувати у більш відповідну для них версію України. У результаті ми б отримали дві приблизно рівні за територією українські держави, одна трохи з меншою кількістю населення, інша з більшою, але це населення принаймні, говорило б переважно однією мовою, ставило пам’ятники одним і тим самим героям і загалом рухалося б в якомусь одному напрямку. Одні до Європи, а інші... Ну це вже їхній вибір. І хоча сьогодні ця ідея може здаватися багатьом дикою, або й безглуздою, насправді вона чи не єдиний реалістичний сценарій розвитку нашого майбутнього. Якщо ми звісно бажаємо вийти з того ступору, в якому перебуваємо от уже майже 20 років. Тому ми повинні подякувати пану Андруховича, що він так вчасно поставив її у центр дискусій українського суспільства.

http://provid.org/2010/08/14/separatizm-chi-realizm