У січні  президент України Володимир Зеленський на Світовому економічному форумі в Давосі заявив про появу в Україні  “інвестиційних нянь”.

Про інвестнянь   багато сперечалися, експерти  писали різні концепції, і ось, через  шість місяців,  законопроект під назвою “Про державну підтримку інвестиційних проектів зі значними інвестиціями” отримав підтримку в українському парламенті.

Ми звернулись до експерта з інвестицій Дробота Вадима Вадимовича  за коментарями щодо цього закону.

–     Вадим Вадимович, Ви постійно тримаєте руку на пульсі та моніторите  стан інвестиційного клімату в Україні. Яка загальна картина з інвестиціями?

–   Про інвестиції говорять всі роки незалежності, але нарощення обсягу інвестицій в економіку України так і не відбулось. Протягом останніх 15 років в Україні було реалізовано лише 16 інвестиційних проектів вартістю понад 500 млн дол. США, з яких понад дві третини були сировинно-орієнтованими чи направленими на внутрішній ринок, тоді як лише один проект був спрямований на формування доданої вартості.

З 2011 року не було реалізовано жодного значного інвестиційного проекту в індустріях з високою доданою вартістю (машинобудування, хімічна промисловість, електроніка тощо), а частка таких проектів серед загального обсягу прямих іноземних інвестицій склала приблизно 8–13% (6,3 млрд дол. США).

У 2017 році надходження прямих іноземних інвестицій (акціонерного капіталу) склали всього  2,5 млрд дол. США, у 2018 році – 2,9 млрд дол.  та 2,5 млрд дол.  – у 2019 році.

Водночас обсяг прямих іноземних інвестицій, що надійшли до країн-конкурентів України, був значно більшим. Наприклад, лише у 2017 році до Польщі надійшло 9,2 млрд дол. США, до Чехії – 9,5 млрд дол. США, до Угорщини – 3,2 млрд дол. США. У 2018 році до Польщі надійшло 11,5 млрд дол. США, до Чехії – 9,4 млрд дол. США, до Угорщини – 6,3 млрд дол. США.

Як бачимо, інвестори віддають перевагу “знайомим” ринкам Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини, Литви, Болгарії, Румунії та інших країн регіону, що мають більш передбачуване бізнес-середовище та привабливіші умови для інвесторів. Порівняно з ними Україна має суттєво гіршу конкурентну позицію. Так, лише за 2018–2019 роки Україною не отримано 1,4 млрд дол. США інвестицій, які мали створити більше 12 000 нових робочих місць, оскільки інвестори, які розглядали Україну як можливе місце для вкладення інвестицій, обрали інші країни, у яких їм було запропоновано конкурентні інвестиційні стимули.

– Що заважає залучати інвесторів  до України?

-У першу чергу, відсутність інструментів державної підтримки інвестиційних проектів.  По друге, Україна вважається корупційною країною. В  Україні майже будь-яке судове рішення можна купити за якихось 10 тис доларів!  Корупція у судовій системі та відсутність верховенства права є найбільшими ворогами іноземних інвестицій в Україну. І,  головне, інвестори не бачили гарантій  з боку держави та готовність уряду країни до підтримки інвестиційної діяльності. Я вважаю, що прийняття закону  стане  сигналом для інвесторів, що уряд країни готовий до довгострокового співробітництва.

– Чим приваблива Україна для інвесторів?

– Найперспективнішими сферами для іноземних інвесторів є промисловість, аграрний сектор та ІТ.

Інвесторів приваблює,  в першу чергу, дешева робоча сила та географічна близькість до Європейського ринку. Сьогодні велику увагу інвестори приділяють переробній промисловості, яка спирається на аграрний сектор.

Україна поступово заміщує  російський ринок у Європі  і наші підприємства активно  починають експортувати за кордон майже половину своєї продукції.

Окрім того, наша військова, автомобільна  та авіаційна  промисловості  залишаються конкурентно спроможними  для багатьох країн. Зараз ми ведемо переговори з арабським світом щодо експорту наших автобусів.

Третя приваблива галузь для інвесторів — сектор ІТ, який протягом останніх десяти  років розвивається неймовірно швидко.

У 2019 році Україна зайняла 31 місце у глобальному рейтингу стартап-екосистем. Наш  інтелектуальний потенціал та можливості гнучкого ведення бізнесу в ІТсфері видаються інвесторам вкрай цікавими.

– Як цей закон допоможе залучити інвестора під час світової кризи?

-Для інвесторів Закон пропонує багато цікавих «фішек».

Наведу  кілька прикладів. Відповідно закону, держава надає підтримку  інвестору у формі податкових пільг до 5 років.  Це дуже важливо для іноземних інвесторів, адже  Україна дуже часто змінює правила оподаткування. Закон дає гарантію кожному конкретному проекту інвестора, що вони отримають не тільки податкові пільги, але й перспективу і гарантію стабільності.

Враховуючи корумпованість країни, інвестори отримають інвестиційного менеджера від держави, який буде супроводжувати їх від початку проекту до його закінчення. Це забезпечить виконання  інвестиційного договору, що укладатиметься між інвестором та Урядом України та і забезпечить гарантію  на державну підтримку та  правовий захист  інвестиційним проектам.

–  Що чекає звичайного українця після впровадження закону у життя?

–  Я б хотів зазначити, що закон прийнято  дуже вчасно. Економіка України, вже відчула негативний вплив  світової економічної  кризи, яка посилена  пандемією.  Якщо  за прогнозами МВФ, очікується падіння світової економіки на 3%, то в Україні, яка є традиційно  більш вразливою до економічних шоків,  ВВП може впасти на 4-8% порівняно з 2019 роком.  За прогнозами НБУ, через  закриття товарних ринків для українських експортерів, зміна глобальних виробничих ланцюжків та логістичних центрів,  Україна у 2020 році може зіткнутися з падінням експорту (-10%), імпорту (-14.5%), розширенням дефіциту бюджету (8% ВВП)…

Окрім того, через карантин найбільше потерпає  бізнес  зі сфери послуг: готелі та туризм, спорт-клуби та різноманітні салони, розважальні центри та креативні простори, де задіяно мільйони людей. І як результат –   НБУ прогнозує зростання безробіття до 12%.

Статистика показує, що зараз на біржі праці зареєстровано  понад пів мільйона людей. Ще стільки ж знаходяться у тіньовому секторі –  так звані фрілансери,  які отримують не регулярні та мізерні   заробітки. На сьогодні, безробіття є головною проблемою більшості українців.  Люди хочуть працювати та мати дохід,  але не можуть знайти роботу та гідну зарплату місяцями.

Впровадження закону в дію  дає можливість відкриття нових  робочих місць, Він допоможе людям знайти легальну роботу з білою зарплатою.

Закон надає підтримку українським та іноземним інвесторам, сума інвестицій яких перевищує 30 мільйонів євро, але для цього вони мають створити  понад 150 робочих місць із середньою зарплатою на 15% більшою, ніж у тому регіоні.

–  Але ж під час пандемії більшість країн зацікавлені в збереженні своїх трудових ресурсів.  Для чого їм вкладати інвестиції  в Україну?

– Закон розрахований на внутрішнього інвестора –  багато фінансових ресурсів було виведено за межі нашої країни.  І є надіє, що  саме  цей закон   дасть  можливість внутрішньому інвестору реалізувати виробничі проекти  на території  України у сферах переробної промисловості, інфраструктури та логістики, поводження з побутовими відходами, туризму, охорони здоров’я, освіти, спорту – ті галузі, які потребують особливої фінансової підтримки. Це сприятиме  збільшенню не тільки кількості нових високооплачуваних робочих місць та зростанню добробуту населення, але й дасть можливість  змінити  Україну з сировинно орієнтованої на економіку виробничу. Модернізувати   виробництво, зменшити ризики інвесторів у перехідний період до повної інтеграції України в законодавче поле ЄС.

Сьогодні більшість розвинутих країн мають фінансові можливості, щоб подолати наслідки тривалого карантину. На жаль, Україна не має таких можливостей. Кредит МВФ – це передумова для отримання дешевих кредитів від низки інших міжнародних інститутів. Крім того, на Фонд орієнтуються і приватні інвестори. Без кредиту МВФ буде вкрай важко або й неможливо обслуговувати державний борг, але питання розвитку це  не вирішують.

Україні залишається або й  надалі позичати гроші, або суттєво  змінити  інвестиційний клімат в країні.  Саме останнє  пропонує президент Зеленський у  Законі України “Про державну підтримку інвестиційних проектів зі значними інвестиціями”.

Сподіваємось, що інвестори повірять новим законам  і повернуть  в Україну свої статки.  Пандемія показала – коли закриті кордони, тікати нікуди…

 Наталка Іванченко

Пішов уже п‘ятий день, як нардеп від ВО «Батьківщина» Олексій Кучеренко (Alexey Kucherenko) зробив гучні звинувачення про рекет і здирництво, але так і не написав обіцяної заяви, до правоохоронних органів та президента.
Вважаю поведінку екс-міністра та чотири рази народного депутата не лише не гідною чоловіка, який не відповідає за свої слова!
Передусім, балабольство Кучеренка обумовлене страхом за свій незаконний бізнес, пов‘язаний з будівництвом ЖК «Struetinsky residence” в зоні зараження радіоактивним Цезій-137.
Також пан Олексій дуже не хоче оприлюднення інформації про оборудки з майном, яке він, можливо використовуючи свій статус держслужбовця, прихватизував на вулиці Болсуновська,8 і оформив на ТОВ «КАРТ ЛІМІТЕД», яка належить його брату Кучеренку Андрію Юрійовичу.

Зрештою, бездоказові заяви до правоохоронців можуть стати бумерангом для нардепа, бо завідомо неправдива інформація є причиною провадження проти самого Кучеренка і прискорить процес перевірки його майнових статків та законності їх набуття. А у брата Олексія Юрійовича Андрія, який був навіть його офіційним помічником у ВР, є дійсно багато цікавого і коштовного майна, яке отримати без депутатського і міністерського впливів особистими талантами було неможливо!

Детальніше про бізнес Кучеренків – тут:

Останнім часом з парламентськоі трибуни і у ЗМІ, почали частіше говорити про незадовільну роботу українських правоохоронних органів.
У зв’язку з цим депутати з парламентськоі фракції «Голос» навіть спробували відправити у відставку Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова.

Цього разу Аваков зумів зберегти за собою посаду, але проблема залишилась.
Дехто намагається всю вину за невдалу реформу поліції перекласти на Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова.
Є і такі, які піддають критиці, і часто заслуженій, грузинських реформаторів.
Очевидно,що у нинішній ситуації Аваков є найбільш зручною фігурою для критики, оскільки усі інші «реформатори» уже давно знаходяться за межами України.
Насправді невдалою була не лише реформа поліціі.
Те ж саме можна сказати про реформу усієі системи судових і правоохоронних органів.
Варто згадати те, як після «Революції гідності» проходило звільнення суддів і правоохоронців .
Дуже багатьох звільняли лише через те, що вони в певний період часу перебували на тій чи іншій посаді в суді,прокуратурі СБУ чи міліції.
Все це беззаконня було легалізовано через прийняття закону «Про очищення влади».
Звільняли із служби усіх , хто мав відповідний досвід і зберігав інституційну пам’ять.
Нічого хорошого з цього не вийшло і зрозуміло чому.
Сьогодні також уже зрозуміло для чого і з якою метою в системі правоохоронних і судових органів на вимогу іноземних партнерів, в Україні створювались паралельні структури,які мали б забезпечувати незалежне розслідування справ пов’язаних з корупцією у вищих ешелонах влади.
В першу чергу тут мова йде про НАБУ ,САП та Вищий антикорупційний суд .
На створення цих органів пішло багато часу і витрачено значні кошти ,але уже є очевидним,що ефективність їх діяльності у сфері боротьби з корупцією дорівнює нулю.
Більше того , головний антикорупційнер Артем Ситник сам став фігурантом цілого ряду корупційних скандалів.
Тепер уже стало зрозуміло, що паралельні структури в судових і правоохоронних органах України створювались зовсім не для подолання корупціі.
Останні скандали , фігурантами яких є екс -посол США Марі Йованович ,директор НАБУ Артем Ситник,віце-президент США Джо Байден і колишній Президент України Петро Порошенко , дають підстави стверджувати те,що усі ці НАБУ , САП та інші так звані антикорупційні органи створювались у нас лише для забезпечення зовнішнього впливу на всі процеси ,що відбуваються в украінській політиці і системі державного управління.
Після обрання Дональда Трампа на посаду Президента США політична ситуація в Україні також почала змінюватись.

Нова адміністрація США основний акцент почала робити не на домінуванні Америки у всьму світі, а зосередилась на вирішенні своїх внутрішніх проблем.
У такій ситуації ми маємо розраховувати на власні сили і самостійно шукати шляхи вирішення наших проблем.
Також ми маємо навчитись відстоювати наші національні інтереси і на міжнародній арені та недопускати зовнішньго втручання у наші внутрішні справи з боку будь-яких іноземних держав.
Коли мова йде про реформи,то ми повною мірою маємо використовувати наші внутрішні резерви і науковий потенціал.
Якщо взяти правоохоронну сферу ,то можна назвати цілий ряд вчених і практиків з багаторічним досвідом , які знають що і як потрібно зробити для того щоб українські правоохоронні органи працювали ефективно і результативно.
У нас є достатньо висококваліфікованих фахівців з питань кримінального права ,які багато чому можуть навчати ще й іноземців. Особливо варто відзначити таких відомих юристів як Микола Мельник,Олексій Баганець,Микола Сірий,Василь Фаринник,Василь Шакун ,Олег Баулін, Микола Хавронюк та багато інших,яких навіть важко перерахувати.
При наявності політичної волі з боку вищих посадових осіб нашої держави, можна було б на базі Національної академії внутрішніх справ створити робочу групу, яка підготувала б концепцію реформування правоохоронних органів , а також проекти законів та інших нормативно правових актів.

За основу можна було б взяти нещодавно підготовлену колишнім Першим заступником Генерального прокурора України Олексієм Баганцем концепцію вдосконалення діяльності правоохоронних органів.
Це дало б можливість швидко і якісно провести усі необхідні у цій сфері реформи,які відповідали б вимогам часу та інтересам нашоі держави і суспільства.

Олег Березюк, директор Інституту глобальної політики і права

За невеликий досвід у 28 років Україна встигла сказати остаточне «Прощавай» радянському минулому та змінити вектор свого розвитку. Точніше сказати, розвернутися в інший бік та розвести руками. Чому так сталося? Тому що зробити це одночасно неможливо, потрібен певний час та чіткий план дій, а також, найважливіше, розуміння того, як застосувати теорію на практиці. Яка ж ситуація у нас? Помахати ми помахали, а з Попелюшки у принцесу ще не перетворилися. Але кроки на шляху до цього ми зробили і навіть маємо успішні результати, та поки що цього замало.

На теперішній час Україна знаходиться у стані свого становлення, так званого нерозкритого потенціалу. Молода країна на шляху суттєвих змін і перетворення зі слабкого та залежного клаптика землі, хоч і дуже цінного, у яскравий ласий шматочок, що гратиме за своїми правилами. На жаль, відблиск минулого й досі присутній у багатьох сферах життя України, та трансформація вже відчутна.

У нас є всі ресурси для того, щоб по-справжньому називатися перлиною Європи, адже розташування і аграрно-промисловий сектор може стати скарбом у вмілих руках. Аби скарб засяяв, потрібен інструмент у руках вправного майстра, що викохає його і приверне світову увагу. Таким інструментом у нашому випадку має стати інвестиційний клімат. Для повноцінного використання інструментарію Україні потрібні фахівці, люди, які мають досвід у залученні коштів, що будуть супроводжувати нас на цьому шляху. Оскільки практики в Україні замало, думка професіонала й аналіз успішної реалізації інвестування в інших країнах неабияк допоможе.

Але чому інвесторів ми ось вже скільки запрошуємо, а більшість з них все одно стоїть осторонь і спостерігає? Незахищеність. На тепер ніхто не може гарантувати їм реальну безпеку, що їх не обдурять та не «кинуть». Поки що гарантії залишаються словесними, а це не вселяє довіри. У молодої політичної команди вже є великі проекти, які починають поступово відображатися у законодавстві. Останні позитивні зрушення відобразилися у підписанні президентом України Володимиром Зеленським Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності України» №132-IX, ухваленим ВРУ 20 вересня 2019 року. Саме він має на меті поліпшення інвестиційного клімату в нашій країні за окремими напрямками, обраними в результаті комплексної оцінки відповідності законодавства України найкращим світовим практикам, описаним Групою Світового банку у методології Doing Business.

Таким чином інвестори можуть розраховувати на особисті гарантії президента України та законодавство, що вже стрімко оновлюється.

Початок 2020 року вже відзначився економічним форумом у Давосі, де представники нашої країни презентували найкращі якості держави та намагалися залучити інвестиції, запрошуючи європейських лідерів відвідати Україну. Так, президент України Володимир Зеленський акцентував на нових програмах для інвесторів, зазначивши, що ми готуємо програму Investment nanny, суть якої полягає в тому, що якщо інвестор принесе до України 100 млн доларів і більше, то він отримає особистого менеджера, який знає п’ять мов і працюватиме з клієнтом цілодобово. Президент також наголосив, що менеджер вирішуватиме всі проблеми інвестора в будь-який час, а інвестор матиме державні гарантії. Крім того, Володимир Зеленський уточнив, що тї, хто інвестуватиме в наступні 2 роки у приватизацію в Україні 10 млн і більше, будуть звільнені від податку на прибуток. Такі заяви української влади вкотре демонструють світу впевнену політику нової влади та їхню рішучість змінювати Україну на краще.

Тож що нам потрібно для того, аби зрушення відбувалися швидше і, головне, якісно? Відповідь знаходиться на поверхні – залучати інвесторів і гарантувати їм надійність вкладених коштів, гарантії та підтримку держави. Але все це має бути не лише на словах, а й у дії, ще краще – підтверджено юридично на папері.

Не дарма про Україну часто говорять, що це країна можливостей. І це правда. Крім сприятливих кліматичних та географічних умов у нас є, де розвернутися – обирай будь-яку сферу і підкорюй висоти. Якщо говорити про найбільш привабливі для інвесторів сфери, можна виокремити такі категорії, як сільськогосподарська галузь, інфраструктура, туристична індустрія й інформаційні технології.

Україна – це бренд, який тільки починає набирати обертів. І наше завдання зараз пояснити світу, наскільки важливо зараз скористатися унікальною можливістю бути першими й розпочати свій бізнес у нашій країні, створивши для цього сприятливі умови.

Вадим Дробот, інвестиційний експерт

Київський міський голова Віталій Кличко знову заговорив про можливість запровадження в Києві жорсткого карантину.
Ми всі ще добре пам’ятаємо як в умовах такого «карантину» знищували малий і середній бізнес і позбавили людей можливості заробляти гроші на утримання своїх родин.

В цей час компанії , що належать представникам влади і олігархам не звертали уваги на карантин і на жодну хвилину не припиняли роботу та отримували надприбутки.
Замість того щоб шукати раціональні і адекватні методи боротьби з поширенням інфекції коронавірусу Володимир Кличко знову хоче загнати людей по домівках і лякає їх можливістю запровадження жорстких обмежувальних заходів.

Невже він не розуміє,чи можливо не хоче розуміти,що такі заходи не рятують мешканців столиці від коронавірусу, а лише руйнують економіку і хоронять людей заживо?
Сьогодні проблему поширення цієї інфекції потрібно вирішувати з допомогою медиків і вчених-вірусологів .Тут обовязково потрібно врахувувати і національний досвід боротьби з цією інфекцією і досвід зарубіжних країн .

Особливу увагу варто звернути на такі країни як Швеція і Білорусь, де не вводились жорсткі карантинні заходи.
Київ має реальну можливість сформувати команду фахівців і відправити їх за кордон для вивчення досвіду боротьби з коронавірусом.
Це дасть можливість отримати нові знання і використати їх для того щоб краще підготуватись до подібних викликів і загроз у майбутньому .
Для реалізації зазначених ідей потрібна політична воля і прийняття цілого ряду правильних управлінських рішень.
Є великі сумніви в тому, що нинішній Київський міський голова Віталій Кличко на це здатний.
Сьогодні уже для всіх стало очевидним, що цей видатний спортсмен не зміг стати хорошим політиком і управлінцем.
Це є підтвердженям тієї тези, що не «кожна кухарка може управляти державою».
Можна далі продовжувати критикувати Віталія Кличка і його команду, але у цьому немає жодного сенсу, оскільки від цього нічого не зміниться.
Єдиним виходом із нинішньоі ситуації є висловлення недовіри Київському міському голові і усунення його із займаної посади.
Звичайно, що киянам обов’язково потрібно запропонувати альтернативу.
На осінь в Україні заплановано проведення місцевих виборів.
До них потрібно ретельно підготуватись і висунути достойних кандидатів у депутати Київської міської ради і на посаду Київського міського голови.
Усі ці кандидати повинні мати значний життєвий і управлінський досвід, а також визначні професійні досягнення.
Після завершення виборів новообраний Київський міський голова  ,в першу чергу , має провести аудит комунального майна, замінити неефективних керівників і організувати ефективне управління містом.
Звичайно , що цей процес має бути виваженим ,без зайвого популізму і занадто революційних змін.
Далі потрібно звернути увагу на НАН України і налагодити взаємодію з усіма її науково-дослідними установами.
Загальновідомим є те, що після розпаду СРСР Україна мала третій у світі ядерний потенціал, потужну економіку, яка входила в першу десятку економік світу, а також серйозну науково-технічну базу.
За роки незалежності , в результаті бездарного управління , все це було знищено, але при правильному підході багато що із втраченого ще можна відновити.
Для цього потрібно створити відповідні умови для розвитку бізнесу і реалізаціі творчого потенціалу вчених-дослідників.
На щастя в Україні ще є креативні люди і свіжі ідеї . Тут ми можемо досить успішно конкурувати у світі.
Також нам потрібно відновлювати власне виробництво і виходити на міжнародні ринки.
Звичайно,що для того щоб відродити економіку, потрібні інвестиції.
Тут варто звернути увагу на інвестиційний потенціал країн Арабського Сходу . З ними можна ввійти в кооперацію і отримати необхідні фінансові та енергетичні ресурси , в обмін на українські технології , товари і послуги.
Взаємовигідне співробітництво можна і потрібно налагоджувати і з іншими країнами. Для цього потрібно правильно оцінювати процеси що відбуваються у міжнародній політиці і адекватно на них реагувати.

Але в першу чергу потрібно навести елементарний порядок і забезпечити суспільно -політичну стабільність у власній країні . Без цього неможливо розвивати ні економіку, ні науку, ні будь-яку іншу сферу.
Зрозуміло, що все це лише тези. За ними має бути чітка програма дій і команда, яка здатна її реалізувати.
Очевидно, що для реалізаціі будь-якої програми потрібно мати підготовлені кадри, владні повноваження і довіру виборців.
Якщо провести відповідні організаційні заходи і дати можливість киянам восени зробити правильний вибір, то можна розраховувати на те, що в недалекому майбутньому це позитивно вплине і на розвиток інших регіонів України.
Столиця завжди має проявляти ініціативу і показувати усім іншим приклад.
Для того щоб усе це втілити в життя, потрібно сформулювати концепцію розвитку і показати перспективу .
Далі необхідно зібрати команду однодумців , взяти участь у виборах і отримавши підтримку киян, перейти до практичної реалізаціі усіх цих ідей і планів.
Олег Березюк, Інститут глобальної політики і права

Україна за своєю природою і суттю є імперією, хоча на перший погляд таке твердження може видатись дивним.
Якщо виходити з того, що імперія це багатонаціональне державне утворення, де є домінуюча нація і єдиний політичний центр, то Україна цілком попадає під таке визначення.
Звісно, що тут можна сперечатись і теоретизувати, але суть від цього не змінюється.
За даними останнього перепису населення в Україні проживає більше 75% українців. На другому місці ідуть росіяни,а всього на території нашої країни проживає 130 народностей і націй .
Враховуючи те, що Україна не є мононаціональною, то і принципи управління нею мають бути відповідними.

Якщо виходити з того,що українці є домінуючою нацією, а Київ є політичним , економічним і фінансовим центром держави, то і вся система державного управління має вибудовуватись з врахуванням цих фактичних і юридичних обставин.
Для забезпечення ефективного державного управління , в першу чергу, виникає необхідність запровадження єдиної державної мови. Її мають розуміти всі мешканці України, а кожен державний службовець має володіти нею досконально.
Враховуючи те, що на території України проживає абсолютна більшість українців, то, виходячи з прагматичних міркувань , очевидним є те, що єдиною державною мовою в Україні має бути українська.
Тепер щодо управління територіями з компактним проживанням національних меншин.
Знову повертаємось до необхідності знання представниками цих народів і націй державної мови.
Люди, якими управляють, мають розуміти мову тих, які управляють . Це аксіома і без цього не може бути ніякого управління . Особливо важливо враховувати цей факт при організації державного управління в країні де проживає 130 народів і націй.
Тепер щодо кадрової політики.
Центральний уряд має постійно дбати про те, щоб кращі національні кадри залучались до системи державного управління. Тут потрібно мотивувати людей для того щоб вони йшли на державну службу і звісно, що тут також має бути і ретельний кадровий відбір.
Потрібно зробити так , щоб був надійний зв’язок між центром і регіонами. Люди мають знати, що Україна -це їх рідна держава , яка завжди і у всьому їх може захистити.

В кінцевому результаті це має сприяти національній єдності і тоді не буде ніяких проблем із сепаратизмом.
Враховуючи той факт,що Україна не є мононаціональною державою,то і принципи управління нею мають бути відповідними, схожими на ті,які використовуються при управлінні імперією.
Наступна публікація буде про те , як управляти імперією з врахуванням наших національних особливостей , історії і сучасних геополітичних розкладів у міжнародній політиці.
Олег Березюк,Інститут глобальної політики і права

22 червня, до Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні, відбулося покладання квітів в Парку культури та відпочинку «Перемога». Керівництво Дніпровської райдержадміністрації на чолі з головою Ігорем Щербаком, ветерани, учасники бойових дій, представники громадських організацій та мешканці району поклали квіти до до Кургану Безсмертя, пам’ятників «Жінці у Великій Вітчизняній війні» та «Матері-Вдові».

«Щороку 22 червня український народ вшановує світлу пам’ять мільйонів земляків, життя яких обірвала Друга світова війна. Горем і болем вона увірвалась в кожну українську домівку, кривавою лінією пройшла через кожне серце, кожну долю. Наш священний обов’язок – навіки зберегти пам’ять про тих, хто відстояв перемогу в цій жахливій війні, тих, хто став жертвою смертельних жорен нацизму. Життєписи цих людей – уроки істинної мужності та патріотизму для сучасників. Проте й сьогодні кращі сини та доньки українського народу знову, зі зброєю в руках, захищають наші кордони, нашу свободу, наш власний демократичний вибір», – звернувся до присутніх Ігор Щербак.

22 червня 1941 року розпочався найбільш кривавий для України період Другої світової війни, коли щодня гинули десятки тисяч людей, а загалом втратили життя мільйони українців. Цього дня вшановується жертовність українського народу у боротьбі проти нацизму та його визначний внесок у перемогу Антигітлерівської коаліції.

Довідково.

За даними українських істориків, прямі людські втрати України у Другій світовій війні становлять 8-10 млн осіб, загальні демографічні – понад 13 млн, економічні – 285 млн тогочасних рублів. За кілька місяців бойових дій територія України була повністю завойована. Мільйони людей опинилися в окупації, надалі з тавром “зрадників” прийнявши на себе тягар лихоліття, поки країна збиралася із силами.

Друга світова війна відкрила для українців руйнівну “силу” обох тоталітарних режимів. Усім відомі злочини нацистів на окупованих територіях України (Голокост, розстріли мирного населення, спалення сіл тощо). Разом з тим тривалий час замовчувались численні злочини комуністичного режиму на нашій землі (розстріли політичних в’язнів у Західній Україні в червні-липні 1941 року, знищення центру Києва восени 1941 року, підрив Дніпрогесу і знищення в Одесі поранених червоноармійців, скинутих у море разом із санітарними машинами, тощо).

Наш Хемінгуей із зони АТО

Ці оповідання про межу між Життям і Смертю. Про Чорне і Біле. Про Страх і Любов…

Короткі спогади-спалахи про російсько-українську війну на Донбасі. Журналіст Віктор Тригуб поїхав в АТО у 2014. Спершу у складі волонтерських караванів Самооборони Майдану, а потім за власними маршрутами…

Довгі 5 років постійно бував у прифронтовій зоні, у тому числі з сином. Разом з дружиною Наталкою Іванченко відродили на підконтрольній Україні території Донецький обласний художній музей, що нині діє у Дружківці…

Всім основним музеям Донеччини створили сайти, подарували виставкові комплекти патріотичних плакатів Юрій Неросліка. Провели десятки виставок, культурологічних акцій.

Рідне село Віктора – Осикове, опинилося під окупацією. Саме на тих землях розгорнулися останні акорди Іловайської трагедії… Там зареєстрована газета “Східний Донбас”, яка нині виходить в інтернет-версії…

Можливо цю серію треба було назвати спогадами, але автор підкреслює, що то саме оповідання. Хай буде так!

Як це не дивно, про війну на Донбасі написано мало. Особливо, про перші, найтрагічніші роки. А час спливає, деталі забуваються…

Тригубу вдалося передати якийсь неймовірний аромат тих вже історичних подій, показати якісь деталі, епізоди, про які широка публіка навіть не підозрювала…

Наш Хемінгуей із зони АТО? Можливо сягне рівня Дядечка Хема? Чекаємо нових творів!

Анатолій Авдєєв, редактор журналу “Сурма”

Оповідання зони АТО. Віктор Тригуб

Всі боялися, а ми пішли

Наприкінці січня 2015 ми приїхали у Щастя. Караван Самооборони Майдану Робіна.
Був хаос. Хоча, хлопці чітко стояли на позиціях і нікуди не тікали. Це треба було бачити. Блок-пост посікло, дерева зрізало…
Хто не був – не зрозуміє. Було афігенно страшно. Без пантов. Як приклад – я дуже боявся. Говорю чесно.
Командиром взводу у тих пацанят був поважний полковник з Харкова. Афганець. Мало не з Генштабу. Крутий мужик.
КОМАНДИР ВЗВОДУ!
Я намагався взяти у нього інтерв`ю. Він на мене подивився і спитав, чи піду на мінне поле. Я по дурості сказав, що піду. Не поняв.
Він відійшов до солдат, віддав наказ. Всі здиміли. Ми залишилися одні.
Площа перед колишньою базою перед автосервісом була в дірках. Асфальт був помічений боєприпасами. Деякі були з відтермінованим вибухом. Деякі, як і все у рашистів, бракованими. Снаряди зійшли в землю і чекали.
Саме в центр тих дірок ми і зайшли.
-Пассим? – спитав полковик.
-Папісяєм! – чомусь відповів я.
Ми стали і папісяли у ці страшні дірки, які потім вибухнули. Ніхто не постраждав, здається.
Ми повернулися на позиції. Солдати дивилися на полковника як на бога. Я відчув себе дебілом.
Злякався потім.

Це питання до бравого палкаша Гриценка. Де ти мурло було в той час?
Якщо ти не могло очолити батальйон, чому ти не командувало взводом? А був МІНІСТРОМ Оборони…
Час був критичний…

Я боявся. Я там був. Я попісяв у дірку, яка вибухнула. Я себе за це зневажаю. Але, пишаюсь. Я зміг.
Розумію безглуздість.

Якби воно рвонуло, жінка залишилася вдовою, малий сиротою – ніяких виплат…
Є якісь фотки. Десь папірці з прізвищем того полкаша.
А що то змінить?
Всі боялися, а ми пішли.
Я розумію, що у тих хлопців з 92 бригади, здається, було ще багато чого.
У мене теж.
Більше не піду. Я вже був…

Хоча…

 Диво Мар`їнської бібліотеки

Одній жінці під Кураховим, в зоні АТО, почав снитися яскравий сон, що у її хату поцілить снаряд. Перебралася у підвал. Сусіди думали, що з катушок злетіла… На третю ніч снаряд прилетів. Хату рознесло. Жінка вціліла. Сфоткати не встиг – пролетіли… Ангел-хранитель…

На війні повно містики. Саме тут стають або фанатично віруючими, або атеїстами. А тут ціле місто на лінії фронту. Звичайний райцентр – Мар`їнка. Поруч з окупованим Донецьком. Два роки поміж окопами. Відповідно, виник цілий фолькльорний пласт, страшилки, байки і легенди. Розбиту хату бачив. Про сон нічого сказати не можу. Про бібліотеку – правда. Був, бачив, підтверджую. Співробітники бібліотечної системи можуть сміливо поширювати цю історію, а безпосередніх учасників запрошувати до своїх закладів з лекціями…

Диво Мар`їнської бібліотеки. Просто в фонди влучив розпечений Град. ЖОДНА КНИГА не загорілася! Не вибухнув! Аліна Певна – тоді завідувач відділу культури РДА, нині Начальник Управління культури ОДА, особисто витягала його з двома саперами. Фрагменти залишили на згадку. Талісман-оберіг.

Потім снаряди прилетіли. Вибухнули. Все посікло розпеченими осколками. Книги не загорілися. Може вони замироточили? Сакральне місце! Скоро підуть начитані паломники…

Українські книги не горять!

Буквально під вікнами кабінету директора музею Валентини Рябко рванули снаряди. Вишибло всі вікна. Приміщення і експонати прошило. Нічого не загорілося!

Ні військові, ні пожежники, ні експерти – НЕ ВІРЯТЬ! Особливо розпечений снаряд Граду серед книг, повинен був щось запалити. Таке враження, що зберегла якась вища сила. Сутність. Ангели-охоронці…

Прикметно, що більшість церков Донеччини побудовані на гроші відвертих бандюганів, на руках яких чимало невинної крові. Про мораль загребущих попів, більшість яких ще й сексуальні збоченці, краще взагалі не будемо…

От Святий дух і знайшов собі справжнє чисте, святе місце – бібліотеку і музей. Там і жив.

Поки путлеровський Диявол, що править в ДНР, не направив на те райське місце чортівські ракети і снаряди зі смертю і розрухою. Дух рятував районний будинок культури, бібліотеку, музей, допустивши лише вишиблення вікон.

Влада від Бога – керівництво Райдержадміністрації, зуміло знайти майже півмільйона гривень, аби вставити у божественний заклад культури нові пластикові вікна! Амінь!

Пишучи про такі випадки, легко впадати в релігійний маразм. Чи екстаз. Кому що ближче. Я – атеїст, сприймаю спокійно…

Хоча, дійсно, під отвором у стелі, куди влетів Град, відчувається якась надпотужна енергетика. Кажуть, можна загадувати бажання!

Ця історія блукає Донеччиною, і до бібліотеки іноді навідуються “паломники”, розпитуючи деталі, оглядаючи зал.

Святі працівниці культури. Богопомазані музейники. Мироточиві книги.

Мар`їнське бібліотечне диво.

І це факт!

Свєта з Дебальцевого

Читачі пишуть — просять згадати пригоди в зоні АТО 2014-15. Виявилося, якось і згадати нічого. Чотири роки пройшло! Лише емоції і епізоди. Це залишилося.

Страх, смерть, кров, біль, війна…

Несподівано, я зрозумів, що став іншим. Почав цінити мир, спокій, життя, гроші, улюблених жінок, дітей, мандрівки… Стьоб, гумор, гарну компанію, вишуканий алкоголь…

Лише місяць, як звільнився з Другої Лінії оборони…

Нещодавно був у тихому прифронтовому містечку Бахмут. Колись Артемівськ.

Чомусь згадав свій перший волонтерський рейд в АТО у жовтні 2014. Гриміло.

Наша спецгрупа пішла на Дебальцеве, а ми чекали у дворі Артемівської лікарні, періодично допомагаючи тягати скривавлених поранених. Добровольці. “Київська Русь”. Намагалися жартувати…

Потім привезли на іржавій Газелі Свєту з Дебальцевого. Років 40. Огрядна жіночка, посічена осколками. Обідали всією родиною – чоловік і двоє дітей. Вона за хлібом вийшла. Сепарський снаряд. Ні чоловіка, ні дітей…

Напівбухий, ошелешений водій, що привіз, знав що зовуть Свєта і з Дебальцевого. І поїхав. За годину санітарка викинула її скривавлений, розрізаний одяг…

Потім був блок-пост десь перед Дебальцевським виступом. Йшли на Щастя. Поруч з нами сопку, де мабуть була наша арта, накрило сепарським Градом. Моторошно-вражаюча картина. Згадується наш БМП, що влетів на повному ходу, і бійці якимось неймовірним чином вилетіли через люки і зникли в бліндажах. БМП плавно сам зупинився і заглох. Голівуд фігня з кіношними трюками. Тоді і до нас дійшло, що час тікати. Не думав, що старенький Еталон може літати по таких дорогах з такою швидкістю…

У лютому 2015, там же, під Артемівськом бачили, як тягли отого розстріляного автобуса… Гриміло.

…Ми стояли на заправці, що працювала, наче нічого і не відбувалося. Поруч з газовим резервуаром, обкладеним посіченими осколками мішками з піском. Якось непомітно пройшла колона Смерчів. Стали поруч. Швиденько розгорнулися, дали гучний залп. Ми мало не попадали. Миттєво зібралися і зникли… Вражаюче!

Був ще ГАЗ-66 з 92 бригади, обшитий транспортерними стрічками. “Ковчег”…

Це мої особисті враження про ті часи і той Артемівськ. Нині – це мирне європейське прифронтове місто. Бахмут.

І я до нього не можу звикнути.

Закарбувався 2014.

Війна. Страх. Кров. Смерть…

І війна продовжується.

Звикнути до війни неможливо.

Спасибі учебці в Мишанці! БССР…

Даунбас-14.
…Бидло вихопило ніж і кинулося на мене. За спиною був карабін без магазина.
Мозок прорахував, що не встигну.
Руки самостійно зняли зброю, ноги зробили крок вбік. Короткий удар прикладом кудись під шлунок.
Поки летіло, удар в потилицю. Потім по руці з ножем. Здається, йому пальці зламав.
Два кроки вбік.
Магазин. Запобіжник. Затвор. Зупинили крики.
Пацани бігли до мене. Жодний навіть зброю не зняв…
В армії не служили…
Бидло нас би всіх порізало…
Учебка ракетних військ. Білорусь. Мишанка. Командир 4 відділення. 15 батарея.Відмінник стройової підготовки. Врятувало…

Тренуйтеся!
Чесно кажучи, тоді навіть не злякався.
Тіло діяло автоматично.
Фінку забрав і викинув…

Солдати вбивають лише ворогів…

Колись, у вільні часи, сиділи на фронті і випивали каву. Ми ж волонтери!
Досить позаду передових позицій. Майже тил. Ближче нас не пустили.
Була лінива тиша.
Цегляну хату укріпили, обсипали землею. Вікна перетворили в бійниці. Форт-пост.
Шифер посікло, але дощ тримало… Всім все було пофіг, як у добробатах. Хоча, бойовий дух був неймовірно високий.

Біля вікна на сошках, стояла якась просунута снайперська гвинтівка. Націлена на ворожі позиції. Готова до бою. Лише натисни!
Всі, відповідно, до неї приклалися, мабуть мріючи ловко зняти сепара. А їх не було!
Врешті, молоді набавилися, і ружжо дісталося мені.
Я вперше був так близько на нулівці, тож жадібно все розглядав. Хоча, нічого цікавого не бачив.
І раптом, просто в центрі тієї надпотужної оптики, виник пацаньонок з двома котелками в руках і АКМ за спиною. Сепар. Ворог.
Все було якось нереально близько. Жахливо близько. І деталі. Абзац.
Його лице чомусь нагадало мені дружбана Вовку, з яким ми колись хрестили його первінця у церкві у Кутейніковому, це під рідним Іловайськом. Хрещеник?
Я довго про це думав, мабуть ні, не син Вовки. А раптом…
Пацан був без каски. Навіть не підозрював, що я його бачу в приціл.
Мій палець був на курку. Можна було обрати – грудь чи голова.
Колись придумав легендарну Партію снайперів, де снайпер БОГ! А тут ні.
Можна було безкарно і непомітно вбити Людину.
Я не зміг.
Не розумів для чого. І за що.
До речі, це жах. І вбити ворога і не вбити. Але, я ж не солдат!
Потім дивився відео Оленки Білозерської, коли вона пристрілила кількох. І вона тоді не була солдатом…
Якийсь дикий моральний вибір.
Чомусь Оленку підтримую… Вважаю її героєм. Будні війни…

Я люблю тебе Сонечко!

Була перша зима цієї проклятої війни.
Рідний донецький степ продувало вітрами.
Помирати не хотілося зовсім… Було страшно.
Наш волонтерський караван неспішно виходив з передка.
Не спали більше доби.
Нервова напруга, фізична втома…
Зрозуміли, що тими розбитими дорогами до Києва не дотягнемо. Треба поспати!
Згадали про базу дружнього бату, у якому були щойно.
Там був якийсь санаторій, позиції і блок-пост на трасі.
Командиром тієї тилової бази була симпатишна підполковниця під 50. Як і мені тоді. А всі підлеглі бійці, як хлопці так і дівчата – 20-30. Малалєтки. У них була своя тусня…
Я прийняв бойлерний душ, перевдягся.
Шефиня.
І позивний у неї був відповідний. Не то Кобра, не то Гюрза…
Ми відчули себе самотніми.
Я підійшов, попросив дати інтерв*ю. Ми пішли до неї.
Вона дістала літр спирту, колбу Пепсі і пачку конфет.
Я почав називати її Сонечко…
Розговорилися ні про що…
Потім ми пішли перевіряти пости. Я зачепив тросик сигналки. Довго сміялися. Вона стрельнула в небо білою ракетою. Романтика!
Повернулися в номер.
Я поплив. Вона стягла з мене верхній одяг і поклала на ліжко.Між нами був автомат – лягла сама.
Провал…

Під ранок поблизу блок-посту, підірвалася їх автівка. Явно просочилася ДРГ чи якийсь місцевий сєпар міну заклав… Поранило молодого бійця.
Базу підняли по тривозі…
Я мирно спав.
Коли ожив, боліла голова. Нікого не було.
Вона дбайливо залишила рюмашку і закусь. Поснідав.
Знайшов своїх.
Я тоді був камандіром Газелі, здається…
Поїхали.
Заїхали на блок.
Вона стояла віддалік від всіх. Курила Приму без фільтра.
Хлопчик, що підірвався помер. Фактично у неї на руках.
Вона побачила мене.
Зробила крок. Посміхнулася. Привітно змахнула рукою.
Я помахав їй у відповідь.
Вона повернулася і дала команду нас пропустити.
Вже не таїлась і відкрито помахала мені рукою…
Вона так і залишилася в мене у згадках.
Маленька, струнка в бронікі, в касці, з пасмами білого волосся. І автомат.
Сонечко.
Так і не знаю її імені…
Загубилися.
Більше не зустрічалися.
Я люблю тебе Сонечко!

Тіні загиблого блок-посту…

За 5 років у зоні війни я бачив різне. Але, такого не було. Приходять тіні загиблих міліціонерів…
Розбомблений блок-пост.
Сняться.
Я бачив саме ту зміну 4 рази.
Фоткатись відмовилися категорично.
Звичайні луганські менти з сектору А зони АТО.
Говорили рідним суржиком.
Сектор А то найбільш прокляте місце.
Саме Там був Айдар, бат Кульчицького, Чернігів, Київщина…
Станиця Луганська, Щастя…
Одна, повністю розбита дорога…
Саме цю зону планували захопити путіністи.
Добробати не дали.
Сектор А був жахом зони АТО. Туди ніхто не хотів їхати. Туди зсилали.
Ізгої.

І саме туди Самооборона Майдану їздила добровільно.
В скороченому складі.
Саме туди мене чомусь занесло через Самооборону Троєщини.
Згадую той блок першого разу. І ще мирна зона і вже війна.
Пограниччя.
Саме тому, там збиралися різноманітні уроди з Києва.
Доїхати до крайнього мирного блок-поста, яфоткатися зі зброєю, бухнути і круто повернутися.

Це тих хлопців і згубило.

Хтось розповів сепарам. Ті підіслали агентуру з радіо-маячком.

Взяли приціл. Залп.

Ніхто не вцілів… Нині там руїни.

От і вся історія.

А хлопці чомусь сняться.

Я їм пообіцяв якийсь диск. Не то фільм, не то фотки…

Якийсь простий і пронизливий факт з цієї гібридної війни.

Тіні загиблого блок-посту…

Сняться…

Віктор Тригуб

Вчєра ЗВЄЗДА епістолярного жанру ТАНЄЧКА БЛИЗНЮК, она жє вчителька ( з нашого мікрорайону), она жє визволітельніца всєх обіжєних власт’ю і уніжєних чєкістами, на свойом фейсбукє ізвєргла на мою голові кілька тон сєрчанной жєлчі. Как всегда визволительница іспользовала непровєрєнниє факти, услішаниє нею в свойом туалєтє . Но жрєбій брошєн! БАТЛ ТАК БАТЛ ! Отступать нєкуда- позади мацква!
Ну всє попарядку.

Вчора я дійсно брав участь в засіданні міжвідомчої комісії при мінвєтє з нагоди надання статусу учасників бойових дій членам добровольчих формувань, серед яких був батальйон ОУН. Одноголосним рішенням комісії всі оунівці отримали статус убд в тому числі Буревій, окрім нєкаго Станіслава Краснова.
Оскільки я мав необережність захищати цього суб’єкта в судє , на засіданні комісії я заявив самовідвід в зв’язку з наявністю конфлікту інтересів, як того вимагає антикорупційне законодавство. Після з’ясування цих обставин, комісія більшістю проголосувала направити запит до Генпрокуратури з метою з’ясувати чи винесено обвинувальний вирок щодо КРАСНОВА.
В ГОЛОСУВАННІ ВІДНОСНО КРАСНОВА УЧАСТІ Я НЕ БРАВ!!!!!!!
Ну ТАНЄЧКу конєчно ето нє інтєресуєт- она жаждєт моєй крови !!!!!
Забула правда ВИЗВОЛІТЄЛЬНІЦА ВСЄХ УНІЖЄНИХ расказать вам ВСЮ СТРАШНУЮ ПРАВДУ о КАПІТАНЄ МІЛІЦІІ КРАСНОВЄ, которій мєжду гєроічєскім проліванієм свєй крови на фронтах україно-російської війни, встиг кілька разів мотнуться в Мінск для получєнія дєнєг от масковскіх карліков для поддєржки своіх штанов.
Я спочатку теж не повірив доблєсним чєкістам, но увидєв картінкі, понял что канєшно СТАСіК нє виполнял заданія главного крємльовского КАРЛІКА, но дєньги от подручних карліков такі брал. Стасік правда і сам об етом говорил.

И то шо СТАСіК получил от карліков 40 кілограмов пластіда с взриватєлями, с которимі чекісти єго словілі, тожє правда. Нє ізвєстно правда зачєм єму столько пластіліна- развє рибу глушить в Днєпрє? Но я протів того , шоби в Днєпрє рибу так ловілі!!!!!
Правда, в поривє страсті СТАСіК повєдал міру страшную правду о том, что ето он во врємя гєроической блокади Крима взорвал опори ЛЕП, через які карлікі в окупованому Криму отримували українську електроенергію. Ну всє ужє знают кто єто дєлал от бучі і пуми.
ТАНЄЧКА тажє навєрноє нє знаєт, что СТАСіК счастліво живьот в квартирє, отжатой ім у отца Алєксандра Костенка, которого СТАСіК пять лєт назад возіл по нєоб’ятним просторам РОДІНИ в багажніке автомобіля, послє чєго тот ісчєз в нєізвєстном направлєніі. А сам Алєксандр Костенко пока безрезультатно исчет отца і жєлаєт возвратіть квартиру.
Єто канечно не всє подвиги СТАСіКА о которих я знаю. О ніх я повєдаю попозже, єслі публіка пожєлаєт. На етот раз я всьо буду ілюстріровать красівимі картінкамі, которих у мєня большоє колічество імєєтся.

P.S. ТАНЄЧКА! ти звичайно можеш прийти до мене подивитися в мої очі, а я в твої подивлюся. А після цього я тобі дам в бесплатную аренду як бонус гарячую лінію для помощі уніжєним і страждущим.

Олігархи і депутати на велосипедах не їздять. На жаль. А для мільйонів простих людей то часто основний вид транспорту. Чого владоможцям не зрозуміти…

Та і наші доблесні ментокопи, вірніше глибоко відреформовані менти, позначені сумнівним словом поліцаї, під час дивного карантину, знайшли новий вид заробітку – посилаючись на сумнівні постанови Уряду, намагаються масово обдирати простих людей на 17000 грн!

То піймають жінку без паспорту, то підлітка без маски, то бабусю, що палить траву на городі – мало не арешт, космічний штраф, переможні репортажі на продажних олігархічних телеканалах! Лише за це цей Уряд і Авакова особисто варто негайно відправити у відставку! Та українці занадто терпляче толерантні… Мабуть покірно чекають виборів…

У той же час виникнення бюджетного провалля у 300 млрд.грн правоохоронців не цікавить… Усушка-утруска…

-Шкодую, що депутати на велосипедах не їздять. І в секонд-хендах не одягаються. Та й 2000 грн пенсії осягнути не можуть! – обурюється відомий правозахисник Олег Березюк, – Тому і приймають безглузді закони, які приведуть лише до соціального вибуху. А яку відповідальність несуть владоможці? Безвідповідальна влада злочинна!

Особливо обурив пана Олега факт затримання велосипедиста без маски. І кара – штраф 17000 грн! Вирішили демонстративно втрутитися, пішли до суду і перемогли!

Інша справа, чи зможе самотня бабуся з далекого села протистояти аваківським покидькам і судовим баригам за купку спаленого листя?…

Бідність несумісна з справедливістю… Не кожен може найняти гарного адвоката. А активістів на всіх не вистачить…

-На початку запровадженя в Україні карантинних заходів я поширив інформацію про те, що 7 квітня співробітниками поліціі було незаконно затримано і притягнено до адміністративної відповідальності Миколу Кур’янова за перебування в громадському місці без захисної маски.
Нагадаю, що М. Кур’янов їхав на велосипеді по проїжджій частині дороги , де його і зупинили правоохоронці за те, що в нього на обличчі не було захисної маски. – повідомив громадський діяч, правозахисник Олег Березюк.
Тоді було багато скептиків, які вважали Миколу винним у вчиненні цього правопорушення і підтримували дії поліції.
Ми уважно вивчили і юридичну сторону і фактичні обставини цієї справи , після чого в судовому порядку довели неправомірність дій співробітників поліції.

Дніпровський районний суд м. Києва виніс постанову про закриття відносно Миколи Кур‘янова адміністративного провадження у зв’язку з відсутністю в його діях адміністративного правопорушення передбаченого ст.44-3 КУпАП.

Назріло переформатування чинного законодавства в інтересах звичайних громадян. Люди не винні в перекошеній правовій ситуації, створеній олігархами, купленими ними депутатами і чиновниками у власних інтересах. Відповідати повинні олігархи, депутати, топ-чиновники.

Олігархію варто арештовувати, судити і конфісковувати награбоване! Безжально. Масово. Без винятків.

Олігархи – глисти держави. Не наїдаються. Лише ростуть! ВБИЙ ГЛИСТА! Домовитися з соціальними паразитами неможливо!

Лише тоді в Україні буде порядок!

А перемога велосипедиста над ментами у суді щиро тішить. Яке покарання їм світить?

Віктор Тригуб, редактор журналу “Нова Січ”, лідер Партії снайперів