Запорожці пишуть листа турецькому султанові. Частина 6.

КОЗАЦЬКИЙ БАТЬКО

150 років виповнилося від дня народження видатного українського історика, археолога, етнографа й фольклориста Дмитра Яворницького. Про Дмитра Яворницького довгі роки не згадували, хоча навряд чи хтось зробив для збереження української культури більше, ніж він. Праці вченого ледь могли б уміститися в 25 томах, але донині видані лише окремі роботи, серед яких - тритомна «Історія запорізьких козаків». Яворницького називали сепаратистом і виганяли з України задовго до Жовтневої революції, його таврували як націоналіста в радянські часи, але, рано посивілий і самотній, він продовжував справу свого життя. Все, що мав, витрачав на створення колекції національних цінностей, не залишаючи порою навіть на хліб. Дмитро Яворницький розкопав у придніпровських степах більше тисячі курганів, вивчив місця всіх січей запорізьких козаків і зібрав близько 80 тисяч(!) реліквій.

«Пишіть про Фінляндію, запорожці нам не потрібні!»

Народився Дмитро Іванович Яворницький у родині церковного псаломника. Його батько був бідний, але шляхетного походження, багато знав і сам дав дітям початкове освіту. Коли читав по вечорах повести Гоголя, малята, як згадував Дмитро Іванович, «лежали на печі в маленькій хатинці й німіли від захвату». У шість років Дмитрик вперше почув про Тараса Бульбу й захопився козацтвом - бажав довідатися все, що із ним пов'язане. Але в незаможних батьків не було коштів, щоб учити сина далі. Виручив випадок: місцевий поміщик посилав свого нащадка в Харківське повітове училище, а той не бажав їхати без друга Дмитра. Так і відправилися вони вдвох за рахунок багатого татуся. А потім Яворницький прийшов на історико-філологічний факультет Харківського університету, де його вчителями стали видатні філологи Олександр Потебня й Микола Сумцов. Пізніше Дмитро познайомився з відомим істориком Миколою Костомаровим, що схвалив його захоплення запорізьким козацтвом.

Втім, писати дисертацію на цю тему Яворницькому заборонили, обвинувативши в україно-фільстві та сепаратизмі. Опікун Харківського університету генерал Максимович сказав: «Пишіть про Фінляндію, запорожці нам не потрібні!» Хоча молодий дослідник на той час зібрав унікальні історичні матеріали. Науковий співробітник Меморіального дому-музею Д. И. Яворницького в Дніпропетровську Яна Тимошенко, що вивчає творчу спадщину історика, продемонструвала кореспонденту «Фактів» його найбагатшу колекцію рушників: - Тут є навіть справжні запорізькі! Бачите, вишито: «Коханому запорожцеві на незабудь». Дмитро Яворницький їздив по селах Придніпров'я й збирав предмети старовини. Йому вдалося відшукати величезна кількість рушників, трубок («люльок-носогрійок»), зброї, порохівниць, одягу. Знайшов історик навіть затонуле судно - козацьку чайку. Спеціально для цього поринав на дно річки. Незабаром експонатів стало так багато, що вони вже не поміщалися в невеликій квартирці, що наймав Дмитро Іванович. Коли Яворницькому не вдалося одержати звання професора Харківського університету, друзі порадили йому відправитися до Петербургу. Але слідом за українським істориком полетіла депеша про неблагонадійність, через що він довго не міг знайти роботу. Це був найважчий період у житті Дмитра Івановича, про який він писав своєму другові Григорієві Маркевичу так: « чи знаєш ти, серце, скільки я переніс за цей час горя? По-перше, поховав свого батька. По-друге, розстався зі своєю дружиною. І не зі своєї вини. По-третє, втратив своє становище в Харківському університеті. По-четверте, дуже постраждав під час розкопок нинішнім летом - звалилася земля й мене привалило. В 28 років я вже майже весь сивий». «Кому, як не вам, бути писарем?» Місця викладача історії й літератури в Ніколаєвськом сирітському інститутові шляхетних дівиць Яворницькому вдалося домогтися після того, як, подавши документи на конкурс, він заворожив всіх лекціями про козацтво. Незабаром його навипередки стали запрошувати виступати із ними в інших навчальних закладах. Саме Дмитра Івановича попросили написати передмову до ювілейного видання поеми «Гайдамаки» Тараса Шевченко, що вийшов у Санкт-Петербурзі в 1885 році. А на вечорі, присвяченому 25-й річниці від дня смерті поета, Яворницький познайомився з художником Іллею Рєпіним. Їх зблизила любов до історії запорізького козацтва. У Рєпіна вже було кілька картин на цю тему, і він років сім виношував ідею створення монументального полотна «Відповідь кошового Сирка Махмудові IV». Але справу доводилося відкладати через нестачу історичного матеріалу. - Рєпін знав, що в Петербург приїхав молодий дослідник козацтва, і підійшов до Яворницького, щоб познайомитися, - розповідає завідувачка Меморіальним домом-музеєм Д. И. Яворницького Ангеліна Перкова. -Дмитро Іванович надав художникові всю свою унікальну колекцію козацьких реліквій. Одяг, зброя, музичні інструменти, посуд, предмети побуту з'явилися на картині, названій «Запорожці пишуть лист турецькому султанові», саме завдяки вченому. Та й більшість натурщиків підбирав Дмитро Іванович, адже він знав типажі, характери запорожців. А коли Ілля Рєпін сказав йому: «Кому, як не вам, бути писарем?» - с задоволенням погодився позувати в цьому образі. У двох варіантах картини писар зображений по-різному - молодим і літнім. Другий, вигаданий художником образ Яворницького й став основним. Коли через багато років, в 1915 році, Катеринославський історичний музей відвідав останній російський цар і Яворницького представили йому, Микола II відповів: «Так я вас щодня бачу на картині!» Адже саме другий варіант полотна у свій час придбав за 35 тисяч рублів цар Олександр III. До речі, інших персонажів для полотна шукали, в основному, серед петербурзької інтелігенції. Гладющого козака в червоному жупані, що стоїть праворуч, Ілля Рєпін малював із професора Петербурзької консерваторії Олександра Рубця, через його білу папаху визирає інший запорожець - артист Федір Стравінський, а в образі кошового отамана Івана Сирка, що з люлькою в руках схилився над писарем, відбитий генерал Михайло Драгомирів - столичний гострослов і дотепник. Ліворуч стоїть молодий козак із сумкою через плече - внучатий племінник композитора Михайла Глинки, а поруч із ним в образі козака із перев’язаною головою відбитий одеський художник Микола Кузнєцов. Прямо перед ним у високій папасі - відомий колекціонер, чиє ім'я носить сегодня чернигівський музей, - Василь Тарновський. Між Тарновським і Драгомировим визирає обличчя художника Порфирія Мартиновича, а прообразом беззубого козака, що сміється, у центрі полотна був кучер Тарковського. Найбільше труднощів виникло, коли стали шукати натурщика, щоб зобразити козака, що сидить напроти писаря. Рєпін хотів знайти людину з «шляхетною» потилицею, на якій, за його словами, був би написаний весь родовід. Довго перебирали кандидатури, і Яворницький, нарешті, викликнув: "Знаю" У той час у Петербурзі знаходився голова катеринославського дворянства Георгій Алексєєв. Але він не захотів надати свою лисину як натуру, мол, сміятися будуть. І тоді зробити замальовку вирішили потай: поки Дмитро Яворницький показував Георгію Петровичу свою колекцію Рєпін черкав начерки за його спиною.Один із кращих масляних ескізів картини художник подарував Яворницькому. Завдяки тому, що цей ескіз пізніше був проданий московському колекціонерові Третьякову, історику вдалося видати третій том «Історії запорізьких козаків». «Нестор Махно надіслав музеєві 14 підвід вугілля й 10 тисяч карбованців» Де б не мешкав Яворницький - у Москві, Петербурзі, Ташкенті, щоліта він повертався в Придніпров'я, щоб, за порадою свого вчителя, відомого історика Миколи Костомарова, відроджувати духовну культуру українського народу. Один раз Дмитро Іванович вирішив пройти старим шляхом дніпровських лоцманів, які проводили через пороги козацькі чайки, і з тих пір щоліта на Хортицу відправлявся тільки по Дніпру. Уже в 1920-і роки він приймав у себе в гостях Максима Рильська з родиною й дуже радив йому проїхатися через пороги. А щоб поет не побоювався, заспокоїв: «Я їжджу щоліта й тільки п'ять разів зламав руку». В 1888 році відомий катеринославський краєзнавець Олександр Поль відкрив невеликий музей, у якому було біля п'яти тисяч зібраних їм експонатів. Першим підтримав його починання Дмитро Яворницький. Саме він після смерті Поля врятував від продажу за рубіж цю колекцію, оцінену в 200 тисяч рублів, постійно турбував губернські власті ідеєю створення справжнього музею. Тому не дивно, що в 1902 році, коли земство прийняло рішення й будівництво будинку почалося, Дмитра Яворницького запросили на посаду директора. - Це було мрією всього його життя, - каже Яна Тимошенко. - Ще в 1880-і роки Яворницький писав своєму другові: «Якби можна було приліпитися мені чим-небудь у місті Катеринославі, умер би й не пішов з нього». А в іншому листі визнавався: «Дніпро, степ, пісня, сопилка - от що над усе на світі для мене». Недалеко від музею, на високій кручі, 50-літній Яворницький побудував собі будинок з мезоніном. Біля нього Дмитро Іванович посадив тільки ті дерева й квіти, які були оспівані в українських піснях: явір, калину, руту-м'яту, любисток, мальви. Встаючи щодня в п'ять ранку, він працював у саду, а ввечері гуляв у парку, розбитому навколо Потемкинского палацу. Там часто грав духовий оркестр. Музиканти знали Яворницького й виконували його улюблені твори - 5-ю симфонію Чайковського й гопак. Цей народний танець історик любив і часто танцював на вечорах, де збиралися його численні друзі. - Є легенда про зустріч Дмитра Івановича з батькой Махно, - продовжує Яна Тимошенко. - Махновці ввірвалися в музей і забрали стародавню зброю з колекції. Яворницький поскаржився отаманові, і він не тільки в той же день повернув украдене, але й видав музеєві охоронну грамоту, а також надіслав 14 підвід вугілля й 10 тисяч карбованців. За це історик улаштував Махно екскурсію по музеї й подарував штофик з горілкою, знайдений в одній з козацьких могил. В 1933 році за обвинуваченням у націоналістичній пропаганді вченого звільнили з музею й позбавили академічної пенсії. Щоб якось вижити, ця видатна людина продавала на ринку особисті речі, а в нетопленому будинку вони із дружиною Серафімою Дмитрівною сиділи в кожухах.

Пенсію Дмитру Івановичу стали виплачувати тільки в 1936 році, але в музей, якому пізніше присвоїли його ім'я, учений уже не повернувся: важко занедужав і 5 серпня (у день народження свого друга Іллі Рєпіна) 1940 року вмер. Похорони були скромними: попрощатися з опальним вченим прийшли тільки найближчі друзі. Але духовий оркестр, як і, просив перед смертю Яворницький; виконав його улюблений гопак.

Наталя ГАРМАШ

Коментарі

анонім

123.10.10, 21:00

Ternopol

223.10.10, 21:01

Дякую про чудову інформацію!

Wanderer5852

323.10.10, 21:01

претендент

423.10.10, 21:03

Горянка

523.10.10, 21:04

Нічого не міня.ться на нащих теренах. Царів змінюють на царьків, яким не потрібно козаків, України і вчених які досліджують історію України. Всі вони - бішені націоналісти. А наша земля-мати все рівно родить і родить нових Яворницьких. Коли вродить козаків? . Дякую за статтю

Саничок