Іван Вікован – повний кавалер ордену За заслуги!

За значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм  п о с т а н о в л я ю:

Нагородити орденом “За заслуги” І ступеня

ВІКОВАНА Івана Петровича – директора комунального закладу Київської обласної ради “Національний музей-заповідник “Битва за Київ у 1943 році”.

Приємно, що Іван Петрович член редколегії журналу “Музеї України”, саме завдяки йому було створено Музей слідопитів, успішно діє Музей плакату України, увічнюється подвиг Захисника України – Героїв АТО.

Це дійсно кращий сільський військовий музей країни!

Цитата з вітального слова колективу: “Кількість відзнак та нагород цієї людини можна перерахувати, але те, що він зробив та й зараз робить, оцінити навряд чи можливо якимись званнями. Він зробив багато по-справжньому господарських справ, присвятивши метушливі роки свого життя на благо пам’яті загиблих героїв за честь та волю Батьківщини. В наш час не кожен так зможе, а якщо й зможе, то тільки з власної вигоди. Здається, з кожним жестом і з кожною мімікою на обличчі, відчувається його щире вболівання за музей. Нестерпний біль лунає у словах, коли згадує війну і тих людей, яких вона жорстоко забрала навіки в небуття…

Про його відверте переймання долею музею-заповідника “Битва за Київ у 1943 році” можна одразу помітити без зайвих слів, думок і роздумів, якщо просто пройтися заповідною територією. Все там доглянуто, пофарбовано, як у доброго господаря на подвір’ї. Кожна експонована одиниця техніки, як щойно з конвеєру. Алея Пам’яті зачаровує зір, перехоплює подих. І ще багато іншого, повз чого так просто не пройдеш, не звернувши уваги.

Бойовий характер Заслуженого працівника України Івана Вікована, нагородженого орденом “За заслуги І-III ступеня”, відчули на собі ті, хто хотів у 2006 році незаконними діями та рішеннями забрати близько чотирьох гектарів заповідної території під будівництво розважального комплексу. Незважаючи на свій поважний вік, директор музею, бився, мов лев, з усіма незаконними загарбниками. Знайшов сили й для боротьби з колишнім головою сільської ради, що зараз несе кримінальну відповідальність за свої неправомірні дії. Саме після цього випадку за щирим клопотанням Івана Петровича та ще сотні небайдужих людей, в тому числі й журналістів, 14 травня 2008 року був підписаний відповідний Указ Президента України про надання статусу Національного Державному музею-заповіднику “Битва за Київ у 1943 році”.

Щире вболівання Івана Петровича відчувається не тільки за музей, але й за село Нові Петрівці, хоча він і не є його жителем, але свої обов’язки Новопетрівського сільського депутата виконує відмінно.

Свої міцне коріння цей поважний чоловік тягне з Тернопільщини. В селі Слов’ятин промайнули дитячі роки. Із двох дітей в родині Іван Вікован був найстарший. Народжений у трудолюбивій, бідній селянській родині, Іван Петрович мав неабияку повагу до людської праці, адже все його дитинство було тісно пов’язано з тяжкою роботою в глибокому селі. З восьмого класу працював у місцевому радгоспі “Україна”, виконуючи різну роботу. Після десятого класу вперше поїхав з дому, але не на відпочинок чи екскурсію, а на заробітки в Херсонську область, щоб там зі своїми ровесниками складати солому в колгоспі. Заробивши тону пшениці та сто п’ятдесят рублів, купив собі вихідного костюма та велосипед.

У 1969 році почалось студентське життя Івана Петровича. Він вступив до Львівського державного університету ім. Івана Франка, якого успішно закінчив, отримавши кваліфікацію вчителя хімії та біології. Саме у великому м. Львів молодий хлопець вперше побачив електричну лампочку, трамвай та великі будинки.

Як справжній мужчина, пройшов службу в Радянській Армії. Від так в 1971 році почав свою трудову діяльність в Лютізькій середній школі Вишгородського району, де оселився на постійне місце проживання, адже саме з цього села була його дружина. Праця вчителя хімії тривала недовго. Вправного педагога підмітили вчасно. Вже у 1977 році запропонували стати директором Новопетрівської восьмирічної школи N2. Паралельно працював у відділі пропаганди та агітації Вишгородського райкому партії.

5-го квітня 1980 року Івана Вікована знову призначено директором, але вже не освітнього, а культурного закладу. Тодішній Пам’ятник-музей визволення м. Києва вітав свого третього наставника.

Іван Петрович прийшов дуже вчасно на цю посаду. Під його керівництвом було збудоване та відремонтоване не одне приміщення.

З кожним роком, разом з колегами, директор музею-заповідника, примножують його фонди, які зараз вже досягли більше трьох з половиною тисяч музейних предметів.

Двічі обиравсь депутатом Вишгородської районної ради та Новопетрівської сільської ради. Крім того, серед його заслуг перед нашим селом – відкриття автобусного маршруту «ст. м. Героїв Дніпра – с. Нові Петрівці». За клопотанням Івана Петровича до управління «Облавтодор» до Дня 60-річчя Перемоги зроблено капітальний ремонт по вул. Ватутіна. З його подання було встановлено пам’ятний знак про перебування Т.Г. Шевченка в Межигір’ї, урочищу «Дзвінки» надано статус «Заповідника місцевого значення». Завдяки його наполегливій праці та вмілому керівництву Державний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році» у 2007 році визнаний кращим сільським музеєм.

За ініціативи Івана Петровича були знайдені і перепоховані десятки залишків невідомих солдат. Пошуки не припиняються й зараз. Постійно ведеться посилена пошукова робота, щоб знайти рештки загиблих у бою щоб віддати їх землі з військовими почестями.

Та спокою на жаль не знає людська натура Івана Петровича, адже вже котрий рік його бентежить будівництво Каплиці Пам’яті невідомим солдатам, щоб ті, хто приходить до Національного музею-заповідника “Битва за Київ у 1943 році”, могли поставити свічку за полеглих в бою”.

Приклад Івана Вікована показовий. Сумлінно виконуй свою роботу, не бійся братися за створення сучасного музейного комплексу серед чистого поля, твори добро – і слава та нагороди тебе знайдуть!

Щиро вітаємо!

Віктор Тригуб, редактор журналу “Музеї України”, директор Музею плакату України