Віктор Андрусів: з Києва приходять все абсурдніші рішення

Віктор Андрусів: з Києва приходять все абсурдніші рішення

На жаль, відбулися зміни в керівництві Донецької ОДА. Пішов Віктор Андрусів. Відповідав за гуманітарний напрям. Галичанин. Істинний цинічний бандерівець…

Попри всі зусилля, його так і не змогли повноцінно призначити. Залишився тимчасово виконуючим.  Хоча, стихійно сформована і очолена ним команда змогла досягти головного – відродити гуманітарний блок облдержадміністрації прифронтової області.

Мене дістають диванні філософи тилових областей, які справедливо критикують владу за повільність, відсутність радикальних реформ на Донбасі. Спершу поїдьте, поспілкуйтеся з ватою, яка абсолютно невимушено може закотити під сцену гранату, чи встановити міну. Або кинути пляшку з бензином.  Стрельнути…

Отож, спершу поїдьте і спробуйте!

Андрусів спробував. І йому, я вважаю, вдалося. Звичайно, було зроблено чимало помилок. Є результат!

Донецькі побачили, що є люди, для яких українська мова є побутовою. Українська національна ідея є сенсом життя, а традиції, культура – природніми. Це вже перемога!

Сподіваємося, відібраний наступник хоча б зможе говорити українською зі словником…

І заява Віктора на ФБ:

“Стіна-лоб
1-0
Отже, я вирішив не продовжувати своє непризначення на 8 -мий місяць. Так, це означає, що я більше не буду виконувати обов’язки заступника голови Донецької області. Насправді, моє “непризначення” хоч і прикре, не є головною причиною рішення піти з посади. Впевнений, що дріб’язкові жалюгідні автори цієї позиції в АП в найближчі роки ще пропливуть повз мій берег. )))
Головною причиною є колосальне виснаження та вигорання. 7 місяців дуже впертого і інтенсивного биття лобом об стіну таки далися взнаки, і продовжувати практично не залишилось сил. Робота з 7-ї до 20-ї, практично без вихідних, рідкісне відвідування родини в Києві, а особливо перенавантаження, яке складало понад 14 напрямків роботи — відібрали останні сили, і продовжувати з таким же темпом і ефективністю — вже неможливо. З кожним новим тижнем, я бачу як падає контроль над процесами, зростає рівень безвідповідальність службовців, ключові ідеї і проекти програють рутині, а з Києва приходять все абсурдніші рішення та завдання.
У всього цього є одна першопричина, з якою стикається будь-який потенційний реформатор — зарплата службовців. Це та ж причина, яку озвучив Пивоварський, і ще незабаром озвучать десятки добровольців і волонтерів, які залізли в пащу дракона бюрократії. Зарплата держслужбовця в Донецькій області межує із розміром гуманітарної допомоги і в таких умовах знайти мотивованих потужних людей на державну службу практично нереально. Відсутність елементарних умов для проживання (оренда в Краматорську майже як у Києві) не дозволяє мобілізувати волонтерів, друзів, близьких. Мізерні зарплати не створюють жодної мотивації у людей викладатись на повну, хоча на держслужбі залишається достатньо людей з високим потенціалом. Патріотизм — це правильно і красиво для мотивації, але дуже не на довго. Тому по-факту ти опиняєшся в ситуації, коли за мізерну зарплату люди продають відповідну роботу, а якщо ти хочеш більше — то роби сам. А коли робиш сам — то згоряєш. Бо навіть у кіборгів сідає заряд.
У мене були ідеї та напрацювання, як вирватись з цього замкнутого кола, але вони виглядали ризиково і піти на такі експерименти адміністрація не могла. В підсумку, очевидне стало реальністю.
Тут правильно задати питання: а що ж ти зробив на своїй посаді за ці 7 місяців? Мені б хотілося бравадно розповідати про програму для переселенців, програму патріотичного виховання, декомунізацію, дистанційну освіту для дітей окупованої території, ідеї спортивних фестивалів, молодіжні центри по типу Шелтер+ (привіт Juliy Morozov), соціальні офіси, патронажні сім’ї, прогнозування ринку праці, а особливо чим можна гордитись — модель децентралізації гуманітарного блоку для громад (так-так, ми таке розробили тут на місці) … але насправді в області, в якій триває війна, всі ці важливі стратегічні питання забирали в мене не більше 20% робочого часу. Тоді як інших 120% це сотні і тисячі людських проблем, які доводилось вирішувати оперативно і вручну.
Попри все, я щиро дякую Павло Жебрівський, за можливість приїхати сюди, і в цей не простий для нас час, на якийсь малий відсоток розділити долю своїх друзів і побратимів, які щодня в окопах тримають ворожу навалу. 7 місяців я теж тримав маленький фронт робіт, за яким стояли долі сотень тисяч українців, мого народу, який живе на Донбасі. Втримав без поразки, хоч, на жаль, і без перемоги.
Ну і, звісно, велика подяка всім хто мене підтримував, не міг підтримати, але щиро вболівав, готовий з кожним випити кави в Києві.)
Що далі? Наразі невідомо. Є деякі пропозиції про подальшу роботу в Донецькій області в іншому форматі, але конкретики небагато. Маєте щось цікаве пишіть. А поки треба, щоб загоївся “лоб”, і тоді з новими силами на стіну”.

Ми зустрічалися лише раз. Періодично говорили телефоном. Я був впевнений, що у разі якихось проблем, під час наших ризикованих мандрівок профронтовою зоною, є куди звертатися… Навіть під ранок… Тепер він пішов.

Прохання до відповідальних осіб з Олімпу – є гарний менеджер, що розуміється на проблемах прифронтової Донеччини – зверніть увагу!

А акція “Лідер народної довіри” визнала Віктора Андрусіва лауреатом звання “Лицар національної ідеї”.

Мені щиро жаль, що його пішли…

Все буде добре! Україна переможе! І ми знову їдемо в АТО…

Віктор Тригуб, редактор журналу “Музеї України”