Демографічний вибух: батьки і сини

Насильство має тенденцію відбуватися в тих суспільствах, де хлопці від 15 до 29 років складають більше 30% від загального населення. При цьому те, в ім’я чого здійснюється насильство, не має значення. Це може бути релігія, націоналізм, марксизм, фашизм, — неістотно.

Гуннар Гейнзон — 63-річний професор Бременського університету, соціолог, економіст і дослідник геноциду. Він написав безліч книг про народження і занепад цивілізацій від Бронзової доби до сучасної Європи. У 2003 році він випустив книгу під назвою «Сини і світове панування: роль терору в підйомі і падінні націй». Ця книга швидко стала бестселером у всьому світі. У вступі до неї наводиться оцінка одного з сучасних німецьких філософів, що вважає, що вона не менш важлива і значима, ніж «Капітал» Карла Маркса. У ній він дає пояснення явищу, що породжує непередбачувану і нез’ясовну хвилю тероризму і насильства, що крушить в даний час наш світ, називаючи його «злоякісним демографічним пріоритетом молоді». Американський публіцист Сай Фрумкин переказує її основний вміст російською мовою в своїй статті «Континент програвших», під якою стоїть дата написання — 10 липня 2007 р. Вона вже багато разів передрукована різними російськими журналами і зараз є для російських читачів таким же бестселером, як і книга Гейнзона для Європи. Хлопчики — це до війни Є така народна прикмета: коли народжується багато хлопчиків, значить, справа йде до війни. Я її пам’ятаю ще з дитинства. А педагоги, психологи, соціологи пояснять вам, що діти і молоді люди володіють більшою жорстокістю і більше схильні до насильства, чим люди зрілого віку. І що ця схильність до насильства, агресія їх віку властива об’єктивно, внаслідок того, що молоде життя, що ще не виконало свого біологічного призначення, завжди діє активніше і нерозбірливо в порівнянні з життям, що вже покотилося до заходу, в силу генетично закладеної в ній біологічної своєрідності. Гуннар Гейнзон надає цій прикметі кількісну форму. Він розглядає співвідношення між кількістю зрілих чоловіків в суспільстві з кількістю хлопчиків. Якщо зовсім точно, він використовує показник, рівний кількості хлопчиків у віці від 0 до 4 роки на 100 чоловіків у зрілому вже віці 40-44 років. У Німеччині це співвідношення дорівнює 50 на 100. Неприємність, що називається «демографічним збоєм», починається, коли воно досягає 80 хлопчиків на 100 чоловіків. Але в секторі Газа це 464, в Афганістані — 403, в Іраку — 351, до Сомалі — 364 хлопчика на сотню зрілих чоловіків. Це і є демографічний пріоритет молоді. Гейнзон налічив в світі 67 країн з демографічним пріоритетом молоді і виявив, що в 60 з них вже має місце або масовий геноцид, або громадянська війна. Гейнзон стверджує, що насильство має тенденцію відбуватися в тих суспільствах, де хлопці від 15 до 29 років складають більше 30% від загального населення. При цьому те, в ім’я чого здійснюється насильство, не має значення. Це може бути релігія, націоналізм, марксизм, фашизм, — неістотно. Що ж до його виправдань, то їх просто немає, а є насильство ради насильства, стверджує Гейнзон. Насильство поширюється не тому, що поширюються виправдовуючі або навіть проповідуючі його релігії або ідеології. Все йде навпаки: ці ідеології поширюються тому, що зростає число людей, що схильні до насильства і потребують його виправдання. Не переконання роблять їх терористами і вбивцями, вони самі вибирають для себе ці переконання, тому що внутрішньо схильні до агресії і насильства. Вони знають, що здійснюватимуть насильство, але хочуть робити це з чистою совістю: «Неправильні ідеї не з’являються зі Священного писання, вони створюються самими молодими людьми, тому що їм потрібні неправильні ідеї, аби виправдати свої дії. Отже, їх неможливо зупинити, пояснивши, що їхні ідеї неправильні. Рухи не створюються неправильними ідеями. Навпаки, неправильні ідеї народжуються у відповідь на потребу руху. Ісламізм створений не ісламом, а молодими мусульманами». Фрумкин в статті «Континент програвших» пише, що «за останні роки Захід зіткнувся з гігантським пріоритетом молоді в більшій частині мусульманського світу, де відбувається демографічний вибух. Протягом всього лише п’яти поколінь (1900-2000 рр.) населення на мусульманському світі виросло з 150 мільйонів до 1200 мільйонів чоловік, тобто більш ніж на 800%. Для порівняння: населення Китаю виросло з 400 мільйонів до 1200 мільйонів чоловік (300%), а населення Індії — з 250 мільйонів до 1000 мільйонів (400%). Між 1988 і 2002 роками в країнах, що розвиваються, народилися 900 мільйонів синів, і гарячі точки стали практично передбачувані: напередодні талібанского перевороту в 1993 році населення Афганістану виросло з 14 до 22 мільйонів; у Іраку в 1950 році було 5 мільйонів чоловік, а зараз там 25 мільйонів, не дивлячись на постійні війни протягом чверті століття; починаючи з 1967 року населення Західного берега і сектора Гази виросло з 450000 до 3,3 мільйонів, причому 47% з них молодше 15 років!» Для непрямого підтвердження своєї теорії Гейнзон шукає історичні аналогії і знаходить їх, вивчаючи передумови колоніальних завоювань: «Існує помилкове переконання, що це сталося із-за перенаселення. Фактично жодного перенаселення не було: у 1350 році населення Іспанії складало 9 мільйонів чоловік, а в 1493 році, коли почалися завоювання, — лише 6 мільйонів. Проте в цей період у сім’ях помічено раптове збільшення числа дітей. Коефіцієнт народжуваності підвищився від 2-3 дітей в сім’ї до 6-7 дітей після того, як в 1484 році указом Папи було оголошено, що штучне обмеження народжуваності карається смертю. В результаті середній вік населення, що складав 28-30 років в 1350 році, знизився до 15 років в 1493 році. Тепер в сім’ях було надто багато хлопчиків, що не знали, до чого прикласти свої сили, і багато хто «вважав» за краще стати колонізаторами і завойовниками. 95% конкістадорів (у Іспанії їх називали «secundones» — другі сини) були дуже молоді. Вони могли б порахувати за гріх знищувати або гнобити переможені народи, але релігійні бонзи переконували їх, що вони не вбивці, а борці за справедливість, що зобов’язані знищувати язичників і грішників з чистою совістю і з дозволу властей». Що ж робити? Гейнзон засуджує Захід за ту економічну і гуманітарну допомогу, яку він надає країнам з демографічним пріоритетом молоді. «Голодуючі люди, — говорить він, — не воюють, вони лише страждають. Але насильство — передбачений і неминучий результат в тих випадках, коли молоді люди ситі і живуть в суспільстві, де їх надто багато і де вони обурюються на це саме суспільство, оскільки розуміють, що вони для нього не потрібні». Він вважає, що Захід повинен сказати палестинцям, які одержують величезну економічну і гуманітарну допомогу пропорційно числу дітей в сім’ї (і це перетворило дітей з матеріального тягаря в прекрасне джерело доходу), що вони повинні годувати своїх дітей самі. І тоді там станеться те ж саме, що вже сталося в Лівані, Тунісі, Алжірі, Ірані, Туреччині, Еміратах і в деяких інших країнах, де народжуваність знизилася до рівня двох дітей в сім’ї, оскільки там утримувати і навчати дітей — задоволення вельми дороге. І хоча в цих країнах все ще є «надлишок» молодих людей, які народилися раніше, через декілька років демографічний пріоритет молоді буде ліквідований і перестане бути небезпечним. Так, молодь звертається до насильства від безвихідності, від незатребуваності. Але ця незатребуваність — від аномально високої частки молоді в популяції, а гуманітарна допомога, не знімаючи безвихідності, лише створює передумови для збільшення цієї частки. З точки зору теорії Гейнзона, імміграційна політика, що проводилася в Європі впродовж десятків років, також є абсолютно помилковою. Її результат — небажання європейської молоді залишатися в Європі, де їй уготована роль годувальників для натовпу наїжджих некваліфікованих нероб. Соціологічне опитування, проведене у 2005 році в Німеччині, показало, що 52% з вікової групи 18-32 хочуть виїхати. Єдині вірні і лояльні поборники нинішнього соціального устрою у Франції, Голландії, Скандінавських країнах і Німеччині — це ті, що живуть на велфері (державній допомозі). Вони визнають: «Ніде в світі про нас так піклуватися не будуть». Сай Фрумкин завершує свою статтю словами: «Я зі всім згоден. На жаль, причин для оптимізму відносно майбутнього Європи дуже мало. Я можу лише сподіватися, що Америка не наслідуватиме приклад європейців і що система, яку в даний час ми намагаємося запровадити, передбачає перевагу для талановитих, інтелектуальних, освічених і здібних, і що ця система закладе основу нашого майбутнього, яке може бути набагато світлішим, ніж те, яке загрожує старій Європі, — континенту тих, що програли».

sd.org.ua/news.php?id=18345