музей Юрія Христенка

Ще одна перлина Закарпаття! Домашній музей Юрія Христенка – сенсаційна колекція ливарної промисловості Австро-Угорщини! Це зібрання міжнародного рівня! Однак, цій збірці загрожує небезпека. Чи зрозуміє це міська влада Ужгорода? Привертаємо увагу!

В самому центрі Ужгорода, біля підніжжя Замкової гори, розташувався будинок з гарним черепичним дахом, що нагадує китайську пагоду. Мене зустрічає господар та проводить у затишний двір. З двору потрапляємо до легкої споруди, що пристосована під виставковий зал. Колекція виробів з металу вражає! У мене особисто склалося враження, що чавун – ще один з дорогоцінних металів.

-Коли і як виникла ідея започаткувати колекцію декоративно-вжиткових виробів з чавуну? – запитую у власника експонатів, Юрія Христенка.

• Свого часу, в 2000-му році, ми відкрили кав’ярню. Ці речі починали збирати для оформлення інтер’єру кафе, щоб відтворити обстановку старого Ужгорода. Пізніше це переросло в хобі, захоплення. Я почав цікавитись історією, походженням цих речей. Так, якщо  вироби з заліза кельти почали виробляти на Закарпатті ще в останній чверті першого тисячоліття до н.е., то в ХVIII-XIX століттях Закарпаття стало одним з центрів ливарної промисловості Австро-Угорщини.  Граф Шенборн лише в одному 1813 році на переобладнання залізорудних підприємств витратив 3 700 форинтів (то були великі кошти). А вже в 1840-х роках такі витрати становили понад 15тисяч щорічно. Того часу в чотирьох комітатах краю діяли 16 металургійних та металообробних заводів. Із них п’ять — належали державі, п’ять — власникам латифундій графам Старої, Боткаї, три — графу Шенборну. Власниками інших трьох заводів були капіталісти Фальвін,  Бетлер і Четнекі.                     -То всі ці унікальні вироби походять з майстерень, що знаходились на території нашої області?
• Так, – у великих містах Європи – у Відні, Будапешті та інших – в магазинах були каталоги чавунних виробів, наприклад, пічок, в яких на кількох мовах описувалась сама піч, кубатура приміщення, яке вона здатна обігріти, ціна доставки її залізницею. Відома на сьогодні фірма – виробник печей Йотул значно молодша, ніж закарпатські майстерні. Хто знає, якби інакше склалась історія – можливо, Закарпаття і сьогодні експортувало б  вироби з металу по всьому світу.
• Крім того, що печі, праски, підсвічники, дзвіночки, люстри зроблені якісно та мають ужиткове значення, вони неймовірно декоративні. Кожен виріб – витвір мистецтва. Не віриться, що з громіздкого чавуну можливо створити подібні шедеври.
• На жаль, секрети виробництва та вміння роботи з металом у нас втрачені. Тому подібні вироби мають виняткову історичну цінність.
• У мене одного склалось враження, що ваша неймовірна колекція з кількох тисяч експонатів в центрі міста, під Замковою горою – готовий музей, унікальний туристичний об’єкт? А які ваші стосунки з очільниками міста, нинішніми та попередніми?
• Цікаве питання. Попереднім головам міста я неодноразово пропонував виставити свою колекцію у великих приміщеннях, доступних для екскурсій, відкритих уроків тощо. Пропонував я це робити за символічну плату, або навіть безкоштовно. Як я зрозумів, міську владу цікавили інші, більш прозаїчні речі. Єдине, чого мені вдалось добитись, це те, що у 2006-му році міськрада дала дозвіл на будівництво на моїй території, у дворі, виставкового павільйону, де я міг би розташувати колекцію.
• Добре, хоч не заважали!
• Так, але сьогодні події в розвитку. Будинок, в якому я проживаю та знаходиться зібрання, має адресу Ужгород, вулиця Підградська, 27. Квартири номер один та номер два, в якій, власне, я і живу. Цього року квартиру номер один викупила фірма «Максавто». Під час оформлення у нотаріуса квартира номер один дивним чином зникла, а на її місці з’явилось «нежиле приміщення». Потім – як у казці – чим далі, тим страшніше. На місці квартири номер один-«нежилого приміщення» почав будуватись торгово-офісний центр. Треба підкреслити, що будинок має біля ста років, зведений за певними технологіями, тому і ремонту потребує специфічного. Схоже, директора «Максавто» Павла Добоша такі дрібниці мало обходять. Ремонт робиться звичайною бригадою заробітчан за «сучасними» технологіями. Можна сказати, взагалі без технологій. Після «вправної» заміни на половині даху старовинної черепиці бляхою та маніпуляцій зі стінами квартира номер два починає набувати аварійного стану та теж перетворюватись на «нежиле приміщення».
• А звертатись до міських служб пробували?
• Звертався, але мої звернення чомусь мали зворотній ефект. Комісія з міськради, побачивши наслідки «перебудови» пообурювалась, але потім, вочевидь, під чиїмось тиском, різко змінила свою думку. Наразі у неї претензії до моїх виставкових павільйонів, дозвіл на встановлення яких я отримав від них же ще в далекому 2006-му році. Тож на сьогодні я повинен займатись не впорядкуванням своєї колекції, а відстоюванням самого права на її існування.

Зі  складним почуттями я повертаюсь з екскурсії в унікальний домашній музей Юрія Христенка.  Більш ніж сто унікальних чавунних печей, кілька сотень дрібніших  експонатів, більшість з яких були ексклюзивними, або випускались мінімальними партіями. На сьогодні це – єдина колекція подібного масштабу. В цивілізованому світі від державних інституцій очікувалось би сприяння в утриманні подібного зібрання, допомоги у музеєфікації.  В наших умовах – просто не перешкоджати та дати можливість колекції дожити до кращих часів. Дивує позиція начальника управління державного архітектурно-будівельного контролю Ужгородської міської ради Олександри Зотової, яку я вважав принциповим фахівцем. Ситуація проста, як пісний борщ. Потрібна просто принциповість та незаангажованість. Я не буду нагадувати відомі факти спотворення історичного обличчя міста. Але в даному випадку не бачити кричущих порушень та шукати з іншого боку бюрократичних зачіпок – не личить, шановне чиновництво!

Якщо хтось думає, що щось хоч наближене можна побачити в муніципальних музеях Закарпаття, я мушу розчарувати: нічого, навіть наближеного там не спостерігається. Принагідно, зі слів колекціонерів,  можу розповісти сумну історію колекції металевих виробів Ужгородського краєзнавчого музею. Колись, у не дуже сиву давнину, метал та чавун з запасників Краєзнавчого, готували до виставки. Домовились з одним з ужгородських підприємств для зняття окислів протруїти метал у ваннах з кислотою. Чи щось неправильно пояснили виконавцям, чи оператор під час сеансу протруєння хильнув чарочку та заспав, але деякі експонати «дотруїлись» до стану папіросного паперу. Як розповідали тодішні працівники, ні про які виставки мови вже не йшло, по дорозі додому вони лише молились, щоб експонати доїхали до запасників та розсипались вже там.

Рівень протистояння наростає. Ужгородці повинні з’ясувати для себе, що їм потрібно в історичному центрі Ужгорода – туристична принада – єдина в Європі колекція ливарних шедеврів з древнього Закарпаття, чи точка з ремонту та продажу сільгосптехніки «Максавто». Це ж питання наш журнал буде ставити і до Голови міста – Богдана Андріїва. Місто, яке декларує розвиток туризму як пріоритетний, мало б для себе визначитись, що ми хочемо запропонувати нашим гостям та залишити нашим дітям.

Вадим Логвінов, редактор сайту “Закарпатський край”

Необхідний коментар:

Ужгород може втратити домашній музей Юрія Христенка! Унікальна колекція буде розпорошена, розграбована і просто зникне. Подібних прикладів у сучасній музейній історії чимало. Журнал “Музеї України” звертається до відповідальних осіб з Ужгородської міської Ради: вивчіть ситуацію! Підтримайте ентузіаста-колекціонера, який хоче зберегти історичні скарби для громади!

Адже, місто може отримати ще один самобутній музей, туристичну родзинку, куди підуть люди! Невже це так важко?

Беремо цю ситуацію під журналістський контроль часопису і медіа-групи Українська пресова корпорація.

Сподіваємося на реакцію народних депутатів України!

Віктор Тригуб, редактор журналу “Музеї України”