Війну побачив на Покрову…

Тоді ще ніхто нічого не розумів. Путін захопив Крим і почав війну на моєму рідному Донбасі. У масовій свідомості ще не прописалася коротка абревіатура АТО, хоча добровольці і армія вже затято воювали на Сході.

На Покрову 2014 року, ми вперше поїхали на фронт.

Чесно кажучи, було страшно. Навіть дуже страшно. Моторошно. Одна справа, читати книги про героїв чи дивитися фільми про подвиги, інша – безпосередньо брати у всьому тому участь, ризикуючи наступити на міну, отримати кулю, чи зловити осколок. Нічого героїчного у всьому тому нема. Лише жах, кров, біль, смерть…

І є внутрішня боротьба, коли їдеш на війну добровільно. Без грошей, гарантій, соціального захисту, ймовірних пільг і хоча б мінімальної компенсації родині, якщо тебе пристрелять чи поранять.

Разом з лідером Самооборони Троєщини Дмитром Бричком, ми з моїм кумом-афганцем Олегом Колесником, приєдналися до фронтового гуманітарного конвою “Самооборони Майдану” вже легендарного Робіна. І тихо вирушили в ніч від Українського дому.

Наступного дня був збентежений Гіркіним Слов`янськ, бат “Київ-2”, ще незвичні блок-пости, перші враження і напружений Артемівськ. Саме там, у районній лікарні, я зрозумів, що йде війна.

Привезли комбата “Київської Русі” з переломом руки. Трохи поговорили. Потім огрядну жінку з Дебальцевого. Мати двох дітей. Обідали. Прилетів снаряд. Дітей і чоловіка порвало, її посікло. Померла. Прізвища не знаємо. Скривавлений одяг викинула санітарка…

Наворочена американська “швидка” привезла поранених бійців. Кров… Вони жартували…

Потім ми з кумом пішли у розвідку – сепари були всюду, злі, зазомбовані… Дімич виставив озброєну охорону…

Далі пішли у бік Дебальцевського виступу. Мобільна група поїхала вперед, ми залишились на блок-посту. Я у ту поїздку три рази умудрився заблукати на мінні поля. Успішно… Для себе…

Тоді поруч з нашою позицією сепари вдарили з Градів і важкої артилерії! Вражаюче красиво! Але, по нас…Згадую, що нацгвардійці примчали до блоку на БМП, вискочили на ходу і пірнули в бліндажі. БМП ще трохи покотилося, хрюкнуло і затихло…

До наших теж дійшло і ми почали втікати на старенькому автобусі Еталон розбитими донецькими дорогами. Не знав, що Еталон витискає таку швидкість!!!

Було страшно – це чесно.

Потім був довгий шлях, зустрічі і ми прибули до Новоайдару на Луганщині. Бат МВС “Київщина”. Познайомилися з полковником Юрієм Покиньбородою. Пізніше разом робили “революцію” – полковник очолив Луганське УМВС…

Тривали бої за Щастя. Гриміло. Наша мобільна група туди виїхала. Ми з кумом взяли пляшку і трохи розслабились.

Нічна гонка розбитими дорогами в Україну.

Згодом був січень-лютий 2015 і рейд на Станицю Луганську. Самооборона Троєщини пішла без броніків… Страшнувато… Потім ще…

Зрозуміло, після такого досвіду, з 2015 року ми стали однією з найбезбашеніших культурологічних команд волонтерів зони АТО.

Отримали визнання і підтримку Управління культури Донецької ОДА Аліни Певної, з якою ганяли пристріляними снайперами дорогами. Я і досі не можу зрозуміти, чи добре, що у такі поїздки я брав з собою 18-літнього сина, якого прикривав своїм тілом від кулі…

Включився Мінкульт, Мінмолодьспорту, громадські організації…

За два роки ми провели у 1-3 лініях оборони АТО понад три місяці. Сталкери просто.

Не забувайте, що наші проукраїнські акції автоматично потрапляють у червону зону терористичної загрози. Тож побачили чимало… Враження – яскраві!

Прикметно, що на Покрову-2016 шеф-редактор журналу “Музеї України” Наталка Іванченко у Бахмуті. Відкрила чергову патріотичну виставку. Потім – Покровськ. Це символічно.

Ми продовжуємо боятися, але їздимо! Працюємо. І у нас щось виходить.

Обурює, що більшість диванних патріотів не спромогася дістатися навіть до тилового Краматорська, навішуючи ярлики і звинувачуючи всіх у “зраді”. Спробуйте!

Якщо твоя країна вступила у війну, ти не можеш залишитися осторонь.

Це мої спогади про Покрову…

Віктор Тригуб, редактор журналу “Музеї України”, керівник Музейних експедицій в АТО