Підглядання як ексклюзивний «авторський»

Підглядання як ексклюзивний «авторський» стиль виставкової роботи   директора Національного музею історії України.

Новітня історія музею такого ще не знала.

Будь-який досвідчений бюрократ вам скаже – не важливо, що ви робите і як ви це робите – головне як ви звітуєте про свою роботу і які терміни при цьому використовуєте. Виходячи з цієї концепції, раптом найуживанішим в  житті нашого музею стало слово «інсталяція». Під цей чудернацький для історичних музеїв термін все підходить – і прибите цвяхами до паркету вікно, і розлита на підлозі кава, і будь-який інший набір предметів, які в історичному просторі одночасно ніяк не могли існувати.

Із останніх досягнень на цій «нелегкій» ниві.

До Покрови на честь 75-ої річниці створення УПА вхід до музею «раптово» «прикрасила» чергова інсталяція. Основний ударний акцент –  копія прапору 20-тих рр. ХХ ст. «Слава вільній Україні», під ним розташовано чимось набиті синтетичні білі мішки із гіпермаркету «Ашан», шини, які з одного боку прикриті брезентом з прикріпленим круглим знаком з написом: «STOP». Усю композицію чи то прикрашала, чи то доповнювала жінка в сучасному одязі, що повинен був імітувати, ймовірно, камуфляжну форму з дивним предметом, який дуже був схожий на рушницю. І ця, не дуже щаслива істота, кожному, хто заходив до музею кричала: «Слава Україні!» і коли чула належну відповідь (а це майже завжди траплялось) ставила на руку штамп, на якому був неочікуваний текст: «Національний музей історії України». Питання, чому на руку? Краще все ж таки на лоба. По-перше, видніше, а по-друге, музей солідна установа і повинен ставити перед собою більш складніші завдання.

Далі в листопаді «підійшла» чергова дата, на яку музей, знову ж таки, позиціонуючи себе згідно рішення гендиректора як головний центр національної самосвідомості, ніяк не міг оминути і не відреагувати – відзначення пам’яті жертв голодоморів на Україні. Звісно оригінальних музейних предметів немає (тобто найближче оточення директора не знає як і де шукати) і що ми робимо? Правильно – інсталяцію і не просто інсталяцію, а втілюємо ідею самого визнаного музейника світу – Сосновської Т.

Вчений секретар музею Л. Онишко на науково-методичній раді як змогла  представила черговий «шедевральний» виставковий проект автора під супровід  постійного кивання директорською головою. Всі зрозуміли – вчений секретар зробила все, що змогла, щоб адаптувати і перекласти на музейну мову «оригінальні» ідеї головного генератора виставкової роботи. Але оскільки і вчений секретар і директор не сильно відрізняються професіоналізмом, вийшло як завжди не просто погано, а дуже погано. Самі судіть – величезна зала і три невеликі експозиційні об’єкти у відкритому показу. Перший символ –«Скорботна українська жінка» – манекен вдягнений в українські строї не підібрані між собою ні по часу ні по регіону. Але саме головне «чудо» на голові – концертний вінок, в якому виступала Н.Матвієнко в 1970-тих рр., а зверху на вінок накинута чорна хустка. Далі на мольберті ікона з рушником і лампадкою. Ну і останній експозиційний об’єкт і очевидно, що символ, правда не зрозуміло чого –  відкрита весільна скриня з Буковини з хаотично розкиданими рушниками Полтавщини і святковим верхнім одягом з різних регіонів України.

Особисто для п. Сосновської та її оточення елементарний урок за шкільною програмою. Шановна, щоб ви знали Буковина (Чернівецька обл. ) в цей період входила до складу Румунії і ніякого відношення до голодомору на Україні не мала. Ця мальована скриня 1915 року виготовлення  взагалі належить до Австро-Угорського періоду і ніяк не може ні ілюструвати, ні символізувати, ні «інсталювати» (за поняттям українознавця Сосновської) голодомор на Україні. Це просто неприпустимий для рівня Національного музею історії України ляп. Носити вишиванку це ще не означає  знати та дійсно любити свою країну.

Повертаємося до авторської інсталяції. Поряд зі скринею лежать знаряддя праці – вила, граблі, рогачі, які  не клали поруч зі  скринею. Для таких предметів існували інші місця зберігання. По далі – розбиті жорна з колосками. Ну й саме головне, перед цим парадом «образів і символів»  – чорна стіна, збита із тирсоплити з двома отворами для очей …. Для того, щоб відвідувачі за цим підглядали. Тут згодні, дивитись відкрито і обома очима на цю «глибоко психологічну вакханалію» не кожен зможе… А якщо підглядати, то принаймні дітям весело. І тут все було б нормально, бо музей давно може зацікавити виключно цю категорію відвідувачів, якби ж не глибоко скорботна тема.

В результаті цей «шедевральний» виставковий  черговий ляповий проект проіснував три дні включно з днем відкриття. Його раптово і без коментарів за вказівкою директора прибрали. Мабуть хтось з відвідувачів  автору розкрив очі на ганебний і безглуздий «інсталяційний» проект. А за статистикою і в звітності музею буде відображено як повноцінна виставка, на яку були залучені оригінальні музейні предмети, списані чималі гроші і відповідно отримано наближеними людьми шалені премії! Дай стіна з двома отворами, то класна річ – один раз витратився, а використовувати, виходячи з якості виставкової роботи в НМІУ, можна вічно.- пише sekundaua

Так станом на сьогодні під керівництвом Т. Сосновської в музеї сформувався глибоко «авторський» стиль експозиційного показу, який довів музей до краю прірви, звів на нівець всю роботу науковців дійсно професійного рівня. Вітаємо сосновський тоталітаризм!!! Скільки можна смішити людей, реалізуючи фантазії та «задуми» не розумної, не освіченої людини (не історика і не професіонала),  яка чомусь думає, що тільки вона одна краще всіх знає, як повинна виглядати експозиційна і виставкова робота в музеї історичного профілю? Ці всі питання до Міністра культури України.

Іванова Ольга, екс-завідувач відділу декоративно-ужиткового мистецтва НМІУ, Заслужений працівник культури України

Іванова Олена, завідувач виставкового відділу НМІУ.